Радянська влада змушувала людей забути своє коріння. Як у селах Богуславщини відроджують культурну спадщину

Вони влаштували справжню експедицію та об’їздили 26 сіл Богуславщини, аби зібрати автентичні історії, пісні, обряди й зразки традиційного одягу. Хтось із місцевих ділився старовинними колядками, хтось показував родинні реліквії, а дехто навіть зберіг у пам’яті цілі весільні обряди.

Усе це дозволило членам громадської організації «Навколо Нас. UA» зафіксувати унікальну спадщину регіону й оживити її, показуючи, наскільки багатою та різноманітною є культура Київщини та України загалом. Для ШоТам вони розповіли, як відроджували забуте коріння.

Хотіли, аби знання та спадщина жили й передавалися далі

Мої дідусь і бабуся родом з традиційного українського села на Черкащині. Вони були справжніми хранителями традицій і побуту та передавали це від покоління до покоління. Їхні розповіді, звичаї, навіть дрібні деталі побуту завжди мене надихали — я відчувала, що це частинка нашої душі, яку потрібно зберегти. Тож у мене з’явилося сильне бажання передати цю історію далі.

Ідея створити громадську організацію виникла під час роботи з моїм чоловіком Андрієм та Юлією Гейко в Національному музеї історії України. Ми розуміли, що знання та спадщина мають жити й передаватися далі, а Київ стане ідеальним місцем для втілення наших планів. У 2020 році ми заснували організацію «Навколо Нас. UA». 

Але пандемія та повномасштабне вторгнення скоригували наші плани. Ми помітили, що люди стали замкнутими у своїх проблемах і неохоче реагують на будь-які соціальні ініціативи. 

Почали робити фестивалі, аби допомагати війську та переселенцям

Коли ми переїхали до Богуслава на Київщині — рідного міста мого чоловіка та нашої колеги Юлії — у громаді було багато переселенців зі східних областей. Навіть старости сіл разом з власниками відкривали закинуті будинки, щоб прихистити всіх, хто цього потребував. Ми приєдналися до волонтерського штабу, побачили, як люди об’єдналися, та зрозуміли, що теж можемо зробити свій внесок.

Вирішили організовувати фестивалі та ярмарки, які не лише популяризують традиції, а й залучають гроші для допомоги українцям.

Придумали фестиваль «Портал крізь століття». Кожна локація переносила гостей у минуле, розповідаючи різні історії — від чарівної коляди до українського воїнства. Це була подорож на 100 років назад, яка відкривала культуру Богуславщини з нового боку.

Вхід був безкоштовний, але завдяки класному контенту й атмосфері люди охоче донатили. «Портал крізь століття» став поштовхом, який об’єднав навколо себе багато волонтерів.

Розвінчують міф про традиційний український стрій

Ми провели фестивалі й задумалися, як інтерактивно та цікаво показати українську культуру, розвінчуючи міфи про традиційний стрій. Так виникла ідея проєкту, присвяченого одягу. Ми зібрали музейні зразки, відшили їхні точні копії та передали цей одяг у музеї Богуславщини. Тепер кожен може переодягнутися в ці строї та відчути себе частиною епохи.

На цьому не зупинилися та вирішили зосередитись на традиціях, які найбільше вирізняють Богуславщину. Найяскравішою з них виявилася колядницька.

Ми почали експедиції селами, розпитуючи місцевих про колядки та щедрівки. Відібрали найавтентичніші тексти, створили образи й почали самі колядувати, щедрувати, водити козу по Богуславу.

Усі зібрані кошти ми передали на допомогу військовим. Це дало змогу не лише зберегти традиції, а й показати, як культура може об’єднувати людей заради спільної мети.

Видали книжку, яка охоплює традиції та свята цілого року

У нас було багато різних проєктів, але мене постійно мучило питання: як усе це впорядкувати? Хотілося, щоб у всьому була логіка та перспектива. Після аналізу ми зрозуміли, що людям найбільше припала до душі саме коляда, тож вирішили копнути глибше й дослідити всі традиції Богуславщини. 

Ми виграли грант від Фонду «Партнерство за сильну Україну».Так народився наш великий проєкт «Життя українців. Народний календар Богуславщини». Ми залучили професійну етнографку Олену Чабан — вона буквально з ранку до вечора їздила селами, збираючи матеріали. І врешті ми видали книгу, яка охоплює традиції та свята цілого року.

Книга особлива тим, що вона не просто про традиції. У ній є навіть опитувальник, який допоможе будь-якій громаді розпитувати людей про їхні свята.

І це унікальний продукт для Богуславщини, бо ця територія була білою плямою на етнографічній мапі — вона була дуже малодослідженою. 

Відтворили автентичний костюм

Пізніше ми цей проєкт завершили, і тут грантодавець телефонує та каже: «А ви не хочете, щоб ми підтримали ще якусь вашу активність?». Тож ми почали комплексно досліджувати одяг — об’їздили 26 населених пунктів Богуславщини та відтворили автентичний український костюм. 

Кожен елемент одягу старалися віднайти в оригіналі та зробити максимально наближеним до автентичного вигляду.

Знайшли єдиний на всю Богуславщину очіпок — він зберігався в Музеї історії. Хоч очіпок був у жахливому стані, ми зняли з нього лекала та відшили точну копію.

З жіночого строю створили вишиту сорочку, корсетку, спідницю, фартух. Крім того, відтворили цілий комплекс прикрас за архівними фото: намиста, сережки, ґердани. В цьому нам допомогли партнери — Майстерня традиційного українського золотарства «ВидимоНевидимо». 

З чоловічого костюма відтворили дуже стильну жилетку, яка показує, наскільки елегантно й круто міг виглядати чоловік у ті часи — ніяких тобі шовкових червоних шароварів і простенької сорочки.

Ми створили об’єднання майстрів Богуславщини, аби виготовляти традиційні костюми. Кожна майстриня спеціалізується на певному виробі: хтось відтворює воскові вінки, хтось шиє фартухи, інша вишиває сорочки. Цікаво, що багато майстрів уперше спробували себе в цій справі разом з нами.

Була кумедна ситуація: одна майстриня пошила корсетку та здивувалася, чому там лише одна кишеня, тож вона додала другу. Насправді в традиційному українському жіночому одязі часто була лише одна кишеня, пришита праворуч — тоді жінки носили сумки або торбинки для дрібниць, а одна кишеня слугувала для зберігання найнеобхіднішого.

«Можемо закохати в українську культуру» 

Наша громадська організація складається з 12 людей, і всі вони мають різні професії. Я, наприклад, філологиня й історикиня, кандидатка історичних наук, багато років працюю з культурною спадщиною. Але коли ми почали шукати людей у команду, стало зрозуміло, що не всі розуміють, що таке спадщина й чому вона важлива.

Наприклад, наша керівниця проєктів Вікторія Олійник раніше ніколи не працювала з культурою, проте вона настільки зацікавилася, що тепер активно шукає свою нішу, щоб стати фахівчинею. У нас у команді навіть є туристичні блогери, які допомагають популяризувати те, що ми робимо.

Це неймовірно круто, що ми разом можемо закохувати людей у культуру — навіть тих, хто раніше не уявляв, наскільки це захопливо.

Все, що можемо, ми оцифровуємо: й архітектурні пам’ятки, і традиційний одяг, і декоративні елементи. Це робить культурну спадщину доступною для всіх: для науковців і звичайних людей, які цікавляться історією та традиціями.

Співпраця з владою відкриває нові можливості

Коли є бажання робити щось корисне для громади, важливо мати підтримку. Ми звернулися до місцевої влади Богуслава з проханням про допомогу — нам потрібне було приміщення. 

Виконавчий комітет і міська рада разом з депутатами доклали всіх зусиль, і простора будівля в центрі міста тепер стала нашим новим простором. Хоча зовсім безкоштовно надати приміщення було неможливо, тому вартість зробили мінімальною, щоб це стало підйомним варіантом для нас. Завдяки підтримці місцевої влади ми можемо зробити наш край ще більш впізнаваним і привабливим.

Наша головна мета — донести, що культурна спадщина — це основа, на якій тримається українська ідентичність. Деякі люди перестали себе ідентифікувати як українців, бо росія планомірно викорінювала все українське. Для того, щоб кордон України був чіткий, люди, що живуть на цьому кордоні, мають розуміти, ким вони є. 

Люди боялися, тому багато чого свідомо стирали зі своєї пам’яті

Коли ми почали перші локальні експедиції, щоб дізнатися, яка була коляда на Богуславщині, зрозуміли, що дуже багато інформації стерли, і треба було  збирати все по крихтах. Треба було робити це просто зараз, бо люди, які мають щось пам’ятати — 1920-1940-х років народження, — старіють і вмирають. 

Коли ти приходиш до бабусь, це можуть бути дві сусідки одного віку, які іноді спілкуються. Здається, вони могли б багато розповісти про минуле, але все залежить від того, ким вони були за радянських часів. Якщо одна з них працювала вчителькою чи секретаркою, вона часто нічого не пам’ятає про традиції, пісні чи обряди — все це було під забороною. 

Радянська влада змушувала людей забути своє коріння. Наприклад, перевіряли кишені, щоб упевнитися, що в них немає крупи для куті, а отже, люди не святкували Різдво та не колядували. Дивилися на руки, чи немає слідів фарби, бо це означало, що хтось розмальовував крашанки. Люди боялися, тому багато чого свідомо стирали зі своєї пам’яті.

Проте інша бабуся, яка все життя займалася сільським господарством або була фермеркою, зберігала ці знання. Вона могла розповісти й про свята, і про те, як святкували весілля чи які обряди були розповсюджені.

Натомість, коли ми почали проводити наші експедиції, щоб відшукати традиційне українське вбрання, виявилося, що люди майже все спалили, — мовляв, кому воно треба. 

Українцям є про що розповідати

Знати історію і традиції — це розуміти, ким є ти і ким є твої діти. Це укріплює. Ми часто захоплюємося культурою Італії, Іспанії, Франції, дивимось на їхні стародавні споруди, красиві меблі, одяг, посуд, бо люди все це зберігали.

Україна — це стереотип про червоні шаровари та пластикові віночки. Але насправді у нас така ж глибока культура, такі ж красиві будівлі, така ж крута естетика. Нам треба зібрати ці залишки, масштабувати та зберігати. Українцям є про що розповідати. 

Ми взяли одну громаду й на її прикладі вирішили показати іншим, як працювати з культурною спадщиною. Ми постійно анонсуємо та кажемо: «Звертайтеся, ми проконсультуємо та допоможемо», тож інші громади почали звертатися. Ми допомагаємо їм писати грантові заявки, підтримуємо та супроводжуємо на кожному етапі.

Щоб провести захід у громаді — фестиваль чи ярмарок, — треба підпис міського голови. Від самого початку ми відчули підтримку місцевої влади — усі наші ініціативи завжди отримували підписи. Це надзвичайно цінно, адже така довіра й відкритість надихають діяти ще більше для нашої громади. Коли влада й люди об’єднуються, ми разом створюємо справжні дива.

Плани на рік у нас масштабні, але все залежить від фінансування. Та є те, що робитимемо точно: цього року в нас з’явився культурний простір, тож там будемо регулярно проводити події, які популяризують українську культурну спадщину. Наша амбітна мета — розвивати громаду й показувати культуру як важливий елемент розвитку громади.