Тьотя Суп із «Азовсталі». Як мешканка Маріуполя два місяці годувала людей у підвалах заводу-фортеці

Тьотя Суп – саме так Наталю почали називати діти на «Азовсталі». В одному зі сховищ заводу вона впродовж двох місяців готувала їжу. Харчі закінчувалися дуже швидко. Тому навіть більше за обстріл вона боялася промовити слова: «Сьогодні супу не буде». А ще Наталя вигадувала, як відволікти дітей: разом з малечею вони малювали їжу з мирного життя, а потім намагалися втілити «картинку» з наявних продуктів.

Наталя

Працівниця заводу «Азовсталь» у Маріуполі

З початком бойових дій перебувала у місті та понад два місяці ховалася в одному з цехів заводу. У травні змогла виїхати в межах евакуаційної колони

Працювала на «Азовсталі» та волонтерила

Я працювала машиністкою котлів високого тиску на заводі «Азовсталь» у Маріуполі. У вільний від роботи час викладала за своєю спеціальністю при комбінаті в навчальному центрі. Захоплювалася рукоділлям: вишивала, створювала картини зі стразів.

З 2014 року я допомагала діткам, які стали переселенцями зі сходу. Зокрема, з іншими волонтерами збирала та перераховувала кошти для фонду, який оплачував їхнє лікування, готувала подарунки до Дня святого Миколая та відправляла в різні міста України.

Війну зустріла у потязі

Я чомусь взагалі не вірила в повномасштабне вторгнення Росії. Якби я це відчувала – точно не сиділа б у місті до останнього. У ніч проти 24 лютого я була в поїзді – їхала до Києва на лікування. І коли потяг почав спізнюватися, нам сказали, що ніби хтось почав бомбити деякі ділянки. На той момент ми були вже під столицею.

Коли я доїхала до Києва, усе скрізь було зачинено. Мені сказали, що лікарня не працює. Залишатися у столиці навіть думки не було. У Маріуполі на мене чекав мій чоловік. До того ж я не мала при собі грошей і не могла зняти готівку. Та й ін’єкції з собою не взяла, які маю колоти щодня.

Краще тікати, ніж загинути під обвалом

Я вирішила залишатися вдома у Маріуполі, а чоловік без мене не хотів виїжджати. У перші дні десь ми чули якісь віддалені обстріли. Але нам здавалося, що це десь далеко й до нас не дійде. Думали, що буде ситуація така ж, як з 2014 року.

Але був неприємний момент – нам не було, де ховатися. Люди, які мали доступ до підвалу, виїхали й забрали ключі з собою. Тобто в нас навіть не було можливості підготуватися, вкинути туди якісь матраци, воду та продукти.

Хоча, якби ми й мали доступ до підвалу, розуміли, що він не облаштований як бомбосховище. У разі обстрілу будинок просто складеться, і вибратися буде неможливо. Якщо готуватися бути похованим живцем, то вже краще тікати у безпечніше місце.

Бігли до заводу прямо під обстрілами 

Так ми пробули у будинку до 1 березня, поки ситуація не ускладнилася – почалися масові обстріли Маріуполя. Ми вирішили шукати прихисток на «Азовсталі». На той момент нам здавалося, що саме там найбезпечніше. Зранку наступного дня я зібрала документи та перше необхідне, і ми рушили. Бачили, як горіли машини та будинки. Окупанти знищували все. Людей на вулицях було дуже мало. На нас дивилися, як на самогубців, які біжать під обстрілами.

Дорогою ми забігали у підʼїзди, щоб передихнути та сховатися від авіаударів. В одному сиділи жінка, бабуся та двоє діток. Вони запитали, куди ми прямуємо, і ми відповіли, що на комбінат, у бомбосховище. «А ви впевнені, що дійдете туди?». І я відповіла: «Ну, якщо не дійдемо, значить – не дійдемо».

Життя на заводі було квестом: виживеш сьогодні чи ні

Ми зайшли в один із цехів на «Азовсталі» й побачили там багато людей – дорослих, діток, стареньких. У різний час приходили ще. Кожен день перебування там був для нас екстремальний. Це ніби пройдеш ти сьогодні квест чи ні. Приготував їсти – добре, не влетіло в цех – теж добре. Ще один день минув.

Виходити з бункер «Азовсталі» на вулицю з якихось потреб було небезпечно. Одна дівчинка це зробила, і в цей момент стався «приліт» – відірвало двері, а її саму ледь не вбило. Одну жінку ударною хвилею вдарило об стіну – вона прийшла з шишкою, мабуть, мала струс мозку. В один момент прилетіло прямо в цех, і снаряд розірвався там, де ми ходимо. 

Я не можу передати, що ми всі відчували. Що найгірше – деякі люди не усвідомлювали можливих наслідків від своїх дій. Чоловіки виходили покурити під обстріл. Я спочатку їх дуже лаяла за це, говорила: «Хлопці, у нас немає жодних медикаментів. Якщо вас ранять, ви будете стікати кров’ю та стогнати, а на вас дивитимуться діти!». Я просто ніколи не пила алкоголь і не палила, й мені не зрозуміти цю залежність. Але кожен має право вирішувати сам, тож я з тим змирилася. І все ж, як на мене, одна річ – вийти, ризикуючи життям, заради того, щоб знайти воду чи їжу, а інша – щоб покурити.

Суп із консерви та «делікатеси» для дітей

У нашому цеху на «Азовсталі» було від 38 до 50 людей – хтось залишав його, інші приходили. Ті, хто приїжджали раніше машинами, брали з собою їжу, пледи та все необхідне. Хто біг – брав те, що вмістилося в руки. Переважно люди приходили ні з чим, дехто навіть не зміг забрати документи.

Спочатку на «Азовсталі» всі готували їжу кожен для себе. Але якось я сказала: «Дивіться, ми не знаємо кінцеву дату організованого виходу. Ми виживемо, якщо будемо їсти разом». 

Готувала для всіх я, бо треба було чимось себе зайняти. Не могла я просто постійно сидіти у бункері без інтернету та світла, у повній прострації. Я взагалі непосида, тож мені було особливо важко. Коли просто лежала, одразу зʼявлялися сумні думки: а що там з рідними, хто зі знайомих та колег загинув тощо.

Запаси продуктів закінчувалися дуже швидко. Спочатку варила суп із двох банок консерви на каструлю, потім почала додавати одну. Для діток робила гречаники – трішки борошна, погашена сода та каша. Зі страв ще був звичайний обсмажений рис.

Боялася сказати, що сьогодні супу не буде

Памʼятаю, коли приносила їжу, діти кричали: «Суп! Суп! Суп!». З нами був маленький хлопчик, який міг запам’ятати імена лише деяких інших дітей. Коли я давала йому страву, завжди казав: «Дякую!», а кому – ніколи не говорив. І в один момент я запитала: «Чому ти не називаєш мене на ім’я?». А його мама відповідає, що в нього не виходить вимовити «Наталя». І я кажу: «Ну, то називай мене Тьотя Суп, я ж врешті-решт суп варю». І якось це звиклося. Згодом уже всі мене так називали.

В останні дні перед евакуацією з харчів у нас майже нічого не залишилося. Я боялася, що в один момент мені доведеться сказати людям: «Вибачте, сьогодні супу не буде». Для мене це було найстрашніше – гірше, ніж ті обстріли. Я всім говорила, що їжа є, і боялася питання: «А на скільки її вистачить?». Тому прокидалася й намагалася уникати таких розмов із будь-ким, тому що не знала, як сказати правду.

Діти малювали чорні картини

Діти, які виходили на вулицю, розуміли, що відбувається. Старші замикалися в собі. Я намагалася якось їх розрядити. При собі вони мали лише олівці, тому запропонувала малювати. Спочатку чи не всі картини були чорні, при чому навіть у підлітків. Згодом діти почали брати до рук інші кольори, малюнки ставали яскравими. Ми малювали їжу з мирного життя. А потім намагалися втілити «картинку» з наявних продуктів. Так тісто на воді та консерва ставали найсмачнішою в світі піцею. Ті картини я, до речі, забрала з собою при евакуації. Ми проводили різні конкурси, відволікалися якимись іграми. Це трохи спрацьовувало.

Дорослі теж займалися, чим могли. Хтось мав із собою в’язання, деякі люди грали в шахи та доміно. Коли 8 березня випав сніг, дівчатка збирали його лопатами, адже в нас був брак технічної води. Гребти під саме дно не можна було, адже там осколки. І все ж скло та бруд потрапляли. Ми той сніг топили на вогнищі, потім відмерзали, зливали, щоб можна було вмитися. Тяжко було, коли взагалі не було опадів. Ми намагалися воду використовувати дуже економно, бо розуміли: невідомо, коли вона з’явиться і чи буде взагалі.

Евакуація була на межі зриву

Про можливу евакуацію ми чули з радіо, яке в нас було. Перше вивезення людей на автобусах не вдалося – почалися сильні обстріли. Щойно люди спустилися назад у бункер, окупанти підірвали генератор на місці, де за пʼять хвилин до цього стояла трирічна дитина.

Перша з трьох колон в супроводі ООН і Червоного хреста вийшла з бункера 1 травня. Люди йшли до автобусів у повній тиші. Через пʼять діб вийшли ми – і почули обстріл. Евакуацію хотіли перервати. Але потім чомусь нам сказали, що ми можемо йти далі. Було страшно.

Довелося довго йти. Нам сказали, що від того, як швидко ми доберемося до автобусів, залежить, чи поїде того ж дня остання група. Я розуміла, що їм навіть морально буде некомфортно одним там перебувати. А якщо доведеться бути довго, та ще й без їжі? Тому ми йшли настільки швидко, наскільки могли.

Разом із нами прямували люди, яким було важко пересувалися. Ми несли їхні речі, допомагали залізти у важко прохідні місця, переставити ногу, дістати застряглий рюкзак. Третя група теж змогла виїхати – у них обстрілів не було.

Після двох місяців у бункері хочу усамітнення

Я провела на заводі два місяці та чотири дні. Відчула себе у безпеці лише тоді, коли вже доїхала до Запоріжжя. Усю дорогу плакала. Нас нагодували, розселили, одягли, взули. Прийшли вже деякі виплати. Нам надали всі умови для того, щоб ми трохи заспокоїлися і якось жили далі.

Зараз я у досить неприємному стані. Навіть не можу довіритися психологові, якого мені пропонували. Знаю, як вони працюють – повертають у той час. Не хочу ще раз це переживати. Я два місяці не могла ніде усамітнитися, жила на «Азовсталі» в одному приміщенні з людьми з різними характерами та звичками. Зараз просто хочу тиші та самотності.

Читайте також: «Страх кудись відійшов, і я наважилася». Історія фельдшерки з Луганщини, яка врятувала автівки «швидкої» з-під обстрілів

Безмежно вдячна всім, хто дотичний до організації нашого виходу. Вони всі дуже сміливі люди. Це була злагоджена робота. Я розумію, як це важко. У бункері нам було складно визначитися, хто сьогодні прибиратиме, хто рубатиме дрова тощо. А тут, у Запоріжжі, один відповідав за медицину, інший – за розселення, третій – за харчування, четвертий – за одяг тощо. Люди, яких я знала 20 годин, зробили для мене більше, ніж деякі рідні.

У 2014 році я допомагала діткам, тож чудово знаю, як це важко – з’єднувати людей, щоб усі домовилися. Ти береш на себе відповідальність за певне питання, і мусиш тримати комунікацію з іншими. Це колосальна праця.

У планах – видати посібник з виживання

Наразі мені потрібна певна медична допомога. Ми всі чимось хворіли в бункері, маємо високу температуру. Намагаюся через знайомих дізнаватися, кому треба якась допомога. Бо багато моїх колег загинули, деякі – цілими сім’ями. Розумію, що нині їм дуже потрібна підтримка. А ще вирішила створити групу у Viber з тими, хто був у бункерах, щоб трішки розуміти, хто знайшовся. Бо почали всі дзвонити: «Хто, де, як?». Нам треба триматися разом.

У мене в планах – написати посібник із виживання в екстремальних умовах. Це буде коротка довідка: що треба взяти з собою в бункер, що покласти в рюкзак, як поводитися в різних ситуаціях, як надати першу допомогу собі та ближньому. Але в мене немає ні планшета, ні ноутбука. Зараз перші нотатки пишу на папері. Якби хтось міг би мені дати якийсь старенький пристрій, я була б дуже вдячна.

Зі свого досвіду скажу, що багато речей мені не знадобилися, зокрема, теплі речі. Коли ти біжиш, рух зігріває. Тобі незручно, рюкзак спадає, він не має бути важким. Достатньо мати дві футболки й один легкий светр. Головне – вода, бо без їжі ще якось можна протягнути. Тепер вже знаю, які медикаменти краще з собою взяти. Є нюанси, що слід добре продумати маршрут пересування. Тобто, під стінкою йти чи просто швидко бігти вперед. Це тонкощі, які пережиті.

Я б хотіла зробити цей посібник якомога раніше. Мені сказали, що як тільки у мене будуть напрацювання, у друкарні відредагують та видадуть. Цей довідник має бути у кожного в кишені. Нас не вчили цьому в школі, тож такі знання знадобляться. Хочу, щоб люди були готові до виживання в таких умовах.