Суспільство
«Я мріяла пожити в горах, але за інших обставин». Як активістка з Донеччини адаптує переселенців у Ворохті
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
За три тижні після початку повномасштабної війни Анастасія Прокопенко збирала валізи в Краматорську. Вона була змушена залишати будинок поблизу річки та лісу, в якому так довго намагалася створити домашній затишок. У голові жінки промайнула думка: «За що мені це знову?». Її перше вимушене переселення з Донецька до Краматорська було у 2014 році, а тепер вона збиралася до селища Ворохта на Івано-Франківщині.
Раніше Анастасія ніколи не була в Карпатах, але мріяла відвідати гори взимку, коли там казково і багато снігу. «Невже, аби побачити нашу красиву країну, ми мали почути війну?» — сказала подруга Анастасії, коли вони з дітьми автівкою наближалися до Ворохти.
Анастасія, яка вже двічі мусила тікати від війни, тепер допомагає іншим переселенцям адаптуватися на Гуцульщині. А ще через власний приклад хоче показати місцевим, що переселенці — це не тільки про гуманітарку, але й про повагу до місцевих та бажання допомогти громаді, яка їх приймає.
Анастасія Прокопенко
Громадська активістка, виконавча директорка ГО «Точка доступу».
Мій активізм почався зі скарги в школі
Я народилася в Докучаєвську за 30 кілометрів від Донецька. У школі я була старостою. Коли у 8 класі вчитель фізкультури ображав мого однокласника, бо той не міг підтягнутися, я написала офіційну скаргу через секретаря з проханням звернути увагу на непедагогічну поведінку викладача.
У 18 років переїхала в Донецьк і працювала незалежним спостерігачем під час виборів. Для мене завжди було нормою відстоювати себе, свої права та інтереси, та захищати того, хто цього зробити не може. Ще студенткою я пішла працювати в громадський сектор оператором гарячої лінії, хоча за освітою я психологиня.
Війна була за 60 кілометрів від нас
З початком російської агресії у 2014 році ми сподівалися, що це на кілька місяців, тому виїхали до Краматорська, проте не відчували там себе в цілковитій безпеці. Тиждень у нас починався з того, що ми читали інформацію від штабу щодо прогнозів на фронті.
З 2014 року я стала виконавчою директоркою громадської організації «Точка доступу», яка розвивала освіту й локальну демократію та підтримувала інші громадські організації на Донеччині. Ми працювали з прифронтовими громадами, які потерпали від обстрілів, тому не забували про війну — вона була за 60 кілометрів від нас.
Коли напередодні повномасштабного вторгнення про нього все більше говорили, ми посилили заходи безпеки — переслали документи партнерам до Львова та забрали з офісу дорогу техніку. Я жартую, що ми досвідчені переселенці й уже знали, що потрібно робити.
За що мені це знову?
Попри підготовку, ми не уявляли, що буде війна таких масштабів. Хоча всі мали тривожні валізки, придумали канали комунікації та плани евакуації, але того ранку, коли прокинулися від вибухів, у голові була лише одна думка — «За що це мені знову?».
У перші дні повномасштабної війни ми вивезли з офісу холодильник і термопоти на блокпости й у волонтерські штаби, які вже працювали. Я говорила, що буду в Краматорську стільки, скільки можна буде. Ми жили в приватному секторі на околиці міста, де були лише будинки, ліс і річка, але на початку березня чоловіка мобілізували, і я залишилася сама з дитиною. Згодом до нас у будинок переїхала моя подруга зі своєю дитиною, адже вони жили в багатоповерхівці та лякалися вибухів.
Чоловік наполягав, аби я забирала дитину та їхала в більш безпечне місце. 18 березня ми з подругою, нашими дітьми, собакою, кішкою та щуриками в клітці виїхали з Краматорська до Ворохти на запрошення колеги. Траси були переповнені, палива на заправках не вистачало, тому доїхати було ще тим квестом. Перша зупинка була в Дніпрі. Зазвичай дорога туди займала дві години, але тоді ми їхали цілих десять. Поїздку ускладнювала відсутність вказівників на дорогах, які люди знімали через паніку.
Переконалася, що мрії треба формулювати чіткіше
У Ворохті я раніше не була, але колись мріяла трохи пожити в Карпатах. Я переконалася, що свої мрії треба формулювати правильніше. Перед 2014 роком чоловік говорив, що хоче пожити в приватному будинку біля річки та лісу, і от до Краматорська ми переїхали саме в такий будинок. Тоді я сказала чоловікові, що до мрії він мав додати, аби це було за власним бажанням. З Ворохтою вийшло так само.
Я мріяла побувати в Карпатах, особливо взимку, бо тоді тут особливо казково. І от я приїхала сюди, коли ще лежав сніг. Коли ми їхали автівкою й бачили краєвиди за вікном, подруга сказала: «Невже, аби побачити нашу красиву країну, ми мали почути війну?».
Нас зустрів мій колега з громадського сектора Іван, з яким ми спілкувалися лише онлайн, а наживо бачилися лише раз. Завдяки його підтримці та турботі про нас я розуміла, що їду до близької людини. Ми приїхали у квартиру, де на нас вже чекало все — від постільної білизни до посуду. Місцева влада виділила приміщення для офісу «Точки доступу», а завдяки партнерам організації ми змогли придбати меблі для роботи. Так я зрозуміла, що не сама. А ще нас часто запрошували на спільні вечері та намагалися максимально спростити хоча б побутові моменти.
Домашні закрутки — найтепліший спогад
З Ворохти ми продовжували координувати роботу волонтерів на залізничних вокзалах у Краматорську, а згодом почали допомагати переселенцям, які опинилися в громаді. Місцеві приносили одяг, ковдри, подушки й продукти та постійно запитували, чим можуть бути корисними. Це надихало.
Ми швидко зробили чат для людей, які вимушено переїхали до Ворохти, розвісили оголошення з QR-кодами, аби ті знали, що в нас можна отримати допомогу. Ми створили для них коворкінг, а також організовували спільні заходи для переселенців і місцевих, аби їх знайомити та налагоджувати контакти.
Нам було дуже важливо, щоб люди могли принаймні вітатися на вулиці. У 2014 році в моєї сім’ї вже був такий досвід: ми переїхали в незнайоме місце, і такі дрібнички дуже впливають на те, як ти почуваєш себе в громаді.
Пам’ятаю, тоді в Краматорську ми купляли в місцевої жінки молоко, і вона дізналася, що ми переселенці. Тоді передала нам в пакунку домашні закрутки й записку зі словами підтримки: «Не хвилюйтеся, ми з вами! Україна переможе».
Тепер у Ворохті люди знову приносили нам варення, компоти чи мариновані гриби — просили передати комусь чи з’їсти самим.
Показували переселенцям, що у Ворохті є на що подивитися
Якось ми зрозуміли: люди, які приїхали у Ворохту, не усвідомлюють, що вони в туристичній громаді, і тут є на що подивитися. Тому ми провели кілька екскурсій: показували людям об’єкти культурної спадщини, а гіди розповідали про історію місць.
Потім ми організували похід в гори, аби показати, що ними можна не лише милуватися, але й відвідувати. Після цього люди самі зустрічалися поза межами наших заходів — часто це були переселенці літнього віку з шелтерів. Ми раділи, що змогли налагодити комунікацію та познайомити їх.
Для нас було важливо показати місцевим, що переселенці — це не лише про гуманітарку й дешеве житло, але й про бажання зробити щось для громади, яка нас прийняла. Тому ми збирали людей на толоки, прибирали, фарбували лавочки в парку. Аби познайомити переселенців з місцевими, організували фестиваль гуцульської їжі — навіть міський голова готував свою фірмову страву.
Ще один напрям роботи — організація майстер-класів від вимушено переміщених жінок. Вони вчили в’язати гачком іграшки, робити букети з мила, варити крем. Більшість переселенців у Ворохті — саме матері з дітьми, тому ми хотіли нагадати їм, що про себе треба піклуватися. Щодня у Ворохті працюють дитячий і молодіжний простори, аби діти та підлітки могли проводити там час із користю.
Якщо ми фокусуємося на допомозі переселенцям, то це має бути тривала історія: ми не просто один раз роздаємо гуманітарку та сподіваємося, що людям стане краще.
Ми маємо подумати про фізичні потреби, емоційний стан та умови, аби люди реалізовували свої права. Я дуже пишаюся командою «Точки доступу»: ми працюємо з різних областей України, хтось зараз закордоном, але всі включені в роботу.
Більше не вивішую прання в неділю
Мені дуже подобаються жителі Ворохти, проте в мене були та є певні труднощі в адаптації. Наприклад, у ставленні до релігійних свят. Я виросла в родині, яка не дуже виховувала в мені традиції, а тут зустрілася з тим, що сусіди мене сварили, коли я в неділю вивішувала прання чи мила підлогу в під’їзді.
Я пояснювала, що мені зручно цим займатися у вихідний, але для них під час служби в церкві такого робити не можна. Зараз я звикла до цього, намагаюся не робити таких речей і поважаю ці традиції, адже розумію, що вони важливі для людей громади, яка мене прийняла.
Щодо діалектів, то іноді я прошу, аби мені пояснили, що означають певні слова.
Наприклад, сусідка сказала мені, що вона буде вдолинí, а я не розуміла, де саме та долинá. Виявилося, вона мала на увазі, що буде внизу, на першому поверсі.
Цього року моя дочка пішла навчатися в місцеву школу в п’ятий клас, і я вже помічаю, що вона використовує такі ж слова, як інші діти. Раніше в Краматорську ми спілкувалися вдома російською, тому я радію, що й донька, і я говоримо українською скрізь.
Тут вперше в житті піднялася на вершину гори
Хоч я живу в горах майже два роки, але люблю комфортний, а не активний відпочинок. Я ще не ходила по гриби, не відвідувала чани та не піднімалася на Говерлу. Але влітку донька попросила мене піти з нею в похід з наметовим табором на гору Хом’як. Тиждень я там жила в наметі. Я не була впевнена, що виживу після підйому, але дійшла до вершини, і це був мій перший в житті досвід.
Мені дуже подобається у Ворохті те, що громада невелика, всі одне одного знають. Тому це середовище для мене безпечне: я довіряю людям і можу відпустити дитину гуляти. Це цікава особливість громади — розуміти, що ти перед всіма як на долоні.
Повертатимуся додому в зворотному порядку
Я дуже пишаюся тим, як тримається моя родина. Від мобілізації на початку березня 2022 чоловік лише двічі був у відпустці. Це дуже важко для нас, особливо для дитини, але ми знаходимо баланс між війною, роботою й особистими потребами. Хоча чоловік воює, він продовжує онлайн робити з донькою домашні завдання.
Я мрію про перемогу України та повернення додому. Коли в мене запитують, чи повернусь я додому після перемоги, то жартую, що робитиму це у зворотному порядку: спершу поїду в Краматорськ, а потім — додому в Донецьк. Я розумію, що там буде корисною робота «Точки доступу». Ми насамперед працюватимемо з мізками людей з деокупованих територій, розвінчуватимемо міфи, які їм прищеплювали. Емоційно повертатимемо їх до нас і показуватимемо, як Україна змінилася за роки, поки вони були в окупації.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Молодята-волиняни Анна та Олег Клівчуки зібрали на своєму весілля 25 033 грн, 100 доларів та 50 євро на підтримку Збройних сил України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці волонтерського штабу «Ангар», якому і передали ці гроші.
«Замість того, щоб збирати на своє власне майбутнє, Олег та Аліна збирали на наше спільне майбутнє вільної країни. Дякуємо Олегу та Аліні, а також всім, хто задонатив на підтримку Сил оборони України!», – йдеться у дописі.
Усю зібрану суму спрямують на збір 100 FPV-дронів.
Читайте також: Як поєднується «Кадилак» і кози? Ця фермерка з Київщини робить крафтовий сир, береже своїх «дівчат» і руйнує стереотипи
Нагадаємо, молодята-переселенці одружились у Рівному за давніми поліськими традиціями.
Окрім того, у Чернівцях волонтери організували весілля військовому за 2 години.
Також ми розповідали, як молодята придбали пікап для ЗСУ за подаровані на весілля гроші.
Фото: facebook.com/ukraineangar.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Фермерка Анастасія Кириленко розвозить замовлення на особливій моделі «Кадилака» — таких у світі всього 2000. Люди дивуються: як поєднуються така машина й кози? Та все просто: Анастасія обожнює свою справу і хоче зруйнувати всі стереотипи про фермерів.
«Часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та безрадісного. Це не так!» — вважає Анастасія і своїм прикладом показує, якими можуть бути українські фермери.
Про перших кіз, евакуацію з села Блиставиця на Київщині й повернення до своїх «дівчат» Анастасія розповіла ШоТам.
«Ветеринарну операцію» провела в 10 років
У першому класі я завжди всім казала, що буду фермеркою. Я не зовсім розуміла, що це. У моєму дитячому уявленні фермер — це самодостатня, задоволена життям людина, якій всього вистачає і яка може ще й поділитися своїм благом з іншими людьми.
Я народилася й виросла в Сумах, з 13 років жила в приватному будинку. Тварин ми не тримали, але в бабусі з дідусем було своє господарство. Пам’ятаю, як бабуся вранці доїла козу Мілку такої ж породи, як тепер мої кози — зааненської. Доїла й давала мені горня теплого молока з пінкою — дуже приємні спогади.
Я не одразу обрала ветеринарний фах, хоч мій прадід був ветеринаром, а я завжди дуже любила тварин. Свою першу «ветеринарну операцію» я провела ще в 10 років. У нас була кішка, біля хвоста в неї було багато ковтунців, шерсть зім’ялася і збилася. Усі сміялися, а я сказала, що допоможу їй, бо вона сама цього не зможе зробити, тож зрізала ковтунці та звільнила кішку від страждань. За цей вчинок мені купили баунті — це була моя перша нагорода.
Я вчилася в хіміко-біологічному класі — все вело мене до професії лікаря. Але я зробила інакше — поїхала вчитися в Києві на економічному факультеті. Не можу сказати, що не бачила престижу у ветеринарному фаху, але мені здавалося, що економіст — це більш практично, і я зможу забезпечити себе. Тоді не було розуміння: якщо робиш те, що тобі подобається, можеш заробити і в 5 разів більше.
Але мені подобалося вчитися на економічному: я і захистила кандидатську, і викладала. Не скажу, що в попередньому житті я була незадоволена, проте саме тут, у козівництві, я знайшла рівновагу.
Перший сир і перші кози
Десь із 2017 року я займаюся зооволонтерством, рятую дуже багато собак. Саме ця любов до тварин і стала поштовхом, щоб задуматися над тим, чи правильно я взагалі живу і чому присвячую своє життя. Тварини — це найкращі, найчесніші, найщиріші друзі. Мабуть, з оцієї щирості, яку я від них відчуваю, все й почалося.
Після народження першого сина ми з чоловіком вирішили переїхати з Києва в область, у село Блиставиця, тож уже з 2019 року живемо тут.
Того ж року я вперше спробувала Бельпер Кнолле — маленький твердий козиний сир, і була надзвичайно вражена його смаком та ароматом. А ще більше тим, що його зробив мій друг власними руками з українського молока. Це для мене був взагалі інший світ — десь він існував, але мене в ньому не було.
Тож ми купили в друга кіз і почали потрошку їх ростити. Це був перший локдаун у 2020 році, а в мене вже було двоє синів, і я подумала, що непогано було б мати власних тварин, власне молочко — а з нього й кефір, і йогурт, і сир. Щоб були свіжі продукти для дітей. А тоді з хобі це переросло у справу життя.
Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене»
24 лютого ми прокинулись о 4 ранку, подивилися з чоловіком одне на одного й сказали: «Почалось». Я не хотіла виїжджати, але о 12 годині пролунав перший вибух, і в нас пропав інтернет та зв’язок. Ми не знали, що опинилися в самому епіцентрі подій (село, в якому живе сім’я, розташоване біля Гостомельського аеропорту — ред.).
Пам’ятаю, ми стояли на вулиці, і я казала: «Три дні — і все пройде. Я знаю, що не може бути по-іншому». Та вже 25 лютого чоловік розбудив мене, бо на вулицю заїхали танки — цього звуку я ніколи не забуду. Треба було їхати. Я забігла в козятник і сказала: «Дівчата, пробачте мене». Я не могла їх нікуди забрати. Накидала їм сіна, а сусід приглядав, поки нас не було.
Ми з двома синами виїхали до Польщі, а чоловік повернувся до Києва. У нашому селі була окупація, і ми не знали, що там відбувається. Я просила лише одного: щоб були живі люди й тварини. А 5 квітня гуляла в парку, відкрила телефон і побачила, що наше село звільнили. Це було найбільше щастя, бо можна вже було їхати додому. Для мене дім — моє місце сили, ніде я не можу себе так класно відчувати.
Тож збиралася повертатись, а чоловік написав, що наша Но́ра народила двох дівчат.
Я так летіла додому! Їхала цілий день, навіть не зупинялася. Перше, що я зробила вдома — відкрила козятник і подивилася на своїх «дівчат».
Але виявилося, що народила Леся, і не дівчат, а хлопчиків. Чоловік усе переплутав, але те, що вони живі й здорові — це найбільше щастя.
Я так бігла доїти їх зранку як ніколи до того. Це навчило мене цінувати те, що є, і розуміти, що зараз таке життя, що за секунду чи годину цього може не бути, тож вирішила не зупинятися. Зареєструвала ФОП, тепер плачу податки та хочу робити все більше й більше. Уже коли я повернулася, люди почали замовляти сир. Це було дуже приємно, я відчувала підтримку — це не про гроші, це про цінність.
Кіз у мене небагато — 4 дойних, 1 маленька, 1 цап. У мене є одна працівниця, яка допомагає і з козами, і в сироварні. Вона навчила мене доїти тварин і приглядати за ними. З нами вона вже чотири роки.
Зазвичай дою своїх дівчат сама двічі на день. Але роблю для себе вихідні, звісно — тоді віддаю кіз у руки помічниці. Та коли їду кудись відпочивати й рано не дою козу, то здається, що день уже йде не так. Це дуже дисциплінує: 365 днів на рік я на вулиці серед будь-якої погоди, і це прекрасно. Це і є життя.
Навчання в Україні та Швейцарії
Коли в мене з’явилися кози, я не вміла абсолютно нічого: ні доїти, ні правильно годувати, ні доглядати. Для мене це трохи було шоком. В інтернеті багато суперечливої інформації, а спеціалістів з великої та дрібної рогатої худоби було мало.
Тож для того, щоб закрити свої потреби, я вирішила піти навчатися в Немішаєвський агротехнічний коледж на фельдшера ветеринарної медицини. У 2023 році закінчила. Мені потрібне було середовище, люди, які знають більше, ніж я, а не просто диплом. Тож саме на навчанні я дізналася багато корисного. Це все для того, щоб стати кращою, сучасною, класною фермеркою і сироваркою. Щоб мої кози жили краще, а молоко було смачнішим.
Та я не зупиняюсь у пізнанні нового: цього року їздила у Швейцарію на навчання до української сироварки Тетяни Дядечко. Це допомогло вдосконалити рецепти, які використовувала до цього, і придумати щось нове.
Цього року також була в Італії, на сирному фестивалі в місті Бра. Поїхала, щоб перейняти досвід. А мій висновок такий: рецепти сиру всі однакові, але він виходить у кожного різний. Це як борщ — набір продуктів один, а страва в усіх особлива. І це нормально, кожен щось своє додає.
Жодний цапик, який тут народився, не був зарізаний
Я займаюся монопродуктом — це шевр, козиний кислоферментний сир. З цієї основи роблю й інші види сиру. Вигадала авторський рецепт намазки, також роблю сирні кульки в олії з в’яленими томатами. Методом спроб і помилок виводяться кращі рецепти.
Мене настільки захопило козівництво, що я навіть зараз не можу опритомніти. Мені дуже подобається бачити, як ростуть мої кози, як народжуються, живуть. Усе, що я роблю у фермерстві, я роблю для покращення рівня та якості життя тварин. Можливо, десь це суперечить економічним показникам, але я роблю так, щоб мені було з цим легко жити.
Жодне козеня, жоден цапик, який тут народився, не був зарізаний.
Я кожному знайшла новий дім у Харківській, Полтавській, Миколаївській чи Одеській області. Я знаю, де і як живе кожен з них. Це не просто тварина, це як моя дитина якоюсь мірою. Коли ти бачиш, як воно народжується, як росте, робить перші кроки, пробує нову їжу — це чудо.
А сир, мабуть, був другорядним, але тепер не менш важливим. Це мій спосіб турботи про людей, і я розумію свою відповідальність перед ними. Адже важливо мати гарну сировину, чисте та якісне молоко, і воно починається з утримання, годівлі, ветеринарного супроводу.
Моя філософія така — я не просто фермерка, а й просвітниця
Хочу руйнувати стереотипи про фермерів. Я, наприклад, деколи розвожу замовлення на своїй машині — «Кадилаку». Таких авто всього 2000 у світі, їх уже зняли з виробництва. Ми з чоловіком хотіли іншу машину, але, сівши в цю, я вже не змогла відмовитися від неї — люблю красиві речі. У ній я й сир привожу людям, буває, і зерно везу. Мені дуже подобається дивитися на обличчя людей, коли вони бачать, що доставка в нас теж люксова.
Адже часто фермера уявляють як зачуханого селянина в брудних чоботах і з брудними руками, замученого та нежиттєрадісного. Це не так! Ми віримо у власний розквіт і плекаємо своє. Покажіть мені італійця, який не любить моцарелу. Їх немає! Покажіть мені швейцарця, який не буде розказувати про раклет чи бельпери.
У них є рух slow food: вони спочатку їдять місцеву продукцію, а вже потім, якщо не вистачить чогось, ідуть до інших фермерів. Цей рух є і в Україні, я також його популяризую. Не завжди результат моєї діяльності — це покупка моїх сирів. Якщо людина зацікавилася крафтом і навіть не зараз, а за якийсь час купить український крафтовий сир — теж потужний результат для мене.
Щодо козиного сиру є багато стереотипів: що він несмачний чи має неприємний запах. Та я доводжу, що все це не так.
Іноді кажу, що підробляю дитячим психологом, бо коли на ярмарках люди підходять пробувати козиний сир, то одразу міняються в обличчі.
Вони розповідають про травматичний досвід як бабуся змушувала пити молоко. Такий біль в очах! А я кажу: «Йдіть сюди, я вам зараз покажу меджик». Даю свій сир, людина куштує і каже, що запаху неприємного зовсім нема. Звісно!
Бо в мене все серйозно: є правильна гігієна та годівля. З квітня 2023 ми дотримуємося сформованих остаточно гігієнічних вимог, які затверджені Кабміном як один з кроків наближення до стандартів ЄС.
Я завжди розповідаю про користь сиру, що його можна їсти тим, у кого непереносимість лактози, бо молекула білка в ньому набагато менша, ніж у коров’ячому молоці. Моя філософія така: я не просто фермерка, а й просвітниця. Тож хочу виховати свого споживача, навчити, пояснити. Це не просто доїти козу й робити сир — це набагато більше.
Хочу зробити мультиферму: там будуть кури, качечки, молочні вівці й корівка
Чому сирне ательє? Знаєте, колись Агата Крісті казала, що всі її історії вона придумувала, коли їй було нудно і вона мила посуд. Так і в мене. Якось я мила підлогу й придумала, що наша справа має називатися саме «сирне ательє», бо це найкраще описує те, що ми робимо. Ательє — це про індивідуальність, про те, що можна «підігнати» під людину. Я можу змінити щось у сирі, дати іншу посипку, наприклад, щоб споживач був задоволений.
Здебільшого продаю сир через інстаграм, також є магазин в Ірпені з моєю продукцією. У планах співпраця з львівським магазином та однією великою мережею (якраз ведемо переговори).
Плани в мене грандіозні. Дуже хочу зробити мультиферму: там будуть і кури, і качечки, і молочні вівці, і, може, корівка маленька. Ми вже купили землю під ферму, і вже десь навесні будемо переїжджати й організовувати простір.
Мрію про будиночки, щоб туди приїжджали люди і могли відпочити від думок і галасу. Можна організувати і трудотерапію, бо є великий інтерес. Мені часто телефонують незнайомі люди і кажуть, що хочуть просто попрацювати у нас безкоштовно. Бо українці у стресі зараз і це складно переживати, постійно втрачати, жити в страху. Ми балансуємо між життям і смертю. Тож дати цю можливість — побути з твариною, погодувати її, попрацювати — це класний спосіб реабілітації. Отака моя мрія.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Міжнародний день волонтера Національний банк України презентував нову пам’ятну монету номіналом 5 гривень «Країна супергероїв. Дякуємо волонтерам!».
Про це повідомила пресслужба НБУ.
Зазначається, що монета присвячена українським волонтерам, які донатять, організовують збори коштів, здобувають і доставляють техніку, спорядження, продукти, ліки, шукають і знаходять шляхи для вирішення найнагальніших потреб захисників та захисниць України.
Як виглядає монета
На аверсі змальовано стилізоване зображення рук під час плетіння маскувальної сітки, що символічно розкриває волонтерство як одну з багатьох форм допомоги та всебічної підтримки ЗСУ й усім, хто постраждав під час збройної агресії РФ, є втіленням сили і єдності нації в часи надважких випробувань.
Читайте також: «Викуплені верстати, богуславські килими і авто для сина-військового». Як майстриня тче і підтримує армію
На реверсі – стилізована карта України у вигляді маскувальної сітки як символу об’єднаної країни, що переплетена та згуртована задля досягнення спільної мети.
Монету номіналом 5 гривень виготовлено з нейзильберу, категорія якості карбування – «спеціальний анциркулейтед». Маса монети становить 16,5 г, діаметр – 35,0 мм. Гурт монети – рифлений, а тираж – до 50 тисяч штук.
Як придбати монету?
З 6 грудня придбати пам’ятну монету «Країна супергероїв. Дякуємо волонтерам!» можна в інтернет-магазині нумізматичної продукції НБУ.
Крім того, монети поступово реалізовуватимуться і банками-дистриб’юторами.
Нагадаємо, Нацбанк випустив нову пам’ятну медаль, присвячену сержантам ЗСУ.
Окрім того, НБУ ввів у вільний обіг монету номіналом 10 грн, на якій зображений Антонівській міст.
Також Нацбанк випустив нову монету номіналом 10 грн із ЗРК Patriot.
Фото: Нацбанк.
