У пам’ять про маму. Історія лікарки з Бучі, яка рятує літніх та маломобільних людей із прифронтових територій

Родину лікарки Оксани Мироненко війна застала вже двічі: вперше у Луганську, а цьогоріч – у Бучі. Вона вірила, що на Київщині її рідні будуть у безпеці, але помилилася. Через повномасштабне вторгнення жінка втратила маму, а батько лікарки отримав поранення.

У памʼять про найріднішу людину Оксана разом із сестрою заснувала благодійний фонд «Наш сокіл». Він займається лікуванням та розселенням евакуйованих із гарячих точок літніх людей та людей з інвалідністю. Завдяки фонду вже понад пів тисячі людей змогли почати жити заново. 

У війну залишилися медиками

Я родом із Луганщини. За фахом – лікарка ортопед-травматолог, працюю за спеціалізацією хірургія кисті. Навчалася у Луганську, потім залишилася там працювати. Мій чоловік також лікар-травматолог. У нас двоє дітей. Я любила своє місто і нікуди не хотіла звідти їхати. У нас там була дуже якісна медицина.

У 2014 році в Луганськ прийшла війна. Ми встигли евакуювати дітей, а самі з чоловіком залишилися там, де мають бути лікарі, – на робочому місці. Надавали допомогу пораненим мешканцям. До війни ми працювали в різних медзакладах, а у 2014-му ходили одне до одного й допомагали, де були потрібні.

Коли почалася облога міста, в нас зникло світло, газ і вода, і ми працювали в справжніх воєнно-польових умовах. Чекали, що нас врятують. Але коли зрозуміли, що цього не буде, вирішили виїжджати самостійно. Сіли в машину, завантажили деякі речі, забрали друзів і поїхали.

Виїхали зі сходу й почали жити заново

Ми прибули в Київ, щоб забрати дітей. Відтак у вересні 2014 року влаштувалися жити в Бучі Київської області. Наш будинок на Луганщині вцілів, і якимось дивом ми його продали. Звісно, не за ту ціну, яку він насправді коштував.

Довго шукали роботу – десь із пʼятої спроби таки вдалося. Влаштувалися в «Добробут» у Києві. Ми почали жити заново: мали хороше житло, діти росли. Щоправда, ми багато працювали. Я завжди кажу: 29 робочих днів на місяць – і у тебе все буде гаразд.

У Бучі почувалася в повній безпеці

Коли з усіх сторін говорили, що буде повномасштабне вторгнення, ми хвилювалися. Але, може, трішки спокійніше реагували, ніж інші, бо вже все це бачили. Та певні запаси продуктів зробили, документи зібрали в купу.

І все ж я сподівалася, що до нас війна не дійде, що вона буде десь далеко. Де-де, а на Київщині я відчувала себе в безпеці. Вважала чимось нереальним, щоб окупанти сюди дійшли. А вони рухалися танками по полях, прострілювали місцевості, і їх ніхто не зупинив.

Напередодні вторгнення мої батьки були у Щасті Луганської області. З 21 лютого там сильно збільшилася кількість обстрілів. Вони вирішили їхати до нас у Бучу. Виїхали 22 лютого, а вже наступного дня почалася війна. 

Вивезла дітей, щоб вони не бачили війну

У день вторгнення мій чоловік був на чергуванні, а я – вдома з дітьми. Прокинулася, почувши перший вибух. Зі словами: «Та не може бути!» ввімкнула новини. Потім подзвонили батьки. Було неприємно розуміти, що дійсно почалася війна.

Коли 26 лютого в нас зникла електрика і вдома стало холодно, ми вирішили, що далі чекати не можемо. Я подивилася в очі своїй доньці й подумала, що вона не має зустрітися з війною так близько.

Читайте також: Втратив ногу, рятуючи дітей. Історія лікаря, який до останнього залишався у Маріуполі та допомагав пораненим

Ми вирішили вивозити дітей до Києва та бути ближче до роботи. Сестра з сім’єю виїхала на другий день, а батьки залишилися в Бучі – не захотіли їхати. Ми з чоловіком продовжували працювати, але це було трохи хаотично.

Паралельно я займала волонтерством: у бучанських групах координувала допомогу людям, пояснювала, як поводитися в таких ситуаціях, що робити, якщо щось болить.

Машина з батьками потрапила під обстріл

4 березня батьки все ж вирішили виїхати. Ми домовилися, що вони заберуть наших дітей і поїдуть на захід, а ми з чоловіком підемо у військовий шпиталь або мобілізуємося. Коли батьки виїжджали з Бучі, в авто влучило щось, схоже на гранату. Мама загинула на місці. Батька контузило, але він зміг вискочити з машини. Намагався витягнути маму, але двері заклинило, машина горіла. Він зрозумів, що не зможе їй нічим допомогти, схопив документи та заховався в якомусь сараї.

Згодом ми до нього додзвонилися, дізналися, що мами більше немає. Розповіли йому, як надати собі першу допомогу. Подзвонили на всі лінії допомоги, але ніхто нічого не міг зробити. Ми зʼясували у батька маршрут, яким він їхав, і через волонтерів знайшли людей, які були у ста метрах від нього. Пощастило, що серед них був фельдшер. Вони під обстрілами забрали батька до себе, надали його допомогу.

Через деякий час із білим рушником він вийшов до ірпінського блокпоста, де були окупанти. Йому пощастило, бо володіє російською мовою, має луганську прописку. Батька пропустили, і він вийшов на Ірпінь. Там його забрав кум, завіз до зруйнованого Романівського моста. На іншому боці батька забрав мій чоловік і привіз до нас. Тато був весь у крові, я його прооперувала. Потім була ще одна операція.

Створили волонтерську ініціативу у памʼять про маму

У Києві ми жили в друзів. А коли вже сталося таке з батьками, вирішили їхати далі. Ми прибули в Івано-Франківськ. Спочатку нас впустили до себе друзі. Та потім все ж вирішили шукати окреме житло. На той момент був великий ажіотаж, і щось знайти було важко. Траплялися шахраї, які виманювали гроші наперед. Згодом ми знайшли будинок, який влаштовував нас за площею. Подружилися з господарями. Зараз ми майже як родичі. 

З роботою ще складніше – всі місця були укомплектовані. Ми з чоловіком як лікарі одразу ж пішли волонтерити у Перший добровольчий хірургічний шпиталь, який був сформований поруч з Івано-Франківськом. Там майже 90% колективу – внутрішні переселенці. Спочатку ми допомагали в його підготовці: розбирали гуманітарні ліки, інструменти. Згодом надавали допомогу пораненим.

Із сестрою у памʼять про маму ми створили благодійну ініціативу «Сокіл». Кошти для нього я спочатку отримувала здебільшого як внески від моїх пацієнтів. У якийсь момент з’явилася можливість відправляти гуманітарну допомогу на схід. Я зібрала вантажівку, ми в межах ініціативи її оплатили, і вона доїхала до Лисичанська. Потім ще були гумвантажі до Бучі.

Згоріли документи – забудьте про виплати

Через знайомих ми дізналися, що була евакуація людей із Сєвєродонецька, і там були травмовані. Я змогла домовитися з Лисецькою лікарнею, яка в Івано-Франківському районі, аби вони взяли собі групу з 51 людини. Вони їхали до Львова, там їх зустріли «швидкі» та автобус, привезли у Лисець. Я разом із лікарями допомагала їх приймати, оформлювати та надавати допомогу.

Згодом було ще 15-20 евакуацій, які ми на якомусь етапі приймали. Загалом ми в лікарнях зустріли понад пів тисячі людей, більшість із яких – це хворі, старенькі, люди з інвалідністю, маломобільні, самотні. Усі вони дуже довго просиділи в підвалах під обстрілами, волонтери вивозили їх надлюдськими зусиллями.

Зазвичай коли таких людей садять на потяг, ні в кого ще немає розуміння, куди вони їдуть. Старенькі потребують особливих умов, а підготовлених місць бракує. І щоразу це завдання на «вирішити зараз». З цим нам допомагає обласний департамент охорони здоров’я. Паралельно ми просили допомоги у Мінсоцполітики, тож поки маломобільні люди лежать у лікарні, їм реєструють статус переселенців.

Також ми допомагаємо переселенцям з оформленням пенсії. Це важко, адже треба їхати в різні установи. Деяких пацієнтів ми по 3-4 години носимо на руках. Багато людей приїжджають без документів, адже в багатьох вони згоріли. Когось дістають прямо з-під завалів, без нічого. Їм, щоб оформити хоча б щось, треба спочатку відновити паспорт. А це складна й довга процедура. Маломобільна людина без документів приречена, якщо їй ніхто не допоможе. Бо чотири місяці вона точно жодних виплат не отримає, та ще й сама оформити все це не зможе.

Називаю себе «волонтеркою-перемовницею»

З самого початку, коли виникла потреба кудись госпіталізувати людей, я була перемовницею: домовляюся з лікарнями, водіями автобусів і «швидких». Потім домовляюся з головами громад, щоб цих переселенців десь поселити. Кому були потрібні ліки, одяг чи засоби гігієни – шукаю, де їх взяти, та розвожу. Фактично супроводжую цих людей на всіх етапах – від їхнього довезення до лікарень і до подальшого поселення.

Згодом ми з сестрою порадилися і вирішили започаткувати свій благодійний фонд «Наш сокіл». Наразі він уже зареєстрований. Через знайомих знайшли волонтерів у команду. Нині у нашому колективі понад 15 людей, включно з фаховими фармацевтами, і ми разом допомагаємо стареньким та людям з інвалідністю.

З пекельного сходу в мальовничі Карпати

Досить важким етапом залишається розселення людей після лікарень. Місця в геріатричних центрах уже зайняті. Частину переселенців забирають до себе родичі в інші області чи закордон, ми з цим допомагаємо. Але трапляється, що рідні не хочуть цим займатися. Я не розумію, як можна кинути своїх стареньких. Спілкування з такими родинами психологічно складне для мене.

Ми співпрацюємо з організацією «Восток-SOS». Вони допомагають нам знаходити та облаштовувати прихисток для самотніх людей. У межах проєкту «Дача в Карпатах» ми шукаємо нікому не потрібні хати в селі, дообладнуємо їх щодо інклюзивності (пандуси, літні душі, біотуалети) і перевозимо туди по 4-5 людей. Маємо багато позитивних відгуків від таких переселенців.

Для тих, хто не хоче їхати в села, ми шукаємо місця скупченого поселення: школи, садочки тощо. Це тимчасове житло, і ми розуміємо, що їх виселять, коли почнеться навчальний сезон. Тому пояснюємо це людям. Але якщо їм цей варіант кращий – веземо туди.

Будуємо для стареньких окремі центри

Також ми разом із «Восток-SOS» впроваджуємо проєкт «Турбаза». Це місця скупченого поселення (стара школа чи інший об’єкт, який не використовується), які ми дообладнуємо та заселяємо людей. В одній кімнаті живуть по 5-6 переселенців. Також співпрацюємо з багатьма фондами, тож можемо надати цим людям продуктові набори, побутову хімію, одяг тощо.

І ще один наш великий проєкт – «Територіальний центр». Знаходимо неподалік від лікарень будівлі, які потребують косметичного ремонту. «Восток-SOS» шукає донорів, які готові оплатити добудову цих місць, щоб перетворити їх на територіальні центри – прихистки для літніх людей. В одному центрі можна буде поселити 30-50 людей, за ними буде догляд з боку фахівців. Таких центрів нам потрібно шість. Перші два – вже в розробці.

Приємно, коли телефонують, аби просто подякувати

Люди, які бажають евакуюватися з небезпечних регіонів, можуть звертатися до організацій «Восток-SOS», Save Ukraine, «Янголи спасіння», «Океани добра» тощо. Вони співпрацюють із владою та армією і вивозять людей. Іноді охочі виїхати звертаються до нас напряму.

Наш фонд дуже потребує допомоги. Завжди потрібні засоби гігієни, як от памперси для дорослих, ліки геріатричної групи, візочки, крісла-туалети, ходунки, постіль, подушки, матраци, ліжка. Ще треба багато їжі, щоб годувати людей у лікарнях. Також потребуємо коштів, щоб усе це купувати та розвозити.

Не відмовимося й від фізичної допомоги. Треба буде спілкуватися з переселенцями, шукати прихисток тощо. Нам потрібна і моральна підтримка. Дуже приємно, коли переселенці дзвонять не для того, щоб щось попросити чи на щось поскаржитися, а щоб подякувати. Це буває не часто, тому що багато літніх людей вже мають розумові проблеми, а ще в них із віком характер стає поганим. Трапляються, що люди не мають проукраїнської позиції, і треба ще пояснювати лікарям, що таке буває. 

Готові знову почати нове життя

Наш будинок у Бучі вцілів, хоча там вже помародерили. Доки не закінчиться війна, я дітей туди не повезу. Окупанти за два дні дійшли до міста, і я боюся, що це повториться. У моєму житті за період війни занадто багато втрат, і я не можу собі дозволити, щоб із дітьми щось сталося.

Щодо роботи, я була, є і буду лікарем-травматологом, і ніколи цього не покину. Як волонтерка планую зробити свій фонд потужним і долучатися до нього не так фізично, як ідейно. Навіть коли закінчиться війна, багато людей не повернуться додому, і їм потрібна буде допомога.

У будь-якому випадку я завжди буду підтримувати інших – як зможу. Важливо, що в цьому мене завжди підтримує мій чоловік і допомагає мені. Якщо пощастить, і ми повернемося додому, – то в Бучі. Якщо ні, значить, знову побудуємо нове життя і будемо тут працювати лікарями та виховувати дітей. Хочу, аби вони завжди могли за себе постояти та ніколи не залишали своїх близьких.