У Вінниці повністю модернізують старий спорткомплекс

Аліні Цьоміній двічі довелося рятуватися від війни. Ще в 2014 році дівчина покинула рідну Луганщину, а після повномасштабного вторгнення довелося евакуюватися знову – з Харкова.

Опинившись на Закарпатті Аліна не змогла сидіти без роботи, а тому наважилася до виїзд до Угорщини. Там влаштувалася працювати на кухні, але через постійний тиск колег та жахливі умови вирішила повертатися додому. До того ж, дівчина мріяла працювати за фахом і в рідній країні. І їй це вдалося! Аліну запросили до Маневицької лікарні, що на Волині.

Аліна Цьоміна

акушерка-гінекологиня з Харкова

 

Усе життя мріяла стати лікаркою

Я завжди хотіла бути лікаркою. Допомагати людям, рятувати життя, берегти здоров’я – це те, що мені справді подобається. І моє бажання поступово ставало реальністю. Від загального поняття «лікар» я дійшла до того, що хочу стати акушером-гінекологом. 

Я навчалася, брала участь у медичних конференціях і згодом усвідомила, що обрала для себе ту галузь у якій точно хочу розвиватися. Я проходила інтернатуру за своєю спеціальністю й планувала працювати за фахом у Харкові. Але в моє життя знову прийшла росія. Вперше мені довелося їхати геть із Луганська, а тепер прийшлося покинути й Харків.

Ранкові вибухи нагадали мені про Луганщину

Я не була готовою до того, що росія розпочне повномасштабну війну. Не було відчуття, що потрібно збирати речі чи закуповувати додому якусь провізію. Думала, якщо війна й буде, то, напевно, така сама, як у Луганську в 2014-му. 

Там я вже бачила війну, але все одно не очікувала такої жорстокості. Здавалося, що йдеться не про справжню битву, а про щось таке, чого ніколи не станеться. Проте 24-го лютого о п’ятій ранку я прокинулася від звуків, які колись давно вже чула в своєму житті.

Я була переконана, що ці вибухи й стрілянина мені ввижаються. Пам’ятаю, як подумала, що це звичайні салюти, адже «стріляти не можуть, ні, це точно салют». Але новини в моєму телефоні запевняли, що я нічого не наплутала. Я зателефонувала мамі, а потім почала збиратися на чергування. 

Полиці магазинів були порожніми, а готівка закінчилася

Дорогою до пологового будинку я бачила, як усі довкола знімають готівку, скуповують продукти та набирають воду. Утім я цього не зробила і зовсім скоро про це пожалкувала. Наступного дня, коли я поверталася з чергування, їжі в магазинах вже не було.

Як, власне, і готівки в банкоматах. Я навіть зателефонувала на гарячу лінію та перепитала, чи це не збій. А у відповідь почула, що в банкоматах просто не залишилося грошей. 

Читайте також: «Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець

Знаєте. я не та господарка. у якої вдома знайдеться кілька десятків «закруток» і продукти на тиждень. Ніколи не думала, що це може знадобитися, адже навіщо? Якщо можна просто прийти до магазину й придбати все, чого бажатиме душа. Можливо, так воно і є, але не на другий день війни.

Крамниці поруч із будинком вже не працювали, тож мені довелося просто доїдати те, що залишилося ще з роботи. Наступного дня я пішла по магазинах і зрозуміла, що більшість із них зачинені. А в тих, що працювали, вже практично нічого не було. Аби не померти від голоду, мені довелося забирати те, що залишилося на полицях.

Довелося спати в тамбурі евакуаційного поїзда

На щастя, у мене є родичі на Закарпатті, тож було, куди їхати з Харкова. Однак покинути місто на той час було завданням із зірочкою. Я мала викликати таксі, аби дістатися до вокзалу. Ціни були просто скажені, до того ж, водії не приїжджали одразу. Того дня я прочекала три години.

Так минув тиждень. Звичних продуктів практично не було, я спала в коридорі своєї квартири й інколи спускалася до підвалу. Не надто часто, адже там було дуже холодно. Щоразу їздити до лікарні на таксі я не могла, адже за шалені гроші багато не покатаєшся. Тому я вирішила, що час їхати геть.

Вже на вокзалі я дізналася, що мені пощастило доїхати за 500 гривень. Поруч були люди, які витратили на таксі 1500 гривень і навіть більше. Однак на цьому мої проблеми не закінчилися. Евакуаційний потяг виявився «замалим», аби вмістити всіх, хто прагнув виїхати з Харкова. А вокзал, здавалося, не міг вмістити всіх людей разом із валізами.

Я не могла просто сидіти у родичів

Через бійки, сварки, галас та «прильоти» я все ж змогла потрапити у вагон. Тоді ніхто не обирав для себе місця: всі сідали там, де бачили. Так я опинилася біля туалету, трошки пізніше вибралася до тамбуру. Там було трохи більше місця, і я навіть могла лягти.

Але 30 годин такої «мандрівки» мої нирки не витримали. Згодом я дізналася, що вони застуджені. На лікарні часу не було, тому зі Львова я одразу вирушила на Закарпаття. Трохи перепочила, але залишатися там і просто сидіти у родичів не хотілося.

Мені кортіло працювати, заробляти на життя. Та й взагалі робити бодай щось, крім того, аби хвилюватися. Згодом з’явилася пропозиція поїхали до Угорщини. Наче й не дуже далеко, але більш безпечно.

Поїхала працювати за кордон і одразу пожалкувала

Я погодилася, приїхала й знайшла роботу на кухні. І майже одразу про це пошкодувала. Два місяці я провела під постійним тиском тамтешніх кухарів. Мені забороняли без дозволу виходити подихати повітрям і просто використати для обіду весь передбачений на це час. На мене кричали, але останньою краплею стала заборона відвідування вбиральні.

Жахливі умови, постійне відчуття себе чужою й бажання працювати за фахом повернули мене додому. До Харкова. Але надовго затриматися я не змогла. Ані роботи, ані безпеки в місті не було. 

Від страху у мене почав сідати голос, боліло серце, а вночі я практично не спала. Навіть попри те, що коханий запевняв, що я можу не працювати, спокійніше мені не ставало. Я шукала будь-яку роботу. Хотіла навіть спробувати себе в ролі флористки, але мене не взяли.

Працюю в лікарні, де всі одне одного поважають

Згодом мені запропонували роботу за фахом – на Волині. І я знову наважилася на переїзд. Тоді на вокзалі мене проводжав наречений, і я почувалася покинутим кошеням. Він військовий, а тому не міг вирушити зі мною. А мені потрібно було їхати подалі від обстрілів.

Так я опинилася у Маневичах, що на Волині. І зовсім не жалкую, адже тут мене прийняли, наче свою. Жодного тиску, крику чи недбалого ставлення. Ні, навпаки, тут усі працюють з повагою одне до одного, а пацієнти люблять своїх лікарів.

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Поки що я мешкаю в хостелі, і багато моїх колег про це знають. Мені часто пропонують якусь допомогу. І це демонструє ставлення місцевих до переселенців. Спочатку було боязко казати, що я родом із Луганщини. Не знала, як люди реагуватимуть на це. Особливо, якщо спочатку я говорила російською.

Відмовилась від російського контенту та перейшла на українську

Однак поступово, десь за місяць, я звикла і до нового міста, і до людей. Навіть почала говорити українською. І якщо раніше я надавала перевагу російським мелодрамам, то зараз викреслюю це зі свого життя. Як і російську мову. Принаймні, намагаюся.

Я знаходжу для себе нові західні серіали, пробую дивитися й наразі мені точно цікаво. Повертатися до російського контенту не хочеться. Якщо раніше я слухала російську музику, то сьогодні мені навіть бридко про це думати.

Звісно, я ще не спілкуюсь українською ідеально. Адже протягом 26 років життя я розмовляла російською, і навчалася – також. Левова частина медичної літератури надрукована мовою окупанта. Тому я даю собі час і «лагідно українізуюсь». І мені приємно, адже відчуваю підтримку людей довкола.

Налаштовуюсь на роботу і намагаюсь завантажити себе

Щодо повернення та планів на майбутнє відповісти однозначно поки не можу. Це занадто складна й важка тема для мене. Коханий на фронті, я – на Волині, і це психологічно виснажує мій стан. Точно можу сказати, що хочу підвищити свою кваліфікацію та продовжити навчання за фахом.

А ще хочу, аби Луганщину повернули до України. Тоді я змогла б нарешті поїхати до мами. Але наразі думати про це ще зарано. Тому налаштовуюсь на роботу й намагаюсь завантажити себе: аби не було часу на зайві думки та нерви.

У межах щорічних змагань DEV Challenge Україна збирає провідних ІТ-спеціалістів Європи, які працюватимуть над розробкою технологій для відбудови України та допомоги ЗСУ.

Про це ШоТам повідомили організатори змагань.

Під час змагань учасники отримають реальні кейси від партнерів сезону, зокрема, Readdle, Luxoft, Revolut та AMO. Також будуть представлені завдання від некомерційних проєктів, які допоможуть посилити країну.

 

«Організатори челенджу регулярно співпрацюють із Міністерством цифрової трансформації, МЗС та Міністерством оборони. Цього року будуть представлені конкурсні завдання від UNICEF, Мінцифри, Міноборони та Армії дронів», – розповіли організатори.

Чемпіонат DEV Challenge XIX розпочався на початку вересня 2022 року і триватиме два місяці. Змагання проходять у три етапи: кваліфікація, онлайн-раунд та фінал. Попередні роки заключний етап чемпіонату проходив у Києві, але через повномасштабне вторгнення цьогорічний фінал відбудеться в Польщі.

«Сучасна війна виграється сучасними технологіями, тому ефективне впровадження найкращих рішень – стратегічно важливий крок для перемоги. Якісні та креативні цифрові рішення для українського війська є не менш важливими, ніж традиційні методи ведення бойових дій», – каже директор з цифровізації ДК «Укроборонпром» Тимур Коритний.

За словами організаторки Чемпіонату Євгенії Беспалової, щороку змагання стає дедалі більш потужним інструментом винаходу технологічних рішень для критичних завдань суспільства.

«Учасники DEV Challenge отримують завдання від наших партнерів. З 2019 року ми активно співпрацюємо з міністерствами, залучаємо до вирішення нагальних питань держави топових it-спеціалістів. Завдяки Чемпіонату країна прискорює процеси діджиталізації у різних сферах. Цього року ми працюємо над розвитком технологій для відбудови України, допомоги ЗСУ. Також серед поставлених задач – рішення для захисту дітей та інших гуманітарних питань. На DEV Challenge ми даємо як завдання партнерів з комерційного сектору, так і нон-профіт організацій», – каже Беспалова.

Додамо, DEV Challenge – це найбільше в Європі IT-змагання, яке проходить в Україні з 2012 року. Засноване українцями Ігорем та Євгенією Беспаловими. Головна мета – сприяти розвитку IT-сфери України. За 10 років проведено 18 Чемпіонатів, у яких взяли участь понад 22 000 спеціалістів.

Нагадаємо, українська ІТ-компанія MacPaw презентувала антишпигунський додаток SpyBuster для iOS, який виявляє російські та білоруські програми.

Також ми повідомляли, що дизайн українського застосунку Headway визнали найкращим у світі.

Фото: від організаторів змагань.

Дрон-камікадзе спецпідрозділу СБУ «Альфа» знищив російський танк на Херсонському напрямку.

Про це повідомили в телеграм-каналі Служби безпеки України.

«ЦСО “А” СБУ нищить російські танки на Херсонському напрямку! Одну з “коробочок” окупантів наші спецпризначенці ліквідували ударом безпілотника-камікадзе», – йдеться в повідомленні.

 

Крім того, ще один танк російських загарбників, який переховувався в посадці, «демілітаризували» скиданням кумулятивного заряду

Про спецпідрозділ СБУ «Альфа»

Управління «А» було створено 23 червня 1994 року. З 27 грудня 2005 року діє Центр спеціальних операцій по боротьбі з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів.

Основні завдання Центру «А»:

• припинення терористичних актів;
• протидія незаконним збройним формуванням, терористичним організаціям, розвідувально-диверсійним групам іноземних держав;
• забезпечення проведення співробітниками СБУ оперативно-розшукових, контррозвідувальних заходів, процесуальних дій;
• участь у здійсненні охорони органів державної влади та посадових осіб, а також забезпечення безпеки працівників СБУ, органів системи УДО та їх близьких родичів;
• сприяння в межах компетенції СБУ забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану в разі їх оголошення.

З 2014 року бійці спецпідрозділу беруть участь у російсько-українській війні, знищуючи особовий склад та техніку окупантів.

Раніше бійці спецпідрозділу «Альфа» за допомогою бойових дронів знищили бронетехніку та склад боєприпасів російських загарбників.

Також ми повідомляли, що воїни окремого розвідувального підрозділу Десантно-штурмових військ за допомогою ударного безпілотника знищили російський БТР-82 разом із екіпажем.

Фото: ssu.gov.ua.