У підвалі мріяла про бокс: історія юної чемпіонки з Маріуполя, що вміє тримати удар

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах

Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Після початку повномасштабної війни в нашій країні склалася унікальна ситуація: вперше за багато років мільйони російськомовних православних українців поселилися поруч з україномовними католиками на Галичині та Закарпатті. Трохи відчувається напруга, чи не так?

Тому в цьому проєкті ми розповідаємо про переселенців, які, попри ці релігійні та культурні розбіжності, успішно адаптувалися та інтегрувалися в життя регіону й допомагають зробити це іншим.

Інші матеріали спецпроєкту

Коли в холодному підвалі маріупольської багатоповерхівки всі мріяли про теплу ванну чи улюблену страву, 18-річна дівчина мріяла знову надягти боксерські рукавиці.

24 лютого о 5 ранку її розбудив дзвінок подруги: «Почалось!».

«А я її «почалось» уже кілька днів до того чула. Подумала, що просто панікує. Кажу: «Окей, давай! Я лягаю досипати. У мене ще 10 хвилин до того, як треба збиратись на трешу», — говорить дівчина.

Та того дня Дар’я-Ольга Гутаріна вперше пропустила тренування.

***

Дар’я-Ольга змалку звикла дбати і про себе, і про молодшого брата Артура. У віці 15 років дівчина водила малого на секцію боксу. Було нудно чекати, і вона вирішила спробувати сама. Дуже швидко зрозуміла, що бокс їй подобається більше, ніж уроки дефіле та позування, на які ходила раніше.

Гутаріна стала однією з перших учениць маріупольського тренера з боксу Антона Коссе в ДЮСШ «Атлетик», який до того працював лише з хлопцями.

«Чесно скажу: я думав, що вона за кілька занять здується. Пару тренувань на 6 ранку — і все, не захоче. Але вона не здулась», — пригадує Коссе.

За три місяці Дар’я-Ольга вперше поїхала представляти Донеччину на всеукраїнських змаганнях, ще за сім місяців — удруге. Обидва рази повернулася без медалей.

Спортсменка пообіцяла собі — якщо наступні змагання не виграє, то піде з боксу: «Пам’ятаю, як після другої поразки на всеукраїнських змаганнях ми з тренером спускалися сходами, і він мені каже: «Ну що, ти готова пахати? Два тренування на день — перше о 6 ранку, друге на 5 вечора». І я прямо так закусилась (у значенні затялася — прим. авт.) — я жодної треші не пропустила».

Щовечора Дар’я-Ольга зідзвонювалася з тренером, аби підтвердити ранкове тренування. Такий режим давався непросто, особливо взимку, коли прокидатися треба було ще затемна.

«Якось ввечері Антон Володимирович дзвонить мені підтвердити, чи я буду зранку. Я кажу: «Буду!», а в самої сльози градом покотились», — розповідає дівчина.

Зранку вона вже була на тренуванні. На наступному чемпіонаті України Гутаріна виборола «золото» у ваговій категорії до 48 кг.

Ще одним етапом мав стати чемпіонат Європи 2022 року, але не склалося — почалася повномасштабна війна.

Мама боксерки Юлія Лактюшина говорить, що в перші години війни та загальної паніки саме донька була першою, хто оговтався: «Даша завжди дуже раціональна та зібрана».

«Почали з мамою збирати речі. Мама складала якісь сукні, хвилювалася, що каблуки в машині лишились. Зараз я думаю — ну які каблуки?!» — згадує дівчина.

У перші тижні родина згуртувалася з родичами та друзями: вдень в однокімнатній квартирі на 9 поверсі збиралися 11 людей — найменшому було лише пів року, а на ніч половина йшла до своїх осель.

Дар’я-Ольга взяла на себе чергування: коли мати лягала спати, дівчина не засинала, аби в разі чого швидко всіх розбудити.

У кінці лютого зникла електрика, на початку березня — вода.

«Якось зранку прокидаюсь, а Даші нема, малого Артура нема. Дивлюсь у вікно, а вони сніг збирають, аби розтопити його й зробити запаси технічної води. Це Даша сама організувала», — розповідає мама боксерки.

Дар’я-Ольга почала пильнувати, аби всі ресурси родина використовувала максимально ощадливо: «Коли за добу після води пропав газ, ми зрозуміли, що мусимо виживати, наче первісні люди — льодяні стіни, світла немає, води немає, газу немає».

Коли зникло світло, дівчина вимкнула свій на 100% заряджений айфон і вмикала його щодня на кілька секунд, аби перевірити, чи не з’явився зв’язок, й інколи зробити фото. Каже, так їй вдалося розтягти заряд телефона на цілий місяць.

Родина й сусіди готували їжу на вулиці: палили багаття з дерев’яних столиків та стільців, які стояли на літнику (терасі) місцевого кафе. Даша розповідає, що в якийсь момент їй навіть здавалося, що все це — просто така весела пригода: багаття з меблів, усі разом готують їжу.

«Найсмачніші були «плюшки» — смажені на сковороді коржики, по суті — хліб. Пам’ятаю, якраз почався обстріл, а у нас ці плюшки смажаться. Мій дядько вибіг, приніс 3 штучки на всіх. Ми їх просто руками гарячі розірвали, кожному по шматочку. Які ж вони були смачні!» — пригадує боксерка.

Спали всі в куртках: і тому, що холодно, і тому, що треба бути завжди готовим вибігти з будинку, якщо раптом прилетить.

Даша навіть розставила в коридорі взуття всієї родини у тій послідовності, в якій вони мали б вибігати. Продумала, хто має першим бігти до машини, хто має вести та нести дітей.

«Просила всіх ставити своє взуття саме за цією схемою», — розповідає вона.

На 8 березня дядько Даші навіть приніс додому тюльпани: власники квіткових бізнесів роздавали їх за безцінь, а то й просто так — квіти більше не були потрібні в місті, на яке летіли бомби та снаряди.

Того ж дня повз будинок, де жила родина, їхала колона машин. Даша вибігла та зупинила одну: куди? Їй відповіли, що нібито відкрили зелений коридор, аби місцеві могли виїхати. Зв’язку, аби перевірити цю інформацію, не було, тож родина вирішила, що ризикувати не буде. Пізніше з’ясувалося, що більшість із цих автівок розстріляли росіяни.

Аби якось відволікати дітей — рідного братика та двох двоюрідних — дівчина грала з ними в карти та в «мафію». Одну з таких ігор, каже Дар’я-Ольга, її родина не забуде ніколи.

На словах «Місто засинає, прокидається мафія…» квартира задрижала від потужного вибуху. Шибки у вікнах вибило ударною хвилею, але частина скалок лишилася висіти на скотчі, яким Даша завбачливо заклеїла всі вікна ще на початку вторгнення.

«Моя стратегія з розставленим взуттям не спрацювала, бо в паніці всі кинулися до дверей одночасно», — пригадує дівчина події 12 березня 2022 року.

Діти й дорослі скупчилися та завмерли в коридорі, бо це було найбезпечніше місце в однокімнатній квартирі — за двома стінами. Родину охопила паніка.

«Мама плаче, я заспокоюю її. Тут зривається на плач тітка — я до неї. Навіть брат Артур, який раніше не плакав і не лякався далеких вибухів, не витримав — у нього сталася істерика. Він так сильно плакав, аж я  боялася, що він зійде з розуму. Він не реагував ні на що», — розповідає спортсменка.

Сама Даша заборонила собі плакати. Під час тренувань тренер часто повторював: «Тримай контроль, тримай форму, не розкисай».

«Дала собі обіцянку, що заплачу лише коли ми всі виберемося з Маріуполя. А до того розклеюватись не можна — має хтось триматися», — каже дівчина.

З шокового стану родину вивів крик з під’їзду: «Будинок горить!».

Снаряд прилетів просто на подвір’я будинку. Обидві машини родини згоріли, а з ними й надія на те, що можна буде виїхати, щойно буде надійний «зелений коридор».

З того дня сімʼя перебралася жити до підвалу. Дар’я-Ольга розповідає, що там зібралися кілька десятків людей.

Дівчина й тут пильнувала, аби на одну кімнату (а всього їх було в підвалі чотири) горіло не більше однієї свічки, щоб вистачило на довше. Розподілила на рівні невеличкі порції запаси солодощів і щодня видавала їх дітворі.

«15 березня, на мамин день народження, видала дітям по 4 цукерки та 3 печенюшки — свято ж», — ділиться вона.

Даша роздобула кульки й надула їх зранку, аби хоч трохи порадувати маму. «Ввечері ми відкрили не одну консерву, а цілих дві, аби відсвяткувати», — згадує.

Спочатку всі трохи піджартовували з неї через таку скрупульозність, але вже за кілька днів зрозуміли, чому це важливо: ніхто й гадки не мав, скільки ще доведеться жити в підвалі. 

Даша каже, що коли ввечері підвал занурювався в темряву, й усі збиралися біля однієї свічки, було найтяжче. Дівчина пропонувала гуртом помріяти про те, хто що зробить і куди поїде, коли вони всі виберуться з Маріуполя. Хтось мріяв про теплу ванну, хтось — про улюблену їжу, хтось понад усе хотів побачитися з рідними.

«А я мріяла про те, як знайду тренера та знову побоксую, як колись», — усміхається Дар’я-Ольга. Аби підтримувати форму, вона кілька разів на день робила підходи на відтискання.

Гроші швидко втратили свою цінність. Дівчина розповідає: «Алкоголь і цигарки ніби 100 доларів було — найвища «купюра». Але в родини залишилась інша «валюта».

Якось вони дізналися, що незнайомі люди виїжджали вантажівкою, і їм потрібне було пальне. А в родини Даші якраз зберігся запас бензину в каністрах, який зробили ще на початку вторгнення.  

На збори мали годину. Дар’я-Ольга піднялась у квартиру, аби зібрати якісь речі. За домовленістю кожен пасажир міг взяти з собою лише невелику сумку.

«Собі я поклала боксерські рукавиці, шолом і форму. Подумала, що одяг собі ще куплю, а ці речі для мене справді важливі», — пригадує спортсменка.

Далі була довга дорога до Запоріжжя. Кожен блокпост був випробуванням: десь пропускали без особливих допитів, а десь російські військові були під алкоголем чи наркотиками, і це була наче бочка з порохом.

На більшості шляху Даша могла лише вгадувати, що відбувається навколо, бо їхала в кузові, закритому брезентом.

Дорога, яка раніше займала 3,5 години, розтяглася більш ніж на добу. На ніч родина зупинилася ще на окупованій території: — просто в незнайомих людей у якомусь селі. Там вперше за довгий час усі зняли куртки й змогли зігрітись.

«Я ніколи не забуду, як розкутали крихітку-племінника — він же весь час був закутаний, як капустка, бо в підвалі холодно. Лише на хвилинку його розмотували, аби перемінити пелюшки. А тут ми в будинку, де тепло-тепло, і він вперше за довгий час лежав голенький. І просто почав сам сміятися — ніхто його не забавляв, не торкався, але він просто радів ось цьому теплу, цій свободі руху. Це було до мурашок: на ковдрочці лежить голе немовля і сміється саме до себе, а навколо завмерли дорослі зі сльозами на очах», — пригадує Дар’я-Ольга.

Врешті на надцятому блокпосту змучені пасажири в темряві кузова почули найбажаніші слова: «Слава Україні!».

«Коли ми нарешті спіймали мережу, першими я набрала дідуся з бабусею, а потім одразу тренера…» — на цих словах Даша опускає голову так, аби розпущене волосся сховало її обличчя і я не побачила її сльози. Розмова переривається.

Коли в Запоріжжі змучена родина нарешті змогла прийняти душ та відпочити, лежачи на ліжку у квартирі друзів, Даша вперше з початку великої війни заплакала. Вона не могла зупинитися три години, не могла пояснити рідним, що коїться — плакала, доки не закінчилися сльози.

Увесь цей час Антон Коссе намагався знайти Дар’ю-Ольгу.

«Я не знав, де вона і як, бо зв’язку не було. Я просив знайомих військових у Маріуполі пошукати її, передати їй якісь продукти, але це було неможливо в той час. Я не знав, чи вона виїхала, чи… Але вірив, що вона вистоїть, вибереться, бо я знаю її характер», — розповідає він.

Разом з дружиною та маленькою донечкою він зумів виїхати з Маріуполя до Івано-Франківська в перші дні вторгнення.

Дар’я-Ольга оселилась у тому ж місті та вступила до Прикарпатського національного університету на факультет «Фізичне виховання та спорт», аби в майбутньому теж стати тренеркою. Живе в кімнаті гуртожитку спортивної школи, де нині викладає Антон.

«Ми з дружиною жартуємо, що в нас тепер дві доньки: маленька Мілана й віднедавна старша Даша. У нас є навіть спеціальний день, коли ми свою семирічну доньку залишаємо з Дашею. Після Маріуполя Даша дуже подорослішала», — говорить Коссе.

Родина дівчини виїхала за кордон, та Даша залишати Україну навідріз відмовилась.

«Я розуміла, що для неї дуже важлива її кар’єра української боксерки, — каже мама Даші. — Плюс я впевнена в тренері, що він завжди її підстрахує і потурбується. Інакше я б не залишила її».

***

У травні 2022 року у шведському Борусі зібралися понад 300 спортсменок з 30 країн світу. На п’єдестал Міжнародного турніру з боксу «The Golden Girl Championship» у категорії до 52 кг піднялася тендітна дівчина, загорнута в жовто-блакитний прапор — українська боксерка Дар’я-Ольга Гутаріна, яка ще два місяці тому відтискалася від сирої підлоги маріупольського підвалу.

Нині дівчина наполегливо тренується, аби привезти до України не лише бронзу зі Швеції, але в майбутньому й золото з Олімпійських ігор.