Від однієї корови з OLX до наноферми на 500 тварин. Досвід «Зеленого Гаю», що став прихистком під час війни (відео)

Ця дача на Дніпропетровщині перетворилася на справжню наноферму. Тут є і сироварня, і навчання гуманного фермерства, і сеанси зоотерапії, і евакуйовані тварини з прифронтових міст. Росіяни хотіли зруйнувати це унікальне місце. Але їм не вдалося.

З допомогою українців «Зелений Гай» відновилися та продовжують рятувати тварин, дарувати гостям радість та смачні продукти. Засновниця ферми Євгенія Молчанова розповідає ШоТам, як вони працюють зараз.

Займалася машинами, але мріяла допомагати природі

Я закінчила Харківський автомобільний дорожній університет, потім навчалася за кордоном. Багато років займалася ремонтом машин: це був і залишається родинний бізнес. І все ж хотілося, аби робота відповідала моїм уподобанням і цілям.

Ми з родиною завжди любили подорожувати – мені подобався дикий світ і природа загалом. Улюблений формат відпочинку – кемпінг, походи у гори. 

Я давно помітила негативний вплив людини на природу, завжди хотілося своїм прикладом навчати інших, що це треба змінювати. І ця мрія змогла втілитися.

Ферма була мрією Євгенії. Фото: ШоТам

Бізнес почався з візиту блогерки

«Зелений Гай» ми з чоловіком відкрили два роки тому. І ні, це не мало бути фермою, реабілітаційним центром чи ще чимось. Це мала бути дача, але стала чимось більше.

Моя родина хотіла споживати домашній сир. Та в нашому регіоні на Дніпропетровщині відчувався брак цього продукту, хоча ми все ж знайшли тоді молоко у місцевих фермерів. З сиром все склалося. З часом про нього дізнавалися інші люди, почали цікавитися.

Ми розуміли: для того, аби варити сир на продаж, треба мати власне молоко. Так у нас з’явилася перша корова, яку чоловік придбав на OLX. І всі з нас сміялися, бо ми насправді до фермерства ніколи не мали стосунку. Ми просто дуже любимо українське село.

У нас було трохи тварин, яких нам на утримання передавали наші друзі-військові. Я викладала їхні фото в інтернет, і багато хто хотів потрапити до нас у гості. Якось до нас завітала група нашої доньки, й одна з мам виявилася блогеркою. З того дня у нас більше майже не було вихідних.

Сьогодні це більше ніж дача. Це дуже незвичайне місце. Тут розміщена модульна ферма, побудована спільно з канадським урядом та обласною владою. Прихисток у нас знаходять свійські та дикі тварини, які постраждали внаслідок війни.

Також у нас є сироварня, де ми створюємо авторські сири. А ще працює реабілітаційний центр, де всі охочі проходять сеанси зоотерапії та іпотерапії, а також працюють із психологами.

Ми також пропонуємо людям із будь-яких регіонів пройти навчання на базі нашої ферми, аби вміти більш ефективно вести сільське господарство.

У сироварні «Зелений Гай» створюють авторські сири. Фото: ШоТам.

Не всі тварини пережили війну

24 лютого ми з родиною зустріли на фермі – прокинулися від вибухів. Зібрали всіх співробітників і сказали, що вони можуть вивезти всіх своїх рідних, а кому потрібна допомога, можуть переїхати жити до нас. Ми мали запаси продуктів та генератор.

Деякі з тварин загинули в перший же день через те, що вибухи були занадто гучні. Решта ж адаптувалася та з часом звикла до цього. Я пам’ятаю моменти, коли магазини зачинилися, і в нас побільшало навантаження, тому що люди, особливо з маленькими дітьми, хотіли молочні продукти. На фермі лежали коробки із замовленнями, а поруч автомат – про всякий випадок, тому що ми не знали, що буде далі.

Так ми жили. Абстрагувалися, допомагали один одному, приймали та виконували замовлення. З’явилося дуже багато запитів прийняти людей із тваринами. Ми допомагали, як могли.

У вересні минулого року уламки збитої ракети впали прямісінько у наш загін із тваринами. На жаль, десять загинули. Боєприпас не здетонував, але витекло все ракетне паливо. Тоді згоріло чимало матеріалів, корму та замовлень. 

Уламки російської ракети впали прямісінько у загін із тваринами. Фото: UAnimals.

Ми відновилися завдяки фінансовій допомозі українців, тож можемо і далі продовжувати працювати.

Читайте також: Доглядають врятованих коней, реабілітують військових й тренують дітей. Цей кінний клуб на Полтавщині продовжує працювати попри війну

Після перемоги тварини знову побачать дім

Сьогодні на нашій фермі – понад 500 тварин. У нас постійно відбувається їхня «ротація», тому що когось привозять до нас тимчасово, а когось ми самі передаємо в інші притулки. Загалом через нас «пройшли» більш як 1600 тварин. В основному ми маємо сільськогосподарських тварин: биків, корів, страусів, коней, віслюків, мулів і поні.

До нас привозили кроликів, зайців, оленів, косуль, їжаків тощо. Але дикі тварини –­ не наша спеціалізація. Тому ми їх прилаштовуємо в інші притулки чи парки природи. Здебільшого тварин нам привозять або військові, або господарі, які виїжджають та не мають змоги взяти їх з собою. Також тварин до нас везуть волонтери UAnimals – дніпропетровського штабу порятунку тварин. Ще приблизно пʼяту частину тварин ми самостійно вивозили з Херсона, Київщини, Донеччини та Луганщини.

У нас є тварини з різних куточків України: Сіверська, Маріуполя, Серебрянки, Соледара, Бахмута, Сум. Кожна тварина має свою історію. Вони чекають, коли знову зможуть повернутися в рідні місця. Військові казали нам, що заберуть тварин після перемоги.

Когось рятуємо ми, а хтось – нас

У нас є ослиця на кличку Мамуля, вона з Сіверська. Потрапила під обстріл і втратила кінцівку, її військові врятували. Волонтери вивезли ослицю до лікарні, а ми звідти її забрали. Тваринці вже зробили чотири операції. Мамуля чомусь думає, що вона – кінь: постійно проводить з ними час. Зараз одна американська компанія створює для неї протез. Військові часто приїжджають її навідувати.

Віслюк Хаймарс допомагав у Донецькій області носити боєприпаси. Фото: ШоТам.

Якщо інших тварин рятували люди, то віслюк Хаймарс рятував нас усіх. До моменту, як з’явилася техніка, він допомагав хлопцям у Донецькій області носити боєприпаси. Потім так склалося, що його вивезли в Одесу. Коли місто почали обстрілювати, нас попросили забрати тварину. Волонтери ледь запхали його в машину. Вони виїхали, а через декілька годин у його загін упав «шахед». Ми прийняли віслюка тут, у себе, вночі. І Хаймарс розламав нам усе, пересварився з іншими віслюками. Він такий, знаєте, з характером.

Рятуємо психіку від травм війни 

Реабілітаційним центром ми стали, тому що розуміли – людям треба відволікатися від війни. Їм треба посміхатися, не чути сирени. Три місяці повномасштабної війни ферма працювала безкоштовно, ми проводили екскурсії. До нас приїжджало багато гостей.

Програму реабілітації ми проводили безкоштовно весь попередній рік для всіх охочих. Коли створювали, консультувалися з ізраїльським зоопарком, який проводить зоотерапію вже понад 20 років. Ми проходили навчання, отримали сертифікацію. Сьогодні ми вже більш фахово надаємо таку допомогу. Точніше навіть не ми, а наші тварини. Ми допомагаємо тваринам, а вони – людям.

На фермі проводять зоотерапію. Фото: ШоТам.

Зараз у нас діє реабілітаційна програма за підтримки канадського уряду й «Українського Жіночого Фонду». Вона розрахована на жителів Синельниківської громади: внутрішньо переміщених осіб, родини загиблих героїв, людей з інвалідністю. Вони приїжджають сюди та проводять із тваринами цілий день.

Наші гості також мають змогу отримати онлайн-консультацію з психологом. Останньому легше працювати, тому що частину його роботи вже виконали тварини. Особливо це гарно працює у складних випадках з військовими, коли люди дуже закриті та не готові ділитися своїми переживаннями. Тварини їх «розкривають».

Нам не все одно

Наша ферма – нова, наукова. Ми тут показуємо, що таке гуманне фермерство і добробут тварин. Для нас дуже важливо передавати ці знання. Тому ми проводимо різні майстер-класи, заохочуємо людей переїжджати в село.

«Зелений Гай» пропагує гуманне фермерство. Фото: ШоТам.

Бути фермером в Україні в умовах війни дуже складно, а особливо – бути гуманним фермером. Але люди та тваринки додають нам сил. Які б складнощі сьогодні та завтра не були, я знаю, що ми будемо тут і продовжуватимемо свою діяльність. Діти загиблих героїв, які до нас приїжджають, посміхаються і мріють. І це показник, що все не дарма.

Для мене завжди було дуже дивно, чому українське село занепадає: чому тут меншає домашніх продуктів, чому багато де неохайно. І мені захотілося не бізнесу, а будівництва своєї маленької України. Всю державу ми не змінимо, але можемо стати прикладом. Ми показуватимемо гуманне ставлення до тварин і сортування сміття. Хотілося б стати фермерами, яким не все одно на природу.