«Я ридав, коли купив собі бутилку лімонада за 20 гривень… Продавщиця питає: “А що таке?”, я кажу: “Я такий лімонад там брав за 500 гривень”. Вона каже: “Ти з окупації?”, я кажу: “Да”. Вона мені ще одну бутилку дала», — цю історію нам розповів 25-річний хлопець, який виїхав з окупованої території.
Його вражали такі звичайні речі, як можливість спокійно спілкуватися українською та доброзичливість незнайомців. А покупка лимонаду в сільському магазині стала нагадуванням про те, що він нарешті серед своїх.
Та виїзд з окупації — далеко не кінець випробувань. Попереду — пошук житла, відновлення документів, повернення до навчання.
Як молоді українці проходять цей шлях, що заважає їм відновити контроль над власним життям і яка підтримка справді допомагає? Щоб знайти відповіді, команда #ШОТАМ поспілкувалася з молоддю, яка постраждала від війни, окупації та вимушеного переміщення.
Що заважає молодим переселенцям почати нове життя: дослідження #ШОТАМ
Пошуки житла, нових друзів, першої роботи. Здавалося б, усе це — звичайні кроки на шляху до дорослого життя. Але для молоді, яка пережила окупацію й вимушене переміщення, кожне з цих завдань може перетворитися на серйозний виклик.
Втрачені документи можуть стати перешкодою для працевлаштування чи отримання належної соціальної допомоги. Надолужити прогалини в навчанні без додаткової підтримки теж буває непросто. А нове оточення не завжди готове почути про твої труднощі й допомогти їх подолати.
Щоб зрозуміти, як молодь долає ці труднощі, #ШОТАМ провів якісне дослідження «Сприяння суспільній дискусії про наслідки війни та окупації. Досвід молоді, потреби та бар’єри реінтеграції». В його основі — 36 глибинних інтерв’ю з молодими людьми, які постраждали від війни та вимушеного переміщення.
А нижче #ШОТАМ зібрав його головні висновки: з якими труднощами стикається молодь після виїзду з окупації та якої підтримки потребує. Адже виїхати з окупації — ще не означає автоматично почати стабільне життя.
Дах над головою, але не відчуття дому
Родина 18-річного хлопця виїхала з окупованого Енергодара до Запоріжжя. Спочатку жили в прихистку для переселенців, потім — у родичів, а згодом винайняли квартиру. Та після прильоту ракети поблизу будинку довелося переїжджати знову. Родина вирушила до Дніпра, але оренда там виявилася надто дорогою. Тож довелося знову повертатися до Запоріжжя.
Невдовзі й це житло згоріло внаслідок чергової російської атаки. Родині знову довелося шукати прихисток. Ця історія висвітлює одну з головних проблем, із якими стикаються вимушені переселенці: навіть виїхавши з окупації, люди не завжди можуть знайти місце, де почуватимуться в безпеці й зможуть облаштуватися надовго.
Усі опитані нами зрештою змогли знайти житло — самостійно, завдяки родичам, друзям або благодійним організаціям. Однак це не означає, що житлова проблема для них вирішена.
Наприклад, 19-річний учасник дослідження розповів, що зараз має безоплатне житло, але лише на пів року. Самостійно орендувати квартиру він не може, адже не має роботи зі стабільним доходом.

Інакша ситуація в 16-річного учасника дослідження. Його мама змогла облаштувати побут після вимушеного переїзду: родина живе в облаштованій квартирі й має достатньо коштів на повсякденні потреби.
Ці контрастні історії свідчать: значення має не лише наявність житла, а і його безпека та стабільна доступність. Важко знову будувати плани, коли не знаєш, чи буде в тебе дах над головою наступного місяця.
Одна з респонденток описує цю невизначеність так:
«Немає того дому, який в тебе… ну ось є і все. І завтра він також буде. Постійний якийсь тривожний стан, що можливо переїжджати, можливо десь шукати якісь кошти, можливо житло… Ось. Немає кінця».
Для багатьох молодих людей саме ця невизначеність залишається частиною повсякденного життя.
Хочеться знову відчути турботу дорослих, а треба боротися з бюрократією
«Довелося подорослішати набагато раніше, ніж хотілося б, ніж мало б бути так»,
— говорить 18-річна учасниця дослідження.
Її батьки досі залишаються в окупації. Дівчина мріє побачитися з найріднішими та вже два роки самостійно розв’язує власні проблеми. І хоча поступово навчилася давати собі раду, зізнається, що їй дуже бракує батьківської турботи та відчуття, що про неї подбають.
Утім, самостійність — це не лише необхідність заробляти гроші чи жити окремо від батьків. Це також десятки адміністративних питань, з якими молоді люди вперше стикаються саме на такому складному етапі свого життя.
18-річна переселенка приїхала до Києва на навчання. Після повноліття їй знадобилося переоформити допомогу ВПО, яку вона раніше отримувала через батьків. Дівчина подала необхідні документи, але їй відмовили — і навіть не повідомили про це рішення.
«Я потім добивалась прямо того, аби мені пояснили, чому відмовили. І потім мені за пів року прислали всю суму. Була насправді така неприємна ситуація, і це потім повторилось ще раз, на жаль»
, — розповідає студентка.
Інша учасниця нашого дослідження витратила пів року, щоб підтвердити, що народилася й проживала на території, яка згодом опинилася в окупації.
Водночас чимало молодих людей мали позитивний досвід взаємодії з державними установами. Проте навіть одна нерозв’язна проблема з документами може заблокувати одразу кілька можливостей: отримання виплат, працевлаштування, повернення до навчання.
Особливо вразливим моментом є повноліття. У 18 років молодь має переоформлювати багато документів. І цей процес не завжди проходить безперешкодно та впливає одразу на кілька важливих сфер життя.
Розв’язати проблему допоможе системний фаховий супровід. Підтримка з боку держави не повинна закінчуватися на видачі довідки — вона має тривати, доки молода людина не отримає необхідної допомоги.
Поки однолітки йдуть уперед, доводиться наздоганяти втрачене
18-річна учасниця опитування пропустила значну частину навчання в 7-му та 8-му класах. Коли врешті повернулася до навчання після виїзду з окупації, вчителі та однокласники вже опанували теми, яких дівчина просто не знала.
«І вчителі інколи могли ставитися до цього не дуже добре, бо вони не розуміли, чому я цього не знаю»,
— ділиться дівчина.
Подібні труднощі описували й інші учасники дослідження. Перебування в окупації, вимушені переїзди, дистанційне навчання під час пандемії та війни залишили прогалини у знаннях.

Однак навіть диплом не гарантує, що після навчання буде легко знайти роботу. Тут молодь часто потрапляє в замкнене коло: де взяти досвід, якщо тебе не беруть на першу роботу через його відсутність?
Для частини молодих людей додатковою перешкодою стає нестача коштів на професійні курси чи перекваліфікацію. А тим, хто змушений поєднувати навчання з роботою, бракує часу, щоб надолужити пропущене.
Через це проблеми лише посилюють одна одну: бракує знань для подальшого навчання, робота забирає час, який можна було б присвятити освіті, а без досвіду важко знайти роботу. Дослідження показує, що молодим людям потрібні додаткові заняття з пропущених тем, доступ до техніки й інтернету, гнучкі формати навчання та підтримка в пошуку першої роботи.
«Навіщо заводити друзів, якщо доведеться знову переїжджати?»
Більшість учасників дослідження оцінюють свою адаптацію до нового середовища як загалом успішну. Вони навчилися вирішувати повсякденні та бюрократичні питання, хтось уже знайшов роботу, а хтось — навіть нові хобі та захоплення.
«Мені вже не так сумно від того факту, що я от сама у себе є. І я дуже рада, що є речі, які я можу повністю вирішити сама, я знаю, як вони вирішуються. І, в принципі, мені вже тут комфортно і немає такого, що я якось відчуваю себе не на своєму місці»,
— ділиться одна з учасниць.
Але страх знову втратити все нікуди не зникає. Опора, яку вдалося вибудувати чималими зусиллями, відчувається дуже хиткою. Одна з дівчат, яка виїхала із Запорізької області, зізналася, що не поспішає заводити нових друзів. Вона боїться, що невдовзі доведеться знову переїжджати й розлучатися з людьми, до яких уже встигне прив’язатися:
«Старі друзі залишилися у Енергодарі, я з ними не підтримую зв’язок. А нові з’явилися, так, але я ж кажу, ну… важко розмовляти з людьми і бажання немає, тобто заводити друзів у такий час, тому що ти думаєш, що ти можеш з’їхати у любий день, тобто переїхати знову у нове місто, і тобі треба буде заводити ще нових друзів, тому ти і не намагаєшся знайти собі когось».
Туга за домом, розлука з рідними, друзями й учителями, невизначеність щодо майбутнього — усе це продовжує позначатися на психологічному стані молодих людей навіть через кілька років після вимушеного переїзду.

Звернутися до психолога теж буває непросто. Одні не знають, де отримати безоплатну фахову допомогу, інші не наважуються знову відкриватися після того, як зіткнулися з упередженим ставленням.
Свої серед своїх? Чому молоді доводиться виправдовуватися
Після переїзду недостатньо знайти житло, школу чи роботу. Поруч важливо мати й людей, серед яких почуватимешся своїм. І тут багато залежить від того, як нових мешканців зустрічає громада.
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Більшість наших співрозмовників розповідають про хороші стосунки з місцевими жителями. Згадують доброзичливих сусідів, нових друзів, людей, які допомагали розібратися з побутовими питаннями, ділилися продуктами й речами або просто підтримували.
Проте частина молоді зіткнулася й з упередженим ставленням — через статус ВПО, походження зі східних областей, російську мову чи суржик.
Одна з учасниць, яка виїхала з Енергодара, розповіла, що після переїзду на захід країни її родина відчула мовний тиск. У звичному середовищі вони переважно говорили російською або суржиком, але на новому місці через це іноді стикалися з осудом. У результаті їм доводилося виправдовуватися за те, як вони говорять і звідки приїхали.
Водночас не кожен прояв співчуття сприймається однозначно самими переселенцями. Одна з 18-річних респонденток зізнається, що спочатку нові знайомі багато розпитували її про життя до переїзду. Це раз у раз повертало її до травматичних подій та виснажувало.
Тож іноді найкращим способом допомогти в адаптації буде не особлива увага до статусу переселенця, а просто доброзичливе, рівноправне ставлення.
14-річному хлопцеві після переїзду на захід України було непросто звикнути до нової школи й знайти друзів. Ситуація змінилася, коли він почав грати у футбол з однолітками.
«Найважче було… не знаю, ну, якось знаходити друзів на новому місці, в школу йти… Це складно було. А потім пішов на футбол в школі моїй… І все, ми якось роздружилися, почали гуляти. І все. Зараз все добре»,
— ділиться юнак.
Такі історії показують, як звичайні спортивні секції та творчі заняття можуть допомогти молоді знайти своє місце в новому середовищі.
Дружбу неможливо організувати. І не можна змусити людей співчувати одне одному. Але можна створити середовище, у якому молоді люди з різним досвідом отримають можливість знайомитися та взаємодіяти.
Допомога, яка не обривається на півдорозі
Під час дослідження ми запитували молодь не лише про труднощі після вимушеного переміщення, а й про те, яка підтримка їм справді знадобилася і чого бракує зараз. Насамперед ідеться про базові потреби: безпечне житло, гроші на щоденні витрати, доступ до медичних послуг, освіти та роботи.
Молодь позитивно оцінює фінансову й гуманітарну допомогу держави, міжнародних і благодійних організацій. Особливо цінними були регулярні виплати, адже вони дозволяли хоч якось планувати життя. Важливу роль відігравали й громадські організації.
22-річний учасник дослідження розповів, що після переїзду отримав від «Save Ukraine» комплексну підтримку: допомогу з пошуком житла, юридичними питаннями та оформленням соціальних виплат. Згодом організація допомогла йому з працевлаштуванням. Це приклад підтримки, яка не закінчується на задоволенні першочергових потреб, а системно допомагає людині відновлювати самостійність.
Не менш важливий індивідуальний підхід. Комусь передусім потрібні житло й гроші на повсякденні витрати. Комусь — допомога з документами чи навчанням. А хтось потребує психологічної підтримки, наставника або шансу здобути перший професійний досвід.
Можливість знову бути просто другом, музикантом чи студентом
Після переїзду до Києва 22-річний учасник дослідження знайшов спільноту людей, які захоплюються музикою. Вони зустрічаються, грають разом, спілкуються.
«В них нема такого самого досвіду життєвого, як у мене, просто нас об’єднують інтереси, нам через це цікаво спілкуватись»,
— пояснює хлопець.
І саме до цього має зрештою вести реінтеграція: щоб молоду людину сприймали не лише крізь призму її втрати чи статусу ВПО, а й бачили в ній студента, музиканта, спортсмена, друга. Щоб вона могла знаходити однодумців, займатися улюбленою справою та проявляти себе в новій спільноті.
Щоб повернутися до повноцінного життя, недостатньо знайти житло чи відновити документи. Важливо також знову мати змогу планувати майбутнє — думати не лише про те, як подолати наслідки пережитого, а й про нові мрії.
Дослідження реалізоване медіа #ШОТАМ за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
Твоя підтримка допомагає цим історіям надихати інших та показувати Україну світу.
Підтримати #ШОТАМ