Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Художник Володимир Яницький переконаний, що людина може все. І його життя є прикладом цього. Вроджена вада зору і понад 20 перенесених операцій на очах не завадили Володимиру займатися улюбленою справою – живописом. Вимушена евакуація з міста Курахове, що в Донецькій області, також його не зупинила – художник продовжує малювати, брати участь у міжнародних конкурсах і проводити благодійні виставки на підтримку армії.

Володимир розповів ШоТам, як змінилися теми робіт після нового етапу війни, як з дружиною евакуйовували найцінніше – картини та чому переїхали на Волинь.

Почав малювати в школі, коли було нудно на уроках

Я дуже погано бачив із самого дитинства. Для оточення мої проблеми із зором стали помітними, коли я в два роки пішов до дитячого садку. Там усі діти малювали, а я тільки ліпив щось із пластиліну. Батьки звернули увагу на це та зрозуміли, що причина в тому, що я погано бачу. Коли прийшла пора йти до школи, усі навколо, зокрема моя окулістка, говорили моїй мамі: «Вовочку потрібно віддавати в спецшколу».

Володимир Яницький

Однак я навчався у звичайній школі. Цікаво, що я йшов до першого класу, знаючи всю програму аж до п’ятого. У мене є брат, старший за мене на чотири роки. Я часто сидів поряд з ним, поки він готував домашнє завдання. Незважаючи на ваду зору, я вивчив з ним і математику, і вірші, і все інше. Отже, в першому класі я завжди тягнув руку й відповідав, тому що все вже знав. Вчительці це не подобалося – і після тижня навчання мене перевели до іншого класу на паралелі. Там ситуація повторилася – і я знову опинився в новому колективі. Потім моїй мамі сказали: «Знаєте, у нас класів більше немає. Але нехай ваш син не буде таким активним».

Отже, я був нецікавий вчительці. Вона завжди говорила: «Вовочко, не тягни руку, я знаю, що ти знаєш». Що мені залишалося робити? Я розгортав зошит і починав малювати. Так і розвивав свої навички. У 15 років у мене виникла ідея вступити в художнє училище в Донецьку. Привіз туди свої роботи, але цього було мало: потрібно було скласти іспит і намалювати капітелі. Подивився вгору – і нічого не побачив, тоді мій зір був кілька відсотків. Так я зрозумів, що не зможу вступити в жодне училище – в усіх навчальних закладах були свої вимоги.

художник Володимир Яницький

Працював масажистом, а після роботи займався творчістю

Більш серйозно я почав займатися живописом з 19 років. У радянські часи не завжди в мене були полотна, мольберт або фарби. Бабуся та мама мені давали скатертини – грубі й лляні. Я їх ґрунтував, натягував на підрамники і малював олією. Живопису навчався сам. Вважаю, що чим більше ти від когось береш, тим складніше створювати щось своє.

Мені не подобалася ідея працювати на підприємстві, хотілося мати більш вільний спосіб життя. Тому я понад 30 років працював масажистом – спочатку як найманий працівник, а потім сам на себе. Це була робота, яку я міг виконувати навіть попри ваду зору. До того ж часу на творчість у мене було більше, ніж у людини, яка зранку до вечора, наприклад, трудиться в шахті. Я працював завжди, адже не хотів бути тягарем. У мене було понад 20 операцій на очах. Впевнений, що поки можемо боротися, ми маємо це робити до останнього подиху. Думаю: якщо мене нічого не змогло подолати, значить, і Україна переможе.

Володимир Яницький

Підтримую людей власним прикладом

Багатьом людям цікаво: як мені вдається малювати? Я не зовсім незрячий, дещо бачу, але погано. Були роки, коли мій зір був усього лиш 0,1 %, але й тоді я створював картини. Найчастіше полотна були великі, я малював пальцями. Я дуже добре відчуваю фарби тактильно. Наприклад, зазвичай люди не звертають на це увагу, але на дотик синя відрізняється від червоної. Тому в певні періоди життя я багато малював руками. Поки немає можливості, але я хотів би колись створити цілу серію картин для людей, які погано бачать, щоб вони могли тактильно відчути зображення.

Читайте також: «Важливо виглядати гарно, щоб жити далі». Волонтерка-стилістка з Харкова одягає переселенців по всій Україні

Я не усвідомлюю себе художником, але малюю, щоб інші люди не опускали руки в тяжку мить. У мене є картина «Підтримка», де стоїть хлопець і тримає дівчину. Мало хто помічає, що при цьому він не має ніг. Це те, що нині часто відбувається. Через війну в Україні багато людей тепер мають інвалідність. Однак, можливо, вони прочитають щось про мене і подумають: «Нічого собі, він незрячий і малює, а я що? Я ж бачу й чую. Ну немає ноги, але ж якось треба жити далі». Тому підтримка людей – основна ціль моєї творчості.

художник з картиною

До повномасштабної війни я багато малював природу. Тепер у моїй творчості з’явилися сюрреалістичні сюжети. Також надихаюся етнічними мотивами, наприклад, як у своїй останній картині «Мотанка». У мене є улюблена замальовка «Навіщо?» на поезію Тетяни Строкач – це присвята Маріуполю. А ще тепер навіть коли я малюю квіти, вони не можуть бути просто квітами, вони є певним символом. Наприклад, на картині, яка називається «Там, де гримить, там, де горить», зображені соняхи. Начебто звичайні квіти, але ті, хто були на Сході й бачили наші поля, знають, що це символ Донбасу.

Приїхав на Волинь і пішов до військкомату

Ми з дружиною не з чуток знаємо, що таке війна, адже з 2014 року жили «там, де гримить, там, де горить», підтримували наших військових і волонтерили. Тож для нас вторгнення 24 лютого не було дивиною. В якийсь момент зрозуміли, що краще нам виїхати з Курахового. Армія має робити свою справу, тож коли влада сказала, що треба виїжджати із зони бойових дій, ми так і зробили. До того ж у той період хворіла моя теща, вона погано чула навіть зі слуховим апаратом і могла не помітити вибуху. Ми з дружиною вирішили, що треба піклуватися про батьків і вивезти їх. Вони були впевнені, що покидають дім «на два тижні». Коли виїжджали, у Курахові вже не було води, не працювали аптеки й магазини.

художник з дружиною

Спочатку ми не розуміли, куди їхати – всі наші родичі живуть на Донеччині. Однак допомогли військові з Волині, з якими ми познайомилися ще в 2014 році, коли волонтерили. Ми з ними дуже здружилися й приїжджали до них у гості в 2017-му. Коли вони дізналися, що нам немає куди їхати, то запропонували прямувати до них. За три дні ми дісталися Волинської області й поселилися в селі Чаруків. Друзі допомогли нам знайти будинок. Щойно ми приїхали, одразу пішли у військкомат. Думав, може, хоч там заберуть мене на службу. А на мене тільки подивилися й сказали: «Ну куди ж ви зібралися?».

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Якось я підійшов до тещі, а вона сидить і щось рахує. Я запитав її: «Що це ви робите?». А вона відповідає: «Рахую, за скільки днів дійдемо додому». Пізніше я запитав: «А якби ми жили ближче, кілометрів за 200-300?». Сказала, що тоді щотижня їздили б на Донеччину. Ми зрозуміли, що прийняли правильне рішення – їхати якомога далі, щоб не було спокуси повернутися, коли настають спокійніші часи. Бувають періоди затишшя, і людям здається, що вже кінець. Але ми це проходили ще вісім років тому.

Показуємо на Заході України «Врятоване мистецтво»

Перед евакуацією ми вирішили, що вивозимо себе та картини. Мені було шкода їх залишати. У кожну роботу вкладено неймовірну кількість сил, часу й енергії. Полотен було багато, і перед від’їздом ми півтора тижня знімали їх з підрамників і акуратно складали в машину. Спочатку не було можливості вивезти всі картини – ті, які мали розмір понад 1,5 м, залишалися вдома протягом чотирьох-п’яти місяців. Потім волонтери з Луцька допомогли їх вивезти.

Володимир Яницький та дружина

Коли ми облаштувалися на Волині, сільська рада запропонувала зробити благодійну виставку. Ми назвали її «Врятоване мистецтво». Перша виставка пройшла в селі Городище. Подивитися картини прийшло багато людей, ми познайомилися з громадою. Тоді ми продали три картини: «Соняхи», «Розірване життя» та «Місячну дорогу». Частина коштів від продажу пішла на допомогу ЗСУ, на цю суму придбали генератор. Згодом нас запросили до Луцька, у бібліотеку імені Олени Пчілки, де ми теж провели благодійну виставку й зібрали кошти. У нас воюють багато друзів, хочеться потроху всім допомогти. Далі була виставка в Трускавці, а наступна відбудеться в Рівному. Ще ми потоваришували з Волинським обласним благодійним фондом «Дитяча місія Україна», і з ними проводимо акції.

виставка Художника з Донеччини

Відкриття в українській мові

Коли ми приїхали на Волинь, для нас не було ніякої проблеми з тим, щоб зануритися в українськомовне середовище. Ми з дружиною одразу перейшли на українську. У всіх же в школі були однакові підручники, і всі читали Шевченка, Тичину та Павличка. Так склалося, що ми на Донеччині не послуговувалися українською мовою в побуті, але це зовсім не означає, що ми не українці.

Тут я дізнаюся багато нових слів, переклад яких не завжди знаю. Пригадую, як мене здивувало слово «тре» – виявилося, що це скорочення від «треба». Ми почали читати книжки українською. Моя дружина, наприклад, відкрила для себе письменника Володимира Лиса. Якщо трапляються незрозумілі слова, ми маємо записничок для них. Українською поки що не вдається швидко говорити, тому що в голові ще перекладаю деякі слова, на це потрібен час. Якщо необхідно щось швидко сказати, то кажу російською, попереджуючи співрозмовника. Але із цим немає жодних проблем, ми потрапили в чудове середовище.

Митець Володимир Яницький

Суспільство

Лише 115 сантиметрів зростом, але одна з найсильніших в Європі

Опубліковано

Марії — лише 115 сантиметрів, у пологовому від неї відмовилися батьки, вона має інвалідність… Та попри все пережите, дівчина не втратила віри ні в себе, ні у свої можливості, ні у свою країну! Маша є однією з найсильніших спортсменок у Європі серед паралімпійців і веде свій блог у соцмережі, аби мотивувати інших любити себе та не втрачати мотивації, що б там не було!

Історія дівчини

Привіт! Мене звати Марія, мені 33 роки і ви будете здивовані, коли побачите мене в повний зріст. Та, попри це, я живу повноцінним життям, сама себе збезпечую, професійно займаюся спортом, учасниця Паралімпійських ігор, призерка Кубку світу та чемпіонка України і Європи.

Додатково я займаюся ще блогерством. Знаєте, я завжди хотіла жити в Америці, але зрозуміло після повномасштабного втогнення, що я хочу жити в своїй країні. Незважаючи на всі труднощі, я зрозуміло, що Україна в моєму серці понад усе.

Моя історія почалась з 1991 року. Коли я народився, лікарі побачили, що я дитина з вадами і запропонували моїм батькам написати відмову. Вони це і зробили.

Родина, яка була поряд

Після цього я потрапила до дитячого будинку і там проживала до підліткового віку. У 14 років я попала до прийомної родини. Я побачила різницю між дитячим будинком та сімʼїю. З розуміла, що саме в той час, коли я потребувала родини, вони були поряд. Саме завдяки моїй родині я знайшла себе і зрозуміла, чого я хочу від життя.

Спортом я почала займатися з підліткового віку. Мені запропонував тренер, мій перший Олександр Анатолійович. Попала вперше на Паралімпійські ігри, це у 2012 році. Я побачила, що таке дійсно великі спортсмени, дійсно ті, які здобувають медалі, ті, які боряться понад усе заради того, щоб у першу чергу подолати себе. У спорті я здобула силу духу,також фізичні сили. Я зрозуміла, що в цьому житті треба завжди боротися. Спорт мені це явно показав.

Читати також: Це українські страви, про які ви навряд щось чули: давні рецепти кулінарної спадщини

Важка зустріч

У 28 років мені наснився сон, що в моїй квартирі моя рідна матір та її донька, моя сестра. Я це розповіла подрузі, і вона мені запропонувала поїхати та зустрітися з нею. Зустріч у нас була дуже тяжкою. Я сказала людині, що я на неї зла не тримаю. Хочу просто дізнатися, чому саме я така, чого так вийшло, що я залишилась без батьків.

Були питання дуже прості, не дуже складні для людини, яка має все знати. Але на відповідь я дуже багато чула брехні і неправди.

Матір по цей час приховує, що я є, що я жива. Я їй сказала, якщо ти будеш надалі мене приховувати, я не можу так надалі з тобою спілкуватися.

Я також поїхала, знайшла батька, ми з ним зустрілися. З батьком було все інакше. Батько – це та людина, яка показала, що ми всі люди, ми всі можемо помилятися. Найголовніше, що я побачила в ньому, що він хотів це виправити. Ми спілкуємось надалі, він мені дуже сильно допомагає, коли я потребую. З його сім’єю я також спілкуюсь, у нас дуже добрі і теплі відносини.

В своєму блозі я показую приклад, що попри всі життєві обставини і не зважаючи на те, що в мене є інвалідність, я живу повноцінним життям. Надалі я планую займатися ще спортом і зараз готуюся до Кубку світу. Потім вже буде ясно, чи попадаю я на Паралімпійські ігри в Париж 2024. Планую далі займатися і будую собі кар’єру саме в спорту.

Нагадаємо про 10 українських науковців, які змінили світ своїми винаходами.

Також ми повідомляли, що Олександр Усік переміг Фʼюрі та став абсолютним чемпіоном світу в надважкій вазі.

Читати далі

Суспільство

В Києві запрацював перший рекрутинговий центр ССО

Опубліковано

Перший рекрутинговий центр Сил спеціальних операцій ЗСУ відкрили у Києві. 

Про це повідомляють в Telegram-каналі ССО.

Фото: ССО

Читати також: В Сумах запрацював реабілітаційний спецпроєкт для ветеранів та цивільних

Про центр

В ньому надають консультації з підготовки, забезпечення та умов проходження служби в Спеціальних операціях (ССО) та допомагають обрати військову спеціальність. Крім того, в рекрутинговому центрі можна отримати юридичну підтримку під час вступу на службу.

Фото: ССО

Центр розташований на Оболонській набережній, 7 (корпус №1) та працює щодня з 09:00 до 18:00. Також можна звернутися за номером 0 800 357 174.

Нагадаємо, що в київській поліції запустили кінологічний дитячий гурток.

Також ми повідомляли, що “Азов” показав унікальні кадри порятунку цивільних з “Азовсталі” (ВІДЕО).

Фото: ССО

Читати далі

Суспільство

Виставку “Європейська спадщина Донеччини та Луганщини” покажуть на Михайлівській площі

Опубліковано

21 травня о 12:00 відбудеться відкриття виставки, присвяченої культурній спадщині європейських країн на Сході України. Експозиція розповідатиме про внесок бельгійців, французів, німців, британців та американців на зламі XIX – XX століть.

Про це повідомляє МКІП.

Про виставку

Виставка має на меті розповісти про історичну спадщину Маріуполя, Дружківки, Нью-Йорка та Лисичанська, збудованих промисловцями з європейських країн. Відвідувачі зможуть побачити стан архітектурних пам’яток до та після повномасштабного вторгнення Росії, а також дізнатися про їхню руйнацію.

Ця виставка також має на меті розвінчати міф про те, що розбудова одного з найбільших промислових регіонів України належить Радянському Союзу. Часто забувається значний внесок європейських інвесторів у заснування міст, розвиток промисловості та суспільного життя на Донеччині та Луганщині задовго до приходу радянської влади.

Читати також: В Сумах запрацював реабілітаційний спецпроєкт для ветеранів та цивільних

На відкритті виставки автор фільму “Євродонбас”, режисер-документаліст Корній Грицюк, проведе авторську екскурсію, розповідаючи про роботу з унікальними архівними матеріалами та процес зйомок фільму.

Виставка триватиме до 4 червня і буде доступна українською та англійською мовами. Місце проведення – Михайлівська площа, що розташована поблизу “Стіни пам’яті”. Ближче укриття можна знайти за адресою вул. Велика Житомирська 2а, що знаходиться в підземному паркінгу готелю InterContinental Kyiv.

Нагадаємо, що як у Ворохті дітей “всиновлювали”.

Фото: афіша виставки

Читати далі