«Відмовив бойовикам – обстріляли будинок». Історія майстра вишивки з Донеччини, який готується відкрити інклюзивну майстерню

У 2014 році до його будинку прийшли проросійські бойовики та попросили пошити бронежилети. Він відмовився та поплатився обстріляним будинком та погрозами вбивства. Сьогодні майстер вишивки Олександр Копцов продовжує займатися свою справою, але вже в іншому місті. Єдине, про що жалкує, – що свого часу злякався і покинув рідний дім. Чоловік розвиває власну справу та готується до відкриття інклюзивної майстерні, де працюватимуть люди з інвалідністю.

Олександр Копцов

Підприємець із Донеччини, понад 20 років займається швейною справою, готується до відкриття інклюзивної майстерні

Справу життя підгледів у коханої

Я займаюся швейною справою, відколи після школи вступив до Донецького професійно-технічного училища №131. Пішов лише тому, що туди подала документи моя дівчина. Я не знав, ким хочу бути, хоча завжди мріяв працювати в школі з дітьми. Лише згодом я дізнався від батька, що хист до голки з ниткою у мене вроджений: дід та прадід були шевцями.

У 2008 році, після навчання, ми з дівчиною взяли кредит на швейне обладнання. Це була побутова вишивальна машина, на якій я створив свою першу вишиванку для коханої. Їй тоді так сподобався цей подарунок, що вона запалила мене продовжувати цю справу. Власне, так і почалася моя історія – з вишиванок та різноманітних сумочок. Бізнес йшов угору досить швидко, тож кредит на 50 тисяч гривень, взятий при доларі 1,8, я віддав за пів року. Згодом придбав ще одну вишивальну машинку та оверлок.

Тоді вже був інтернет, але ще той, що «скрипів». Свої вишиванки я продавав через «Однокласники». А ще торгував через сайт «Ярмарок майстрів», де було багато подібних до мене хенд-мейд виробників. У мене навіть були замовлення з Європи та Росії – відправляв за передоплатою або післяплатою.

Бойовики просили мене шити для них

У моєму житті є історія, яку я намагаюся забути. Проте вона, схоже, все одно йтиме крізь усе моє життя, як, напевно, й у всіх жителів східної частини України. Моє обладнання не просто вишивальне. Це машинки, які шиють важку тканину: брезент, шкіру, шкірозамінники тощо. У 2013 році я вже був відомим майстром із пошиття у Донецьку. Подібним, крім мене, займалися ще 2-3 людини, але таке обладнання було лише у мене.

Одного дня до мене прийшли хлопці – одні з тих, хто після відомого всім «референдуму» будували місцеве «ополчення» та захоплювали адмінбудівлі. Вони знали, що в мене є необхідне обладнання, прийшли й сказали: «Поший нам бронежилети!». Я відмовив, та незабаром вони повернулися. Після третьої спроби вмовлянь я дав чітко зрозуміти, що нічого для них не робитиму. І тієї ж ночі ці хлопці розмалювали весь мій будинок написами: «Вб’ємо тебе і твою сім’ю!» і «Ти тут жити не будеш!». А ще постріляли по вікнах і підпалили ворота. Під час цього вдома я був із дружиною та сином. На щастя, ніхто не постраждав.

Протягом двох днів нам довелося виїхати. Зараз я шкодую, що поїхав. Не варто було їх боятися. Треба було залишатися вдома. Через родичів мені вдалося знайти роботу за кордоном, тож я виїхав трохи заробити. Усі ці перипетії вплинули на наше з дружиною «сімейне здоров’я», і нам довелося розлучитися. Тому додому я вже повернувся один, вирішивши, що більше нікуди не поїду й далі розвиватиму свою справу тут. Поставив собі за мету – стати успішним в Україні. Тут мої батьки, і мені не хочеться більше залишати їх.

Місто на Донеччині повільно занепадає

Відтоді я мешкаю у місті Часів Яр, що у Донецькій області. Наразі це населений пункт, який втратив ключові підприємства, а відповідно – й необхідний дохід. Низка людей видобувають глину в кар’єрі, але вони заробляють дуже дрібні гроші. Хтось їздить працювати до сусідніх Бахмута чи Дружківки. Я ж для себе вирішив – буду всіляко вливати свої знання та досвід саме у розвиток міста та країни. Впевнений, що можна збудувати підприємство, яке зможе допомогти місту стати на ноги. У Часів Ярі – приблизно 5-6 тисяч людей, тож не так складно об’єднатися задля спільної цілі.

Спершу я трохи працював у виконавчому комітеті міськради, у службі в справах дітей. Там здійснилася моя мрія роботи з дітками. І все ж мене тягнуло знову взятися до вишивальної машинки, тому я повернувся до своєї справи. Надавав (і надаю) у місті послуги з ремонту одягу та м’яких меблів і шию вишиванки, церковні аксесуари, сумки та рюкзаки. Я був майже першопрохідцем у цій сфері. Якщо, наприклад, у Харкові чи Дніпрі вже були цехи з вишивки, то в Бахмутському районі ще ніхто цим не займався.

Читайте також: Луцька вишиванка підкорює світ. Як бренд «Укргламур» одягає в українське Європу та Америку

Попит на вишиванку був і у 2008 році, і у 2014-му. І, думаю, він залишиться. Єдине, що змінилося, – це вартість. Якщо раніше вишиванка коштувала 1500 гривень, то зараз її можна придбати за 300. Для когось важлива ручна робота, а комусь достатньо машинної. Особисто я наразі шию вишиванки на напівавтоматі.

Тренінги потрібні не лише початківцям

Одного разу, коли я повертався з Катару, де за контрактом їздив налаштовувати вишивальне обладнання, я наштовхнувся в інтернеті на тренінг із розвитку бізнесу від USAID. Треба було лише заповнити заявку та описати свою ідею. Я це зробив, і незабаром мені зателефонували: «Приїжджайте, тренінг буде в Бахмуті». Я зібрався і поїхав. 

Ми говорили про маркетинг, облаштування власного інтернет-магазину, бухгалтерію тощо. Відтоді я намагаюся не пропускати жодного тренінгу, адже від інформації, яку я там отримав, у мене розплющувалися очі. У своїй роботі я й досі використовую отримані там знання. Таких занять потребують не тільки початківці (з місячним доходом у менш як 50 тисяч гривень), а й потужні бізнесмени. На цьому тренінгу був підприємець із доходом у приблизно пів мільйона гривень, і він звідти вийшов із такими ж відкритими очима.

Поїхав до Харкова заробляти на мрію

Після закінчення тренінгу я серйозно взявся за створення власного інтернет-магазину з вишивки. Замовлень наразі небагато, адже кошти у кишенях українців на тлі пандемії вже закінчуються. На певний час мені довелося виїхати з Часів Яру до Харкова, щоб заробити гроші на розвиток свого проєкту. Наразі я працюю тут закрійником. 

Паралельно я надсилаю заявки для пошуку грантового фінансування. Але з цим зараз складно, адже вимоги до бенефіціарів підвищуються, та й сума мені потрібна немаленька. За моїми підрахунками, для розвитку справи, яка матиме соціальний нахил, мені необхідно пів мільйона гривень.

Проєкт, на який я зараз збираю кошти, – реабілітаційний центр для людей з інвалідністю на базі моєї майстерні. Для мене це важливо, адже я сам – людина з інвалідністю другої групи, епілептик. Наразі я приймаю всі необхідні ліки і за допомогою праці над собою справляюся з проблемою. А ще мене дуже заспокоює швейна справа: коли сідаю за стіл і починаю щось робити руками.

Поруч зі мною працюватимуть люди з інвалідністю

Це не бізнес-ідея, а соціальний проєкт, на якому можна буде заробляти гроші. Хоча чув від людей: «Та що там ті інваліди можуть, кому вони потрібні? Ти збереш їх, поблажаєш – і до побачення». Насправді я це бачу зовсім не так. В Україні чимало успішних підприємств, де працюють люди з аутизмом та ДЦП. Людину на візку можна навчити працювати за вишивальним обладнанням, і вона чудово з ним впорається. Така людина одночасно отримає роботу (відповідно, й дохід), друзів і відчуття корисності суспільству. А ще це збільшить бюджет нашого міста.

У центрі на базі майстерні люди з інвалідністю шитимуть, зокрема, робочу форму та різноманітний одяг. Навчити їх цьому буде нескладно. З кількома людьми з інвалідністю я вже переговорив, і вони згодні стати частинкою майбутньої команди. Наприклад, мій друг-однокласник Артем сказав: «Буду працювати! Навіть якщо пішки йти доведеться, йтиму!». І це зрозуміло, адже в Часів Ярі взагалі немає роботи, не те що для людей з інвалідністю. Свого часу в пошуках місця праці я обійшов більш як 50 установ, і щойно показував документ про інвалідність, чув від керівників: «Ні, ви нам не потрібні» або «Ми вам передзвонимо». А тут я сам прийшов і запропонував роботу.

Уся надія – на молодь

У нас буде так: якщо людина з інвалідністю в якийсь момент більше не захоче працювати – одразу зможе залишити центр. Моя ідея не лише в наданні робочого місця, а й у навчанні професії. Тобто кожен, якщо захоче, зможе залишити нас і відкрити власний бізнес. 

Наразі я в пошуках фінансування та команди. Мені потрібні люди, які не просто хочуть заробляти гроші, а які справді полюблять цю справу так само сильно, як і я. Щодо коштів, розраховую на гранти, партнерство з інвесторами та власні можливості. Сподіваюся, вдасться запустити центр реабілітації приблизно до жовтня 2022 року.

Я точно знаю: чим більше підприємств буде в нашому місті, тим більше податків йтиме у бюджет Часів Яру. А це допомагатиме місту ставати кращим. Але рятувати треба не лише його, а й країну загалом. Економіка України дуже хвора, і ніхто крім нас її не підніматиме. Необхідно штовхати молодь до дій, адже лише на неї – вся надія. Навчайтеся й ніколи не пропускайте жодну можливість дізнатися більше. Тільки так ми зможемо стати успішною державою.