«Я мріяв про це з дитинства». Хлопець із синдромом Дауна став кондитером у майстерні печива на Київщині. Як йому це вдалося

Якщо ви хочете випити смачної кави, скуштувати щось солоденьке, а водночас підтримати добру справу – завітайте в майстерню крафтового печива «Коржик» у Фастові. Її створили при греко-католицькій церкві, і там працює хлопець із синдромом Дауна.

Микита свого часу допомагав самотній матері з вечерями, і так захопився кулінарією, що вирішив присвятити цій справі своє життя. Невідомо, чи вдалося б йому у свої 21 стати кондитером, якби не допомога церкви. Адже саме отець Віталій став людиною, яка повірила в Микиту більше, ніж він у себе сам. 

Нас із Микитою звела доля 

З хлопчиком, на ім’я Микита, доля звела нас іще років 10 тому. У помешканні його родини виникла пожежа, і наші парафіяни з організації «Лицарі Колумба» долучилися до ліквідації наслідків. Родина опинилася в дуже скрутній ситуації: самотня мати, її син із синдромом Дауна та маленька донечка без цілісного житла. Згуртувавшись, когорта доброчинців допомогла відновити будинок, придбати речі першої необхідності, меблі.

Я тоді вирішив пригостити цю родину піцою. Познайомився з самим Микитою, який тоді вчився у 6 класі, та його сестричкою Анею. Він дуже позитивний хлопець. Ця комунікація відразу об’єднала нас. Я і не помітив, як ми з Микитою заприятелювали.

Відтоді Микита щонеділі приходить до мене в церкву. Він уже вивчив, як я служу. Ходить поруч зі мною зі свічкою і чітко знає всі алгоритми, як потрібно засвідчувати.

Хлопцю не все вдається, але він розумний: пише без помилок, непогано закінчив школу, комунікує з іншими. Він з дитинства любив готувати для своєї сім’ї, тому і вирішив, що коли виросте, стане кулінаром. Його мрією було пекти печиво. Тому після дев’ятого класу Микита вирішив вступати до училища, щоб здобути професійну освіту.

Микита: Середній бал у мене був 7,8, я закінчив 9 класів. В училищі теж добре вчився: писав конспекти, контрольні, дипломну роботу. 

На ідею проєкту надихнула його усмішка

Наша громада дуже активна, маємо багато різних проєктів. Ми вже тривалий час співпрацюємо з «Українською освітньою платформою», організацією «Благодійний Фонд Карітас Київ».

За допомогою різних грантових програм у Фастові у 2012 році зʼявився хаб для дітей із багатодітних сімей і тих, які опинилися у складних життєвих ситуаціях. Ми влаштовували різні майстер-класи, проводили творчі зустрічі, терапевтичні заходи, екскурсії, поїздки. Наш наступний проєкт був кулінарна майстерня для дівчаток і творча столярня для хлопчиків. Також у нас був спортивний гурток, для якого ми закупили великий тенісний стіл.

Коли «Українська освітня платформа» втретє покликала нас узяти участь у проєкті «Школа відповідального служіння», ми думали, яку ж ідею тепер реалізовувати. Я бачив, як формуються наші спільноти, і зрозумів, що бракує якоїсь родзинки. Чомусь подумав, що було б добре створити пекарню. Але ні, Микита тоді не був у центрі уваги – я хотів, щоб у громаді просто щось випікали у межах соціального підприємництва.

Читайте також: ​​«Їхній мотивації позаздрить будь-хто». Майстерня Woodluck дає другий шанс колишнім нарко- і алкозалежним. Як працює цей бізнес

Та згодом під руку мені попалася світлина, де Микита усміхається і тримає у руках хліб, який сам спік. У той момент я вирішив, що наш проєкт варто обʼєднати саме навколо нього, щоб допомогти Микиті реалізуватися та звернути увагу суспільства, зокрема нашої громади, на проблеми людей з інвалідністю.

Грошей не було, але дуже хотілося 

Ми пройшли навчання, як відкрити соціальне підприємництво, як допомогти людині з інклюзією і як звернути увагу суспільства на проблеми людей з інвалідністю. Наша команда виконала три модулі, після яких ми виграли грант, який передбачав закупівлю обладнання для «Коржика». Оскільки цих коштів було недостатньо, ми також брали участь у фандрейзингу на платформі «Спільнокошт».

Повернувшись із навчання, я розказав Микиті, що ми створюємо для нього проєкт. Але він чомусь у це не дуже вірив. Усміхнувся і сказав: «Добре, добре, я готовий». 

Микита: Випікати мені було цікаво завжди. Коли моя мрія здійснилася, і я став кухарем-кондитером, я був дуже щасливий. Завжди хотів, щоб мама раділа за мене. Коли я розказав їй, що буду працювати за професією, вона сказала мені: «Молодець!».

На відкриття пішло дуже багато зусиль волонтерів. Ми не мали коштів на оренду приміщення чи комунальні витрати, але знайшли їх через різних благодійників. Нас підтримали дійсно хороші люди.

Коли ти не маєш грошей, але дуже хочеш зробити добру справу, Господь тобі допомагає, дає хороших людей, які тебе підтримують. Одні – фінансами, інші – фізичною працею. Церкви насправді мають ресурси, аби тільки знаходилися лідери, які будуть об’єднувати інших задля добрих справ.

Відкрилися у святий день

Ми були готові відкриватися, але почалася повномасштабна війна. Рік ми чекали, і відкрилися 7 квітня – на Благовіщення. Ми захотіли зробити це саме в цей день, аби Матір Божа взяла під опіку всіх, хто дотичний до цього проєкту. Запросили на відкриття духовного пастиря, владику Йосипа Мілена, який радо погодився благословити початок нашого діла. Ми отримали неабиякий заряд енергії від духовного проводу нашої церкви і з такого старту розпочали діяльність.

Майстерня крафтового печива «Коржик» відкрилася у Фастові за адресою вул. Шевченка, 25А. Вона працює з 10:00 до 19:00 щодня, окрім неділі. Це невеликий простір добра, куди люди приходять і можуть скуштувати смачну каву та печиво. Там можна подивитися, як працює Микита, і зарядитися його посмішкою.

У нас найдешевше печиво в місті, адже ми випікаємо його власноруч і продаємо за собівартістю. Наприклад, печиво Павлова зараз коштує 35 гривень. Також є тістечка «Брауні», сухеньке печиво. Є також і холодильна вітрина, в якій представлені різні пропозиції. Замовити з доставленням можна на нашій сторінці у Facebook.

Працює найменше, а заробляє найбільше

Наразі в «Коржику» працюють Оля й Аня. Вони поки що на волонтерських засадах, але сподіваємося, що як тільки будуть грантові кошти, дівчата зможуть отримати якусь винагороду. Микита випікає солодощі в парі з професійною кондитеркою Наталією. Вона працювала в Києві, але звільнилася. Ми попросили, щоб вона нас підтримала. Наталія вже на пенсії, але погодилася долучитися до нас. Ми офіційно виплачуємо їй мінімальну зарплату.

Микита робить усі процеси, крім безпосереднього випікання. Він отримує зарплату – фактично найбільшу тут, хоч працює найменше (три години на день). «Коржик» ще не приносить прибутку, а лише окупає витрати. Попри це ми вирішили, що Микита повинен мати достойну винагороду. Тим більше зараз він єдиний забезпечує всю родину.

Микита: Якщо говорити про кулінарію, я люблю готувати суп, картоплю, макарони. З мамою я ще люблю варити борщ. А щодо кондитерки, люблю випікати печиво, тістечка. Та найбільше мені подобається готувати торти.

Історію «Коржика» знають багато людей у нашій громаді, адже був довгий шлях від ідеї до реалізації. Ми робили відеоролики про Микиту, які показували у місті на головному екрані. І відтоді весь минулий рік мене питали різні люди: «А коли вже той “Коржик” буде?».

Нам закидають використання дитини

Микиті зараз 21. І попри такий вік ми досі чуємо спекуляції від людей, що ми використовуємо дитину, мовляв, це все піар. Бували різні негативні коментарі в інтернеті, але це здебільшого писали боти. Кожен, хто приходить сюди, бачить, що ми робимо. Моє сумління чисте, бо розумію, що я роблю. Я гадаю так: якщо є негативна інформація, значить ти все робиш правильно.

Відвідувачі часто заходять до нас. Є такі, що просто приходять, бо знають, що тут можна випити смачної кави та побути в цьому просторі. Інші заходять подивитися, як працює Микита. Є й ті, хто просто хоче підтримати нас і кинути пожертву у скриньку. Хоч у нас і маленький заклад, але все одно тут дуже затишно і гарно.

Микита тут щасливий, він завжди усміхнений. Він сюди йде з великими ентузіазмом, хоче працювати. Дуже любить свою маму і сестричку, постійно несе їм додому печиво, приготоване власноруч. Він також радий, коли хтось приходить до нього, спілкується, коли його обіймають, кажуть добре слово. Мені він постійно дякує. Та найбільша подяка для мене – це його усмішка.

Хочемо зростати, та бракує знань

Щоб і далі розвивати «Коржик», мені ще потрібно багато вчитися. Відчуваю, що бракує знань, адже я не підприємець, а священник, який покликаний дбати про порятунок людських душ. Але розумію, що соціальне підприємництво – це можливість не лише заробляти, але й ділитися з іншими. 

Якщо інший бізнес дбає про прибуток, то ми – про достаток кожної людини. Нам треба розвивати соціальне підприємництво та ставити його на серйозну бізнес-основу. Бо поки я не розумію до кінця, де ми будемо брати фінанси для розвитку. А в нас багато планів.

Нині наша майстерня розміщена на другому поверсі, бо нам не під силу сплачувати оренду на першому. Це досить коштовно, а ми невелика релігійна громада. Також наразі ми маємо слабеньку пічку, а хотіли б купити дорожчу, щоб виготовляти ще більше печива добра. Але це все – на перспективу.

У майбутньому також хочемо проводити у нашому просторі майстер-класи з випічки для людей з інвалідністю. Зробимо середовище, куди люди зможуть прийти, щоб відчути себе потрібними та навчитися чомусь новому. 

Для мене головне, що Микита щасливий. Він до нас прямо біжить із дому і не хоче звідси йти. Він повний життя, енергії та сил. Для мене дуже важливо, що я зміг допомогти йому реалізуватися.

Фото – з соцмереж майстерні