

Суспільство
Вільний фермер? А як це? Пояснює закарпатець, який збудував екохатину в горах і посадив гектари екзотичних дерев
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Чи може в Україні існувати куточок землі, де посеред саду з хурми, персиків та інших екзотичних дерев стоять глиняні хатинки, повністю придатні до комфортного життя? Так! І в цьому переконує Марк Мельниченко, засновник проєкту «Моя українська мрія».
Хлопець пройшов шлях від заробітчанства та волонтерства за кордоном, до створення унікального проєкту та україноцентричного каналу на ютубі. Це — історія Марка, Вільного фермера, який вчить жити у світі з любов’ю до природи.

Марк Мельниченко
Вільний фермер, займається садівництвом і натуральним будівництвом, розвиває україноцентричний ютуб
Поїхав за кордон, щоб відкрити власну справу
Я народився в Ужгороді. У дитинстві їздив з батьками на дачу та до бабусі з дідусем у село. Але мені це ніколи не подобалося! Мене змушували полоти ту полуницю, а я дуже не любив це робити. І я б ніколи не подумав, що колись робота з рослинами стане невід’ємною частиною мого життя.
Я був звичайним міським хлопцем — навчався в університеті, працював у сфері обслуговування. Поступово з’їхав від батьків і намагався прожити на зарплату. Але її вистачало лише на місяць, і чим більше вона зростала, тим більше я витрачав. Тоді й зрозумів — треба кудись інвестувати.
Я не бачив свого майбутнього в Україні, здавалося, що буде легше відкрити бізнес за кордоном. Тому я звільнився, почав мандрувати країнами ЄС, брав участь у різних волонтерських програмах, аби набратися досвіду, вивчити англійську, а потім — залишитися там.

У Польщі я був офіціантом та кухарем, у Франції — збирав виноград, а в Німеччині потрапив у спільноту, де можна було робити все це — збирати плоди, доглядати за дітьми, працювати на кухні, будівництві чи з тваринами.
І, до речі, саме працюючи з тваринами на великих фермах і бачачи, як їм важко, я став не лише вегетаріанцем, а й веганом, і не вживаю тваринні продукти взагалі. Тому зараз називаю себе Вільним фермером: я не тримаю тварин, але у моєму саду вони можуть гуляти вільно.
Намагаючись пояснити Україну для іноземців, почав розуміти її сам
Я багато подорожував, мені траплялися різні люди, які ставили багато запитань про Україну, її культуру, історію, політичну ситуацію, війну. Я багато чого не знав, намагався максимально об’єктивно донести цю інформацію, тож довелося самостійно все вивчати. Так я й сам почав більше цікавитися Україною. Дійшло навіть до того, що знімав на ютубі відео, як навчив 50 іноземців готувати вареники.
Перебуваючи за кордоном я точно зруйнував комплекс меншовартості. Хоча спочатку навіть не відчував себе таким, це усвідомлення прийшло згодом. Я називаю це «знахідка самоідентичності», коли починаєш пишатися, що ти — українець, що теж маєш що розказати і що показати.
В інших країнах ти розумієш, наскільки світ різний, розвинений або ж ні, і скільки роботи ми маємо ще зробити, якщо хочемо стати кращими. Я вважаю, більшість наших проблем пов’язана із совєтським минулим, і добре, що протягом останніх років це все викорінюється. Головне, щоб ми продовжили свій шлях. Зараз я подорожую Україною, і дуже шкодую, що не робив цього раніше.

На дачі почав вирощувати сад, що перетворився на гектари екзотичних дерев
Ще живучи та працюючи в Україні, я захопився садівництвом. І почав розвивати на дачі у батьків – недалеко від Ужгорода – сад, який висаджував ще мій тато. І разом з тим, як дерева розросталися і пускали коріння, вкорінювався там і я.
У моєму саду сьогодні багато різних видів дерев, я навіть не можу порахувати, скільки саме. Це персики, яблуні, груші, горіхи, хурма, виноград, ківі. А також є ще й грядки з овочами, квасолею, полуницею тощо. На зароблені у Німеччині гроші я купив ще сусідню ділянку і вже встиг її засадити.
Маю ще й кімнатні рослини, найперше — цитруси: апельсини, мандарини, маю перший врожай гібридів лимонів і мандаринів, скоро буде клементин тощо.
Усе це вчуся вирощувати самостійно. Але не вважаю, що це складні речі, якщо порівнювати з мовами програмування, фізикою чи математикою. Прочитав книжку, подивився відео — і вже за один вечір можна розвинути якийсь скіл. Зараз я вже маю добрий досвід щеплення, все приживається, тож вчу цьому людей. Навіть можу й давати саджанці цих дерев.
Але моя мрія — вирощувати фрукти, яких не можна купити навіть у супермаркеті. Хочу розповідати людям, як вирощувати свій сад і допомагати з першими кроками. Бо дуже дратує, коли замовнику присилають неякісні саджанці, а то й взагалі — не те дерево. А буває, що людина хоче виростити персики, але не знає про специфіку видів. Бо, наприклад, є персики, які потрібно весь час обробляти купоросом або іншими препаратами, а є сорти, які не такі великі і смачні, проте за ними не треба постійного догляду. До того ж можна так підібрати вид, аби він дозрівав у певний місяць.

Аби жити у саду, збудував глиняну Хатинку Мрії
У цей самий час, 9 років тому, я почав будувати маленьку глиняну хатку в саду. Я хотів показати, що можна зробити житло, не використовуючи при цьому матеріали з супермаркету. Насправді дуже тривожить цифра, що 50% всіх відходів у світі — це будівельне сміття. Тож я вирішив на своєму прикладі вирішити цю проблему.
Моя хатинка — це дослідницький історико-архітектурний проєкт. Я не тільки намагаюся привернути увагу до сміття та проблем із навколишнім середовищем, а й відтворити технології будівництва наших предків.
Читайте також: Будуємо з нічого. На Хмельниччині переселенці зводять «дім зі сміття» зі знахідок на звалищі
Каркас будиночка зроблений з глини, вимішаної ногами з сіном та водою. Глина викладається вручну на зв’язані ліани. Спочатку це мала бути тільки літня кухня, а зараз там є вже всі кімнати — ванна, кабінет, дві спальні, а також оранжерея для цитрусових.
Коробка хатини коштує нуль гривень нуль копійок, бо глина — безкоштовна, а вікна й інші елементи взяв від людей, які їх хотіли викинути. Звісно, вартість будівництва зросте, бо треба облаштувати проводку, каналізацію, сонячні панелі. Хатинка буде готова через півтора року, тому це літо буде складним, адже роботи багато. А для остаточного фіналу треба провести водопровід, але для цього необхідно викопати свердловину, а я наразі не знаю, де взяти ті три тисячі доларів.

Повернувся в Україну навесні 2022 року, аби пустити коріння
Я робив цікавий проєкт, мав неординарний досвід і хотів розповісти про це світові. На зароблені у Франції гроші я купив айфон і почав знімати відео про свій проєкт, спочатку на ютубі, а пізніше з’явився інстаграм та тік-ток. Будував хатину, садив сад, їздив за кордон, все це знімав, а у вільний час монтував. Але по-справжньому блог почав розвиватися вже з літа 2022 року.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був за кордоном. І коли навесні повернувся, то перше, що зробив — посіяв 1000 насінин хурми. Тоді, в березні, я остаточно зробив вибір на користь України. Я зрозумів, що на заробітки за кордон в найближчий час я більше не поїду, тож потрібна інвестиція на майбутнє. Врешті, я працював за кордоном, щоб заробити гроші на свій проєкт. Деякий час помандрувати Європою для розширення кругозору — так, але розглядати це як модель заробітку на тривалий час — ні.
Хурма — дуже вибаглива культура, потребує людського піклування. Якщо її вирощувати у промислових масштабах, то саджанці загинуть. Тому цей саджанець коштує утричі дорожче за яблуню, але і вирощується три роки. Тому мої перші інвестиції повернуться тільки наступної осені.
Після приїзду я намагався волонтерити, знімав маленькі сюжети про наших закарпатських волонтерів. Але інфопростір був перенасиченим, тому я продовжив займатися тим, що вмію найкраще — працювати на землі і розвивати свою українську мрію. Колись на Patreon я написав, що створюю контент, який надихає. І люди зараз пишуть, що дивляться мене саме через це.

Я не відмовився від благ цивілізації, проте прагну гармонії з природою
Я порпаюся в землі, вирощую рослини, ліплю хату. Але ще одна моя ідея — зламати стереотип про те, що такі люди як я — неосвічені, не цікавляться політикою, історією, самоідентичністю, культурою. Я — не Робінзон Крузо, який живе відлюдьком та відмовився від благ цивілізації. Я живу життям людини ХХІ століття, яка прагне бути у гармонії з природою.
Тому, крім роботи у саду й біля хатини, я відвідую і організовую різні акції, а також створюю й інший контент для соцмереж — навчальні та пізнавальні відео про історію та сьогодення України. Ці відео інколи може бачити й до 1 млн людей. Але я і сам вчуся, поки їх готую.
Я максимально відповідально ставлюся до того, що знімаю, адже це має свої наслідки Якщо я роблю відео про українську мову або шкоду УПЦ МП — то цей мій вклад в українську боротьбу на культурному полі.
Я намагаюся протидіяти російським наративам, зокрема через тік-ток. Пояснюю, що, по суті, в мене через гору — Словаччина — країна НАТО, і ця організація не несе загрози, а навпаки — може захистити від війни на дуже довгий час.

Найбільша загроза — це не зміни клімату
Так само розповідаю про ЄС, аби не було мітів і надмірних очікувань раю після нашого вступу. Звичайно, перші роки буде важко. Бо нам буде складно наздогнати. Але все у наших руках. Будемо реалістами, але й працюємо над тим, щоб жити добре. Важливо, що у ЄС бачать силу у різності. Це не так, як було за часів СРСР, коли всіх хотіли зробити рівними, а зробили однаковими — з однаковою мовою, історією, культурою.
Найбільша загроза для нас — це не зміни клімату, а авторитарні режими, які несуть смерть і розруху. Бо шкода довкіллю від російського вторгнення в Україні (і це не говорячи про жахливі за масштабами людські та економічні втрати) — колосальна. Будівельне сміття, наприклад. Я був у Ізюмі і бачив ці зруйновані вщент багатоповерхівки. Вони могли б ще роки служити, але зараз стоять брухтом. Ми втратили третину лісів, родючі поля заміновані, а повітря, вода, грунт – забруднені хімічними речовинами…
Розвивати волонтерську спільноту
Хоч хатинка й маленька, але будується вже 9 років, бо постійно їздив і майже все робив власноруч. Час від часу до мене на кілька днів приїжджали охочі – глянути, як все виглядає й трохи допомогти. Врешті я зрозумів, що зроблю швидше, якщо матиму підмогу. Тож почав регулярно запрошувати до себе волонтерів. Багато хто неодноразово повертається. Зараз планую співпрацю з БУР.
Зазвичай волонтери працюють шість днів, виконують різну роботу з будівництва чи догляду за рослинами. А в кінці тижня я веду їх у гори, аби зібрати дари природи. Приїхати може будь-хто, просто заповнивши форму.
В ідеалі я хочу створити спільноту, де люди могли б мати свою приватну ділянку, свій будиночок і працювати у спільній команді. Спільноти треба будувати так, аби там була приватна власність. Бо інакше виходить «совок», але без вбивства і крові. Це — добровільний совок, де ти можеш приїхати і поїхати ні з чим.
Я бачив комуни, де засновники кажуть, що все — спільне. Але по факту це не так. Тоді навіщо це казати? Краще відразу пояснити, ми — не комуна, ми — компанія. Нас об’єднує не спільна власність, а цінності. Тому я не асоціюю себе з комунами, соціалізмом чи чимось ще у цьому роді.

Зараз проєкт живе за донати підписників
Проєкт зараз не є прибутковим, але з часом він має стати таким. Найперший прибуток очікую наступної осені – від продажу саджанців хурми. Вважаю себе етичним капіталістом, людиною, яка хоче створити етичний бізнес та захищати природу. Вірю сам і переконую інших, що люди можуть споживати якісні й чисті продукти, не завдаючи шкоди довкіллю.
Сьогодні ключове джерело доходів — донати. Підписники на ютубі переходять з Patreon на By me a coffee. Найактивніша аудиторія зібралася в інстаграмі, тому там я користуюся банками від Mono, часто — просто на якісь окремі предмети, скажімо, якісну сокиру чи лопату.
Також проводжу військові збори. Вони спонтанні, і закривають зазвичай маленькі запити. Крім того, передаю військовим якісь смаколики із саду, або сушу для них трави.
Я мав і великі збори — 150 тисяч на дрони, а от зараз збираю 200 тисяч на «хурмовий пікап». І разом з письменником та волонтером Андрієм Любкою відвезу його нашим військовим.

Маю сміливі плани на майбутнє, але їх можна досягти
Найближчі роки мого проєкту пройдуть у складних умовах, постійній праці, покращенні якості життя для себе і волонтерів. Збудуються дровітня, теплиця, нові маленькі хатки. Моя мрія — надрукувати таку глиняну хатку на 3D-принтері. Я спілкуюся з цим проєктом у Італії, вони навіть запрошували мене до себе на початку повномасштабного вторгнення. Сподіваюся, у нас вийде співпраця.
Читайте також: Три доби – і можна жити. У Вінниці створюють будинки-лего, які можна зібрати за 72 години. ШоТам дізнався, як це можливо
Зараз я буду працювати ще й на англомовну авдиторію, щоб залучити додаткові ресурси — інформаційні та фінансові. Але навіть якщо виявиться, що це буде більш прибутковою справою, я ніколи не закрию свої українськомовні соцмережі, адже це мій внесок у розвиток українського ютубу та спільноти загалом.
А ще мрію написати книгу про свій проєкт, поділитися досвідом, успіхами та невдачами з тими, кому близький такий шлях. Можливо, створити посібники з догляду за рослинами.

Я уявляю свою старість спокійною
Моя спокійна старість — сидіти біля абрикоса або старої розлогої черешні. Це складні для мене культури, які я досі не можу виростити, але неодмінно зроблю це.
От беру я у свої старі натруджені руки соковитий абрикос, кусаю, відчуваю солодкий смак і головне – не чую шуму траси. І тільки малі діти бігають і кричать щось українською, англійською, головне – щоб не російською. Дивлюся на небо, дрімаю в затінку і знаю, що мій сад росте.
І усвідомлюю, що моя українська мрія здійснилася — я створив простір, який не завдає шкоди довкіллю. Місце, в якому комфортно та добре жити.

Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Львові британські фермери передали українським військовим 34 позашляховики у межах акції «Пікапи для миру».
Про це повідомили на фейсбук-сторінці Львівської ОВА.
«Це суттєве підсилення для воїнів 125 окремої бригади територіальної оборони Збройних сил України, Повітряного командування “Захід” Повітряних Сил ЗС України, 24 ОМБр імені короля Данила, Грузинського легіону, 3 окремої штурмової бригади, підрозділів ДСНС Запоріжжя й Херсона та інших підрозділів», – зазначив голова Львівської ОВА Максим Козицький.
Зазначається, що частина автівок залишиться на Львівщині. Їх використовуватимуть мобільні групи для збиття російських дронів, які створюють Львівська ОВА та ПвК «Захід».
В ОВА також зазначили, що британські фермери менш ніж за пів року передали нашим захисникам 172 позашляховики.
Читайте також: Замість городу – піксель. Пенсіонерка МВС пильнує рідну Чернігівщину та підтримує військових
Нагадаємо, у липні британські фермери передали 15 авто для українських військових.
Також Міністерство охорони здоров’я минулого тижня отримало від міжнародних партнерів ліки, медвироби та автівки швидкої медичної допомоги.
Фото: facebook.com/LvivskaODA.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Христина Драгомaрецька з Подільська на Одещині від початку повномасштабної війни допомагає тваринам у власному притулку «Місце під сонцем». Вже півтора року вона їздить на прифронтові території, евакуйовує тварин, стерилізує їх та лікує, а також забезпечує їжею.
Допомогу через притулок Христини отримали вже понад 500 тварин, майже половині з них керівниця знайшла нових господарів. Христина розповіла ШоТам, як з дитинства підгодовувала тварин, а тепер має мрію: зробити так, щоб собаки жили як люди.
Облаштувала житло для перших собак на власному балконі
Кілька років тому я завершила навчання в університеті та працювала за спеціальністю – архітекторкою. Все було чудово, в мене все виходило і дуже подобалось. Але з дитинства я мріяла допомагати тваринам, проте батьки не дозволяли приводити додому собак, бо в нас були власні. Часто після школи я підгодовувала собак, вони йшли за мною додому, але залишались просто за воротами на вулиці.
Коли я стала студенткою, то переїхала з Подільська в Одесу. Тоді я була не готова взяти у квартиру собаку, адже часто була в роз’їздах. Якось знайшла в інтернеті оголошення про пошук охочих взяти цуценят на перетримку. Його написала в себе в соціальних мережах Людмила Мельниченко – волонтерка з Одеси, яка допомагає тваринам. Це сталося якраз восени, коли вже було холодно і мені стало дуже школа цих тварин. В Одесі я жила на першому поверсі, мала великий балкон, тому могла місце виділити для собаки. Після першого пса я брала на перетримку цуценят знову, а Людмила шукала для них нові родини. Вранці, коли йшла на роботу, то годувала собак, а пізно ввечері, коли поверталась, то прибирала та доглядала за ними. Отак почалась моя історія постійної допомоги тваринам.

Христина допомагає тваринам ще зі студентських років. Фото з архіву героїні.
У нас війна, а я смажу млинці
Перед повномасштабним вторгненням я познайомилась з дівчиною, яка хотіла створити свій притулок. Спочатку ми працювали над притулком разом, а потім наші шляхи розділились, і я займалася власним притулком в Подільську. Крім того, напередодні повномасштабної війни я звільнилась з основної роботи і шукала нову. Саме на 24 лютого в мене було призначено кілька співбесід.
Я прокинулась вранці від гучного звуку і подумала, що вибухнула якась машина, але не звернула на це особливої уваги та заснула знову. Потім подзвонила подруга та попросила забрати її з дочкою, бо вибухи було чутно по всьому місту. Я подзвонила татові, який тоді був в Одесі, а також близьким друзям і запропонувала евакуюватись до рідного Подільська.
Далі пригадую, що через кілька днів у нас було сімейне свято. Я смажила на кухні млинці й думала про те, яка абсурдна ця ситуація – у нас війна, а я смажу млинці. Наступного дня я спробувала записатись в місцеву тероборону, але мені відмовили через відсутність навичок. Тоді я зателефонувала Людмилі та вирішила далі допомагати тваринам. На той момент в притулку було понад 30 тварин.
Коли деокупували Київщину, ми поїхали рятувати тварин
Над назвою притулку думали кілька людей. Я хотіла назвати його «Кіт-пес», але мені дуже сподобалась ідея колеги назватись «Місце під сонцем». Вважаю, що тварини теж мають право на щастя. Дуже боляче, коли чую від людей, що собаки їм заважають – ця планета створена не тільки для людей, але й для тварин.

Забирали тварин з Київщини одразу після деокупації. Фото з архіву героїні.
Як тільки-но наші війська деокупували Київщину, ми поїхали рятувати тварин. Мали там знайомих волонтерів і приїхали в той час, коли ще не запускали місцеве населення. Ми забирали тварин, возили в притулок, годували їх та лікували. А ще знайшли волонтерський склад в Перемишлі, який виділяв гуманітарну допомогу.
Волонтер Джон зі складу виділив нам багато корму для тварин, але просив про звіти, тому ми знімали багато відео. Коли він поширював їх, то люди приносили йому все більше корму та необхідних речей. А ще в перші місяці вторгнення від обстрілів постраждала квартира Людмили, тому ми забрали звідти собак та прилаштовували їх іноземцям, серед яких було багато охочих допомогти.
Авіабомба знищила будинок вщент, а дві собаки на подвір’ї вижили
Від початку створення через притулок пройшли понад 500 тварин, з яких понад двом сотням я особисто знайшла родини. Деяких собак я брала на перетримку, а інші волонтери шукали охочих їх забрати. Зараз я переважно вивожу тварин з зони бойових дій чи прифронтових територій, перетримую їх в притулку, стерилізую та годую, за потреби лікую, а інші шукають для них сім’ї.


Сотні песиків з районів бойових дій в притулку чекають на свою сім’ю. Фото з архіву героїні.
Є така програма «Доступна стерилізація», зараз ми реалізовуємо в ній ще один напрям – для тварин, які опинились на вулиці. Ми з командою їздимо прифронтовими містами, я ловлю собак, а лікарі їх стерилізують. Нещодавно я повернулась з Оріхова Запорізької області, звідки ми вивезли 25 собак в притулок і ще 30 віддали волонтерам до Києва.
Буває, що ми заходимо у двір, а собака вже померла на ланцюгу.
Є волонтери, які їздять в зони бойових дій та годують тварин, що залишились без нагляду. В Оріхові дуже багато будинків розбомбили і є багато бродячих собак, які залишились без господарів. Місцеві розповіли мені історію про те, як авіабомба влучила в приватний будинок, на подвір’ї якого були прив’язані дві собаки. Дім зруйнувало повністю, а собаки дивом вціліли. Їх забрали волонтери та надали всю необхідну допомогу.
Зараз в притулку близько сотні собак з прифронтових територій
Я стресостійка, але бачити відірвані лапи тварин чи їхні важкі хвороби вже буває дуже складно. Зараз більше тварин намагаємось прилаштувати в нові родини відразу, бо в притулку мало місця. Зараз тут є майже сотня собак. Нових господарів для собак шукаємо через соцмережі. Багато охочих з-за кордону, зараз готуємо 20 тваринок для перевезення туди.
Найчастіше люди забирають цуценят, а ще жаліють собак, які втратили кінцівки. Наприклад, в нас була собака з прифронту, якій довелось ампутувати лапку. Ми так і назвали цю собаку – Лапа, її забрала сім’я з Нідерландів. Деякі собаки в притулку вже рік, але я сподіваюсь, що вони дочекаються своїх господарів.

Найчастіше люди беруть цуценят, але є собачки, яких не забирають вже рік. Фото з архіву героїні.
У нас є собаки з Миколаївської області, а ще є королівський пітон, якого залишили люди, що виїжджали. Ще маємо собак з Херсонщини, Донбасу, Харківщини, куди ми їздили на стерилізацію. Обов’язково після цих поїздок я забирала когось в притулок. Вважаю, що стерилізація зараз потрібна тваринам, щоб цуценята, які народяться, не вмирали на прифронтових територіях від обстрілів, голоду та холоду.
Моя освіта допомагає робити притулок кращим
Часто доводиться саме під обстрілами бігати та рятувати тварин, але мені завжди було шкода слабшого, тому я не можу цього не робити. Я маю сильний характер, тому не можу змовчати, коли бачу, як ображають слабшого серед людей чи тварин. З дитинства я мріяла про притулок, але не думала, що все буде саме так. Я прив’язана до нього, постійно думаю, де знайти корм та кошти для оплати праці співробітника, який доглядає за тваринами.
А ще я думаю про те, щоб покращити умови для тварин в притулку, аби їм тут було комфортніше.
Хочу, щоб собаки жили не як собаки, а як люди.
Мрію зробити теплу підлогу для них, просторі вольєри, гарну територію. Не хочу, щоб собаки сиділи на ланцюгах біля будок, але деякі мусять поки жити так. Мені знадобилась моя освіта, адже коли маю час, то облаштовую притулок – створюю будиночки для собак, можу провести каналізацію чи зробити розчин для шпаклювання стін.
У майбутньому я хочу, аби притулок відвідували люди. Поки не запрошую відвідувачів, бо ще не навела тут порядок, але коли це зроблю, то буду рада бачити тих, хто захоче допомагати тваринам чи прихистити їх в себе. Люди, які приходитимуть до нас, не мають шкодувати собак. Краще думати про те, чи зможуть вони створити гарні умови для песика, якого забирають, аби тварина не опинилася на вулиці знову.
Суспільство

Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
У Бучанській громаді на Київщині вдалося відновити понад 70% приватних будинків, пошкоджених російськими солдатами.
Про це повідомив міський голова Бучі Анатолій Федорук.
«Понад 70% приватних будинків, які пошкодили російські агресори у Бучанській громаді, вдалося відновити», – йдеться в повідомленні.
Анатолій Федорук зазначив, що першочергово потрібно відновлювати дахи, вікна та фасад. Це допоможе зберегти саму конструкцію будинку від руйнувань і дозволить мешканцям перезимувати вдома.
Читайте також: Промо і війна. 7 правил, як побудувати комунікацію власному бізнесу чи організації під час війни
Міський голова Бучі також оприлюднив фото житлового приватного будинку у Бучі по вулиці Дружби.
«Ворожий снаряд зруйнував тут дах та стіни. Тож Бучанська міськрада допомогла у першочергових заходах з усунення пошкодження», – додав Федорук.
Нагадаємо, в Ірпені на Київщині готують до відновлення ще один багатоквартирний будинок, знищений російськими окупантами.
Окрім того, у Бучі на Київщині стартувала відбудова будинку, який постраждав від російських обстрілів під час окупації.
Фото: t.me/AnatoliiFedoruk.