Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я малюю, щоб люди не опускали руки». Художник з Донеччини влаштовує благодійні виставки на підтримку ЗСУ

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Художник Володимир Яницький переконаний, що людина може все. І його життя є прикладом цього. Вроджена вада зору і понад 20 перенесених операцій на очах не завадили Володимиру займатися улюбленою справою – живописом. Вимушена евакуація з міста Курахове, що в Донецькій області, також його не зупинила – художник продовжує малювати, брати участь у міжнародних конкурсах і проводити благодійні виставки на підтримку армії.

Володимир розповів ШоТам, як змінилися теми робіт після нового етапу війни, як з дружиною евакуйовували найцінніше – картини та чому переїхали на Волинь.

Почав малювати в школі, коли було нудно на уроках

Я дуже погано бачив із самого дитинства. Для оточення мої проблеми із зором стали помітними, коли я в два роки пішов до дитячого садку. Там усі діти малювали, а я тільки ліпив щось із пластиліну. Батьки звернули увагу на це та зрозуміли, що причина в тому, що я погано бачу. Коли прийшла пора йти до школи, усі навколо, зокрема моя окулістка, говорили моїй мамі: «Вовочку потрібно віддавати в спецшколу».

Володимир Яницький

Однак я навчався у звичайній школі. Цікаво, що я йшов до першого класу, знаючи всю програму аж до п’ятого. У мене є брат, старший за мене на чотири роки. Я часто сидів поряд з ним, поки він готував домашнє завдання. Незважаючи на ваду зору, я вивчив з ним і математику, і вірші, і все інше. Отже, в першому класі я завжди тягнув руку й відповідав, тому що все вже знав. Вчительці це не подобалося – і після тижня навчання мене перевели до іншого класу на паралелі. Там ситуація повторилася – і я знову опинився в новому колективі. Потім моїй мамі сказали: «Знаєте, у нас класів більше немає. Але нехай ваш син не буде таким активним».

Отже, я був нецікавий вчительці. Вона завжди говорила: «Вовочко, не тягни руку, я знаю, що ти знаєш». Що мені залишалося робити? Я розгортав зошит і починав малювати. Так і розвивав свої навички. У 15 років у мене виникла ідея вступити в художнє училище в Донецьку. Привіз туди свої роботи, але цього було мало: потрібно було скласти іспит і намалювати капітелі. Подивився вгору – і нічого не побачив, тоді мій зір був кілька відсотків. Так я зрозумів, що не зможу вступити в жодне училище – в усіх навчальних закладах були свої вимоги.

художник Володимир Яницький

Працював масажистом, а після роботи займався творчістю

Більш серйозно я почав займатися живописом з 19 років. У радянські часи не завжди в мене були полотна, мольберт або фарби. Бабуся та мама мені давали скатертини – грубі й лляні. Я їх ґрунтував, натягував на підрамники і малював олією. Живопису навчався сам. Вважаю, що чим більше ти від когось береш, тим складніше створювати щось своє.

Мені не подобалася ідея працювати на підприємстві, хотілося мати більш вільний спосіб життя. Тому я понад 30 років працював масажистом – спочатку як найманий працівник, а потім сам на себе. Це була робота, яку я міг виконувати навіть попри ваду зору. До того ж часу на творчість у мене було більше, ніж у людини, яка зранку до вечора, наприклад, трудиться в шахті. Я працював завжди, адже не хотів бути тягарем. У мене було понад 20 операцій на очах. Впевнений, що поки можемо боротися, ми маємо це робити до останнього подиху. Думаю: якщо мене нічого не змогло подолати, значить, і Україна переможе.

Володимир Яницький

Підтримую людей власним прикладом

Багатьом людям цікаво: як мені вдається малювати? Я не зовсім незрячий, дещо бачу, але погано. Були роки, коли мій зір був усього лиш 0,1 %, але й тоді я створював картини. Найчастіше полотна були великі, я малював пальцями. Я дуже добре відчуваю фарби тактильно. Наприклад, зазвичай люди не звертають на це увагу, але на дотик синя відрізняється від червоної. Тому в певні періоди життя я багато малював руками. Поки немає можливості, але я хотів би колись створити цілу серію картин для людей, які погано бачать, щоб вони могли тактильно відчути зображення.

Читайте також: «Важливо виглядати гарно, щоб жити далі». Волонтерка-стилістка з Харкова одягає переселенців по всій Україні

Я не усвідомлюю себе художником, але малюю, щоб інші люди не опускали руки в тяжку мить. У мене є картина «Підтримка», де стоїть хлопець і тримає дівчину. Мало хто помічає, що при цьому він не має ніг. Це те, що нині часто відбувається. Через війну в Україні багато людей тепер мають інвалідність. Однак, можливо, вони прочитають щось про мене і подумають: «Нічого собі, він незрячий і малює, а я що? Я ж бачу й чую. Ну немає ноги, але ж якось треба жити далі». Тому підтримка людей – основна ціль моєї творчості.

художник з картиною

До повномасштабної війни я багато малював природу. Тепер у моїй творчості з’явилися сюрреалістичні сюжети. Також надихаюся етнічними мотивами, наприклад, як у своїй останній картині «Мотанка». У мене є улюблена замальовка «Навіщо?» на поезію Тетяни Строкач – це присвята Маріуполю. А ще тепер навіть коли я малюю квіти, вони не можуть бути просто квітами, вони є певним символом. Наприклад, на картині, яка називається «Там, де гримить, там, де горить», зображені соняхи. Начебто звичайні квіти, але ті, хто були на Сході й бачили наші поля, знають, що це символ Донбасу.

Приїхав на Волинь і пішов до військкомату

Ми з дружиною не з чуток знаємо, що таке війна, адже з 2014 року жили «там, де гримить, там, де горить», підтримували наших військових і волонтерили. Тож для нас вторгнення 24 лютого не було дивиною. В якийсь момент зрозуміли, що краще нам виїхати з Курахового. Армія має робити свою справу, тож коли влада сказала, що треба виїжджати із зони бойових дій, ми так і зробили. До того ж у той період хворіла моя теща, вона погано чула навіть зі слуховим апаратом і могла не помітити вибуху. Ми з дружиною вирішили, що треба піклуватися про батьків і вивезти їх. Вони були впевнені, що покидають дім «на два тижні». Коли виїжджали, у Курахові вже не було води, не працювали аптеки й магазини.

художник з дружиною

Спочатку ми не розуміли, куди їхати – всі наші родичі живуть на Донеччині. Однак допомогли військові з Волині, з якими ми познайомилися ще в 2014 році, коли волонтерили. Ми з ними дуже здружилися й приїжджали до них у гості в 2017-му. Коли вони дізналися, що нам немає куди їхати, то запропонували прямувати до них. За три дні ми дісталися Волинської області й поселилися в селі Чаруків. Друзі допомогли нам знайти будинок. Щойно ми приїхали, одразу пішли у військкомат. Думав, може, хоч там заберуть мене на службу. А на мене тільки подивилися й сказали: «Ну куди ж ви зібралися?».

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Якось я підійшов до тещі, а вона сидить і щось рахує. Я запитав її: «Що це ви робите?». А вона відповідає: «Рахую, за скільки днів дійдемо додому». Пізніше я запитав: «А якби ми жили ближче, кілометрів за 200-300?». Сказала, що тоді щотижня їздили б на Донеччину. Ми зрозуміли, що прийняли правильне рішення – їхати якомога далі, щоб не було спокуси повернутися, коли настають спокійніші часи. Бувають періоди затишшя, і людям здається, що вже кінець. Але ми це проходили ще вісім років тому.

Показуємо на Заході України «Врятоване мистецтво»

Перед евакуацією ми вирішили, що вивозимо себе та картини. Мені було шкода їх залишати. У кожну роботу вкладено неймовірну кількість сил, часу й енергії. Полотен було багато, і перед від’їздом ми півтора тижня знімали їх з підрамників і акуратно складали в машину. Спочатку не було можливості вивезти всі картини – ті, які мали розмір понад 1,5 м, залишалися вдома протягом чотирьох-п’яти місяців. Потім волонтери з Луцька допомогли їх вивезти.

Володимир Яницький та дружина

Коли ми облаштувалися на Волині, сільська рада запропонувала зробити благодійну виставку. Ми назвали її «Врятоване мистецтво». Перша виставка пройшла в селі Городище. Подивитися картини прийшло багато людей, ми познайомилися з громадою. Тоді ми продали три картини: «Соняхи», «Розірване життя» та «Місячну дорогу». Частина коштів від продажу пішла на допомогу ЗСУ, на цю суму придбали генератор. Згодом нас запросили до Луцька, у бібліотеку імені Олени Пчілки, де ми теж провели благодійну виставку й зібрали кошти. У нас воюють багато друзів, хочеться потроху всім допомогти. Далі була виставка в Трускавці, а наступна відбудеться в Рівному. Ще ми потоваришували з Волинським обласним благодійним фондом «Дитяча місія Україна», і з ними проводимо акції.

виставка Художника з Донеччини

Відкриття в українській мові

Коли ми приїхали на Волинь, для нас не було ніякої проблеми з тим, щоб зануритися в українськомовне середовище. Ми з дружиною одразу перейшли на українську. У всіх же в школі були однакові підручники, і всі читали Шевченка, Тичину та Павличка. Так склалося, що ми на Донеччині не послуговувалися українською мовою в побуті, але це зовсім не означає, що ми не українці.

Тут я дізнаюся багато нових слів, переклад яких не завжди знаю. Пригадую, як мене здивувало слово «тре» – виявилося, що це скорочення від «треба». Ми почали читати книжки українською. Моя дружина, наприклад, відкрила для себе письменника Володимира Лиса. Якщо трапляються незрозумілі слова, ми маємо записничок для них. Українською поки що не вдається швидко говорити, тому що в голові ще перекладаю деякі слова, на це потрібен час. Якщо необхідно щось швидко сказати, то кажу російською, попереджуючи співрозмовника. Але із цим немає жодних проблем, ми потрапили в чудове середовище.

Митець Володимир Яницький

Суспільство

На Донеччині розробили 3D-модель стели з підписами, які в 2024 зафарбували 

Опубліковано

Фахівці ТОВ «СКАЙРОН» розробили 3D-модель стели, що стоїть на в’їзді в Донецьку область. На прототипі зображені підписи військових та волонтерів, які замалювали у 2024 році. 

Про це повідомили в Донецькій ОДА.

Оцифрували пам’ять 

Модель створили за допомогою лазерного 3D-сканування та фотограмметричної зйомки. Як зазначили в адміністрації, роботу презентуватимуть на міжнародних майданчиках, музейних експозиціях, а також використовуватимуть для публікацій у фотоматеріалах. Це має сприяти промоції та збереженню історичної спадщини Донеччини.

Чому стара стела важлива: передісторія 

На стелі й на самих літерах військові та волонтери залишали написи, автографи та послання. У квітні 2024 року активісти перефарбували дорожній знак, замалювавши усі символи, які збирали роками. Це зробили після того, як у березні 2024 року українські військові оновили стелу, прибрали там та встановили прапори своїх підрозділів.

Журналісти «Суспільного» з’ясували, що дозволу на таке оновлення у Службі відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області не давали.

Перефарбована стела стала приводом для обурень серед українців, бо написи на фасаді мали історичну цінність. 

«Її значення для нас набагато більше, ніж просто вказівка на географічний кордон. Це не лише символ початку Донецької області, а й могутній образ, який уособлює місце сили та незламності, важливий для волонтерів, військових і місцевих мешканців», — зазначили в Донецькій ОДА.

Фото: Донецька обласна державна адміністрація

Читати далі

Суспільство

Автомеханік із Києва перетворив власну СТО на хаб для допомоги військовим (ФОТО)

Опубліковано

Андрій Бурахович понад 11 років ремонтує автомобілі для українських військових у київському автосервісі «Всюдихід». З початку повномасштабного вторгнення на СТО обробили понад 20 тисяч замовлень на ремонт техніки для фронту. За свою діяльність волонтер у 2025 році отримав відзнаку «Варті» від «Нової пошти».

Про це повідомили в «Новій пошті».

Як на СТО допомагають військовим

До повномасштабного вторгнення на СТО Андрія обслуговували близько сотні військових автівок на рік. Після лютого 2022-го — рахунок іде на тисячі. За словами Андрія, лише за останні три роки на станції виконали понад 20 тисяч ремонтних замовлень.

«Паралельно — постійні відправки запчастин на фронт. Навіть зараз спілкуюсь із вами й шукаю кардан на пікап L200, щоб завтра був уже в Покровську. І так зранку до ночі. На всі напрямки їдуть якісь запчастини й витратні матеріали. Крім того, з 2022 року ми пригнали для війська з-за кордону більш як пів тисячі машин», — розповів чоловік.

У сервісі працює команда з 10-12 спеціалістів. Вони ремонтують техніку, що побувала під обстрілами, пошкоджена уламками або знесилена фронтовими умовами. Через попит і навантаження станцію довелося розширити. Нині 80% усіх робіт — це автомобілі для військових. Йдеться не лише про капітальні ремонти, а й про обслуговування після сотень тисяч кілометрів, зокрема техніки, пригнаної з-за кордону.

Наразі в черзі на обслуговування понад 60 машин. Переважно це складні випадки, які вимагають повного розбору та зміцнення техніки. Випадків, коли достатньо було замінити мастило й фільтри, чоловік майже не пригадує.

«Переповнюють емоції, коли ти вкладаєш в автомобіль душу, віддаєш його військовим, які боронять нашу землю, а вони потім надсилають тобі відео з подякою. Хоча самі ризикують життям на передовій. Моя величезна мотивація — це постійне спілкування з хлопцями та дівчатами із Сил оборони України», — каже Андрій Бурахович.

Читайте також: «Нова пошта» нагородила українських волонтерів відзнакою «Варті»

Досвід перегонів

Автомобілі — давнє захоплення Андрія. Багато років він брав участь у трофі-рейдах — змаганнях на бездоріжжі. Умови на цих перегонах схожі на ті, в яких працюють військові машини: болотистий ґрунт, лісосмуги, розбита технікою земля. Андрій зазначив, що такий досвід допомагає йому в роботі.

«Я прекрасно розумію ціну помилки і яку відповідальність несу під час ремонту автомобіля. Коли, умовно, недокручена гайка або вчасно не замінена запчастина можуть призвести до трагедії. Завдяки досвіду у трофі-рейдах мені вдається якісно ремонтувати автомобілі для військових тепер. На жаль, в Україні досі поширена проблема шарлатанів і неякісних ремонтів. Боляче бачити, як близькі військових уже витратили купу грошей на автосервісах, а я помічаю, скільки всього треба переробити», — поділився волонтер.

Підтримка від українців

Під час збору коштів на машини та деталі Андрію допомагають друзі, партнери, клієнти, підписники, учасники офроуд-спільноти.

Цьогоріч за підтримку військових він отримав волонтерську відзнаку «Варті». За нього проголосували близько 1500 людей. Андрію вручили нагороду у його автосервісі.

«На війні багато моїх друзів, усі куми. Вони там, а я тут — роблю все що можу. І за свою роботу мені не соромно. Хочу, щоб війна закінчилась на наших умовах, щоб всі наші військові поверталися додому живими, щоб Росія заплатила за зло, понівечені людські долі та загублені життя. Якось я викладав у соцмережах малюнок, де Росія просто у вигляді океану — тобто її нема. Ось це моя мрія», — розповів Андрій.

Раніше ми писали про те, як багатодітна мама з Києва передала 240 тонн допомоги за рік.

Фото: «Нова пошта», Андрій Бурахович

Читати далі

Суспільство

Мешканці будинку у Львові встановили зовнішній ліфт для свого сусіда з інвалідністю (ФОТО)

Опубліковано

Мешканці одного з будинків у Галицькому районі Львова облаштували у дворику ліфт для свого сусіда, який живе на третьому поверсі та пересувається на кріслі колісному.

Про це повідомили у спільноті «Так люблю той Львів, що бракує ми слів».

Ініціативу львів’ян підтримало місто. І хоча всередині будинку встановити ліфт було неможливо, його змогли прибудувати у дворику. Тепер у мешканця, який пересувається на кріслі колісному, є можливість самостійно виходити з дому.

Зовнішній ліфт встановлюють переважно у тих випадках, коли технічні особливості будівлі не дозволяють облаштувати його всередині. Це характерно насамперед для старих житлових будинків.

У таких будівлях сходові клітки зазвичай занадто вузькі для монтажу шахти, а встановлення ліфта всередині вимагало б значного втручання в опорні конструкції. Це не лише ускладнює процес з технічного боку, але й значно підвищує витрати на реконструкцію.

Читайте також: У Львові створили мапу з місцями, де квітнуть сакури, магнолії та інші рослини

Нагадаємо, що два паралімпійці зі Львова задонатили на військо 400 тисяч гривень призових.

Фото: фейсбук-сторінка «Так люблю той Львів, що бракує ми слів»

Читати далі