Святкувала день народження консервою ананасів у Маріупольській лікарні, а в Києві стала доноркою плазми

Діана приїхала в рідний Маріуполь на день народження бабусі 18 лютого 2022 року. Її останнє фото в телефоні, зроблене перед повномасштабним вторгненням, — з українським прапором біля драмтеатру. За кілька днів Діана потрапила під російську окупацію.

Свій день народження у квітні дівчина святкувала на восьмому поверсі лікарні. Замість святкового торта їла консерви й дивилася через вікно на зруйноване місто. Досвід життя в окупації вплинув на майбутню роботу дівчини — тепер вона піарниця в донорському центрі в Києві.

#ШОТАМ розповідає історію Діани Товстун, яка мріє, щоб більше людей ставали донорами й рятували інших.

Діана Товстун

піарниця мережі плазмацентрів Biopharma Plasma

22 лютого стояла під Маріупольським драмтеатром з українським прапором 

Я родом із Маріуполя, але навчалася в Києві у двох університетах — вивчала маркетинг, а ще журналістику й піар. Узимку перед початком повномасштабної війни я дистанційно працювала в маріупольському новинному медіа. Часто писала про його благоустрій та зміни на краще. Навіть друзі, які приїжджали до мене в гості, часто говорили, що тепер Маріуполь не впізнати.

Узимку 2021 року багато людей у соцмережах говорили про нашу чудову ялинку в центрі міста. Це один із моїх найяскравіших спогадів про останній час удома. А наприкінці грудня ялинка впала. Я писала про це новину й щиро не розуміла, чому люди хвилюються через таку дрібницю, називають це дуже поганим знаком. Як з’ясувалося згодом, хвилювання не було даремним.

18 лютого 2022 року я приїхала додому на день народження бабусі. А квиток назад до Києва мала якраз на 24 лютого. Тоді в місті було тривожно, усі говорили про російський напад, але не уявляли його масштабу.

Добре пам’ятаю, що 22 лютого в драматичному театрі виступав гурт «Бумбокс», на який зібралося дуже багато людей. У мене тоді була температура й сильно боліло горло. Та я пішла на мітинг, бо відчувала: треба об’єднуватися й показувати, що ми не хочемо тут Росії.

Коли за два дні на Київ полетіли ракети, я вирішила залишитися вдома з батьками. Згодом виїхати вже не було можливості. Спочатку ми ночували у квартирі, але обстріли ставали дедалі частішими, стіни регулярно здригалися від вибухів. Тож 6 березня ми остаточно перебралися в підвал.

Іноді туди приходили люди й продавали цигарки за космічні 50–100 доларів або пропонували обміняти їх на щось.

Ми жили в підвалі 22 дні, а потім російські військові сказали нам піти. Пропонували виїхати в Ростов або Донецьк, та ми відмовилися. Було страшно, адже вже скоро мала бути комендантська година, а зв’язку не було, тому нам потрібно було швидко знайти, де ночувати.

Святкувала день народження в лікарні з банкою ананасів

Випадково ми дізналися, що переночувати можна в лікарні, яку потім показували у фільмі «20 днів у Маріуполі». Так ми прожили на восьмому поверсі цієї лікарні цілий квітень. Майже всюди були вибиті вікна, тому в приміщенні було дуже холодно.

Ми спали на листах фанери, які клали поверх ліжок. Від холоду нас рятувала татова дублянка.

Свій день народження 1 квітня я святкувала з рідними в лікарняній палаті. З нами була ще одна жінка, яка звідкись дістала банку консервованих ананасів і подарувала мені. Ми їли шматочки ананасів і солодкий рулет замість святкового торта, дивлячись із вікна на зруйноване місто.

Я так розумію, лікарня була штабом російських військ, бо вони постійно там перебували. Я намагалася їх уникати й не контактувати з ними. Водночас помічала, що російські солдати були краще одягнені, мали якісніше взуття та нові гвинтівки. А хлопці з окупованих територій — старі автомати й кросівки. У лікарні також було багато цивільних і поранених, а ще дітей, для яких в одному з приміщень увімкнули грілку.

З часом люди почали виходити в місто, щоб щось знайти або обміняти. Ми дізналися про російську гуманітарку — там продавали хліб, консерви, ліки й інші предмети. Там же можна було купити номер російського мобільного оператора.

Щоб отримати гуманітарку, ми вносили свої імена до списків, які росіяни згодом поширювали на своїх сайтах. Саме так моя сестра в Києві дізналася, що ми з батьками та бабусею живі.

Мій хлопець також жив у Києві й постійно перевіряв фотографії в російських пабліках, сподіваючись, що з нами все гаразд. А коли люди виїжджали з підвалу, я залишала кожному номер сестри й просила повідомити їй, що з нами все гаразд.

П’ять днів чекали в полі, щоб виїхати з окупації

Якось ми наважилися попросити бійця з так званої «ДНР» зателефонувати моїй сестрі. Вона дуже просила нас виїхати до села під Маріуполем, у будинок мого хрещеного, бо знала, що там є вода й світло. Перед виїздом із міста я ходила попрощатися з драмтеатром — із тим, що від нього залишилося. Але тепер, коли розповідаю про Маріуполь, завжди згадую його цілим.

Російські війська обійшли село, куди ми виїхали, тож воно залишилося цілим: магазини працювали, люди мали запаси молока й картоплі.

Коли ми приїхали, я прийняла душ уперше за 54 дні.

А ще маю теплий спогад про те, як на Великдень ми з рідними робили вдома пасочки й ходили освячувати їх до церкви.

Майже два місяці я жила в селі, а потім вирішила виїжджати з друзями через Оріхів Запорізької області. Тоді довелося пройти фільтрацію. Росіяни переглядали все листування, соцмережі, фото та відео в телефоні. Також у нас брали відбитки пальців і запитували, чи маємо рідних або знайомих у ЗСУ. П’ять днів ми з друзями стояли в полі під Оріховим. Росіяни пропускали по 20–30 машин на день, а наша машина в черзі була приблизно двохсотою.

Спочатку я думала виїхати з країни, але вирішила залишитися в Києві, бо тут сестра, племінник і друзі. Коли опинилася в столиці, не могла повірити, що нарешті живу не в окупації. А коли вперше в магазині змогла розрахуватися карткою, зрозуміла, яке це дивне й забуте відчуття.

У день співбесіди пішла розбирати завали «Охматдиту»

Я жила в Києві вже кілька років до цього, тому звикала не стільки до самого міста, скільки до обставин, у яких опинилася. Тоді нам виплачували 2 тисячі гривень допомоги, яких не вистачало навіть на оренду житла. Я втратила все й перші місяці жила на відкладені гроші. Час від часу підпрацьовувала в кав’ярнях або транскрибувала відео, але цих заробітків зовсім не вистачало.

Ще в дитинстві я бачила, що дідусь має значок почесного донора. Добре це запам’ятала, але тоді не надавала цьому особливого значення.

Після виїзду з окупації я часто згадувала лікарню, яка стала нашим прихистком, і те, як багато людей там втрачали кров. Тоді я знову вирішила спробувати стати доноркою.

Ще до повномасштабної війни міський центр крові двічі приїжджав до нашого університету, і обидва рази я приходила на донацію. Та мені відмовляли, бо я дуже нервувала й мала підвищений тиск. Згодом я побачила рекламу донорського центру Biopharma, який шукав донорів плазми.

Хоча я трохи хвилювалася, працівники центру мене заспокоїли, запропонували випити чаю, з’їсти печиво й дозволили здати плазму. Після першої донації мені дуже сподобалося відчуття, що я допомагаю людям. До того ж я тоді була студенткою, а за донації нам платили, тож це був приємний бонус.

Раз на місяць я здавала там плазму, а згодом подала резюме на посаду піарниці та маркетологині в Biopharma, бо хотіла знайти постійну роботу. Проте вакансію швидко закрили, і мені не вдалося спробувати себе на цій посаді. Через рік я знову побачила оголошення про пошук піарниці й повторно подалася.

Ми домовилися про співбесіду на 8 липня 2024 року. Але того ранку росіяни обстріляли лікарню «Охматдит».

Я зателефонувала рекрутерці й сказала, що не зможу прийти на співбесіду, бо відчуваю, що маю допомогти розбирати завали. Думала, що після цього мені точно відмовлять, але вже наступного дня мене запросили на зустріч. Зрештою, я таки отримала роботу.

Сама стала доноркою плазми 68 разів

Я сама є доноркою, тому відчуваю відповідальність за те, щоб говорити про донорство й пояснювати людям його важливість. Зараз я маю 68 донацій плазми та одну донацію крові.

Щодня я працюю над тим, щоб зацікавлювати людей темою донорства. Постійно вигадую креативні ідеї та разом із командою організовую різні проєкти. Якщо бачу, що хтось приходить до нашого донорського центру й цікавиться його роботою, завжди намагаюся приділити час: провести екскурсію та розповісти, що в нас відбувається.

Я мріяла створити донорську спільноту, щоб люди відчували свою приналежність до чогось важливого. За минулий рік ми відвідали вже 15 центрів донації плазми, де спілкуємося з однодумцями. Часто ми проводимо лекції для студентів в університетах, а на День донора організували благодійний забіг.

Наш донорський центр регулярно підтримує ветеранів. Торік ми організували поїздку в гори для людей з ампутаціями. Для мене це був перший підйом. Було важко, але коли поруч ішов учасник на протезах, сили звідкись з’являлися. Ми тоді здружилися й гарно провели час.

Також я створюю мініподкаст із нашими амбасадорами: їздимо до них на роботу, розповідаємо про їхнє життя та показуємо, як вони мотивують інших ставати донорами. В одеській філії нашого центру працює піарниця, син якої має імунодефіцит. Спочатку ми зняли про них короткометражний фільм, а згодом вона приєдналася до нашої команди, адже добре знає цінність препаратів, виготовлених із плазми крові. Ця історія мене дуже надихає.

Учителі, бухгалтери й маркетологи раз на місяць стають рятівниками

В Україні зараз дуже мало донорів. Я завжди заохочую людей спробувати здати кров, тромбоцити чи плазму або зареєструватися в реєстрі донорів кісткового мозку. Це не потребує від вас нічого, крім дрібки часу, але, можливо, саме ви станете порятунком для людини, яка цього дуже потребує.

Постійно відбуваються обстріли, але є й аварії та інші нещасні випадки. Люди потребують не лише крові, а й препаратів для відновлення, які виготовляють із плазми. Тому не варто чекати особливого моменту: просто наважтеся спробувати, а далі буде легше.

Я й сама хочу стати доноркою кісткового мозку, хоча поки трохи боюся. Але розумію, що це може дати шанс на життя іншій людині. Також замислююся над тим, щоб після смерті стати доноркою органів.

Мене дуже надихає наше ком’юніті, до якого входять люди різних професій. Учителі, бухгалтери, військові й маркетологи мають свою роботу, особисте життя й побут. Але раз на місяць, а іноді й частіше, нас об’єднує донорство.

Я пишаюся тим, що належу до спільноти, яка робить щось важливе, бо ця робота — моя душа. І дуже хочу, щоб більше людей зацікавилися донорством. Навіть якщо вони не готові робити це регулярно, важливо хоча б раз спробувати врятувати чиєсь життя.

#ШОТАМ висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Informed у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). #ШОТАМ зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Informed або MDF.