Суспільство
«Важливо виглядати гарно, щоб жити далі». Волонтерка-стилістка з Харкова одягає переселенців по всій Україні
Вдало підібраний одяг може не тільки підкреслювати фігуру та бути способом самовираження людини, але й сприяти боротьбі зі страхом. У цьому впевнена Тетяна Бінчук, яка переїхала з Харкова до Вінниці й долучилася до колективу волонтерського центру VinnSolard. Коли її попросили попрацювати з переселенцями й допомогти їх забезпечити одягом, Тетяна й не підозрювала, що невдовзі її почнуть називати стилісткою.
Про смак і вміння волонтерки одягнути кожну та кожного, хто звертається до неї, дізналися не тільки у Вінниці, а й по всій країні. Тепер вона допомагає переселенцям з різних регіонів, які пишуть з проханням підібрати й надіслати їм одяг. Тетяна розповіла ШоТам історію про те, як під час війни можна розкрити свій талант і зробити щасливішими людей, які були змушені покинути свої домівки.
Тетяна Бінчук
Переселенка, волонтерка центру VinnSolard
Одяг може людину розкрити або заховати
Я цікавилася стилем усе життя, починаючи з дитинства. У студентські роки підробляла моделлю, вивчаючи дизайн інтер’єру в Інституті моди та дизайну в Харкові. Мені подобалося працювати з кольорами та фактурами. Інтерес до одягу був завжди, але я про це ніколи особливо не говорила й не виставляла напоказ. Однак про це поступово стало відомо, і до мене почали звертатися знайомі дівчата, які просили мене пройтися з ними по магазинах і щось підібрати з одягу.
Людина виглядає стильно, коли одягнена тільки в те, що пасує конкретно їй, що може гарно показати фігуру, а не спотворити її. З гонитвою за модою це має мало спільного. Одяг може або заховати людину, або розкрити її. Я часто бачила дівчат, які ховали себе за речами. Мені завжди хотілося їх розкрити, адже вони неймовірно гарні жінки, які просто не знали, що їм робити. Після того як я допомагала їм, кожна з них запитувала: «Як ви зрозуміли, що саме мені потрібно?». А я не знаю, як це пояснити. Просто бачу одразу по людині, що б їй пасувало і як її одягнути так, щоб вона не соромилася сама себе.
При виборі речей я насамперед звертала увагу на фігуру людини. Ясна річ, зважала на сезон і кольори. Далі дивилася на магазини й ціни. Нині ціна є пріоритетом. Доводилося допомагати шукати одяг і в секонд-хендах. Зізнаюся: усі цьому дивуються, але насправді я терпіти не можу тривалі походи по магазинах. Зазвичай гортаю сайти, вивчаю новинки, одразу вибираю – і все. Мені не потрібно витрачати багато часу, щоб щось знайти.
Думки були не про порятунок, а про смерть
Своє захоплення модою я ніколи не намагалася перетворити на професію. До повномасштабної війни я була помічницею керівника в прикордонному департаменті страхування, працювала з документами. 24 лютого я збиралася, як завжди, піти на роботу, але прокинулася раніше від незвичного шуму. Я вибухи не тільки почула, але й побачила: ми з родиною живемо в районі Салтівка, що близький до кордону.
Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті
Ми дуже не хотіли залишати свій дім, тому довгий час залишалися в Харкові й терпіли. Ситуація ставала дедалі важчою. Постійні вибухи, тривоги, безсоння. Коли стріляли особливо часто, я почала думати, що якщо снаряд влучить у будинок, то краще на смерть і одразу. Тобто дійшло до того, що мої думки були не про порятунок, а про смерть. Вихід був один – виїжджати. І на 42-й день після повномасштабного вторгнення ми із сином, чоловіком і мамою сіли на поїзд. Коли ми від’їжджали, то чули, що неподалік знову щось вибухало.
У Вінниці вперше в житті почала волонтерити
Ми приїхали до Вінниці, тому що тут жили наші друзі, нам було де поселитися. Наявність житла стала єдиним пріоритетом. До цього я ніколи не була у Вінниці. Перше враження про місто склалося ще на вокзалі – люди навколо були дуже привітними. Ніхто не ігнорував мене через те, що я розмовляю російською. Взагалі, у Вінниці люди ввічливі та спокійні, вони мене вражають цим щодня. Можу навіть сказати, що, мабуть, у Харкові нечасто зустрінеш таке ставлення.
Прибувши до Вінниці, ми зв’язалися з нашим другом-харків’янином, який працює у волонтерському центрі VinnSolard. Він сказав, що їм потрібні люди й запропонував долучитися. І вже наступного дня після приїзду я прийшла туди. До цього я ніколи в житті не волонтерила, на жаль. Перші кілька тижнів я плела маскувальні сітки, а потім мене попросили розбирати й сортувати одяг. Я з радістю взяла участь у цьому процесі.
Коли за речами приходили переселенці, я бачила, що вони губляться, соромляться та зрештою нічого не можуть собі вибрати. Оскільки я знала, який у нас є одяг і розміри, то просто почала пропонувати речі. Мені це робити було і легко, і цікаво. Так я почала працювати з переселенцями, паралельно займаючись плетінням сіток. Я й донині продовжую це робити, щойно з’являється вільна хвилина, оскільки в сітках є величезна потреба.
Обожнюю, коли люди гарні й сяють від щастя
До мене постійно приходять люди, які потребують одягу. Більшість приїхали, як і я – з маленькою сумочкою, майже без речей. Вони озираються навколо й запитують: «Чи є щось на нас?». Я одразу відповідаю: «На вас є все й дуже багато». Підбираю одяг за віком, розміром і кольором. Людина приміряє, а якщо має сумніви щодо певної речі, пропоную взяти її додому й подивитися там – у нас немає дзеркала. Через величезну кількість одягу його й поставити нікуди.
Помітила, що для більшості людей той одяг, який вони отримали в нашому центрі, можливо, став першим настільки якісним в їхньому житті. До цього в них ніколи не було подібних речей. Весь одяг у нас дуже хороший, я особисто його ретельно відбирала, щоб не було жодних плям або ковтунців., більшість речей нові.Багато речей до центру приносили вінничани, а також віддавали магазини.
Коли люди переїжджають родинами, речі потрібні всім: і жінкам, і чоловікам, і дітям. Одягати дітей – моє найулюбленіше заняття, це велике щастя. Вони так веселяться під час процесу, що цю радість нічим не замінити. І дорослим переселенцям також подобається те, як підбираю для них одяг, вони залишаються дуже задоволеними. А я обожнюю, коли люди гарні й сяють від щастя. Ми в нашому центрі одягали до тисячі осіб на місяць. З багатьма з них ми підтримуємо зв’язок – часто вони просять мої контакти, потім ми листуємося й говоримо телефоном. Люди приходять до волонтерського центру, щоб просто привітатися й поспілкуватися, навіть якщо їм уже нічого не потрібно.
Не знала, що про мене почали писати медіа
Я й не підозрювала, що мене прозвали стилісткою. Мабуть, про мене почали розповідати за стінами волонтерського центру. Коли вперше звернулися словами «Ну що, стилістко, привіт», я вирішила, що це жарт. А потім виявилося, що про мене написали матеріали в ЗМІ – я про це також не знала, мені розповіли волонтери з нашого центру. Я була дуже розгублена, адже не вважала, що роблю щось неймовірне. Проте для когось моя допомога була важливою та дійсно потрібною.
Ба більше, до мене вже звертаються і з інших регіонів. Після того як вийшли сюжети про те, що я підбираю одяг у нашому центрі, мені почали писати люди, які потребували речей, але їм це було недоступно. Я прошу список того, що їм потрібно, приблизні розміри, підбираю речі, і наш центр надсилає їх посилками. Зазвичай списки великі, адже багато переселенців залишилися без нічого. Один з останніх випадків – до мене звернулася родина зі Слов’янська, в якій ростуть семеро дітей. Сім’я переїхала до Дніпропетровської області. Мені було радісно, що нам вдалося допомогти цим людям.
Хоч я завжди цікавилася стилем, але мій потенціал найбільше розкрився у Вінниці, працюючи з переселенцями. Можливо, після війни я спробую перетворити своє захоплення на професію та стану стилісткою не тільки у волонтерському центрі. Поки про це не думала, оскільки є багато інших справ. Волонтерство нині є моєю основною діяльністю, ми в центрі працюємо щодня по 10 годин – і не завжди встигаємо зробити все, що потрібно.
Якщо щось віддаєш – ти перемагаєш
Що стосується життя у Вінниці – я швидко адаптувалася до міста. Воно компактне й чисте. Ми з родиною багато вулиць обійшли пішки, нам дуже сподобалися парки, Європейська площа й місцеві трамваї. У Вінниці є куди піти, на що подивитися та з ким поспілкуватися. Тут я відчуваю домашній затишок. Можливо, у місті є й негативні моменти, але я цього не бачу. Я настільки була рада, що більше не чую вибухів, що особливо не оцінювала місто. Мене прийняли – і я за це вдячна.
У волонтерському центрі працюють дуже багато вінничан, я з усіма дружу. Навіть скучаю за ними, якщо певний час не бачимося. Вони неймовірно привітні: і керівниця центру Ольга Дернова, і дівчата, які працюють разом зі мною. Вінничанки віддають стільки свого часу й сил, що потрібно ще в них повчитися. Я вважаю, що якщо щось віддаєш – ти перемагаєш. У нашому центрі спілкуються українською, і я прошу вінничан мене підучувати. Я дуже стараюся забути російську мову й добре вивчити рідну. Для мене це стало важливо, і я тепер намагаюся надолужити згаяне. Переконана, що мова є нашим захистом і бронею.
Коли я прийшла працювати в центр, через певний час мені дівчата-волонтерки сказали, що перестали фарбуватися й гарно одягатися, поки не побачили мене. Вони знали, що я приїхала з Харкова, який постійно обстрілювали, але до центру я прийшла нафарбована. Я вважаю так: що б у житті не відбувалося, навіть у важкі часи треба все одно залишатися собою. Постійний страх невідомості й думки про те, чи буде в тебе завтрашній день, можна перекривати одягом. Людям важливо виглядати гарно для того, щоб жити далі.
ГО “ВіннСолард”
Код отримувача: 44880671
Назва банку: ВIННИЦЬКА ФIЛIЯ АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Рахунок отримувача у форматі IBAN: UA043026890000026006055380567
Або за номером карти: 5457082275319262
Суспільство
Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Що змінюється для пасажирів?
Коментарі
Коментарі