

Суспільство
Я шукаю сировину на… смітниках. Айтівець перетворює старі меблі на музичні інструменти і заробляє на цьому
Говорячи про ресайклинг ми, як правило, уявляємо речі з переробленого пластику. А як щодо другого життя для деревини? Уявіть, із викинутих на смітник дощечок та меблів можна створити… справжню гітару!
Киянин Богдан Тодчук створює музичні інструменти з речей, які будь-хто інший просто викинув би на смітник. Чи можуть такі гітари «потягатися» з магазинними? Звісно! А ще вони дають значно крутіше звучання. Свою історію Богдан розповів команді ШоТам.

Богдан Тодчук
Киянин родом із Умані, розробник програмного забезпечення. Створює музичні інструменти
Зробив гітару власноруч, бо коштів на нову не було
Мені завжди подобалися технології. Я розбирався у різних штуках, а в підлітковому віці захопився ще й музикою. Вчився грати на братовій гітарі, але коли він поїхав на навчання, я залишився без інструменту. Коштів на нову гітару в мене не було. І, може, це й на краще. Інакше б я ніколи не дізнався, що можу створити її власноруч.
Власне, я почав шукати картинки й різні інструкції. Перший інструмент, виготовлений ще у шкільному віці, був безголовою специфічною гітарою. Вона була доволі примітивною та з радянським грифом. А ще, якщо чесно, вийшла дещо кривою. Але це був мій перший інструмент, на якому справді можна було грати.
Випадкові дощечки перетворилися на гітару
Вже під час навчання у профтехучилищі я проаналізував усі свої помилки й вирішив зробити гітару якіснішою. Крім того, хотілося виготовити інструмент із більшою кількістю струн. Я вже чув про семиструнні інструменти, але щоб вісім – це було чимось незвичним. Думав, було б добре чути нижчі звуки. І ось, коли я проходив практику на заводі, знайшов дощечку, яка теоретично підходила для музичного інструменту. Забрав її додому, спробував – і все вийшло. Перші шість струн купив на фабриці, а дві інші зробив власноруч: знайшов покинутий трос, розділив його на жилки та намотав його на трос.

Я часто знаходжу якісь нестандартні шляхи розв’язання проблем. Коли ти маєш якесь обмеження, це змушує думати більш творчо. Це своєрідний челендж. Наприклад, нещодавно я переїхав у квартиру без стола. І що б ви думали? Я знайшов дубові сходинки та вигадав, як склеїти їх так, аби не було щілин. І вийшов саморобний стіл.
Так, можливо, такий підхід у дечому нераціональний. Скажімо, я можу витратити купу часу на навчання з програмування замість того, щоб попросити когось про допомогу. Але, з іншого боку, з часом це допоможе мені ще краще орієнтуватися в певній темі.
Вдало поєднав творчість та ресайклінг
Згодом я вирішив додати до своїх виробів трохи ресайклінгу. Хотілося бути корисним для соціуму. Тоді якраз переміг Майдан, країна змінювалася, і я волів почати щось хороше. За освітою я фізик, а до науковців завжди є закиди – щось типу «відповідальності дослідника». Умовно, є ядерна бомба. Фізики розробили її, щоб використовувати енергетику. Але хтось розцінив це як інструмент ураження. У моїй справі так само. Коли я щось роблю, на мене покладається відповідальність. Тож почав думати, як відійти від використання деревини.

До того ж я завжди хотів знизити рівень технологічного забруднення. Експансія людини на природу триває вже не перше десятиліття, і ми часто не зважаємо на ризики та наслідки. А щоб жити чистіше та ефективніше, кожен має робити бодай щось у напрямку екології.
Тому матеріалами для моїх гітар стало те, що валялося прямо під ногами. Найчастіше я просто йду вулицею і дивлюся, чи не винесли на смітник якісь меблі. Якщо так – забираю. З часом люди навіть почали писати мені: «Ми зібрали дерев’яшки, забирай». Приїжджаю, розбираю їхні, скажімо, стільці і везу до майстерні. Крім того, з деревом допомагає один із київських центрів збору вторинної сировини.
Екосвідомість допомагає заощаджувати
Повторне використання деревини дозволяє мені не витрачати зайві кошти на замовлення з-за кордону якогось шматка клену за $300. Старі меблі з гарного дерева можна отримати абсолютно безкоштовно. Фактично я витрачаю гроші лише на фурнітуру.
Для інструменту можна використовувати деревину, висушену в домашніх умовах. В ідеалі, вологість постійно має бути приблизно однаковою, а температура сушіння – 18-20 градусів. Цього достатньо, адже вдома дерево не піддається зовнішнім атмосферним впливам. Утім різноманітність дерева, яке можна знайти в меблях, звісно, не надто велика. Здебільшого це бук, дуб та береза. Якщо пощастить, можна «вполювати» горіх, ясен чи клен.
Майстерня коштує мені… смажених крилець
Колись мене запросили на мейкерський фестиваль. Виявляється, в Україні є цілий рух людей, які роблять щось власноруч. Але я, чесно кажучи, недостатньо підготувався. Треба було прийти зі своїми виробами, презентувати їх перед потенційними клієнтами. Я ж мав стіл, ноутбук, три гітари та маленький підсилювач, аби всі охочі могли пограти в навушниках. Це було досить смішно: я сиджу з інструментами, а люди підходять до інших столиків і беруть візитки. У мене їх навіть не було.

Саме там до мене підійшов один хлопець – Вова – і сказав: «А хочеш робити інструменти нормально: в майстерні, а не вдома?». «Так, можна було б», – відповів я. І він покликав мене до себе! На питання, що я за це винний, він відповів: «Нічого». Звучало дуже дивно, я шукав якийсь підступ. Але потім подумав: чому б і ні? І пішов працювати в його майстерню. Тепер розраховуюсь із Вовою смаженими крильцями – він їх дуже любить. (сміється)
У майстерні першим інструментом на замовлення стала шестиструнна гітара для колеги. Вона була трохи довшою за стандартні, аби додати «жирніший» тембр. Клієнту сподобалося.
У театрі «ДАХ» – моя душа
На один інструмент я витрачаю щонайменше кілька місяців – займаюсь цим у вільний від програмування час. Поки що це своєрідне хобі. Попри це мені вдалося виготовити вже 15 різних інструментів, і серед них – не лише гітари.
Читайте також: Netflix та Megogo? А як щодо підписки на… їжу? Це проєкт «Катран», який щомісяця відкриває українцям нові смаки Закарпаття
Крім того, я займаюся ремонтом інструментів. Якось скролив стрічку фейсуку та натрапив на допис Ігоря Димова – актора з театру «ДАХ». Він шукав струбцини. Ми поспілкувалися й виявилося, що Ігор має повністю розвалений контрабас. Я дуже поважаю «ДАХ», а тому запропонував безкоштовно відреставрувати інструмент. Зараз у Ігоря вже інший контрабас, але «мій» він також зберігає. Каже: «У ньому твоя душа, я його ніколи не кину». Приємно чути таке від богемної людини.
А якось звернувся хлопець, який хотів собі компактну тревел-гітару. Я взявся за замовлення й власноруч розробив концепцію інструменту. У нас вийшов десептикон зі знімними боковими частинами. Це зручно, адже полегшує перевезення гітари під час подорожі.
Поруч із нашою майстернею поцілила російська ракета
З початком повномасштабної війни я тимчасово втратив основну роботу. А тому вже з літа почав частіше відвідувати майстерню, мав більше часу на створення крутих інструментів.
23 листопада, під час чергового масованого обстрілу Києва, одна з ракет влучила прямо біля майстерні. Це історія фантастичного везіння, адже в цей момент я був на новій роботі, а власник приміщення поїхав купувати генератор. У будівлі були лише коти та двоє працівників, які не постраждали.

А ось майстерні частково дісталося. Постраждав фуганок, посікло проводку, вибило всі вікна, вивернуло двері. Пощастило, що вижили мої заготівлі – ударна хвиля пройшлася над ними. Згодом власник вирішив відновити майстерню, а я йому з цим трохи допоміг.

За минулий рік я маю три завершені проєкти. Один із них – двострунний інструмент – вирушив до знайомого музиканта в Німеччину. Цьогоріч я встиг виконати ще два замовлення: для свого вчителя музики та його друга.
Ритуально спалив свою першу гітару
Звук кожної гітари – унікальний. Але, думаю, мої інструменти звучать дійсно краще магазинних. Із кожним новим замовленням я все більше розвиваюся, а мої вироби наближаються до певного ідеалу. В одній з останніх гітар – це був семиструнний баритон – мені дуже сподобався і звук, і дизайн. А все, крім накладки грифу, було виконано з переробленої деревини. Повірте, такий соковитий, жирний звук треба ще пошукати.
Не так давно я ритуально спалив свій перший інструмент. Усі питають: «Ну навіщо?». А я просто не хотів більше до нього не повертатися. Цю гітару можна було зробити краще, але замість реставрації я просто виготовив нову. На щастя, інструменти, які створюються зараз, вже точно не доведеться палити. Я враховую в них усі нюанси, а після будь-якої невдачі проводжу роботу над помилками.
У чому перевага моїх інструментів? Це ресайклінг, наскрізний гриф, красива форма та класний звук. Мені не дуже цікаво виготовляти щось банальне. Оформити замовлення можна через фейсбук, одна гітара коштує від 800 доларів.
Навіщо це все мені? Напевно, для відчуття, що створюю щось дуже круте. Аби потім Ігор Димов сказав, що «у цього інструменту – твоя душа». Чи це не марнославство? Хіба що трішки.
Фото передані героєм та з його соцмереж
Суспільство

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Суспільство

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
Суспільство

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА