Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Вакцинація рятує не гірше за молитву». Історія лікаря з Сум, який став священником та руйнує стереотипи серед вірян

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Після майже 20 років у лікарській справі директор Сумського обласного медичного центру соціально небезпечних захворювань Тарас Злиденний згадав про свою дитячу мрію. Чоловік почав поєднувати медицину з навчанням на священнослужителя і працею дияконом у місцевому соборі. Нині вже лікар-священник допомагає пацієнтам з медичними та духовними потребами, руйнує стереотипи та бореться зі стигматизацією й дискримінацією уразливих груп в релігійних громадах.

Тарас Злиденний

 нарколог, психіатр, Заслужений лікар України, директор КНП Сумської обласної ради «Обласний клінічний медичний центр соціально небезпечних захворювань», священник Сумської єпархії Православної Церкви України

Побачив потребу пацієнтів в духовній допомозі

Бажання стати священником у мене з’явилося ще в дитинстві, у шкільні часи. Тоді я не повністю не розумів, що це: у нас не було релігійних знайомих, та й похрестили мене пізно, десь у дев’ятому класі, адже це були радянські часи. Але мене цікавила ця тема. Тож згодом, у переломних 90-х роках, ми з батьками почали періодично ходити до церкви.

Та оскільки і мати, і батько були лікарями – звичайно, подальша доля вже була визначена. Я вступив до медичного інституту в Запоріжжі, а після закінчення вишу почав працювати лікарем. За ці 20 років поступово дійшов до посади директора обласного медичного центру соціально небезпечних захворювань. 

Лікар Тарас Злиденний став священником, втіливши дитячу мрію

Коли сформувався як лікар і як керівник, я побачив серед своїх пацієнтів потребу не лише в наданні медичної та соціальної допомоги, а й духовної, яка б мотивувала далі по життю долати ті хвороби й перешкоди. Я й нині бачу цей вакуум, прогалину, і в нашому закладі, і по всій Україні. Насправді священників вистачає, їх дуже багато, але фаховість, компетентність і бажання захоплено працювати з людьми, надавати духовну допомогу, є не у всіх. Тому я вирішив, що треба спробувати поєднати в собі ці два напрями: бути ще ближчим до Бога і доводити до нього людей.

Психіатрія у чомусь близька до священнослужіння

Я почав цей шлях приблизно 2 роки тому – звернувся до свого владики, й той не відмовив. Мій фах – наркологія і психіатрія, а психіатрія і психологія в чомусь близькі до священнослужіння. Обидва напрями допомагають духовно, але по-різному. 

Спочатку мене висвятили на диякона: декілька разів на тиждень ходив на служби, виконував усю дияконську роботу і так поступово освоївся. Тоді колеги та владика запропонували висвятити мене у Свято-Воскресенському кафедральному соборі Сум. Зараз мінімум раз на тиждень я на службі, причащаюся. А весь інший час намагаюся допомагати церкві по місту, проводжу заняття зі священнослужителями з різних церков і конфесій, аби передати знання і покращити їхню взаємодію з парафіянами. Але я й досі навчаюсь: це важка робота, тут, як і в медицині, – навчання триває впродовж усього життя.

Священники не мають відмовляти хворим у допомозі

У часи пандемії держави звертаються до рад церков для профілактики коронавірусу на службах, популяризації вакцинації та тестування серед парафіян. Так і ВІЛ-інфекція, наркотична й алкогольна залежність, психіатричні хворі – про них не треба забувати, вони нікуди не поділися.

Навчання майбутній лікар-священник поєднував із роботою в лікарні

Візьмемо будь-яку область у нас в Україні: демографічна ситуація поступово погіршується, кількість населення зменшується, а ці патології чи статистично стоять на місці, чи поступово зростають у кількості. У нас зменшується запит на кількість наборів на антиретровірусну терапію, на замісну підтримувальну терапію, тобто пацієнти менше звертаються за медичною допомогою. 

Це свідчить про те, що проблематика нарощується. У найближчому майбутньому ми будемо мати сплески цих хвороб. І так само, як медичні працівники повинні реагувати на ці виклики, так і священнослужителі не мають відмовляти хворим у духовній допомозі.

Читайте також: «Нам просто хотілося жити». Як благодійна організація «100% життя» вже 20 років рятує ВІЛ-позитивних українців

Одні кажуть «це нав’язано Заходом», інші – «це все від диявола»

Є приклади, коли священнослужителі різних конфесій переорієнтовують пацієнтів, наголошують, що не треба лікуватися, не треба тестуватись на ВІЛ. Мовляв, «лише Господь Бог і молитва допоможуть». Я знаю купу священників, які не сприймають це все: категорично відмовляються від вакцинації, від профілактичних заходів ВІЛ-інфекції, вони категоричні в плані тестування на ВІЛ, лікування терапією. 

І як ти їм цього не пояснюй, які приклади не наводь – все одно низький рівень фаховості цих священнослужителів ставить усе під питання. А вони ж мають величезний вплив на маси. І аргументація у кожного своя: одні кажуть, що «це нав’язано Заходом», інші – що «це все від диявола». Хтось просто не сприймає сучасні методи лікування, те, що створюється вченими, державою. А деякі взагалі не мають аргументів.

Лікар-священник Тарас Злиденний

Інколи на заняття для священнослужителів я кличу пацієнтів, аби вони розповіли свою історію, поділилися, що їм насправді допомогло. Наприклад, ВІЛ-інфікованих наркозалежних, які приймають і антиретровірусну терапію, і замісну підтримувальну терапію.

Вони приходять і пояснюють, що раніше мали таку долю, що через неї захворіли, але зараз живуть щасливим життям, отримують препарати, мають дружину і дітей. І все одно буває категоричне «Ні». Усі люди різні: і медики, і священнослужителі. Тож наше завдання – донести якомога більше інформації, постійно наголошувати, бо проблеми мають бути на слуху.

Освіта духовенства має бути ширшою

Ми проводимо круглі столи зі священнослужителями будь-яких конфесій, які не проти взяти участь: навчання, пояснення, приклади. Ці тренінги проходять і онлайн, і офлайн – у лікувальних закладах, на базі церков, на громадських організацій по всій Україні. Також я запрошую туди пацієнтів, представників неурядових організацій, медичний персонал, інфекціоністів, наркологів, психіатрів, щоб вони експертно пояснили, в чому проблема. 

Якщо священник фахово консультує людину, відправляє до відповідного фахівця – це ж лише підвищує його рівень, додає авторитету серед парафіян. Освіта духовенства має бути більшою за психологічну чи духовну допомогу, має містити знання основних напрямів роботи медичної сфери. Адже до церкви приходять і онкохворі пацієнти, і ті, хто перехворіли на коронавірус та не можуть вийти з цього постковідного стану.

«Батюшко, як скажете, так я і зроблю»

Багато людей йдуть до церкви не лише помолитися чи поставити свічечку, а й за порадою до служителя. І є дуже багато людей, які кажуть: «Батюшко, як скажете, так я і зроблю». Це добре, якщо вони потрапляють до фахового батюшки. До священника, який орієнтується і точно знає, куди перенаправити людину, аби їй справді допомогти. Це допомагає попередити випадки, коли пацієнти приходять до лікарів вже на останніх стадіях хвороби, коли медицина вже безсила.

До мене, наприклад, насамперед звертаються як до священника-лікаря. Основні проблеми, з якими найчастіше приходять люди – здоров‘я і фінансова незабезпеченість. Нині завдяки державі ми маємо змогу лікувати таких пацієнтів безкоштовно. Адже часто запитують: куди нам звернутися, аби отримати фахову медичну допомогу, а коштів витратити якомога менше. 

Тарас Злиденний - лікар-священник, який руйнує стереотипи

Ба більше, до церкви звертаються і медичні працівники – цілими відділеннями і лікарнями – аби ми згадували їхні імена у молитвах на службах. Попит – постійний, і ми готові всім допомогти. Моє основне завдання в ролі керівника закладу – зорієнтувати лікарів і священнослужителів, пояснити, що робити в екстрених ситуаціях, передати знання, пропрацювати стигматизацію серед них.

Церква дуже сильно впливає на громадян. Чималий відсоток населення йде за церквою і духівником. Добре, коли це українські церкви з українськими священниками, тоді вони йдуть за нашою ідеєю і державою. У Сумській області я бачу багато інших церков, що трошки суперечать нашій політиці. А освічений священник скерує як на лікування, так і проти нього.

Читайте також: $2 млн за життя. Як порятунок малюка з Одеси перетворився на всеукраїнський рух допомоги дітям із рідкісною хворобою СМА

На території лікарні вже знайшли вільне місце для каплички

Віднедавна з’явилися зміни в наказах про комплектування лікувальних закладів новими спеціалістами: священники, імами та пастори внесені як спеціальність. З наступного року, якщо наш заклад буде мати непоганий контракт із НСЗУ, ми почнемо бодай на 0,25 ставки запрошувати на роботу священнослужителя. Я, як директор такого складного закладу, де лікуються ВІЛ-позитивні, нарко- та алкозалежні пацієнти, бачу необхідність в роботі священника на базі лікарні. 

Запит є, але священнослужителів, які б справді хотіли працювати, ми поки не знаходимо. Ті одиниці, що приходили, – за 3-5 місяців зникали, бо на волонтерських засадах довго не проживеш. А якщо людина буде мати хоча б якусь заробітну плату, запис у трудовій книжці – нічого не буде заважити робити свою роботу. 

Крім того, на території лікарні ми вже знайшли вільне місце для каплички, й наступним етапом плануємо провести там ремонт. Я розумію, що бувають не лише парафіяни Православної Церкви України чи Української Православної Церкви. За лікуванням звертаються і мусульмани, і баптисти, і протестанти. Я хочу, аби це було приміщення для релігійних обрядів, а кожен зі священнослужителів міг прийти та провести службу. 

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Суспільство

ЗСУ звільнили Лиман від окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українська армія звільнила від окупантів місто Лиман на Донеччині.

Відео зі зверненням наших захисників опублікував у телеграмі заступник керівника Офісу президента України Кирило Тимошенко.

На відео українські військові підняли державний прапор біля Лиманської міської ради.

Зазначається, що місто взяли під контроль бійці 81-окремої аеромобільної бригади разом із військовими батальйону Нацгвардії імені Кульчицького.

Читайте також: Підтримуємо своїх. Переселенці з Луганщини запустили в Дніпрі шелтер та коворкінг для земляків

Відзначимо, що Лиман — це місто в Україні з населенням 22 тисячі мешканців. Розташоване за 138 км від Донецька. Територія — 26,21 км².

Під час повномасштабного вторгнення Лиман опинився у центрі бойових дій. 29 травня окупанти захопили місто. А 1 жовтня українські війська увійшли в Лиман і звільнили його.

Нагадаємо, вдень 1 жовтня українські війська зайшли на околиці Лимана і розгорнули там український прапор. Перед цим ЗСУ звільнили п’ять селищ поблизу Лимана: Ямпіль, Новоселівка, Шандриголове, Дробишеве, Ставки, взявши російське угруповання в оточення.

Фото: скриншот із відео.

Читати далі

Суспільство

Підтримуємо своїх. Переселенці з Луганщини запустили в Дніпрі шелтер та коворкінг для земляків

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Сидіти склавши руки – це не про них. Держслужбовці разом із громадськими організаціями займались відновленням інфраструктури Луганщини та культурним розвитком регіону. Але з перших днів повномасштабного вторгнення команди були змушені виїхати у більш безпечні місця. Та вже у квітні всі зустрілись у Дніпрі: аби реалізували проєкти для підтримки земляків, які також врятувалися від війни.

Олена Гемусова розказала, як разом із командою запустила сучасний простір Coworking Space, забезпечивши переселенців можливістю працювати, а Анна Рясна – про створення шелтеру, завдяки якому десятки людей отримали тимчасове житло. Про виїзд з Луганщини, перші дні великої війни та роботу команд – у матеріалі ШоТам.

Coworking Space – безкоштовний простір для переселенців

Олена Гемусова

заступниця директора департаменту міжнародної технічної допомоги Луганської ОДА, учасниця команди Coworking Space у Дніпрі

Вже сім років займаюсь відновленням та розвитком Луганщини

З 2015 року я працюю в команді Департаменту міжнародної технічної допомоги, інноваційного розвитку та зовнішніх зносин Луганської обласної адміністрації, наразі на посаді заступника директора – начальника управління зовнішніх зносин, промоції та інноваційного розвитку (держава любить довгі назви). Разом із громадськими організаціями ми розробляли чимало проєктів, спрямованих як на відновлення інфраструктури, так і на інноваційний розвиток. 

242389380_129801862709105_1555039295739839278_n
Ліхтарі з сонячними панелями та лавки з підзарядкою в Рубіжному.

Із цікавих прикладів – гурток 3D-моделювання в місті Золоте на базі загальноосвітньої школи; відкриття гуртка лего- й робототехніки в смт  Петропавлівка Щастинського району. Крім того, якраз у жовтні 2021 року за підтримки Програми розвитку ООН ми відкрили SТЕМ-лабораторію на базі Малої академії наук у Рубіжному. Ще був проєкт «Сонячна громада» – ліхтарі з сонячними панелями та лавки з підзарядкою в Рубіжному.

Власне, наші ключові партнери – це Програма розвитку ООН в України та Проєкт USAID «Економічна підтримка Східної України». Також намагаємося залучати інші міжнародні організації.

До останнього сподівалася, що нового етапу війни не буде

Протягом останніх тижнів напередодні вторгнення у Сєвєродонецьку відчувалася особлива напруга. Усі наші медіа писали про ймовірний напад, та й між собою всі обговорювали, як можуть розвиватися події. Було страшно, однак, відверто кажучи, вірити в найгірші сценарії не хотілося.

Тому я до останнього сподівалася, що в сучасному світі такі події все ж неможливі. Ми живемо в цивілізованому суспільстві, тож хотілося вірити, що раціональність та розум візьмуть гору. На жаль, ситуація склалась інакше. 

Переїхала до Дніпра, аби продовжувати роботу

Я не зібрала «тривожну валізу» завчасно, тому довелося робити це зранку 24 лютого, коли пролунали перші вибухи. Ми з сімʼєю взяли лише найнеобхідніші речі й перейшли з квартири до більш безпечного приміщення. 

На виїзд із Сєвєродонецька наважилися в березні. У кожної людини трапляється критичний момент, коли перестаєш думати й сподіватись, що все налагодиться, а ситуація зміниться. Для мене таким моментом став «прильот» поруч із місцем, в якому я перебувала і яке вважала доволі безпечним. 

Того ж дня ми зібрали дві валізи – речі першої необхідності й документи – і поїхали. Згодом наша квартира згоріла. Для мене ця евакуація стала вже другою. У 2014 році мені довелося покинути рідну Кадіївку. І ось, через вісім років, війна прийшла й до Сєвєродонецька.

Спочатку ми вирушили на захід країни, здавалось, що там безпечніше. Та коли в квітні представники нашого департаменту почали працювати в Дніпрі, моя сімʼя підтримала ідею переїзду. Мені подобається працювати на благо Луганщини. До того ж, не хотілося втрачати злагоджений колектив і корисну роботу. 

Наша команда працювала навіть 24 лютого, хоча й дистанційно. Адже саме наш департамент координує діяльність всіх міжнародних організацій та допомогу від дипломатичних представництв в області. Ми почали звертатись до наших партнерів із проханням допомогти і переорієнтуватися на більш актуальні цілі: гуманітарні потреби, допомогу стратегічним структурам та правоохоронним органам. Надсилали безліч запитів щодо підтримки критичної інфраструктури ще не окупованого Сєвєродонецька.

За місяць підготували та запустили коворкінг для переселенців

Дуже багато людей втратили свої домівки та робочі місця. А рятуючись від війни, вони не завжди встигали взяти навіть особисті речі, не кажучи вже про умовні ноутбуки. Тому в нових містах переселенці потребують місця, куди можна прийти й попрацювати. 

Я й сама зіштовхнулася з цим після переїзду. Збираючи речі, я не захопила із собою ноутбук, а в орендованій квартирі не було інтернету. Тобто в мене буквально не було, на чому працювати.

Так виникла ідея створити простір для переселенців. Локацію, куди люди можуть прийти, аби попрацювати за комп’ютером, зв’язатися з рідними, щось роздрукувати чи відсканувати або, скажімо, провести якусь нараду. Зрештою, місце, де можна просто зустрітися з однодумцями.

Ми звернулись до наших партнерів з програми EGAP, Фонд Східна Європа та попросили підтримати створення простору. Приміщення під коворкінг знайшли самостійно, а з ремонтом та облаштуванням допомогли донори.

Зараз все виглядає дуже сучасним і світлим. Але на ці роботи пішло приблизно 500 тисяч гривень. Ці кошти ми, зокрема, витратили на закупівлю меблів та офісної техніки: ноутбуків, принтерів, проєкторів, планшетів, фліпчартів тощо. Реалізувати проєкт вдалося доволі швидко – протягом одного місяця. І вже в червні відбулося офіційне відкриття.

Зробили все для комфортної роботи людей

Наш коворкінг розрахований на 10 робочих місць, крім того, маємо кімнату на три робочі місця, де можна провести зустріч чи попрацювати відокремлено. Також у коворкінгу облаштували кухонну зону з холодильником, мікрохвильовкою, кавомашиною та чайником. Тобто людина, яка прийшла працювати надовго, може взяти з собою перекус, розігріти його й випити кави. 

Так само зручно приходити до нас із дітьми: ми закупили планшети, тож поки батьки працюють, дитина може дивитися мультик чи запустити якусь гру.

Аби попрацювати в коворкінгу, необхідно забронювати місце на певний день і час. Для цього потрібно просто заповнити гугл-форму, опубліковану на нашій фейсбук-сторінці. Наша команда веде окремий календар, аби рівномірно розподілити кількість охочих так, щоб всім було максимально комфортно.

Коворкінг розташований у центрі Дніпра, на вулиці Воскресенська, 41, офіс №401. Для зручності наших відвідувачів ми записали відео з маршрутом та розклеїли вказівники. Тож потрапити до нас доволі просто.

До нас приходять не лише переселенці, а й активісти та чиновники

Наш пріоритет – це переселенці з Луганської області. Однак, коли звертаються люди з Донецької, Запорізької, Харківської чи Херсонської областей, – ми нікому не відмовляємо. Вони завжди можуть прийти і так само безкоштовно попрацювати в просторі.

Крім того, до коворкінгу приходять представники громадських організацій, місцевого самоврядування та військових адміністрації, зокрема, з Попасної та Сєвєродонецька. Тож місця вистачає для всіх.

У нашому просторі переселенці можуть отримати безоплатну правову допомогу, яку надає управління з нормативно-правової роботи ОДА. Люди так само реєструються через гугл-форму і приходять на консультацію. У такий спосіб до нас вже звернулися понад 100 переселенців.

Наразі партнери підтримали наш проєкт із розвитку коворкінгу. Ми плануємо проводити тренінги й семінари для внутрішньо переміщених осіб. Вже маємо домовленість про курси української та англійської мов, електронної демократії та цифровізації. 

Після перемоги коворкінг переїде на Луганщину

Я вірю в ЗСУ і переконана, що Луганщину деокупують і ми зможемо повернутись додому. А разом із нами до Сєвєродонецька переїде Coworking Space. Ми обговорювали це з партнерами ще напередодні запуску проєкту. Тож після перемоги аналогічний простір з’явиться безпосередньо на Луганщині.

За ці місяці я зрозуміла, що все може змінитись будь-якої миті, але потрібно не переставати вірити й мріяти. Варто чогось прагнути і досягати своїх цілей. Водночас треба насолоджуватись тим, що маєш, адже завтрашнього дня може й не бути. 

Шелтер для тих, хто втратив домівку

Анна Рясна

директорка Луганського обласного центру підтримки молодіжних ініціатив і соціальних досліджень, голова Луганської обласної молодіжної ради, членкиня ГО «Світло культури»

Війна торкнулася нас ще в 2014 році

Початок російсько-української війни я зустріла на посаді директорки Лисичанського міського палацу культури. Тоді, в 2014 році, на територію закладу прилетів російський снаряд. Вибух пошкодив будівлю та вибив вікна.

Із відновленням палацу культури нам допомогла Міжнародна організація з міграції. Разом із цим партнером протягом наступних чотирьох років ми займалися згуртуванням громади. Це стало величезним поштовхом для нашої майбутньої проєктної роботи.

Ще в 2013 році наша команда створила громадську організацію «Світло культури», проте саме з 2014-го наша робота справді активізувалась. Зокрема, завдяки залученню різних міжнародних організації, як-от Міжнародна організація з міграції та Проєкт USAID «Економічна підтримка Східної України». 

Через сім років очолила обласний молодіжний центр

Після майже семи років роботи в палаці культури я відчула професійне вигорання. Усі заходи здавалися однаковими та рутинними, тож виникло нестримне бажання рухатися далі та займатися чимось іншим.

У фейсбуці я побачили вакансію на сторінці управління молоді та спорту Луганської обласної держадміністрації. Зателефонувала, скинула резюме й пройшла співбесіду. Та замість очікуваної посади спеціаліста мені запропонували очолити обласний молодіжний центр.

До повномасштабного вторгнення я опікувалася молодіжною політикою в Луганській області, організовувала культурні івенти й допомагала втілювати різні проєкти. Зокрема, відкрили майданчик для неформального дозвілля MySpace на базі Лисичанського міського палацу культури та створили Центр згуртування громад «Візьмемось за руки, друзі».

Ми виїхали до Дніпра без жодного плану

У мене сімʼя військовослужбовців, мій чоловік – «Азовець». Тому ми справді вірили у новий етап війни. Щоправда, я до кінця не усвідомлювала, наскільки масштабним це все може бути. Я добре памʼятаю 2014 рік, тому орієнтувалась на щось аналогічне Хоча мій чоловік казав, що буде інакше і потрібно готуватися. Тож станом на ранок 24 лютого наші речі вже були зібрані: ми вирішили виїжджати до Дніпра.

Натомість на роботі ми нічого не збирали, сподіваючись, що буде якийсь час «на розкачку». Відтак зранку 24-го лютого ми разом із бухгалтеркою поїхали пакувати документи та мобільну техніку. Власне, все, що можна було вмістити в легкову автівку.

Ми їхали «в нікуди». Чоловік мав приступити до служби, але ані житла, ані розуміння, що мені роботи, тоді не було. Ми просто їхали. Через затори дорога зайняла приблизно 12 годин. 

У мого чоловіка був брат, теж «Азовець», який, на жаль, загинув на «Азовсталі». Нас чекала його дівчина – Олександра, яку ми тоді побачили вперше. По суті ми їхали до незнайомої людини, яка прихистила нас на півтора місяці, поки ми не знайшли житло, та стала однією з найрідніших людей.

Не могла сидіти склавши руки, тож вирішила діяти

Мої батьки не виїжджали з Луганщини, чоловік пішов на фронт, а я залишилась сама із девʼятирічним сином. Тривалий час я боролося зі стресом, але якоїсь миті зрозуміла: якщо просто сидіти й думати, як все довкола погано, можна зійти з розуму.

Тож почала займатись волонтерством: купувала ліки й передавала їх на Луганщину. Згодом стала координаторкою проєкту Care з надання гуманітарної допомоги для Луганської області. 

Після вторгнення моя команда із Сєвєродонецька розділилася. Більшість людей виїхала на захід країни, і певний час я не могла їм нічого запропонувати, адже й сама не мала житла. Та пізніше нам вдалося отримати грант від Проєкту USAID «Економічна підтримка Східної України» на створення хабу для молоді. Це дозволило повернути частину команди: мої колеги приїхали до Дніпра.

Від ідеї до запуску прихистку минув місяць

Ще в Сєвєродонецьку ми планували відкриття молодіжного простору, і якби не повномасштабне вторгнення, ми б реалізували цей проєкт. Це мав бути майданчик для молоді, де можна зібратися, провести якісь заходи і навіть переночувати.

Але війна все змінила: Дніпро потребував схожого простору, але для закриття базових потреб переселенців, зокрема, в тимчасовому проживанні. Ми підготували проєкт і вже в квітні відправили його донорам. А наступного місяця запустили шелтер і почали повноцінно працювати.

Наша ключова особливість – це колектив. У шелтері працюють переважно переселенці з Лисичанська. Адже вони як ніхто інший розуміють, через що проходять люди, які приїжджають до нас. А тому вкладають у цю роботу свою душу, повністю віддаються процесу й приймають усіх, ніби рідних.

Ми працюємо як колаборація влади, громадськості та міжнародних партнерів

Ми стартували завдяки співпраці з чеською організацією People in Need – вони повністю взяли на себе покриття витрат на оплату праці для наших співробітників. До того ж, майже одразу до нас долучилися й інші міжнародні організації, а також просто люди, які надавали різну допомогу.

Приміщення шелтеру розташоване в колишньому дитячому санаторії біля парку Зелений Гай. Із цим нам допоміг керівник департаменту міжнародно-технічних відносин Луганської обласної державної адміністрації Денис Денищенко. Він опинився в таких самих життєвих обставинах, почув наш запит і відреагував на нього. Оренду взяв на себе департмент, а громадська організація «Світло культури» адмініструє роботу шелтеру й оплачує комунільні послуги.

Облаштовуємо життя переселенців як матеріально, так і культурно

Сьогодні наш шелтер складається з двох частин: це транзитний майданчик, де розміщуються люди до п’яти днів, та майданчик постійного перебування, адже не всі люди мають гроші й місце, де жити. 

На території шелтеру переселенці можуть отримати безкоштовне харчування, групові й індивідуальні юридичні консультації. Тут ми також видаємо гуманітарну допомогу: не лише для мешканців прихистку, а й для всіх переселенців.

У нас навіть є своя мінібібліотека, адже тут живуть і працюють люди, які в минулому житті були працівниками культури. А від минулого, як то кажуть, не втечеш. Тож навіть у Дніпрі ми всіляко культурно пожвавлюємо життя людей. 

Міжнародні та громадські організації розподілили сектор надання психологічної допомоги. У шелтері є три варіанти психологічної допомоги, а люди самостійно обирають, який формат їм до душі. А завдяки обласній адміністрації нас підтримують працівники швидкої допомоги, які гарантують цілодобовий медичний супровід. Маємо окремо ще й гінекологічну консультацію.

Крім того, співпрацюємо з місцевим Центром зайнятості: людям, які шукають роботу, наш адміністратор дає перелік актуальних вакансій та контактів. Більшість мешканців шелтеру вже знайшли роботу. 

Також ми намагаємося залучати переселенців до різних проєктів. Наприклад, команда проєкту Merci Сort – це десятеро наших жителів, які займаються анкетуванням людей та видають гуманітарну допомогу.

Нам потрібна техніка, аби діти могли навчатися дистанційно

У шелтері є кімната психологічного розвантаження дітей, де працює психолог й допомагає зняти стрес. Також тут є волонтери, які граються з дітками, поки батьки займаються своїми справами: шукають роботу чи отримують допомогу. 

Ми готуємо дітей до школи й проводимо заходи соціального згуртування. Це велика кімната, обладнана різним приладдям для школи, настільними іграми, пуфами та іншими речами. Якщо потрібно щось роздрукувати чи «загуглити» – маємо комп’ютер.

Водночас є діти, які навчаються дистанційно, але не мають необхідної техніки. Ми хочемо створити кімнату, де будуть телефони, планшети чи комп’ютери. Не обов’язково нові, нам підійде будь-яка техніка, аби діти могли підключитись до навчання. Адже не у всіх батьків, які рятувалися від війни, була змога взяти техніку, а у когось її взагалі не було. 

Незабаром збільшимо шелтер вдвічі

Під час повномасштабної війни з Луганщини виїхали приблизно 300 тисяч людей. Це не офіційна цифра, а лише та частина, про яку ми знаємо. За два місяці роботи через нас пройшли 2500 людей. І це при тому, що наш шелтер був розрахований лише на 70 місць. Сьогодні ми маємо, де розмістити 100 людей, і вже зовсім скоро відремонтуємо дах та зможемо поселити на третьому поверсі ще до 140 переселенців. 

Активна фаза виїзду вже закінчилась, тому ми поступово перетворюємося на місце довготривалого перебування. Ми не кажемо, що це назавжди. Але це точно більше, ніж місяць-два-три. Усе залежить від того, як швидко будуть звільнятись наші території, і коли зможуть люди повернутися. Бо часто їм буквально немає, куди повертатись. 

Тому потреба й необхідність у роботі шелтеру залишається актуальною. Поруч із нам є порожній корпус, у якому ми мріємо відкрити триповерховий простір. Якщо все вийде – зможемо вмістити ще 500 людей. Однак для цього ми потребуємо значних донорських коштів.

А у найближчій перспективі плануємо відкриття майданчиків для дозвілля: це буде вуличний дитячий майданчик та воркаут зона для підлітків. Хочемо, аби наші діти займалися спортом та вели здоровий спосіб життя.

Моя гордість – мій чоловік, моя сила – мій син

Протягом всього цього часу моєю мотивацією є мій син Ярослав. Дивлячись в його оченята, я знаходжу сили для будь-якої роботи. Хоч я не військовослужбовиця, але вважаю, що своєю діяльністю також працюю на перемогу і, зокрема, на краще життя для своєї дитини. 

Я пишаюсь тим, що я українка. А ще з війною дізналась, хто мої друзі, а хто – вороги. Нарешті викреслила зі свого оточення людей, які у вирішальний момент обрали іншу сторону. Зараз навколо мене зібралась команда людей, з якими не страшно ані в вогонь, ані в воду. Та найголовніше, в чому я вкотре переконалася, що у мене дуже надійний чоловік, він та син – моя гордість і сила. 

Читати далі

Суспільство

МОЗ закупило для регіонів 17 нових реанімобілів

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Україна закупила 17 автомобілів швидкої медичної допомоги для шести регіонів: «карети» поїдуть до Запорізької, Миколаївської, Рівненської, Сумської, Харківської та Одеської областей.

Про це повідомили у пресслужбі Міністерства охорони здоров’я України.

Зазначається, що автівки обладнані кисневими балонами, кардіомоніторами, дефібриляторами, електрокардіографами, апаратами штучної вентиляції легень. Це дає змогу швидко й безпечно доправити тяжкопоранених до лікарні.

Насамперед автомобілі скеровують до прифронтових регіонів. В автівках можна здійснювати:

  • лікування кардіогенного шоку,
  • надавати допомогу під час пологів,
  • проводити реанімацію пацієнтів,
  • загальне знеболення,
  • первинну хірургічну обробку ран,
  • внутрішньосерцеву кардіостимуляцію.

Читайте також: Хочу працювати вдома. Гінекологиня з Харкова повернулася з-за кордону, аби лікувати українок

Раніше 18 реанімобілів направили на Сумщину, Харківщину, Миколаївщину, Чернігівщину і Рівненщину.

Нагадаємо, канадський Червоний Хрест передав Черкащині медкабінети «на колесах».

Також волонтери з Бельгії передали морським піхотинцям три «швидкі».

Фото: moz.gov.ua.

Читати далі