Суспільство
Втратив ногу, рятуючи дітей. Історія лікаря, який до останнього залишався у Маріуполі та допомагав пораненим
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Вони не вірили, що в Маріуполі знову буде війна. Подружжя медиків Наталя та Леонід, які пережили бойові дії в місті у 2014 році, сподівалися, що відтоді їхньому життю більше нічого не загрожуватиме. Та росіяни вирішили інакше.
З першого дня повномасштабного вторгнення Леонід під обстрілами продовжив працювати у місцевій лікарні. Щодня туди звозили десятки поранених. Медзаклад з кожним днем руйнували окупанти, та Леонід не припиняв роботу – доки сам не опинився на місці постраждалих.
Чоловік лише пам’ятає, як відчув біль в області стегна і побачив, що правої ноги немає. Дивом родині вдалося вибратися з пекла. Зараз Леонід у Норвегії. Лікар вірить, що йому встановлять протез, і він зможе й надалі рятувати дитячі життя.
Вийшли на роботу під звуки обстрілів
Наталя: Я працювала лікаркою-терапевткою, а чоловік – дитячим травматологом-ортопедом у Маріупольській міській лікарні №3. Проживала в місті з 2013 року, куди переїхала з Черкас. А чоловік сам родом із Маріуполя, у цьому медзакладі працював із 2016 року.
Ми пережили 2014 рік, коли бойовики обстріляли один із мікрорайонів Маріуполя. Наступного року місто відвоювала українська армія, і відтак ми жили спокійно. Мешканці там доволі патріотичні.
Ми не чекали, що може бути повномасштабне вторгнення. Ніхто не знав, що на нас знову чекають обстріли, та ще й потужніші, ніж тоді.
О шостій ранку 24 лютого ми ввімкнули радіо і почули повідомлення про початок нової фази війни. Це був шок. Досі не можу повірити, що це трапилося, ніби це не з нами.
Лікарня не закрилася, і про евакуацію персоналу керівництво нам нічого не повідомляло. Тому ми пішли на роботу – під звуки обстрілів.
Поранених було стільки, що про перерву ніхто й не думав
Леонід: У нашій лікарні є відділення дитячої травматології, хірургічних профілів, анестезіології та реанімації. З початку повномасштабних військових дій практично всі вони перебралися на перший поверх. Хворі перебували в коридорах, там же медики були змушені проводити операції.
Нам сильно бракувало наркозних апаратів та персоналу. Нестача зростала з кожним днем, бо деякі медсестри та лікарі з далеких районів та селищ не могли діставатися до лікарні. Ми надавали медичну допомогу та проводили операції людям різного віку – від новонароджених до стареньких. Травми також дуже різнилися.
Одного дня окупанти знищили міський пологовий будинок, внаслідок чого тоді загинули кілька породіль. Відтак у нашому медзакладі організували невелику пологову залу. Обсяг робіт був величезний. Ми все виконували автоматично: від одного хворого до іншого. Травмованих було дуже багато, смертей, на жаль, також.
На те, щоб написати якусь довідку чи розповісти діагноз рідним поранених, часу не було зовсім. У мирний час через травмпункт проходили 40-60 людей на добу (не враховуючи надходження до стаціонару), і медики ще мали можливість попити каву. Тепер на це практично не було часу. Тим паче не завжди ця кава й була.
Частину лікарні знищено повністю
Леонід: Протягом останніх років нашу лікарню привели в чудовий стан. Лише торік завершився ремонт нашого відділення. Зараз усе воно побите уламками, кулями, скрізь розбите скло, дах пробитий. Але тішимося, що сама будівля вціліла.
Читайте також: Тьотя Суп із «Азовсталі». Як мешканка Маріуполя два місяці годувала людей у підвалах заводу-фортеці
Натомість решта відділень – поліклініка, друге відділення соматики, жіноча консультація – знищені повністю. Окупанти говорили, що це підірвав хтось із солдатів ЗСУ. Але це повна брехня! Я бачив, як відбувалися обстріли з російських літаків.
Не уявляю життя серед руїн
Наталя: Востаннє я була на роботі 25 лютого, а чоловік – 18 березня. Йому було дуже важко, постійно приходив додому засмучений. Чоловік щодня бачив дуже страшні картини. Особливо складно він переживав побачені травми у дітей. Я це розуміла, особливо зайвого в нього не питала. Що міг, те говорив, наскільки стан йому дозволяв.
Усі ці дні ми ховалися в підвалах, намагалися якось вижити. У нас не було світла, води, газу. Доводилося добувати дрова та воду, щось готувати, адже продуктів також не було. Щоб зігріти чайник, треба було дуже довго на багатті кип’ятити воду.
Ми дуже мерзли. У сусідів у літній кухні була грубка. Ми її топили, але це не сильно зігрівало приміщення. Бувало таке, що чоловік зранку після нічного бомбардування ходив з іншими сусідами витягувати поранених із воронок. Ми складали їх у братську могилу, бо хоронити було ніде.
Мені боляче згадувати, наскільки прекрасним було наше місто до війни, як чудово нам жилося. Я дуже пишалася Маріуполем. Це був взірець українського міста. І все ж після активних бойових дій зрозуміла, що не зможу тут жити далі, дивлячись на зруйновані будинки. Я вже не кажу про екологічну катастрофу, в якій просто неможливо існувати людині. Я хотіла виїхати, але ми не могли залишити наших людей, та й не було оголошеної евакуації.
Відчув різкий біль – і побачив скривавлену ногу
Леонід: Ми проживали у приватному секторі в центрі Маріуполя. Від будівель та вулиць практично нічого не залишилося. Щасливий той, у кого хоча б є дах. Обстріли з «Градів» – це було найлегше з того, що руйнувало наші оселі. Найстрашнішим було скидання авіабомб. Багатоповерхівки окупанти руйнували фосфорними бомбами – квартири вигоріли повністю. Відновити Маріуполь за короткий проміжок часу просто неможливо. Зараз літо, але попереду зима. Не знаю, як люди виживатимуть.
Особливо близько з «русским миром» я познайомився 19 березня. Я був на вулиці біля свого будинку, коли відчув різкий біль в області стегна. Я впав. Нога була нерухома й вся у крові. Поруч проходив чоловік, він покликав моїх сусідів. Я попросив їх принести все потрібне для шинування. Відтак вони поклали мене на заднє сидіння авто й довезли до лікарні.
Я відчув біль, а після нього – свист. Таке відчуття, наче в ногу мені влучив уламок із великокаліберного кулемета. Це було так, наче ніж перерізав папір і пронісся далі. Тільки замість паперу була моя кістка та м’які тканини. Більше правої ноги у мене немає.
Тікали з Маріуполя, доки окупанти спали
Наталя: Виїхали з Маріуполя нам вдалося з великими труднощами – завдяки добрим людям. Фактично ми виїжджали приблизно три тижні. Це просто випадок, що нам вдалося вирватися з міста, бо представники «ДНР» свідомо не випускали людей. У наше місто та навколишні населені пункти вони не пропустили жоден евакуаційний автобус. Людей, які хотіли виїхати, розганяли автоматами.
Завдяки волонтерам нам вдалося уникнути фільтрації. Думаю, якби ми її проходили, нас би, найімовірніше, не випустили через нашу роботу, й ми потрапили б у якийсь табір.
Леонід: 21 квітня ми мали виїхати автобусами завдяки домовленості між українською та російською сторонами щодо «зеленого коридору». Звісно, окупанти слова не дотрималися, і «коридору» не було. Тому волонтери відвезли нас до одного з селищ під Маріуполем, де ми перебували протягом двох тижнів. Увесь цей час автобуси не могли виїхати, адже окупанти їх обстріляли.
Через два тижні ми змогли виїхати завдяки допомозі волонтерів із руху, який очолює мій друг Олександр Ярошенко. Коли ми перетинали лінію зіткнення, окупанти не пропускали людей через блокпости. Особливо велика черга була у районі Василівки. Проїжджали блокпости ми в ніч проти 8 травня, на свій страх і ризик, доки росіяни спали. Минулося безнапасно – всі залишилися цілі.
Рятувати дітей зможу й на протезі
Наталя: Ми приїхали в Запоріжжя у пункт для приймання переселенців. Нас дуже добре зустріли, робота там була налагоджена просто відмінно. Були кава, чай, гаряча їжа.
Леонід: Згодом нас забрав Олександр Ярошенко, потім приїхав друг і перевіз нас до Кременчука. Там нас тиждень відгодовували та лікували – крапельниці, таблетування, ін’єкційні препарати.
Наталя: Ми почали пити чисту воду, добре харчуватися. Почали нормально спати, бо більш як два місяці майже не робили цього через постійні бомбардування. Трішки набралися сил і почали відновлюватися.
Леонід: Потім ми приїхали до дітей у Черкаси. Одного дня нам зателефонували з Міністерства охорони здоровʼя і розповіли про можливість протезування в Норвегії польськими волонтерами. Ми погодилися. Поїхали до Львова, де в лікарні Святого Пантелеймона Першого медоб’єднання Львова мене готували до протезування. Надалі я з волонтерами вирушив до Польщі, а звідти – до Норвегії
Наталя: Зараз медики вивчають стан чоловіка й будуть ухвалювати питання щодо протезування. Поки що жодної конкретики немає. Ми чітко не отримали сигнал, що лікування за кордоном буде безкоштовним. Але за гроші нам ніхто нічого не казав, тож ми на це сподіваємося. Чоловік дуже вірить, що в нього буде протез, і він зможе ще працювати та допомагати діткам. Він – лікар високого профілю. Ми сподіваємося, що він ще точно зможе бути корисним суспільству.
Жити у Маріуполі більше не зможемо
Наталя: Ми однозначно плануємо жити винятково на підконтрольній Україні території. Дуже хочемо, щоб Маріуполь залишався у складі України. Мріємо приїхати туди й подивитися, що з нашим напівзруйнованим будинком. У нас там залишилися друзі та собаки. Але жити я там вже не зможу. Моє серце просто не витримає цієї страшної картини, яка залишилася після бомбардувань російськими літаками.
Хочу, щоб нарешті настав мир, наші захисники та захисниці залишилися живими, щоб не було каліцтв цивільних. Мрію, щоб ми жили так, як до війни, і щоб швидше відновилися наші міста та села. Ми дуже мирна нація. Війна нам не потрібна. Ми хочемо жити у спокої.
Леонід: Я вірю, що ЗСУ переможуть. Окупанти ще стоятимуть перед українцями на колінах і, ридаючи, кричатимуть: «Навіщо ми прийшли на територію України?». Нам потрібна перемога, і більше нічого. Сподівався, що у пенсійний вік я буду вдома поруч із рідними й радітиму життю.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Національний банк України 26 вересня ввів у обіг нову пам’ятну монету «Країна супергероїв. Дякуємо енергетикам!».
Про це повідомили на сайті НБУ.
«Щодня та щоночі під ворожими обстрілами та в негоду, попри втому та загрози, ці звичайні незвичайні люди робили свою справу…Тому, щоб увічнити їх подвиг, ми створили цю сучасну мінімалістичну монету, із закодованими символами переможного світла», – сказав голова Національного банку Андрій Пишний.
Дизайн нової пам’ятної монети створив відомий український художник, ілюстратор, графічний дизайнер Сергій Майдуков.
На аверсі нової монети на дзеркальному тлі розміщено стилізовану композицію, що символізує енергетичну систему України.
«Її образ втілено в символічному суцвітті соняшника, кожна пелюстка якого, неначе ліхтар, осяює світлом нашу країну. Він сяє, попри ворожі ракетні обстріли, як схід сонця, який обов’язково настане після найстрашнішої ночі», – йдеться в повідомленні.
Читайте також: «Дім зруйнувало повністю, а собаки дивом вціліли». Як волонтерка з Одещини рятує тварин від війни
На реверсі монети у вигляді трьох непорушних та сяючих брил зображено стилізований тризуб, який під час обертання монети трансформується в літеру «Е» – «Енергетика».
Зазначається, що монету «Країна супергероїв. Дякуємо енергетикам!» виготовлено з нейзильберу, її тираж – до 50 000 штук.
Придбати пам’ятну монету можна з 4 жовтня 2023 року в інтернет-магазині нумізматичної продукції Національного банку. Крім того, монети будуть поступово реалізовуватися і банками-дистриб’юторами.
Нагадаємо, з нагоди Дня воєнної розвідки, який святкують 7 вересня, Нацбанк ввів у обіг тематичну пам’ятну монету.
Також в Україні випустили нову монету, присвячену ЗСУ.
Фото: bank.gov.ua.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Українська чемпіонка світу з армреслінгу Лілія Занько з початком повномасштабної війни стала на захист України. Відсутність страху крові та травм допомогли їй стати бойовою медикинею і врятувати не одне людське життя на фронті.
Історію української військової розповідає ШоТам.
З 8 років Лілія Занько займалася дзюдо, самбо та карате, а пізніше знайшла себе в армреслінгу. Разом із перемогами на змаганнях Лілія здобула педагогічну освіту та тренує молодь у Полтаві.
Однак 24 лютого 2022 року вона твердо вирішила: тепер її місце – серед захисників України. Вона зібрала речі та пішла до військкомату, і невдовзі вже підтягувала військових фізично.
Лілія не боїться крові та переломів, то ж у війську перекваліфікувалася в бойового медика. Бахмут, Красногорівка, Авдіївка – вона здійснювала бойові виїзди в найгарячіших місцях фронту. І вони завершилися успішно – усі бійці, яким допомогла Лілія, лишилися живі.
Також жінка навчає воїнів надавати собі допомогу під час поранень. Рука – «вільна каса». Другою рукою – «дзвінок мамі», і ніжка – «потанцюємо». Коли ж з’являється вільна хвилина – тренується в польових умовах.
Дивіться відео: Після порятунку з окупації композитор Ігор Поклад повернувся до Ворзеля і провів творчий вечір
Відсутність професійних тренувань не завадили їй привозити додому перемоги. Торік Лілія здобула 5 перемог на Чемпіонаті світу та 3 нагороди Чемпіонату Європи. А нещодавно підтвердила титул найкращої серед армреслерок.
Крім золотої, виборола срібну та бронзову медалі на праву й ліву руку в категорії ветерани 40+. А пліч-о-пліч із Лілією на змаганнях перемагали і її вихованці!
«Хлопці дуже гарні результати показали також. Вони виступали по спортсменам, які мають інвалідність. У мене три хлопця, які мають ДЦП, і вони всі позаймали дуже високі нагороди. Перші, другі місця», – розповідає Лілія.
Лілія продовжує працювати заради Перемоги. Попереду – повернення на фронт та порятунок життів. А ще – Всесвітні ігри єдиноборств у жовтні в Саудівській Аравії, до яких Лілія вже готується.
«Коли грає гімн України, і я тримаю перед собою прапор, то виникає відчуття, що в мене виростають крила за спиною», – Лілія Занько, військовослужбовиця, Чемпіонка світу з армреслінгу.
Раніше ми розповідали історію паралімпійця, який відмовився від евакуації за кордон, аби допомагати ЗСУ.
Також ШоТам розповідав про найцікавіші факти із життя Ольги Харлан.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Норвегія надасть Україні 1 мільярд норвезьких крон ($92,5 млн – ред. ШоТам).
Про це повідомили на урядовому сайті Норвегії.
«Цивільне населення України сильно постраждало внаслідок жорстокої війни, яку веде росія. Зусилля українського народу по боротьбі зі щоденними нападами на мирних жителів і цивільну інфраструктуру були героїчними. Їм потрібна наша допомога, щоб пережити ще одну зиму війни», – зазначила міністерка закордонних справ Норвегії Аннікен Хуітфельдт.
Читайте також: Врятувати, але не ризикувати — як вберегти волонтера? Історія тренерки, яка «лікує» розмовами
Гроші спрямують для надання життєво-необхідної допомоги найбільш уразливим верствам населення, дітям, біженцям і переселенцям. Їм допомагатимуть з питаннями притулку, їжі, води та санітарії, освіти, охорони здоров’я та психосоціальної підтримки.
Кошти отримають гуманітарні організації, які діють в Україні: ООН (650 мільйонів норвезьких крон), Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця (350 мільйонів норвезьких крон).
Нагадаємо, Україна отримала 10 шведських танків Stridsvagn 122, які є модифікацією німецьких Leopard 2A5.
Також у Міноборони Іспанії анонсували новий пакет військової допомоги для України.
Фото: unsplash.com.
