«Викуплені верстати, богуславські килими і авто для сина-військового». Як майстриня тче і підтримує армію

Валентина Ткач — ткаля у третьому поколінні, дід навчив ткати маму, а мама — її. Так жінка продовжує досліджувати традиційне українське ткацтво і додає власне бачення. Війна увійшла і у її барвисту майстерню, повністю заповнену килимами, але ткалю це не зупинило. Вона продала усі вироби, щоб підтримати сина-військового та інших бійців, що стали на захист України!

ШоТам поговорили з Валентиною про її роботу під час війни, особливий момент знайомства з ткацьким верстатом та символи, зашифровані у тканні.

Валентина Ткач

Ткаля

Прослизнути до кімнати і…

Моє захоплення ткацтвом почалося з дитинства — я з династії килимарів. Дід Михайло навчив ткати мою маму Марію ще в п’ять чи шість років. Ставив їй ослінчик біля ткацького верстата і вона подавала човника (щоб протягувати нитку між нитками основи).

Моя мама — гуцулка з Івано-Франківщини, тож ткала гуцульські килими. А у 1970 році, після одруження з моїм татом, всією сім’єю переїхали до Богуслава, на Київщину. Пригадую, як я п’ятирічна, вперше відчула магію ткацького верстата. Жили ми у квартирі, мама була у декреті й трохи ткала для себе на невеличкому верстаті. Та мене до тієї кімнати не пускала саму, щоб раптом я щось не пошкодила. А мені так кортіло зайти! 

Одного разу, коли мама пішла на кухню і не зачинила двері до кімнати, я туди тихесенько пробралася — щоб ніде нічого не скрипнуло. І от він — верстат. Сонячне проміння осяяло його, аж підсвічувало — такий казковий момент! Я тихенько доторкнулася до ниток, побачила, як все рухається — так хотілося посмикати і понатискати — але не можна. Раптом здалося, що мама повертається, то ж я швидко за двері — і все, сиджу ляльками граюся. Але оце перше особисте знайомство з ткацьким верстатом пам’ятаю до деталей і зараз. 

Потім я підросла і гралася поруч, поки мама ткала, — вона робила для мене з ниток лялечок чи просто клубочки.

Мама ткаля-художниця, тато — директор

Мама створювала ескізи і за ними ткала, а тато був директором фабрики художніх виробів «Перемога» у Богуславі. До обох я в шкільні часи приходила на роботу, і в тата казала, що як виросту буду директором, а в мами — що буду художником. У мами на роботі я перемальовувала орнаменти, допомагала зафарбовувати. Чим старшою ставала, тим складніші орнаменти намагалася вигадати — мама вчила, які підійдуть для ткацтва, а які ні. Вона була талановитою килимарницею, одного разу всього за одну ніч намалювала ескіз килима, подали його на комісію в Укрхудожпром у Києві. Ескіз затвердили, а тоді за тим малюнком ткали килими на виробництві великими партіями. 

У батька на роботі теж було цікаво. Там ткали різне: рушники, скатертини, серветки, штори, налавники. Батько дозволяв мені посидіти у його директорському кріслі, я там і уроки робила, і просто малювала.

Та в 90-х батько помер, фабрика почала занепадати — то пожежі влаштовували, то розкрадали майно. Ми з мамою спробували врятувати хоч щось. Новий директор дозволив викупити верстати. Пам’ятаю, як зайшла до цеху — верстати у павутинні стоять, але здається, що ткалі тільки-тільки відійшли і скоро повернуться, ще нитки є на шпульках. 

Глибокі символи

Я викупила 10 верстатів і розібраними поскладала у гаражі. Вони чекали свого часу. Мама продовжила ткати за своїми малюнками вдома, а я з нею. Продавали килими на Андріївському узвозі в Києві. В той час я зрозуміла, що у кожен виріб треба вкладати власну енергію, тож під час роботи часто молилася — такі «заряджені» килими навіть краще купувалися.

Ткацтво захоплювало все більше, я вирішила дослідити символіку та орнаменти. Пішла вчитися заочно у Державну академію керівних кадрів культури і мистецтв. Тож 3 роки вчилася, вночі ткала, щоб заробити на навчання. Вдень — доглядала своїх маленьких дітей.

Зате саме завдяки навчанню я змогла відвідувати бібліотеки у Києві і читати книжки про нашу символіку — в моєму місті такої інформації не було. Наприклад, всі ромби, гострокутні зірки з’являлися у орнаментах, бо наші предки колись визначали за зорями, коли косити, коли садити. Символи Сонця, зір, чотирьох стихій тощо вміщували віру наших пращурів у примноження добробуту і збереження роду. У цих орнаментах я бачу захист українців і розумію, що ми — давній народ з культурою, яку треба берегти. І це розуміння має підсилювати нашу віру і впевненість. 

Тож жоден орнамент не з’являється просто так, всі вони важливі. За 30 років ткацтва я робила килими та вироби різної ширини та кольорів, багато експериментувала. І кожен виріб наснажувала добрими помислами. Також мені важливо, щоб килим ставав гармонійним завершенням інтер’єру, тож просила людей, які замовляли, щоб показали, де саме в домі має бути мій виріб — так легше підібрати кольори. 

Передати своє вміння далі

Верстати з фабрики зберігала у різних місцях, у одному з таких місць частимну дерев’яних від верстатів хтось вкрав.  Та все ж я знайшла прихисток для своїх верстатів та нових ідей — і вже 8 років орендую майстерню.

Я з радістю кинулася ткати всі килими, які мені подобаються: і гуцульські, і богуславські, і авторські. Богуславські килими мають поперечно-смугастий орнамент. У гуцульському може бути багато кольорів, а тут менше — в основному червоний, чорний, коричневий, оранжевий, жовтий, зелений. 

Мені дуже хотілося відновити своє дитяче бачення — стоять верстати і люди тчуть. Коли подорослішала, то зрозуміла, яка це важка праця, а тоді мені здавалося, що всі такі завзяті — тчуть і усміхаються. Це зараз я знаю, як від стоячої роботи болять ноги і спина. Але все ж мама прищепила мені любов до ткацтва, тож я досі хочу цим займатися. Мама у свої 82 роки теж досі тче, щоправда, на маленькому верстаті з мого дитинства. 

Своїх дітей я теж навчила ткати. Зараз моя донька у декреті й живе зі мною. То я принесла їй маленький ткацький верстат — вона тче крайки. Я дуже радію, що у мене є кому передати всі свої знання. Свого внука я вчила ткати, ще коли йому було 7 місяців. Принесла настільний верстат — сама ткала і поки бавилася з ним, розповідала про всі процеси. А він — уважно слухав. Внучка познайомилася з ткацтвом у 3 місяці — я сідала з ткацьким верстатом на підлогу біля ліжка, де вона лежала поруч з мамою. Дитина очей не відводила, я теж коментувала всі дії, а вона, здається, з цікавістю слухала. А як були блекаути минулої зими ми з донькою при світлі ліхтариків ткали на невеликих верстатах. То внучка на них лазила і сиділа — і вже у рік знала, як треба стукати, щоб прибити нитки.

Килими послужили для захисту України

Крім доньки, маю ще сина. Він у мене музикант. Пішов добровольцем на війну з перших днів повномасштабного вторгнення. Тож він захищає Україну, а я — допомагаю чим можу.

До війни у моїй майстерні все було в килимах — вони справді були всюди: і на стінах, і в корзинах, і на поличках. Фантазувала багато — крім килимів ткала і сумочки, і рюкзачки, і подушки, і підставки для чашок. 

Я зайшла до майстерні вже під час повномасштабного вторгнення й подумала, що поки всі ці килими цілі, вони мають приносити користь. Тож негайно почала продавати все, що було. Навіть килими можуть послужити добром для захисту України. Так вдалося купити синовій бригаді машину, спорядження, тепловізори, допомагаю також іншим бійцям. Сказала собі: почни з себе і не звертай ні на кого увагу. Тож тчу і продаю — люди купують і в Україні, і за кордоном. 

Мені важливо, щоб усі воїни повернулися додому живими й неушкодженими. Також організовую збори для військових, бо бачу, як ми всі згуртувалися на початку повномасштабної війни і як зараз донатять. Для мене дуже наболіле питання допомоги армії. Я б дуже хотіла, щоб люди не розслаблялися — війна ще не закінчилася, а кожен по гривні і чиєсь життя буде збережене. 

Ділитися добром

З війною з’явився постійний розпач, але ткацтво рятує — перебираю кольорові нитки і мені стає легше. Я мріяла зробити маленькі настільні ткацькі верстати, щоб навчати людей ткати. Тож знайшла майстра, який виготовив для мене їх. На групові чи індивідуальні заняття приїжджали люди із різних куточків України, а також із-за кордону.

Я й сама з своїми верстатами їздила проводити майстер-класи з ткацтва, куди запрошували — і Україною подорожувала, і до Бельгії, Німеччини, Польщі, Нідерландів, Туреччини. Людям подобалося вчитися новому. 

Через рік під час повномасштабної війни я знову почала їздити із своїми верстатами за кордон і популяризувати ткацтво. У серпні була в Польщі на Ягеллонському ярмарку, у вересні брала участь у 18 міжнародному фестивалі митців народної творчості у місті Пендік (Туреччина). Багатьом відвідувачам фестивалю подобалось спробувати ткати на маленькому верстаті. Також зустріла там і українців, вимушених виїхати з України через війну, бо залишились без домівки.

А зараз я зрозуміла, що росіяни крадуть у нас історію, культуру — бо в них нічого немає: ні в душі, ні в голові. Тому я вирішила ділитися своїми знаннями  — чим більше українців будуть вміти ткати (або вишивати, або опанують інші ремесла), то наша культура і традиції збережуться. Маємо відчувати, що ми, українці, наші традиції для нас — коріння й основа.

Орнаменти я підбираю по-різному — буває проглядаю раніше намальовані мамині малюнки і свої, або ж переглядаю світлини стародавніх килимів, які зробила сама у музеях. Також дивлюсь не тільки на орнаменти килимів, а й вишивки — її більше збереглося. Надихаюся квітами, буває, гляну у квітник — і знайду гарне кольорове поєднання. А головне — природне. Бувало й таке, що імпровізувала, і на ходу підбирала нитки, поки ткала, от які зараз хочеться кольори, ті й беру. Виходять в основному веселі килими. Зараз, під час війни, нитки стали трохи в дефіциті, не всі кольори можна купити. Сподіваюся, все налагодиться.

Килими у мене можна придбати — зараз працюю більше на замовлення. До мене в майстерню можна приїхати і подивитися, як я тчу, які види верстатів маю. Я люблю ділитися цією кольоровістю з іншими, заряджати їх на добро — навіть у такі страшні воєнні часи. Бо добром треба ділитися.