«Аби чеченці знали, що значить вишиванка, то мене б уже не було»: як підприємиця вивезла з Херсона українські сувеніри та продає їх у Кривому Розі

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про жінок-лідерок із сільської місцевості.

Чому ми його робимо? Мобілізація не оминула села недалеко від лінії фронту. Багато з місцевих чоловіків були керівниками або мали власну справу. Тепер лідерками стають жінки. Дехто — вперше в житті.

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.

Інші матеріали спецпроєкту

«Мені просто пощастило, що ті чеченці не знали, що таке українські вишиванки, що вони значать для нас. Сказала, що то мій одяг — переїжджаю, мовляв», — згадує  херсонка Олена Зіньова.

52-річна жінка проїхала за кермом старенького буса 33 ворожі блокпости. На кожному її серце завмирало, адже під пакетами з власним одягом стояли сумки з вишиванками.

Як пройшла шлях від продавчині пакетиків на ринку до власниці магазину та як врятовані сорочки допомогли відкрити бізнес у чужому місті, Олена розповіла ШоТам.

Олена Зіньова

власниця крамниці «Українські подарунки»

Починала з шоколадок і поліетиленових пакетів

Свій бізнес я починала в ті самі «лихі 90-ті», які я особисто вважаю справді лихими, гіркими — без жартів. Я була випускницею інституту з дипломом організаторки культпросвіт роботи та маленьким сином на руках. Знайти оплачувану роботу за фахом шансів не було, і я пішла на ринок.

Торгувати мені було дуже соромно. Я ж з інтелігентної родини: тато — інженер, мама — вчителька, бабуся — відома в Херсоні краєзнавиця та поетеса. І тут на тобі — я стала «торгашкою». Але це була чи не єдина можливість заробляти гроші: і батько, і мати в той час давно не бачили зарплати, лише якісь бартери.

Я починала з того, що продавала на місцевому ринку пакетики та шоколадки. Було складно й небезпечно: перестрівав рекет і вимагав платити «за проїзд» моїм візком через «їхню» територію. І я платила — а що було робити?

У моді були собачки та феншуй

Перший власний магазинчик-кіоск я відкрила у 2000 році — торгувала сувенірами. Тоді в моді були китайські статуетки: собачки, янголятка, діти. Потім пішла мода на феншуй: всілякі статуетки й обереги з цієї тематики. 

Усі ці витребеньки були в новинку для нас, але це був скороминущий інтерес. Люди поступово знову потягнулися до свого: до традиційних розписів, вишивки, кераміки.

І десь тоді я завезла на продаж українські обереги — це були всілякі такі вінички з трав, прикрашені справжніми зубчиками часнику та зернами. Але я не врахувала одну деталь — в кіоск можуть легко пробиратися миші, і вони просто об’їли ті зернята.

«Гарно, але куди це вдягати?»

Десь із 2010 року люди почали запитувати про рушники на весілля, якісь вишиті речі. У 2012 я відкрила магазин українських сувенірів у центрі Херсона. На вишиванки ще масового попиту не було. Пам’ятаю, як молодь тоді реагувала: «Ну гарне… Але куди я потім цю вишиванку вдягну? Я ж не буду ходити в цьому, наче якась сільська бабця!».

Інтерес до вишиванок і загалом української символіки та традиційних виробів різко зріс у 2014 році — після початку окупації Криму. Тоді багато хто з молоді почав носити вишиванки як символ вільної та незалежної України.

Я зібрала власну базу майстрів і постачальників, бо хотіла мати у своєму магазині щось особливе, щось автентичне. Шукала по виставках, ярмарках. Наприклад, на Сорочинському ярмарку познайомилася з майстринею-вишивальницею з Коломиї. Марія та троє її доньок вишивають сорочки за всіма канонами — ми досі співпрацюємо й дружимо.

У моєму магазині, крім вишиванок, були вироби з дерева від майстрів з Полтавщини, «петриківка» з Дніпропетровщини, кераміка із Запоріжжя та Донеччини.

Дуже радію, що інтерес до українського повернувся й розквітнув. І вірю, що він уже не згасне, бо ми навчились пишатися тим, що ми українці. У мене самої майже весь гардероб з українською вишивкою.

У моєму магазині вдягались усі місцеві танцювальні та вокальні колективи, держслужбовці, вчителі. Вишиванка стала мастхевом — кожен хотів мати хоча б одну до свят.

Небезпечний вантаж

24 лютого 2022 року мене розбудила колега, яка має родичів на Чонгарі. Там уже люди сиділи по погребах, бо зайшли російські військові. Я не знала, що робити, куди їхати. Наша з чоловіком машина була не в місті — якби була, то, може, ми б і виїхали одразу.

Ми розуміли, що наш магазин у центрі міста для окупантів як червона ганчірка для бика: всі вітрини у вишиванках, українських прапорах. 

Тож ми зібрали все й сховали: щось у гаражі, щось удома. Те, що було в гаражі, не вціліло, бо гараж затопило після того, як армія рф підірвала Каховську ГЕС.

Ми провели в окупації 100 днів. Я не хочу розповідати про ті дні — це було складно. У червні наважилися їхати. Їхали з чоловіком у різних машинах. Я була за кермом старого буса — це було чуже авто. Ми взяли його спеціально, аби вивезти деякі меблі з магазину, а головне — запаси вишиванок. Казала, що ми переїжджаємо, і це наші меблі та наш одяг у сумках.

На блокпостах були переважно чеченці. Я гадаю, вони просто не знали, що таке українські вишиванки. Аби розуміли — мене б уже, мабуть, не було. А так вони дивилися — жінка, купа одягу, маленька мила дзявкітлива собачка — і пропускали. 

Чоловік їхав окремо легковою машиною. Йому навіть вдалося вивезти двох молодих хлопців: мого хрещеника та нашого сусіда. Ми їхали до Запоріжжя три доби, ночували просто в полі в машинах. Усього чоловік нарахував 33 ворожі блокпости. Нам дуже пощастило, чи то Бог допоміг — ми вибралися живими та навіть врятували всі вишиванки з херсонського магазину.

Досі тяжко орієнтуватись у Кривому Розі, але місце обрала правильно

Ми виїхали в червні, а вже в липні я відкрила в Кривому Розі магазин. Місто обирали за принципом, щоб було не таке дороге житло і щоб поближче до дому. Ми живемо тут уже півтора року, і я вважаю, що Кривий Ріг — це чи не найдобріше до переселенців місто. З перших днів була підтримка, жодних оцих історій: «Ой, понаїхали тут!».

Єдине, з чим досі тяжко — це орієнтуватися в цьому довжелезному місті. Коли ми тільки приїхали, чоловік потрапив у лікарню — дався взнаки пережитий стрес — то я знала, як доїхати до цієї лікарні, і все. Коли шукала місце під магазин, обирала інтуїтивно, бо навіть не розуміла, де ж у цьому витягнутому місті центр.

Та виявилося, що інтуїція мене не підвела: ми орендували приміщення в центрі Кривого Рогу, на людній вулиці. Я квапилась відкритися, бо всі наші кошти були в товарі, і треба було, аби вони знову працювали.

Економія на кондиціонері спрацювала як реклама

Коли ми виїздили з Херсона, з нами мала їхати також моя співробітниця Людмила, але в останній момент зв’язок з нею зник. На щастя, врешті їй також вдалося виїхати, тож у чужому місті я відкривалася вже з «командою».

Це був липень 2022 року. Стояла спека, а ми не вмикали кондиціонер, бо треба було економити. Вишиванки — єдиний наш капітал, і ще невідомо було, чи буде їх хтось купувати. Ми потроху робили ревізію вивезеного товару, облаштовували вітрину, і щоб був хоч протяг, навстіж відчинили двері.

Це стало нашою першою рекламою: люди, які проходили повз, бачили барвисті вишивки та зазирали подивитися, що ж це таке готується. Перший продаж у нас був уже на другий день.

Після деокупації Херсона ми з чоловіком поїхали додому, але повернулися назад у Кривий Ріг, бо наш дім — без вікон, без дверей, а магазин у центрі розбитий. Ми забрали те, що вціліло — це якраз переважно були саме незламні херсонські сувеніри.

Консультантка Людмила, яка працювала в магазині Олени Зіньової в Херсоні і тепер допомагає обирати вишиванки в магазині в центрі Кривого Рогу. Фото надала Олена 

Вишиванка замість весільної сукні

Так виходило, що самі криворіжці допомогли нам розкрутитися. У перші дні до нас випадково зазирнула директорка місцевого телеканалу з мамою та обрала собі в нас сукню, а коли дізналася, звідки ми приїхали, то сказала, що хоче зняти про нас сюжет. Це дуже нам допомогло. Люди потім спеціально шукали нас — багато хто заходив просто сказати добре слово. 

Було таке, що людина казала: «Я зараз вишиванку купити не можу, але давайте хоч щось невеличке у вас куплю, аби підтримати». Криворіжці — дуже привітні та чуйні люди.

Я вважаю, що ми змогли перезапуститися завдяки двом головним факторам: перше — старі, ще «довоєнні» ціни, перший місяць ми продавали за ними; друге — у 2022 році дуже багато пар реєстрували шлюб та обирали для церемонії саме українське вбрання. До нас приходили люди, які багато років прожили разом, мають дітей, а війна підштовхнула їх взяти офіційний шлюб. Багато військових приходили з нареченими.

Та найбільше мені запам’яталася 74-річна наречена: жінка довго соромилася сказати, яка сукня їй потрібна. І дарма, бо це була для нас честь — одягти таку наречену.

«Альона, Херсон»

Зараз ми продаємо унікальні вироби з дерева, глини — залишки ще херсонської вітрини. Чому унікальні? Бо більшості цих фабрик і майстерень уже немає — вони зачинилися через війну чи взагалі знищені.

Зараз є вже українські вишиванки турецького й китайського виробництва. Вони коштують дешевше, але я принципово не хочу їх продавати. Хочу справжні — вишиті вручну нашими майстринями. У цих сорочок справді українська душа. У нас є багато вишуканих вишитих суконь, та найпопулярнішою лишається класична сорочка, вишита хрестиком червоним і чорним — як у пісні, як у житті.

Мої майстрині досі відправляють до мене замовлення з підписом «Альона. Херсон». Це наче привіт з минулого життя. Я не міняла назву нашої сторінки в Інстаграмі podarki.ks, не міняю херсонські номери на авто, хоча до машини на чужих номерах більше уваги, але… Це дороге мені, як шматочки того життя, яке було зруйноване.

У нас часто замовляють вишиванки за кордон. Їх надсилають батьки для дітей, які виїхали через війну чи живуть там уже багато років, але їм хочеться мати рідну вишиванку. Ми буквально вже навчилися підбирати розмір по фотографії, і ще не було такого, щоб не вгадали. Мій магазин — яскравий приклад того, як змінилося сприйняття українського всередині країни: ми навчилися цінувати своє.