Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

У підвалі мріяла про бокс: історія юної чемпіонки з Маріуполя, що вміє тримати удар

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Після початку повномасштабної війни в нашій країні склалася унікальна ситуація: вперше за багато років мільйони російськомовних православних українців поселилися поруч з україномовними католиками на Галичині та Закарпатті. Трохи відчувається напруга, чи не так?

Тому в цьому проєкті ми розповідаємо про переселенців, які, попри ці релігійні та культурні розбіжності, успішно адаптувалися та інтегрувалися в життя регіону й допомагають зробити це іншим.

Коли в холодному підвалі маріупольської багатоповерхівки всі мріяли про теплу ванну чи улюблену страву, 18-річна дівчина мріяла знову надягти боксерські рукавиці.

24 лютого о 5 ранку її розбудив дзвінок подруги: «Почалось!».

«А я її «почалось» уже кілька днів до того чула. Подумала, що просто панікує. Кажу: «Окей, давай! Я лягаю досипати. У мене ще 10 хвилин до того, як треба збиратись на трешу», — говорить дівчина.

Та того дня Дар’я-Ольга Гутаріна вперше пропустила тренування.

***

Дар’я-Ольга змалку звикла дбати і про себе, і про молодшого брата Артура. У віці 15 років дівчина водила малого на секцію боксу. Було нудно чекати, і вона вирішила спробувати сама. Дуже швидко зрозуміла, що бокс їй подобається більше, ніж уроки дефіле та позування, на які ходила раніше.

Дар’я-Ольга Гутаріна на фестивалі «Майбутнє країни», 2017 рік. Фото надала героїня

Гутаріна стала однією з перших учениць маріупольського тренера з боксу Антона Коссе в ДЮСШ «Атлетик», який до того працював лише з хлопцями.

«Чесно скажу: я думав, що вона за кілька занять здується. Пару тренувань на 6 ранку — і все, не захоче. Але вона не здулась», — пригадує Коссе.

За три місяці Дар’я-Ольга вперше поїхала представляти Донеччину на всеукраїнських змаганнях, ще за сім місяців — удруге. Обидва рази повернулася без медалей.

Спортсменка пообіцяла собі — якщо наступні змагання не виграє, то піде з боксу: «Пам’ятаю, як після другої поразки на всеукраїнських змаганнях ми з тренером спускалися сходами, і він мені каже: «Ну що, ти готова пахати? Два тренування на день — перше о 6 ранку, друге на 5 вечора». І я прямо так закусилась (у значенні затялася — прим. авт.) — я жодної треші не пропустила».

Щовечора Дар’я-Ольга зідзвонювалася з тренером, аби підтвердити ранкове тренування. Такий режим давався непросто, особливо взимку, коли прокидатися треба було ще затемна.

«Якось ввечері Антон Володимирович дзвонить мені підтвердити, чи я буду зранку. Я кажу: «Буду!», а в самої сльози градом покотились», — розповідає дівчина.

Зранку вона вже була на тренуванні. На наступному чемпіонаті України Гутаріна виборола «золото» у ваговій категорії до 48 кг.

Тренер з боксу Антон Коссе та його вихованиця Дар’я-Ольга Гутаріна. Фото надала героїня

Ще одним етапом мав стати чемпіонат Європи 2022 року, але не склалося — почалася повномасштабна війна.

Мама боксерки Юлія Лактюшина говорить, що в перші години війни та загальної паніки саме донька була першою, хто оговтався: «Даша завжди дуже раціональна та зібрана».

«Почали з мамою збирати речі. Мама складала якісь сукні, хвилювалася, що каблуки в машині лишились. Зараз я думаю — ну які каблуки?!» — згадує дівчина.

У перші тижні родина згуртувалася з родичами та друзями: вдень в однокімнатній квартирі на 9 поверсі збиралися 11 людей — найменшому було лише пів року, а на ніч половина йшла до своїх осель.

У перші дні повномасштабного вторгнення родина та друзі згуртувалися в однокімнатній квартирі. Фото надала героїня (сидить на підлозі)

Дар’я-Ольга взяла на себе чергування: коли мати лягала спати, дівчина не засинала, аби в разі чого швидко всіх розбудити.

У кінці лютого зникла електрика, на початку березня — вода.

«Якось зранку прокидаюсь, а Даші нема, малого Артура нема. Дивлюсь у вікно, а вони сніг збирають, аби розтопити його й зробити запаси технічної води. Це Даша сама організувала», — розповідає мама боксерки.

Дар’я-Ольга почала пильнувати, аби всі ресурси родина використовувала максимально ощадливо: «Коли за добу після води пропав газ, ми зрозуміли, що мусимо виживати, наче первісні люди — льодяні стіни, світла немає, води немає, газу немає».

Коли зникло світло, дівчина вимкнула свій на 100% заряджений айфон і вмикала його щодня на кілька секунд, аби перевірити, чи не з’явився зв’язок, й інколи зробити фото. Каже, так їй вдалося розтягти заряд телефона на цілий місяць.

Родина й сусіди готували їжу на вулиці: палили багаття з дерев’яних столиків та стільців, які стояли на літнику (терасі) місцевого кафе. Даша розповідає, що в якийсь момент їй навіть здавалося, що все це — просто така весела пригода: багаття з меблів, усі разом готують їжу.

«Найсмачніші були «плюшки» — смажені на сковороді коржики, по суті — хліб. Пам’ятаю, якраз почався обстріл, а у нас ці плюшки смажаться. Мій дядько вибіг, приніс 3 штучки на всіх. Ми їх просто руками гарячі розірвали, кожному по шматочку. Які ж вони були смачні!» — пригадує боксерка.

Спали всі в куртках: і тому, що холодно, і тому, що треба бути завжди готовим вибігти з будинку, якщо раптом прилетить.

Даша навіть розставила в коридорі взуття всієї родини у тій послідовності, в якій вони мали б вибігати. Продумала, хто має першим бігти до машини, хто має вести та нести дітей.

«Просила всіх ставити своє взуття саме за цією схемою», — розповідає вона.

На 8 березня дядько Даші навіть приніс додому тюльпани: власники квіткових бізнесів роздавали їх за безцінь, а то й просто так — квіти більше не були потрібні в місті, на яке летіли бомби та снаряди.

Того ж дня повз будинок, де жила родина, їхала колона машин. Даша вибігла та зупинила одну: куди? Їй відповіли, що нібито відкрили зелений коридор, аби місцеві могли виїхати. Зв’язку, аби перевірити цю інформацію, не було, тож родина вирішила, що ризикувати не буде. Пізніше з’ясувалося, що більшість із цих автівок розстріляли росіяни.

Аби якось відволікати дітей — рідного братика та двох двоюрідних — дівчина грала з ними в карти та в «мафію». Одну з таких ігор, каже Дар’я-Ольга, її родина не забуде ніколи.

На словах «Місто засинає, прокидається мафія…» квартира задрижала від потужного вибуху. Шибки у вікнах вибило ударною хвилею, але частина скалок лишилася висіти на скотчі, яким Даша завбачливо заклеїла всі вікна ще на початку вторгнення.

«Моя стратегія з розставленим взуттям не спрацювала, бо в паніці всі кинулися до дверей одночасно», — пригадує дівчина події 12 березня 2022 року.

Діти й дорослі скупчилися та завмерли в коридорі, бо це було найбезпечніше місце в однокімнатній квартирі — за двома стінами. Родину охопила паніка.

«Мама плаче, я заспокоюю її. Тут зривається на плач тітка — я до неї. Навіть брат Артур, який раніше не плакав і не лякався далеких вибухів, не витримав — у нього сталася істерика. Він так сильно плакав, аж я  боялася, що він зійде з розуму. Він не реагував ні на що», — розповідає спортсменка.

Сама Даша заборонила собі плакати. Під час тренувань тренер часто повторював: «Тримай контроль, тримай форму, не розкисай».

«Дала собі обіцянку, що заплачу лише коли ми всі виберемося з Маріуполя. А до того розклеюватись не можна — має хтось триматися», — каже дівчина.

З шокового стану родину вивів крик з під’їзду: «Будинок горить!».

Згорілі авто на подвір’ї будинку після прильоту 12 березня 2022 року. Фото надала героїня

Снаряд прилетів просто на подвір’я будинку. Обидві машини родини згоріли, а з ними й надія на те, що можна буде виїхати, щойно буде надійний «зелений коридор».

З того дня сімʼя перебралася жити до підвалу. Дар’я-Ольга розповідає, що там зібралися кілька десятків людей.

Дівчина й тут пильнувала, аби на одну кімнату (а всього їх було в підвалі чотири) горіло не більше однієї свічки, щоб вистачило на довше. Розподілила на рівні невеличкі порції запаси солодощів і щодня видавала їх дітворі.

«15 березня, на мамин день народження, видала дітям по 4 цукерки та 3 печенюшки — свято ж», — ділиться вона.

Даша роздобула кульки й надула їх зранку, аби хоч трохи порадувати маму. «Ввечері ми відкрили не одну консерву, а цілих дві, аби відсвяткувати», — згадує.

Спочатку всі трохи піджартовували з неї через таку скрупульозність, але вже за кілька днів зрозуміли, чому це важливо: ніхто й гадки не мав, скільки ще доведеться жити в підвалі. 

Життя в маріупольському підвалі. Дядько Даші з дружиною та 6-місячним сином. Березень 2022 року. Фото надала героїня

Даша каже, що коли ввечері підвал занурювався в темряву, й усі збиралися біля однієї свічки, було найтяжче. Дівчина пропонувала гуртом помріяти про те, хто що зробить і куди поїде, коли вони всі виберуться з Маріуполя. Хтось мріяв про теплу ванну, хтось — про улюблену їжу, хтось понад усе хотів побачитися з рідними.

«А я мріяла про те, як знайду тренера та знову побоксую, як колись», — усміхається Дар’я-Ольга. Аби підтримувати форму, вона кілька разів на день робила підходи на відтискання.

Гроші швидко втратили свою цінність. Дівчина розповідає: «Алкоголь і цигарки ніби 100 доларів було — найвища «купюра». Але в родини залишилась інша «валюта».

Якось вони дізналися, що незнайомі люди виїжджали вантажівкою, і їм потрібне було пальне. А в родини Даші якраз зберігся запас бензину в каністрах, який зробили ще на початку вторгнення.  

На збори мали годину. Дар’я-Ольга піднялась у квартиру, аби зібрати якісь речі. За домовленістю кожен пасажир міг взяти з собою лише невелику сумку.

«Собі я поклала боксерські рукавиці, шолом і форму. Подумала, що одяг собі ще куплю, а ці речі для мене справді важливі», — пригадує спортсменка.

Тренер часто повторював Дар’ї-Ользі: «Тримай контроль, тримай форму, не розкисай». Фото надав тренер боксерки Антон Коссе

Далі була довга дорога до Запоріжжя. Кожен блокпост був випробуванням: десь пропускали без особливих допитів, а десь російські військові були під алкоголем чи наркотиками, і це була наче бочка з порохом.

На більшості шляху Даша могла лише вгадувати, що відбувається навколо, бо їхала в кузові, закритому брезентом.

Дорога, яка раніше займала 3,5 години, розтяглася більш ніж на добу. На ніч родина зупинилася ще на окупованій території: — просто в незнайомих людей у якомусь селі. Там вперше за довгий час усі зняли куртки й змогли зігрітись.

«Я ніколи не забуду, як розкутали крихітку-племінника — він же весь час був закутаний, як капустка, бо в підвалі холодно. Лише на хвилинку його розмотували, аби перемінити пелюшки. А тут ми в будинку, де тепло-тепло, і він вперше за довгий час лежав голенький. І просто почав сам сміятися — ніхто його не забавляв, не торкався, але він просто радів ось цьому теплу, цій свободі руху. Це було до мурашок: на ковдрочці лежить голе немовля і сміється саме до себе, а навколо завмерли дорослі зі сльозами на очах», — пригадує Дар’я-Ольга.

Врешті на надцятому блокпосту змучені пасажири в темряві кузова почули найбажаніші слова: «Слава Україні!».

«Коли ми нарешті спіймали мережу, першими я набрала дідуся з бабусею, а потім одразу тренера…» — на цих словах Даша опускає голову так, аби розпущене волосся сховало її обличчя і я не побачила її сльози. Розмова переривається.

Коли в Запоріжжі змучена родина нарешті змогла прийняти душ та відпочити, лежачи на ліжку у квартирі друзів, Даша вперше з початку великої війни заплакала. Вона не могла зупинитися три години, не могла пояснити рідним, що коїться — плакала, доки не закінчилися сльози.

Дар’я-Ольга Гутаріна на розминці перед поєдинком. Фото надала героїня

Увесь цей час Антон Коссе намагався знайти Дар’ю-Ольгу.

«Я не знав, де вона і як, бо зв’язку не було. Я просив знайомих військових у Маріуполі пошукати її, передати їй якісь продукти, але це було неможливо в той час. Я не знав, чи вона виїхала, чи… Але вірив, що вона вистоїть, вибереться, бо я знаю її характер», — розповідає він.

Разом з дружиною та маленькою донечкою він зумів виїхати з Маріуполя до Івано-Франківська в перші дні вторгнення.

Дар’я-Ольга оселилась у тому ж місті та вступила до Прикарпатського національного університету на факультет «Фізичне виховання та спорт», аби в майбутньому теж стати тренеркою. Живе в кімнаті гуртожитку спортивної школи, де нині викладає Антон.

«Ми з дружиною жартуємо, що в нас тепер дві доньки: маленька Мілана й віднедавна старша Даша. У нас є навіть спеціальний день, коли ми свою семирічну доньку залишаємо з Дашею. Після Маріуполя Даша дуже подорослішала», говорить Коссе.

Родина дівчини виїхала за кордон, та Даша залишати Україну навідріз відмовилась.

«Я розуміла, що для неї дуже важлива її кар’єра української боксерки, — каже мама Даші. — Плюс я впевнена в тренері, що він завжди її підстрахує і потурбується. Інакше я б не залишила її».

Рефері підіймає Дашину руку на знак перемоги в поєдинку. Швеція, 2022 рік. Фото зі сторінки Івано-Франківської ОДЮСШ у Facebook

***

У травні 2022 року у шведському Борусі зібралися понад 300 спортсменок з 30 країн світу. На п’єдестал Міжнародного турніру з боксу «The Golden Girl Championship» у категорії до 52 кг піднялася тендітна дівчина, загорнута в жовто-блакитний прапор — українська боксерка Дар’я-Ольга Гутаріна, яка ще два місяці тому відтискалася від сирої підлоги маріупольського підвалу.

Нині дівчина наполегливо тренується, аби привезти до України не лише бронзу зі Швеції, але в майбутньому й золото з Олімпійських ігор.  

Коментарі

Суспільство

Психологічна підтримка для переселенців: в Україні запустили новий проєкт

Опубліковано

Проєкт для психологічної підтримки ВПО із Донецької області запрацював у трьох центрах: у Рівному, Тернополі та Івано-Франківську.

Про це повідомили в Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Ініціативу запустив благодійний фонд «ЯМаріуполь». Організатори вказують, що у межах проєкту люди зможуть покращити свій психологічний та емоційний стан і краще адаптуватися у нових регіонах.

У центрах переселенці зможуть відвідувати групові сесії, заняття з арттерапії та музикотерапії, а також приєднуватися до виїздів на природу.

Читайте також: Психологічна підтримка в ЗСУ: Міноборони оголосило про впровадження нової програми

Разом із тим фахівці проводитимуть культурні й освітні заходи для ВПО, а також майстер-класи з технік саморегуляції та розвитку емоційної стійкості.

Організатори очікують, що проєкт може охопити понад десять тисяч людей різного віку.

Ініціативу реалізує БФ «ЯМаріуполь» у межах проєкту «Допомога ВПО в Західному регіоні через місцеві партнерства» спільно з БФ «Крила надії» й за підтримки Міністерства внутрішніх справ Чехії та програми «Допомога на місці».

Раніше ми писали про те, що «Громади зобов’язані допомагати переселенцям»: як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім.

Фото обкладинки: Freepik

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Український трилер «БожеВільні» зібрав понад 4 мільйони гривень за три тижні прокату

Опубліковано

Дебютний трилер Дениса Тарасова «БожеВільні» продовжує привертати увагу глядачів. За три тижні прокату стрічка зібрала понад 4,1 млн грн, а її подивилися більше ніж 26 тисяч людей.

Про це повідомили у Державному агентстві з питань кіно.

Про що фільм?

«БожеВільні» занурює глядачів у похмуру реальність каральної психіатрії в СРСР 1970-х років.
Головний герой, Андрій, потрапляє до психіатричної лікарні через захоплення забороненою західною рок-музикою. Перед ним стоїть непростий вибір: співпрацювати з КДБ чи розкрити правду про тортури, які переживають ув’язнені.

Відео: FILM.UA Group

Нагадаємо, що орган із труб і уламків ракет звучатиме на вокзалі у Львові.

Фото обкладинки: фільм «БожеВільні».

Коментарі

Читати далі

Суспільство

«Громади зобов’язані допомагати переселенцям». Як на Чернігівщині підтримують тих, хто втратив дім

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

У Бобровицькій громаді на Чернігівщині зараз живуть понад 2 тисячі переселенців. Крім житла, роботи, гуманітарки та допомоги з документами, ці люди потребують психологічної підтримки, тому влада у співпраці з благодійниками створила для них безкоштовний соціально-психологічний простір.

Як це реалізували, розповідає ШоТам.

Михайло Ділок

директор центру надання соціальних послуг Бобровицької сільської ради.

Уся допомога є безкоштовною

Наш соціально-психологічний простір створений на базі місцевого центру надання соціальних послуг. З втіленням цього проєкту нам допомогла благодійна організація «Право на захист». Усі послуги простору безкоштовні.

Крім як по психологічну допомогу, переселенці приходять до нас із різними питаннями. От днями чоловік з інвалідністю із Запорізької області звертався щодо ремонту електрики в будинку, куди його заселили. Інша сім’я живе в будинку, де немає газу, тому потрібно допомогти з дровами, адже стало холодніше. Ми стараємося всім допомогти, чим можемо — надаємо продукти, постіль, теплий одяг, через благодійників дістаємо ліки, допомагаємо оформити документи.

Центр соціальних послуг Бобровицької сільської ради. Фото: ШоТам

Геннадій Іванюк

виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Чернігівської області 

«Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно»

Наша Бобровицька громада має значну допомогу від Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» — матеріальну підтримку, а також тренінги для фахівців. Нам допомагають відновитися після бойових дій, адже росіяни окупували 9 сіл громади та знищили понад 160 будівель. 

Проєкт виділив нам багато необхідної техніки: пересувні фари для роботи вночі, екскаватор для ремонту доріг, а також чотири дробарки для переробки деревини. Тепер ми безкоштовно забезпечуємо переселенців дровами, аби вони могли опалити своє нове житло. 

Їхні діти навчатимуться у відновленій опорній школі, адже «ГОВЕРЛА» фінансує там ремонт і допомагає створити бомбосховище. Проте не менш важливим є й моральний стан переселенців, тому ми створили для них соціально-психологічний простір. У майбутньому хочемо виділити під нього окреме приміщення та найняти на роботу більше фахівців.

Геннадій Іванюк і Михайло Ділок спілкуються про розвиток соціально-психологічного простору. Фото: ШоТам

Вважаю, що громади зобов’язані допомагати переселенцям знайти житло та роботу, адже ці люди втратили свій дім. Ми хочемо, аби їм було в нас комфортно, і щоб вони не мусили їздити по інших містах у пошуках житла.

Марина Бушеленко

психологиня соціально-психологічного простору у Бобровицькій громаді

Люди часто бояться психологів, але ми хочемо допомогти

Я — дружина загиблого воїна, мама та психологиня, яка щось робить, аби допомогти іншим. Коли люди покидають свій дім і переїжджають у нове середовище, вони не знають, що на них чекає. 

Ми зустрічаємося з клієнтами індивідуально раз на тиждень, сеанс триває 45 хвилин. Часто до мене звертаються молоді мами з дітьми, які стають розгубленими на новому місці.

От нещодавно до мене приходила жінка з Сум, у якої там залишилися батьки. Через це вона відчуває постійну тривогу, тому я стараюся допомогти їй зібратися та навчитися боротися з тривогою, аби не переносити її на свою дитину. 

Часто люди бояться психологів, але ми хочемо допомогти. Я не даю порад, не засуджую, а слухаю та намагаюся допомогти розібратися з хаосом в голові, скерувати людину в правильному напрямку. Тоді на душі стає легше, адже зі мною можна поплакати та бути собою.

Переселенка Лариса Бабій на прийомі в психологині Марини Бушеленко. Фото: ШоТам

Після нашої роботи вони завжди дякують і зазначають, що бачать зміни: діти адаптуються в садочках, налагоджують сон і свій емоційний стан. Я допомагаю жінкам звернути увагу на власні бажання та згадати про свої базові потреби.

Я завжди раджу планувати своє майбутнє, бо якщо ви знаєте, чого прагнете, то відволікаєтеся від стресу. Насамперед це потрібно дорослим, але я працюю також з дітьми та підлітками. Перші сеанси ми проводимо за присутності їхніх батьків, а далі вже самі.

Марина Бушеленко біля будівлі соціально-психологічного простору для переселенців Бобровицької громади. Фото: ШоТам

Зараз ми починаємо співпрацювати з психологами з інших центрів, а ще плануємо проводити для переселенців у місті різноманітні тренінги. Наступного літа хочемо відкрити інклюзивну кімнату для дітей з інвалідністю та загалом завдяки психологічним технікам допомагати людям жити краще.

Коментарі

Читати далі