Перетворює гільзи на прикраси, а пам’ять — на дію: історія дружини Героя України

Після загибелі чоловіка, Героя України Сергія Коновала, Ольга зрозуміла: пам’ять працює тоді, коли не замикається в болю, а допомагає комусь зробити крок уперед. Вона продовжила його справи й перетворила власну втрату на дію — створила прикраси з гільз, заснувала стипендії для молоді та організувала донорські акції. #ШОТАМ розповідає її історію.

Ольга Коновал

перетворює пам’ять у дію

Час не лікує — він вчить жити з болем

Коли друзі чи побратими згадують загиблого військового, вони говорять про спільне минуле: про пережиті моменти, історії та спогади. Коли про втрату говорить дружина, вона говорить про майбутнє, якого більше немає. 

В один момент зникають не лише людина і стосунки. Зникають усі плани, маршрути, звички, розмови і мрії, які ви будували разом. Ти повертаєшся додому й розумієш, що більше немає кому розповісти, як минув день, немає з ким порадитися чи просто мовчки посидіти поруч.

Минуло вже понад два роки після загибелі Сергія. За цей час я зрозуміла одну річ: час не лікує. Він просто вчить жити з болем так, щоб ти міг прокидатися зранку і щось робити далі.

На другий день знайомства сказав: будеш моєю дружиною

До повномасштабного вторгнення я жила на Київщині, займалася бізнесом у сфері дитячого відпочинку, багато подорожувала та волонтерила. А потім почалася велика війна, і я поїхала допомагати військовим. 

Саме на фронті ми зустрілися із Сергієм. Уже на другий день він сказав: «Ти будеш моєю дружиною». Це звучить майже нереально для цивільного життя, але на війні час працює інакше. Люди там дуже швидко розуміють, хто є хто. Наше спільне життя було фронтовим. Найщасливішими моментами ставали прості речі: разом поїхати випити кави після бойових, поїсти шаурму в прифронтовому місті, просто побути удвох без постійного шуму війни.

Створила теорію маленьких перемог

Про загибель Сергія я дізналася дорогою з Лондона. Після дзвінка побратимів у мене ніби вимкнулися емоції та увімкнулася дія. Потрібно було організувати прощання, поховання, вшанування пам’яті. Я почала ще більше допомагати військовим, закривати запити, займатися дронами, транспортом, волонтерськими проєктами. Свідомо брала на себе багато завдань, бо бездіяльність залишала занадто багато місця для болю. Так поступово народилася моя власна теорія маленьких перемог.

Після великої трагедії дуже легко втратити відчуття сенсу. Тому я навчилася фіксувати навіть найменші досягнення. Зробила одну справу — це вже перемога, завершила ще одну — з’являються сили рухатися далі.

Саме тоді я сформулювала для себе фразу, яку сьогодні повторюю дуже часто: «Пам’ять — це дія». Просто пам’ятати недостатньо: з часом будь-який біль стирається, і людина поступово починає зникати навіть зі спогадів.

Тому пам’ять повинна жити не тільки всередині нас, вона має переходити далі: в інших людей, у дії, у проєкти, у речі, які залишаються після нас.

У школі я не любила історію через подачу й учителів. І зараз мені насправді трохи шкода, бо історія України неймовірно цікава, різноманітна й захоплива. І от що я для себе зрозуміла: в українській історії було дуже багато справді видатних і сильних постатей, але ми часто не знаємо про них лише тому, що не було кому про них розповісти.

Для мене пам’ять — це гра в довгу. Це не просто слова «ми не забудемо», бо дуже часто на словах усе і закінчується. Пам’ять — це щоденна праця. Тому у пам’ять про чоловіка я маю кілька проєктів — частину вже реалізовую, а частина ще чекає свого часу. Навіть наше з вами інтерв’ю теж є формою живої пам’яті. Бо хтось буде читати — і дізнається про нього. 

Символ війни перетворюю на символ пам’яті

Ідея створювати прикраси з гільз з’явилася ще у 2022 році. Одного разу я побачила в інтернеті каблучку, зроблену з гільзи. Потім взяла в руки відпрацьовану гільзу й звернула увагу на її деталі: клейма, позначки виробника, фактуру металу.

Мені захотілося перетворити її на символ пам’яті. Перші десять прикрас я виготовила власноруч у гаражі на шліфувальному верстаті. Пальці були стерті до крові, але результат того вартий. Я просто виклала фото у соцмережі, і мені почали писати люди, що хочуть такі прикраси для себе, просили зробити сережки, кулони. Так і закрутилося. 

Для мене це не просто аксесуари — це символ нашої боротьби, стійкості і здатності знаходити красу навіть серед сміття війни. Частину прикрас я передаю на благодійні аукціони та збори. Частина коштів іде на підтримку військових, частина — на діяльність Фонду імені Сергія Коновала, який реалізує освітні та меморіальні проєкти.

Заснувала стипендію для молоді на честь чоловіка

Сергій багато працював із молоддю. Ми обоє вірили, що майбутнє України залежить від тих дітей і студентів, які сьогодні ростуть поруч із нами. Мені подобається продовження відомої фрази про те, що діти — наше майбутнє. А я завжди кажу: ми сьогодні є майбутнім для наших дітей. Саме тому через фонд ми започаткували стипендії для активних школярів та студентів. Важливі не оцінки, а щоб людина займалася волонтерством, реалізовувала соціальні проєкти, допомагала іншим.

Сьогодні ми підтримуємо молодь у школах, університетах, пластових таборах. Також допомагаємо іншим родинам загиблих захисників створювати власні стипендії пам’яті.

Пам’ять, яка буквально рятує життя

Сергій був бойовим медиком і дванадцять разів здавав кров. Я також є доноркою вже багато років, тому після його загибелі мені захотілося поєднати пам’ять із реальною допомогою людям.

Ми почали організовувати донорські акції у пам’ять про Сергія. Першу ми влаштували на день Тернополя. Під час неї вдалося зібрати понад 100 літрів крові. Особливою для мене була акція 6 квітня — у день загибелі Сергія. Кожен донор тоді отримав символічний подарунок — сертифікат на какао, улюблений напій чоловіка. Мені хотілося, щоб люди пам’ятали не лише Героя України, а й людину, яка любила какао, жартувала, мріяла й жила.

Сьогодні мене дуже тішить те, що інші родини загиблих захисників також починають організовувати подібні акції. Бо це пам’ять, яка буквально рятує життя.

Книжка, яка допомогла розмовляти з дітьми про смерть і втрату

Якось мені зателефонувала подруга й розповіла, що вигадала для своїх маленьких племінниць казку про Сергія. Я одразу зателефонувала нашій знайомій журналістці, яка пише казки, і ілюстраторці. Так і з’явилася казка, у якій Норд перетворюється на зірку — хранителя вогню сердець. 

Багато хто говорив, що ця книжка допомогла знайти слова для розмов із дітьми про смерть і втрату, адже тема дуже вразлива й тонка. Я отримала фантастичні відгуки, наприклад, про те, що дитина просить у мами ввечері вийти на вулицю і подивитися на зорі.

Мені хочеться, щоб у нас з’являлися свої українські легенди, щоб діти хотіли іграшку не американського супергероя з Марвела, а українського. Я мрію про комікс, мультфільм, фільм, і ми працюємо над театральною постановкою, англомовним виданням книжки. Мрію про речі, які залишаться надовго й будуть передаватися далі.

Бо тільки так працює справжня пам’ять — не через формальні фрази і не через жалобні дописи раз на рік, а через те, що ти щодня робиш щось, аби людина не зникла зі світу остаточно. І, мабуть, це сьогодні головне, що допомагає мені жити далі.

Із 2019 року він допомагав сім’ям загиблих — тепер це роблю я

Окремий напрям моєї роботи — підтримка поранених і родин загиблих. Сергій ще задовго до того, як про це почали багато говорити, створював простір підтримки для ветеранів. Із 2019 року він займався допомогою військовим, ветеранам, сім’ям загиблих. Він ще тоді, під час АТО-ООС, дуже добре розумів, наскільки цим людям бракує уваги й підтримки.

Тому навіть коли я сьогодні організовую зустрічі для родин загиблих, це не лише про допомогу чи підтримку з мого боку. Це також продовження його справи, пам’ять про ті ініціативи, які він започатковував.

Це можуть бути зустрічі, які організовують соціальні служби, релігійні громади, громадські організації, ретрити чи інші проєкти для сімей. Інколи я приїжджаю як запрошена гостя, інколи сама долучаюся до організації таких подій.

Найчастіше до мене звертаються дружини загиблих військових. Питання бувають дуже різні: від того, як організувати пам’ятний захід чи зберегти пам’ять про чоловіка — до юридичних консультацій, оформлення документів тощо. Але часто за всіма цими практичними питаннями стоїть одне головне: де взяти сили жити далі.

Мені хочеться, щоб жінки бачили перед собою не лише приклад проживання втрати, а й приклад того, як можна продовжувати діяти. Я дуже не люблю визначення «обездолена вдова». Натомість мені близьке інше — дружина загиблого захисника, людина, яка продовжує його цінності, справу і пам’ять. Мабуть, саме так і працює пам’ять — коли вона не замикається в болю, а допомагає комусь зробити крок уперед.