Від психологічної підтримки до запуску бізнесу. Як працюють тренінги для переселенців? Кейс ГО «Біла стрічка»

Психологічні тренінги не працюють? Забудьте про цей стереотип. Саме завдяки групам підтримки та психологічній допомозі сотні переселенців змогли не лише адаптуватися на новому місці, а й зробити крок до розвитку власної справи.

Це доводить психологиня та виконавча директорка ГО «Біла стрічка» Надія Копаниця , завдяки якій маріупольці успішно соціалізувалися в Києві та готуються до старту підприємницької діяльності. Як волонтерська допомога в столичному метрополітені перетворилася на масштабний проєкт підтримки українців – у новому тексті ШОТАМ.

Надія Копаниця

психологиня, виконавча директорка громадської організації «Біла стрічка»

Не виїхала, бо знала, що моя допомога знадобиться

Із самого початку російського вторгнення я залишалася в Києві. Після того, як минув ступор перших днів, я вирішила, що не буду тікати і намагатимусь допомагати країні будь-чим. Пригадую, як до мене приїхала подруга і ми вдвох поїхали робити чай для територіальної оборони. 

Це був перший крок до волонтерства, якого тоді потребували всі і всюди. Згодом, коли стало зрозуміло, що більшість людей переміщуються у столичну підземку і перебувають там ледь не цілодобово, стало зроміло, що їм необхідна психологічна підтримка. Тоді ми зі знайомими з міської ради почали збирати психологів і спускатися в метро.

Волонтерили кілька разів на тиждень, а трошки згодом вдалося отримати невеликий грант, тож роботи стало більше. Люди буквально жили в метро. Пам’ятаєте, як потяги ходили лише на одній гілці, а довкола були люди? Хтось із карематом, хтось із ковдрою і подушкою, а хтось – із наметом? 

Ми підтримували цих людей і намагалися виходити на інші рівні допомоги. Згодом нам почали привозити канцтовари, з Польщі ми отримували гуманітарку, яку передавали тим, хто цього потребував. Потім приїхали фахівці з країн Балтії і почали ділитися досвідом. Для нас це було справді потужно. 

Працювали з тими, хто виходив із Маріуполя пішки 

Бойові дії тривали, але нашу роботу це не зупиняло. Ми працювали зі співробітниками критичної інфраструктури, адже на той момент вони також вигоріли. А бути на місці без вихідних та перерв зможе далеко не кожен. У травні до Києва почали приїжджати ті, кому вдалося вирватися з понівеченого Маріуполя. Це була шалена кількість людей. 

У той час запрацював спеціальний хаб, який займався виключно маріупольцями. Вони потребували шаленої підтримки, адже приїхали з повністю зруйнованого міста. Ближче до осені лише в Подільському районі столиці зареєстрували понад 15 тисяч переселенців. 

Мене запросили допомогти хабу «Я – Маріуполь». Організатор направив до мене маріупольців і сказав: «Надю, вони йшли полями». Я перепитала, що він має на увазі. «Люди боялися блокпостів окупантів і йшли пішки через поля», – почула у відповідь. Тоді ми очікували до 10 людей, а прийшли 40. Жінки та чоловіки, які змогли втекти з Маріуполя. Їхні очі були скляними, а погляд йшов скрізь людей та стіни. Цей день був дуже довгим та важким. 

Читайте також: Переселенцям від переселенців. Як активісти з Маріуполя розбудовують мережу підтримки ВПО

Коли мені сказали, що прийде 8 чи 10 переселенців, я була впевнена, що впораюся. «Я ж працюю з групами», – подумала я. Але коли дізналася реальну кількість, то, звісно, зрозуміла, що буде складно. Я вперше залишилася сам на сам із такою велетенською групою травмованих війною людей. 

Люди «оживають» через дотик

Звісно, кидати таких людей не можна. Це було мало не перше, про що я подумала. Вони потребують підтримки. Тож я забрала їх у нашу спільноту, і ми почали працювати. 

Збирали людей в групи, проводили консультації, водили їх на екскурсії Києвом. Наприклад, на Андріївський узвіз, щоб вони могла все роздивитися, торкнутися руками. І саме це їх і «розбудило». Вони почали «оживати» через дотик. 

Ще один досвід, який сподобався маріупольцям, а згодом й іншим переселенцям, – барабани. До роботи з групами я почала залучати перкусистів-барабанщиків. Жінки та чоловіки сміялися, плакали і барабанили. І це «зайшло» неймовірно. Це спрацювало, вони дійсно почали відкриватися і відчувати увесь спектр емоцій. 

Очолила громадську організацію «Біла стрічка» 

Трошки згодом з’явився проєкт, який отримав назву «Психологічна майстерня». Це зустрічі, які ми проводили з психологами. Я чітко розуміла, що ми не можемо зупиняти цей формат, навпаки, була необхідність у масштабуванні. І саме тоді почала функціонувати опція «свій приводить свого». 

Хтось, хто з нами працював, відчув результат, комусь відгукнулося, стало зрозуміло і цікаво. І ці люди приводили знайомих, які також потребували підтримки. Так і запрацювала наша «Психологічна майстерня», а мені запропонували очолити громадську організацію «Біла стрічка». Пам’ятаю, зателефонувала керівниця ГО, яка кілька років тому переїхала до США, і запитала, чи я не проти. Вона сказала: «Надю, ви ж робите все те саме, що і ми. А так будете працювати з нами». І я погодилася. 

Від ресайклінгу до розвитку власної справи

Ми почали подаватися на гранти, а паралельно продовжували роботу з переселенцями. Проводили й досі проводимо безліч тренінгів для тих, кому це дійсно потрібно.

Зокрема пояснювали, як розпочати власну справу, запустити бізнес. Або, скажімо, розповідали про ресайклінг, і цей тренінг був справді шаленим. До нас завітали українські дизайнерки й на прикладі власних робіт пояснювали технологію й техніку роботи. Упродовж тренінгу кожна учасниця змогла створити власний виріб.

Так, ми витратили цілий день, надзвичайну кількість матеріалів, але натомість отримали потужний результат. Посмішки, готові виробу, знайомства і, звісно, пророблену психологічну роботу. До того ж одна з дизайнерок, розповіла дівчатам власну історію. Вона рятувалася з Харкова й починала все з самого початку.

Психологічні тренінги дійсно працюють 

Психологічні тренінги працюють. Я можу сказати про це з усією впевненістю. Адже ми вже бачимо результати. Одна з наших дівчат почала планувати і міркувати над тим, щоб запустити власну пекарню. Друга – зайнялася власним виробництвом зефіру, третя – працює над створенням ляльок. 

Деякі дівчата , переселенки із Маріуполя, задумалися над тим, щоб долучитися до роботи в «Психологічній майстерні». Що ми на це відповідаємо? «Так». І тільки «так». Якщо вони відчувають силу та бажання допомагати, як можна відмовити?

Насправді цей список досягнень можна продовжувати. Але просто скажу, що це не кінець. Я подалася ще на кілька грантів і наразі чекаю на відповідь. Насамперед хочеться зробити для переселенців творчу майстерню. Бо будь-яка творчість – це робота руками, дрібна моторика, яка дійсно допомагає прокинутися і подивитися на життя під геть іншими фарбами. 

Шукайте «своїх» під час війни 

Маю пораду: «Потрібно мати своїх під час війни». Варто знайти свій соціум, своє коло спілкування, людей, до яких можна прийти, подзвонити, написати та поділитися з ними усім, що турбує. Слід шукати людей, які зможуть підтримати і не соромитимуться звертатися по допомогу. 

Знаєте, ми працювали з волонтерами, які вічно бігали туди-сюди по справах. Наприклад, принести продукти, приготувати суп для військових, зробити паралельно ще мільйон справ. І ми цікавилися, як вони це витримують. А відповідь була простою: «Крім мене це ніхто не зробить». 

Так ось, варто знайти тих, хто зможе підставити плече в потрібний момент. Людей, готових прийти на поміч, насправді чимало. Варто лише пошукати та зачепитися разом. 

І ця порада стосується не лише тих, хто залишився в Україні. Адже ті, хто на місці, знають, що бомби не падають щохвилини. Ми розуміємо, що транспорт ходить, є робота, бачимо, як відкриваються нові заклади, де можна смачно поснідати . А от ті, хто виїхав за кордон, цього не знають. Їм також потрібно своє коло спілкування, яке зможе підтримати. І це коло потрібно шукати, де б ми не були.