«Якщо не будемо берегти, традиції зникнуть». Це українці з різних регіонів, які щороку колядують і вертепують

«Під час війни значно зріс попит на автентичність — людям стали цікаві їхні ж традиції», — говорить учасниця гурту «Ладовиці» Дар’я Цвігунова.

Від Карпат до Херсонщини, від Поділля до Харківщини щороку лунають українські колядки. ШоТам дізнався про традиції у Криворівні, куди тисячі людей приїздять відчути силу колядки. Послухав про проєкт «Сад вертепів», де молодь з усієї країни дарує радісну звістку про народження Христа на деокупованих територіях. І розпитав гурт «Ладовиці» про колядки Центрального Поділля, яким понад 100 років.

Від Христа все починається і Христом все закінчується

Підготовка до різдвяного циклу починається зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці. Відтоді люди в Криворівні планують свою коляду і загалом готують себе як духовно, так і фізично, до завершення одного та початку іншого року. 

Люди радяться, коли будуть йти на репетиції. Чоловіки домовляються зі своїми колегами та сім’ями, щоб їх могли відпустити, бо після різдвяної служби й до самого Водохреща колядники мають обійти всі хати у своєму присілку.

У кожному селі на Гуцульщині є свої колядницькі партії, які називаються «табо́ри». Їх формують залежно від того, хто де живе. У Криворівні є 11 різних присілків, відповідно й 11 партій.

Збирати всіх починає «вибірка» — найважливіша людина в колядницькій партії, яка відбирає колядників і знаходить музикантів. Друга найважливіша людина — це «береза», тобто той, хто заспівує всю коляду.

Сама коляда перед хатою триває десь до 25 хвилин. Вона починається з гри в трембіту та роги, а тоді вже чутно інші музичні інструменти та лунає сама пісня. Дехто запрошує колядників до хати, й тоді дійство затягується на декілька годин. 

У хаті колядники оспівують народження Христа й потім починають пробігатися по всьому ланцюгу людського життя. У колядках згадують ґазду та ґаздиню (господаря і господиню), дітей, родичів, які є в хаті, і загалом ґаздівку та маржину, тобто худобу. Є навіть окрема коляда до бджіл — це для пасічників. Також співають у хатах, в яких не живуть люди, аби туди повернулося життя.

Коляду адаптують під реалії часу. Це не просто якась архаїчна традиція, яка передалась — вона збереглася, бо жива. Коляда й на сьогодні актуальна, і була актуальна 100 років тому. 

Після цього всі колядники йдуть до церкви, адже від Христа все починається й Христом все закінчується, як і в церковно-християнському житті.

Радянська влада забороняла колядувати, але люди все одно ходили

На Гуцульщині збереглися традиції, бо до нас росіяни прийшли пізніше. На Сході, Півночі, Півдні, у Центрі вони нищили людей разом з культурою, аби ті нічого не могли передати усно. І зараз ми теж бачимо, як ворог руйнує музеї, церкви та вбиває людей, щоб не лишити нашої історичної спадщини.

Другий момент у тому, що гуцули не відкривають усе новим людям. Коли ти живеш високо в горах, тобі треба захистити себе, родину, худобу та землю від людей, яких не знаєш, відповідно, коли приходили російські окупанти, гуцули багато чого ховали — тим паче, глибоко в присілках, куди непросто було добратися, збереглося ще більше. 

Коли радянська влада забороняла колядувати, люди в Криворівні ходили підпільно. Проте в кінці 80-х років знову почали ставити питання, щоб відновити коляду. Російський кулак розкривався, і гуцули відчували, що зараз момент, коли може відбутися переворот.

Читайте також: Радянська влада змушувала людей забути своє коріння. Як у селах Богуславщини відроджують культурну спадщину

Криворівня стала колядницьким центром всієї України

На початку 90-х років у Криворівню прийшов отець Іван Рибарук, який ходив до кожного колядника та впрошував піти на коляду. Він умів підняти їхній дух. Так наша спільнота в Криворівні стала колядницьким центром всієї України. 

Отець Іван згадував, що мріє, аби кожне село нашого району, а потім і вся Гуцульщина, Прикарпаття, Буковина, Закарпаття й уся Україна запульсувала колядою. Це те, до чого ми маємо прагнути. 

Ми обов’язково маємо в собі виплекати цю традицію настільки, щоб у нас не було думки з приходом Різдва Христового «чи йти нам колядувати». Маємо після вечері з родиною «гинути» з хати та йти співати по всіх хатах з друзями, адже українці споконвіку колядували.

Розділяємо радість з людьми на деокупованих територіях

У моєму селі Волиця, що на Тернопільщині, традиція вертепу живе досі. Коли я був малий, то сам збирав вертеп зі своїх однолітків і ми ходили колядувати протягом п’яти років. Пізніше хлопці сказали: «Ми вже не можемо колядувати, бо дорослі. Нам по 15 років», і на деякий час вертеп зник. 

Три роки тому, під час навчання в університеті в Києві, я подумав: «Шкода, що в селі вже немає вертепів», тож захотів зібрати своїх друзів і поїхати на Галичину. Потім вирішив, що більш пріоритетно буде розділити радісну звістку про народження Христа з людьми на деокупованих територіях. Мої київські друзі погодилися. 

Я дістав контакт голови Дергачівської громади на Харківщині та запропонував приїхати колядувати та показувати вертеп по селах. Він погодився, і так 7 січня два роки тому ми вперше поїхали колядувати. Перший вертеп тривав три дні в містечку Дергачі та навколишніх селах, які постраждали від російських обстрілів. 

Минулої зими я вже зібрав три вертепи — ми поїхали на Харківщину та Херсонщину. Моя подруга Христя зібрала ще два. У соцмережах публікували, що шукаємо людей, і вони відгукнулися. 

Більшість людей ще ніколи не колядували

Цього року ми з Христею вирішили, що вже пора єднатися. Зрозуміли, що людей буде більше, і зробили форму реєстрації. Спочатку планували, що буде сім вертепів, потім думали про 10. А тоді побачили, що вийде 12, бо багато людей багато згодились — і це ми ще багатьом відмовили, бо розраховуємо свої можливості. Тож 26-29 грудня 162 людини нестимуть радість Різдва у семи областях України. 

Усіх учасників об’єднує те, що це люди, які вже беруть участь в активістсько-громадській тусовці або хочуть стати її частиною. Це молодь від 18 до 35 років. 

Цей проєкт не тільки про те, щоб принести коляду людям, до яких ми їдемо, — він і для учасників вертепу. Більшість людей, які їдуть, ще ніколи не колядували. Вони вперше відкривають для себе цю традицію з погляду колядника. 

Учасники потім розказують у своїх соцмережах, що прожили досвід, повний любові та тепла. Люди, які це бачать, теж хочуть їхати наступного року, тому ця історія так швидко масштабується.

Цього року ми написали новий сценарій, традиційний за своїм сюжетом, але який має актуальний світський контекст. У кожного вертепу є один керівник, який відповідає за репетиції та костюми.

Ми написали короткий матеріал, де зібрали фотореференсери з вертепів початку минулого століття з поясненням, що таке кітч (низькоякісна річ масової культури) в костюмах і чому ми маємо його уникати — наприклад, чому не можна взяти червоні шаровари. Наші учасники самі шиють костюми або шукають їх. Вони часом роблять те, до чого б я сам не додумався. 

А вже наше завдання з Христею — знайти для всіх 12 вертепів кошти на автобуси, костюми та їжу. Це найбільша наша біда. Поки що не все знайшли, але чекаємо на відповіді від потенційних партнерів. 

Боялися, що коляду не сприйматимуть

Коли ми перший рік їхали на Харківщину, то переживали, що різдвяні традиції там практично забуті. Ми боялися, що буде неприйняття коляди, але такого не сталося — люди віталися, колядували разом з нами й тепло приймали, наче ми виросли в їхньому селі. У них не виникає питання: «Що таке вертеп?». Люди в селах теж раніше ходили колядувати від хати до хати, тому для них це не щось нове. 

Ми стараємося виконувати непопулярні колядки, бо ж є ще сотні різних, які люди не знають. Колядуємо ті, які існували саме в тому регіоні, куди їдемо. Наприклад, колядка «Ой, дай Боже, вечір добрий» із Сумщини:

«Дай же, Боже, вечір добрий Вам, добрії люди. Хто в цім домі проживає, Нехай здоров буде. Ми всьо знаєм, вам об’явим, Охотно почуйте, Шо й у Діви, у Марії, Христос народився».

Місцевим розповідаємо, що це в їхньому в селі так колядували ще 50 років тому. Вони інколи пригадують колядку й підспівують, а часом не пам’ятають, хоча минуло лише пів століття. Також граємо вертеп, якщо господарі дозволяють — це займає десь 10 хвилин.

У нас сформувалась традиція після вертепування та колядки спілкуватися з місцевими. Вони розповідають, як у них все відбувалося, чи пам’ятають, як люди ходили колядували. 

Я люблю казати, що традиція — це така універсальна мова, якою дівчинка з Прикарпаття може говорити з бабцею з Харківщини, і вони одна одну зрозуміють. 

Українцями нас роблять наші національні риси та народні традиції. Якщо ми не будемо ніяк ці традиції берегти, то вони зникнуть — тоді чим ми будемо відрізнятися від інших? 

Ми так і кажемо: «Приїхали до вас, бо ми і ви — українці. Ми вміємо колядувати, і ви знаєте, що таке “колядувати”, тому ми ще приїдемо».

Зберігаємо та відтворюємо традиційний спів Поділля 

Я співаю в гурті «Ладовиці» з першого класу. Спочатку була в молодшій групі, а тепер у старшій. Наш гурт у Хмельницькому існує з 1992 року, ми виконуємо пісні Центрального Поділля. Співаємо в усіх жанрах — і календарно-обрядовий фольклор, і ліричні пісні, і жартівливі.

Співаємо так, як записали від бабусів-дідусів у експедиціях — так зберігаємо та відтворюємо традиційний спів. Ми не додаємо аранжування чи ще щось таке. Хочемо донести традиції такими, якими вони були. 

У зимовий період ми колядуємо та віншуємо. Найдавніші з колядок — до господарів і до хлопця та дівчини. Фольклор передавали усно з покоління в покоління. Цим пісням більше 100 років, а деякі ще давніші, бо розповідають про княжу добу чи про напади татарів. Тобто з колядок дізнаємося історію краю. 

Наприклад, колядка села Песець «Гой, дай Бо..і..же», в якій розповідається про пана Василя, що їхав на війну:  

«Гой, дай Бо..і..же, коника сідлав, на війну їхав. Гой, дай Бо..і..же, ненька старенька плакати стала. Гой, дай Бо..і..же, не їдь, синочку, поперед війська. Гой, дай Бо..і..же, ні перед війська, ні позад війська. Гой, дай Бо..і..же, тиснися синку всьо в серединку. Гой, дай Бо..і..же, синок не вслухав, вперед поїхав. Гой, дай Бо..і..же, вперед поїхав та й турка зрубав. Гой, дай Бо..і..же, та й турка зрубав, назад ся вернув».

Я ще дуже люблю колядку «Про правду і кривду». Її зміст: спустилися з неба соколи, і це не просто птахи, а ангели, які спостерігають за тим, як живе світ — більше в правді чи кривді. Її теж виконують до господаря. Ця колядка з села Сокілець, що на Хмельниччині, і має трипільське коріння. На жаль, село вже на стадії вимирання, там залишилося мало людей. 

Більше 100 людей об’єднали в одній колядці

Нещодавно наш гурт виступав на «Кураж Базарі» в Києві. Ми виконували давні колядки Поділля, проводили майстер-клас із їхнього вивчення, а також коротко розповідали про історію. 

Люди прекрасно реагували, публіка швидко все схоплювала — за декілька повторів уже вивчили колядки. Це неймовірні відчуття, коли зі сцени чуємо, як більше 100 людей об’єднуються в одній колядці. 

Відчуваю силу, яка живе в колядках

На Поділлі є традиція маланкування та водіння кози. Молодший склад групи постійно показує вистави та співає про це:

«Ой, ходила базина сім літ по діброві. Виплакала, виморгала мої чорні брови. Ой, чого ж ти, базина, по діброві ходиш? Чи може ти, базина, мого сина любиш?».

Я з дитинства колядувала з нашим гуртом по хатах. Важливо зберігати автентичні колядки, бо свої традиції треба знати, і це неабияк доводить теперішня війна. Під час виконання колядок та пісень відчуваю силу, яка живе в них. У колядках є глибина та дух предків.