Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Втратив ногу, рятуючи дітей. Історія лікаря, який до останнього залишався у Маріуполі та допомагав пораненим

Опубліковано

Вони не вірили, що в Маріуполі знову буде війна. Подружжя медиків Наталя та Леонід, які пережили бойові дії в місті у 2014 році, сподівалися, що відтоді їхньому життю більше нічого не загрожуватиме. Та росіяни вирішили інакше.

З першого дня повномасштабного вторгнення Леонід під обстрілами продовжив працювати у місцевій лікарні. Щодня туди звозили десятки поранених. Медзаклад з кожним днем руйнували окупанти, та Леонід не припиняв роботу – доки сам не опинився на місці постраждалих.

Чоловік лише пам’ятає, як відчув біль в області стегна і побачив, що правої ноги немає. Дивом родині вдалося вибратися з пекла. Зараз Леонід у Норвегії. Лікар вірить, що йому встановлять протез, і він зможе й надалі рятувати дитячі життя.

Вийшли на роботу під звуки обстрілів

Наталя: Я працювала лікаркою-терапевткою, а чоловік – дитячим травматологом-ортопедом у Маріупольській міській лікарні №3. Проживала в місті з 2013 року, куди переїхала з Черкас. А чоловік сам родом із Маріуполя, у цьому медзакладі працював із 2016 року.

Ми пережили 2014 рік, коли бойовики обстріляли один із мікрорайонів Маріуполя. Наступного року місто відвоювала українська армія, і відтак ми жили спокійно. Мешканці там доволі патріотичні. 

Ми не чекали, що може бути повномасштабне вторгнення. Ніхто не знав, що на нас знову чекають обстріли, та ще й потужніші, ніж тоді.

О шостій ранку 24 лютого ми ввімкнули радіо і почули повідомлення про початок нової фази війни. Це був шок. Досі не можу повірити, що це трапилося, ніби це не з нами. 

Лікарня не закрилася, і про евакуацію персоналу керівництво нам нічого не повідомляло. Тому ми пішли на роботу – під звуки обстрілів.

Поранених було стільки, що про перерву ніхто й не думав

Леонід: У нашій лікарні є відділення дитячої травматології, хірургічних профілів, анестезіології та реанімації. З початку повномасштабних військових дій практично всі вони перебралися на перший поверх. Хворі перебували в коридорах, там же медики були змушені проводити операції.

Нам сильно бракувало наркозних апаратів та персоналу. Нестача зростала з кожним днем, бо деякі медсестри та лікарі з далеких районів та селищ не могли діставатися до лікарні. Ми надавали медичну допомогу та проводили операції людям різного віку – від новонароджених до стареньких. Травми також дуже різнилися.

Фото: Перше медичне об’єднання міста Львова

Одного дня окупанти знищили міський пологовий будинок, внаслідок чого тоді загинули кілька породіль. Відтак у нашому медзакладі організували невелику пологову залу. Обсяг робіт був величезний. Ми все виконували автоматично: від одного хворого до іншого. Травмованих було дуже багато, смертей, на жаль, також.

На те, щоб написати якусь довідку чи розповісти діагноз рідним поранених, часу не було зовсім. У мирний час через травмпункт проходили 40-60 людей на добу (не враховуючи надходження до стаціонару), і медики ще мали можливість попити каву. Тепер на це практично не було часу. Тим паче не завжди ця кава й була.

Частину лікарні знищено повністю

Леонід: Протягом останніх років нашу лікарню привели в чудовий стан. Лише торік завершився ремонт нашого відділення. Зараз усе воно побите уламками, кулями, скрізь розбите скло, дах пробитий. Але тішимося, що сама будівля вціліла.

Читайте також: Тьотя Суп із «Азовсталі». Як мешканка Маріуполя два місяці годувала людей у підвалах заводу-фортеці

Натомість решта відділень – поліклініка, друге відділення соматики, жіноча консультація – знищені повністю. Окупанти говорили, що це підірвав хтось із солдатів ЗСУ. Але це повна брехня! Я бачив, як відбувалися обстріли з російських літаків.

Не уявляю життя серед руїн

Наталя: Востаннє я була на роботі 25 лютого, а чоловік – 18 березня. Йому було дуже важко, постійно приходив додому засмучений. Чоловік щодня бачив дуже страшні картини. Особливо складно він переживав побачені травми у дітей. Я це розуміла, особливо зайвого в нього не питала. Що міг, те говорив, наскільки стан йому дозволяв.

Усі ці дні ми ховалися в підвалах, намагалися якось вижити. У нас не було світла, води, газу. Доводилося добувати дрова та воду, щось готувати, адже продуктів також не було. Щоб зігріти чайник, треба було дуже довго на багатті кип’ятити воду.

Фото: Андрющенко Time / Telegram

Ми дуже мерзли. У сусідів у літній кухні була грубка. Ми її топили, але це не сильно зігрівало приміщення. Бувало таке, що чоловік зранку після нічного бомбардування ходив з іншими сусідами витягувати поранених із воронок. Ми складали їх у братську могилу, бо хоронити було ніде.

Мені боляче згадувати, наскільки прекрасним було наше місто до війни, як чудово нам жилося. Я дуже пишалася Маріуполем. Це був взірець українського міста. І все ж після активних бойових дій зрозуміла, що не зможу тут жити далі, дивлячись на зруйновані будинки. Я вже не кажу про екологічну катастрофу, в якій просто неможливо існувати людині. Я хотіла виїхати, але ми не могли залишити наших людей, та й не було оголошеної евакуації.

Відчув різкий біль – і побачив скривавлену ногу

Леонід: Ми проживали у приватному секторі в центрі Маріуполя. Від будівель та вулиць практично нічого не залишилося. Щасливий той, у кого хоча б є дах. Обстріли з «Градів» – це було найлегше з того, що руйнувало наші оселі. Найстрашнішим було скидання авіабомб. Багатоповерхівки окупанти руйнували фосфорними бомбами – квартири вигоріли повністю. Відновити Маріуполь за короткий проміжок часу просто неможливо. Зараз літо, але попереду зима. Не знаю, як люди виживатимуть.

Особливо близько з «русским миром» я познайомився 19 березня. Я був на вулиці біля свого будинку, коли відчув різкий біль в області стегна. Я впав. Нога була нерухома й вся у крові. Поруч проходив чоловік, він покликав моїх сусідів. Я попросив їх принести все потрібне для шинування. Відтак вони поклали мене на заднє сидіння авто й довезли до лікарні.

Фото: Перше медичне об’єднання міста Львова

Я відчув біль, а після нього – свист. Таке відчуття, наче в ногу мені влучив уламок із великокаліберного кулемета. Це було так, наче ніж перерізав папір і пронісся далі. Тільки замість паперу була моя кістка та м’які тканини. Більше правої ноги у мене немає.

Тікали з Маріуполя, доки окупанти спали

Наталя: Виїхали з Маріуполя нам вдалося з великими труднощами – завдяки добрим людям. Фактично ми виїжджали приблизно три тижні. Це просто випадок, що нам вдалося вирватися з міста, бо представники «ДНР» свідомо не випускали людей. У наше місто та навколишні населені пункти вони не пропустили жоден евакуаційний автобус. Людей, які хотіли виїхати, розганяли автоматами. 

Завдяки волонтерам нам вдалося уникнути фільтрації. Думаю, якби ми її проходили, нас би, найімовірніше, не випустили через нашу роботу, й ми потрапили б у якийсь табір.

Фото: Андрющенко Time / Telegram

Леонід: 21 квітня ми мали виїхати автобусами завдяки домовленості між українською та російською сторонами щодо «зеленого коридору». Звісно, окупанти слова не дотрималися, і «коридору» не було. Тому волонтери відвезли нас до одного з селищ під Маріуполем, де ми перебували протягом двох тижнів. Увесь цей час автобуси не могли виїхати, адже окупанти їх обстріляли.

Через два тижні ми змогли виїхати завдяки допомозі волонтерів із руху, який очолює мій друг Олександр Ярошенко. Коли ми перетинали лінію зіткнення, окупанти не пропускали людей через блокпости. Особливо велика черга була у районі Василівки. Проїжджали блокпости ми в ніч проти 8 травня, на свій страх і ризик, доки росіяни спали. Минулося безнапасно – всі залишилися цілі.

Рятувати дітей зможу й на протезі

Наталя: Ми приїхали в Запоріжжя у пункт для приймання переселенців. Нас дуже добре зустріли, робота там була налагоджена просто відмінно. Були кава, чай, гаряча їжа.

Леонід: Згодом нас забрав Олександр Ярошенко, потім приїхав друг і перевіз нас до Кременчука. Там нас тиждень відгодовували та лікували – крапельниці, таблетування, ін’єкційні препарати.

Наталя: Ми почали пити чисту воду, добре харчуватися. Почали нормально спати, бо більш як два місяці майже не робили цього через постійні бомбардування. Трішки набралися сил і почали відновлюватися.

Леонід: Потім ми приїхали до дітей у Черкаси. Одного дня нам зателефонували з Міністерства охорони здоровʼя і розповіли про можливість протезування в Норвегії польськими волонтерами. Ми погодилися. Поїхали до Львова, де в лікарні Святого Пантелеймона Першого медоб’єднання Львова мене готували до протезування. Надалі я з волонтерами вирушив до Польщі, а звідти – до Норвегії

Фото: Перше медичне об’єднання міста Львова

Наталя: Зараз медики вивчають стан чоловіка й будуть ухвалювати питання щодо протезування. Поки що жодної конкретики немає. Ми чітко не отримали сигнал, що лікування за кордоном буде безкоштовним. Але за гроші нам ніхто нічого не казав, тож ми на це сподіваємося. Чоловік дуже вірить, що в нього буде протез, і він зможе ще працювати та допомагати діткам. Він – лікар високого профілю. Ми сподіваємося, що він ще точно зможе бути корисним суспільству.

Жити у Маріуполі більше не зможемо

Наталя: Ми однозначно плануємо жити винятково на підконтрольній Україні території. Дуже хочемо, щоб Маріуполь залишався у складі України. Мріємо приїхати туди й подивитися, що з нашим напівзруйнованим будинком. У нас там залишилися друзі та собаки. Але жити я там вже не зможу. Моє серце просто не витримає цієї страшної картини, яка залишилася після бомбардувань російськими літаками.

Хочу, щоб нарешті настав мир, наші захисники та захисниці залишилися живими, щоб не було каліцтв цивільних. Мрію, щоб ми жили так, як до війни, і щоб швидше відновилися наші міста та села. Ми дуже мирна нація. Війна нам не потрібна. Ми хочемо жити у спокої.

Леонід: Я вірю, що ЗСУ переможуть. Окупанти ще стоятимуть перед українцями на колінах і, ридаючи, кричатимуть: «Навіщо ми прийшли на територію України?». Нам потрібна перемога, і більше нічого. Сподівався, що у пенсійний вік я буду вдома поруч із рідними й радітиму життю.

Суспільство

У Японії проведуть художню виставку на підтримку України

Опубліковано

У японському місті Йокогама в Yokohama Kohoku Gallery & Space Yahei з 26 липня по 28 липня проходитиме виставка на підтримку України, де будуть представлені фотографії та художня кераміка Галини Шевцової та живопис і роботи з бамбука Мінору Судзумура.

Про це повідомляє посольство України в Японії.

На виставці також будуть експонуватися поетичні твори Наталії Медведєвої (хайку), Кенсаку Умеда (вільні вірші) і Шіко Мочідзукі (хайку).

Зауважується, що художні фотороботи історика архітектури, професора Київського національного університету будівництва і архітектури Галини Шевцової присвячені дерев’яним церквам та мальовничим фольклорним святам України.

Читайте також: В Українському домі стартує виставка про супротив українців в окупації

У рамках виставки будуть проводитися численні заходи та дискусії, а також лекція-презентація пані Шевцової на тему «Подібності між старовинною архітектурою і традиціями України та Японії

Вхід на виставку вільний, години роботи з 11:00 до 17:00.

Нагадаємо, у Києві відкрилася виставка про Японію.

Фото: Посольство Японії

Читати далі

Суспільство

Відновлення «Охматдиту»: працівники компанії з Південної Кореї зібрали гроші на відбудову

Опубліковано

Південнокорейська компанія KIND, яка допомагає розробляти транспортний майстер-план Київської області, передала фінансову допомогу національній дитячій спеціалізованій лікарні «Охматдит».

Про це повідомили в Київській ОВА.

Представники південнокорейської корпорації KIND разом із заступницею голови Київської ОДА Лесею Карнаух відвідали лікарню «Охматдит». Вони оглянули руйнування, завдані російським ракетним ударом, та передали лікарні фінансову допомогу.

У КОВА зазначили, що ресурс для підтримки «Охматдиту» зібрали працівники компанії.

Читайте також: Естонці зібрали на відновлення «Охматдиту» €60 тисяч

«Ініціатива підтримати лікарню власними коштами виникла у співробітників KIND в перші хвилини після того, як вони побачили фотографії наслідків невиправданої жорстокості до українських дітей. І тому під час першого ж після атаки візиту, керівник спеціального підрозділу – генеральний менеджер цієї корейської організації Му Хіук Лі, вже мав змогу передати допомогу на відбудову «Охматдиту», – йдеться в повідомленні.

Нагадаємо, сім’ї, які постраждали внаслідок атаки «Охматдиту» отримають грошову допомогу.

Фото: КОВА

Читати далі

Суспільство

Дубенський замок отримав унікальну колекцію монет XVII століття

Опубліковано

Дубенський замок на Рівненщині отримав від мецената унікальну колекцію монет XVII століття.

Про це повідомляє Рівненська обласна рада.

«Дубенський замок отримав унікальну колекцію монет XVII століття. Цілу колекцію старовинних монет подарував Дубенському замку виходець з Рівненщини, заслужений лікар України Степан Гордієвич», – ідеться у повідомленні.

Як зазначається, серед 220 монет, переданих до музею, срібні карбовані гроші часів правління короля Польщі Сигізмунда ІІІ Вази, датовані 1620-ми роками.

Більшу частину нумізматичного скарбу становлять «боратинки» – мідні розмінні монети шелягів Речі Посполитої, що перебували в обігу під час правління Яна ІІ Казимира Вази в 1660-х роках. Назва монет походить від імені італійця на польській службі Тіта Лівія Боратіні, який створив проєкт легких мідних шелягів.

Читайте також: Скіфське золото: у Києві покажуть справжні «скарби Криму»

Як підкреслюється, раніше меценат передав до фондів музею зразки обмундирування вояків УПА, які невдовзі виставлять у краєзнавчому музеї.

Нагадаємо, херсонському музею передали старовинний гарман.

Фото: Рівненська обласна рада

Читати далі