У 67-річної Надії Рубан є власний офіс. Тут проходять наради спілки матерів військовослужбовців та гуртуються односельці-волонтери. Уже 9 років, як підтримка захисників та їхніх родин стала для жінки сенсом життя. Енергійна пенсіонерка з селища Іваничі, що на Волині, встигає і смаколиків напекти для захисників, і організувати прибирання біля пам’ятника героям.
«Я складаю план, що я маю зробити, куди поїхати, кому подзвонити, що привезти, що завезти – і так кожен день. Тоді я не маю часу думати, що мені щось болить», – розповідає жінка.
Як клумба біля пам’ятника героям АТО стала особливим місцем у громаді та як організувати волонтерський кулінарний цех з однієї печі – Надія розповіла #ШОТАМ.
Надія Рубан
голова ГО «Спілка матерів військовослужбовців Іваничівщини» та засновниця волонтерського осередку «Іваничівські господиньки»
У нас вся громада така: хтось шиє труси, хтось сало засолює
Я уже кілька років на пенсії. Зі школи я була така непосидюча, все кудись бігла, щось придумувала. Організовувала якісь заходи, свята. Потім, коли працювала в страховій компанії, теж якісь колективні заходи були на мені. Я вмію і люблю організовувати людей. Мої сини залучені до сил безпеки і оборони, внуки 9 днів у підвалі ховалися – як я можу сидіти, склавши руки?
Та у нас вся громада така. Хтось вдома шиє спідню білизну для бійців, хтось засолює сало. Хтось сушить овочі та збирає сухі супи. У місцевій бібліотеці люди збираються – плетуть шкарпетки, пакують такі порційні перекуси: сушені фрукти-ягоди, бублики, горішки, цукерки. Так, щоб у кишені можна було носити і трошки щось дзьобати хоч і на ходу. Багато чого робиться, ну а як інакше?
У мене два сини. Старший Артем працює у Державній службі надзвичайних ситуацій в Харкові. Викладає онлайн в університеті. Сам університет евакуювали, але він вирішив лишитися у місті, допомагає організовувати розбір завалів.
Молодший, Володимир, теж колись працював у службі цивільного захисту. Але коли у 2014 році почалася війна, пішов добровольцем у батальйон територіальної оборони «Волинь». Потім служив у лавах у 14-ої бригади імені князя Романа Великого. Із зони АТО він повернувся у 2019 році. Зараз знову на передовій.
Саме з допомоги Володимиру і почалося моє волонтерство та громадська діяльність
Ми згуртувалися, щоб захищати інтереси наших синів
Коли на Донбасі розпочалася антитерористична операція, ми, матері і дружини військовослужбовців, згуртувалися. Почали плести сітки, до нас долучалися також односельці, у кого на той час і не було нікого на війні. Збирали і відправляли якусь допомогу: теплі речі, змінний одяг, продукти.
В той перший рік було дуже важко. Це була зовсім інша армія. Були також бюрократичні моменти з отриманням статусу учасника бойових дій, наприклад. Аби мати можливість колективно захищати інтереси своїх синів і дочок, родин загиблих, ми вирішили зареєструвати громадську організацію.
У березні 2015 року з’явилася ГО «Спілка матерів військовослужбовців Іваничівщини».
Ми влаштовували акції протесту, перекривали дороги з вимогою провести ротацію для тих військовослужбовців, які вже декілька місяців були в АТО. Їздили навіть у Верховну Раду. І таки добилися свого: тоді наші сини вперше за кілька місяців приїхали до рідних. Це якраз було перед новорічними святами.
Селищна рада виділила нашій спілці кімнату у бібліотеці, там мій офіс. Люди знають де мене шукати, приходять порадитися чи обговорити якусь нову ідею щодо волонтерства. Наші захисники, коли приїжджають у відпустку, теж завжди заходять: їм хочеться чимось поділитися, а я з перших вуст дізнаюся, яка допомога потрібна.
Ми боролися за це місце під пам’ятник
В 2017 році наша «Спілка матерів» разом із родинами загиблих захисників виступили з ініціативою до влади та громади про встановлення пам’ятного знака сучасним героям Волині. Над проєктом працював архітектор з Тернополя. З одної сторони на барельєфі – герої Небесної Сотні, з іншої – герої АТО, а над ними журавель, що злітає у вись. Поруч також встановили стенд з портретами наших героїв. До речі, за саме це місце нам теж довелося поборотися, бо нам пропонували ставити пам’ятник поруч із меморіальним комплексом, де перепоховані солдати, які загинули у Другій світовій війні, але ми відмовилися.
Будівництво тривало майже два роки. Кошти виділили сільські ради, районна, допоміг також народний депутат від нашого округу. А вже на облаштування прилеглої території Спілка відкрила благодійний рахунок. Бо місце було трохи занедбане, попрацювали добувачі металу. Я особисто зверталася до наших місцевих фермерів, односельці перераховували кошти – і так ми назбирали 35 000 гривень на облаштування цієї зони в парку: впорядкували алею, ліхтарі, клумби.
Були також благодійники, які давали нам будматеріали: пісок, відсів. І 2019 року, на Покрову, ми уже відкрили цей пам’ятний знак. Він вийшов справді народний, адже це не була вказівка звідкись згори, а бажання людей так вшанувати пам’ять своїх борців за свободу.
Клумби біля пам’ятника теж особливі. Перші кущі троянд закупили та висадили родини загиблих в АТО. Долучилася місцева адміністрація, небайдужі мешканці громади. Тепер тут з весни і до пізньої осені все заквітчане: нарциси, троянди, хризантеми. Щороку додаємо щось нове. Цього року хризантеми садили, заклали ще одну трояндову клумбу. Самі полемо, обробляємо від хвороб, підживлюємо. Допомагати приходять різні люди, у кого є можливість, та незмінні берегині цієї краси – це матері воїнів.
Ми хочемо, аби в Іваничах було гарно. Щоб алейка, яка веде до пам’ятної стели, була вся у квітах. Це наша шана загиблим
Я одразу впізнала стукіт – син приїхав
Коли почалось повномасштабне вторгнення, мій син Володимир був за кордоном, у Нідерландах. Поїхав з товаришами працювати. А вже 27 лютого я чую такий характерний «стук-стук» у двері, як тільки він робить. Він завжди так стукає. Так і є – приїхав. Я обімліла: «Де ти взявся? Чого? Як? Нащо?», а він мені лиш: «Ну а як, мамо, треба йти».
Спочатку син пішов до місцевих, які організували загін тероборони. Один день побув, підказав їм щось, бо він вже ж мав бойовий досвід, потім разом з другом поїхав у Володимир у військкомат. Спочатку його підрозділ працював у Шацькому районі, охороняли кордони з Білоруссю, а з березня цього року вони уже на Сході, на найгарячіших напрямках.
Лікарня пекла паски, бібліотека збирала продукти
Перший великий збір та передачу для наших захисників з початку вторгнення ми організували до Великодня. Вийшли на волонтерів з Литовежа, які возять допомогу на фронт. Я зверталася до всіх: комунальних організацій, місцевих підприємців, фермерів. Наша лікарня взялася напекти пасок, власниця місцевого магазину віддала нам продукти по собівартості, люди, що мали вдома, зносили у бібліотеку. Вийшла у нас така гарна передача з великодніми гостинцями.
Після того люди почали регулярно зносити продукти до бібліотеки. Я писала у соцмережах, в чому є потреби, а люди приносили, в кого що було. Скоро постало питання, де готувати.
Моя кума Світлана Хорост прихистила наш кулінарний волонтерський осередок на своїй кухні. У неї є піч, там ми з дівчатами печемо пироги. Долучилися сусідки, знайомі, подруги, подруги подруг.
Хто близько живе – сходиться до Світлани. Хто далі – вдома щось робить і потім приносять уже на відправку. На кухні нас стабільно збирається шестеро, а так як всіх взяти, хто допомагає, то усіх разом до 20 буде.
Ми назвали свій волонтерський осередок «Іваничівські господиньки». Нас всі у селищі знають. Йдеш Іваничами, а тебе кожен питає: «Що цього тижня готуєте? Що треба?». Люди приносять нам молоко, сметану, яйця, овочі, фрукти. Що вже ми тільки не готували: і голубці, і зрази, і вареники, і моркву по-корейськи і навіть олів’є в холодну пору робили. Треба чимось допомагати. Пенсія невелика, дуже не розженешся з донатами. Але що можемо – ми те робимо.
Найбільше ми співпрацюємо з волонтерами з Литовежа. Вони їздять на Схід України, на різні напрямки кожні 10 днів, і ми щоразу з ними передаємо наші «гостинці». Де тільки не їздили наші фірмові пироги: І на Харківський напрямок, і на Херсонський, і На Донецький. Десь 16 різних точок. Пироги з печі – то наш фірмовий гостинець, ми з дівчатами віримо, що саме ось такі рідні, наче з дому смаколики, підбадьорюють найдужче.
Буває, що мені дня не вистачає на всі справи, але я цим живу
Продукти потрібні постійно. Я сама про себе жартую, що як тільки прокинусь і йду по Іваничах «драйкати» – випрошувати. Йду через ринок – питаю, хто капусти дасть, далі йду з тією капустою по своїх дівчатах: «Наквасиш?». І так щоразу.
Мій ранок як пенсіонерки-волонтерки виглядає так: я складаю план, що я маю зробити, куди я маю піти, куди поїхати, кому подзвонити, що привезти, що завезти – і так кожен день. Іноді буває так, що мені дня не вистачає на той план. Але я тим живу, я тоді не маю часу думати, що мені щось болить.
Онучка нещодавно мені переслала свій твір, який написала у школі. Про бабусю-волонтерку. Це так було приємно, до сліз. Найбільше мене тримає, що я не одна, що всі мої подруги допомагають, годинами стоять біля тієї печі. У більшості з них нікого зараз нема на фронті, але вони допомагають чужим дітям, печуть і варять для них. Бо тільки так ми переможемо.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.
