В українській столиці рішенням депутатів Київради з’явилася нова ботанічна пам’ятка «Дерево Цоя» – це дерево верби біля озера Тельбін у Дніпровському районі на Березняках.
За даними Київради, цьому дереву понад 60 років, верба 18 метрів заввишки, має три стовбури, кожен діаметром понад пів метра.
Як повідомляється, у липні 1986-го тут знімався музикант, актор і лідер гурту «Кіно» Віктор Цой у фільмі українського режисера Сергія Лисенка «Кінець канікул».
Зйомки відбувалися через кілька тижнів після Чорнобильської катастрофи.
Реставраційні роботи проводили за міською програмою співфінансування, де частку оплати внесла мешканка будинку — 10 000 грн, а решту суми покрило місто. Загальна вартість реставрації склала 178 тисяч гривень.
Роботи виконувала компанія ТОВ «Спецреставрація». Під час реставрації відновили металеве огородження, яке було пошкоджене ще під час Другої світової війни, замінили плити балкона та встановили нову гідроізоляцію для захисту від подальших пошкоджень.
Програма співфінансування реставрації балконів стартувала у 2019 році та дає можливість мешканцям історичних будинків подати заявку на відновлення балконів, еркерів або лоджій, які знаходяться на головних фасадах і є у приватній власності.
Нагадаємо, що у Львові створять новий агротехнологічний університет: що відомо.
В українських дитячих садках зараз працює 7 тисяч інклюзивних груп, де навчаються понад 14 тисяч дітей з особливими освітніми потребами.
Про це повідомила заступниця міністра освіти і науки з питань дошкільної та інклюзивної освіти Євгенія Смірнова в ефірі телемарафону «Єдині новини».
Як змінюється інклюзивне навчання?
Щороку держава виділяє кошти на підтримку таких дітей. Для порівняння, у 2017 році було лише 600 інклюзивних груп. Зараз їх стало значно більше, але все ще є виклики:
не всі дитсадки мають необхідні методики навчання для дітей з особливими потребами;
бракує фахівців і асистентів вихователів;
деякі дитсадки фізично недоступні для дітей з обмеженими можливостями.
Цього року прийнята стратегія інклюзивного навчання до 2029 року. Її мета — забезпечити інклюзію на всіх рівнях освіти, включно з дитячими садками. Основні завдання:
підготовка нових фахівців зі спеціальної освіти;
створення ресурсних кімнат і безпечних умов у садках;
поліпшення умов праці для асистентів вихователів;
моніторинг якості інклюзивного навчання.
Ці заходи допоможуть зробити навчання доступним і якісним для кожної дитини.
Нагадаємо, що школи на прифронтових територіях отримають по 290 тисяч гривень — Мінреінтеграції.
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
Коли всі родичі Артема Болдирева в окупованому Новоазовську змінили у своїх будинках прапори на «флагі», у хлопця була лише одна мрія — виїхати з-під окупації та жити в Україні. Він поїхав у Маріуполь, але росія наздогнала його й там. Звідти евакуюватися зміг тільки в окуповані міста:
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі».
Для ШоТам Артем розповів, як після переїзду в Херсон організував цех, де шиють тактичний одяг і безкоштовно ремонтують спорядження для військових.
З окупованого Новоазовська до вільної Азовсталі
Родом я з Новоазовська, але з 2014 року це місто окуповане росіянами, тож я завжди чекав на можливість звідти виїхати. Родина залишилася в Новоазовську, і я з ними більше не спілкувався — вони дуже проросійські.
Через росію дістався до Маріуполя — це було на початку 2022 року, за два місяці до повномасштабного вторгнення. У Маріуполі працювали мої знайомі, запропонували роботу й мені. На Азовсталі був приватний риболовецький порт — я там працював коком і жив на кораблі в каюті.
Артем — кухар за освітою та покликанням. Фото надав Артем
Азовсталь постійно обстрілювали, тож ми довгий час перебували на кораблях. Деякі сусідні кораблі, де були мої знайомі, тоді вже опинилися під водою.
До нас приходили військові, і з багатьма ми встигли подружитися. У нас на кораблі був дизель для генератора, тож ми могли зарядити хлопцям телефони та павербанки, приготувати їм поїсти. Натомість вони нам приносили цигарки й продукти.
«Можеш себе врятувати — рятуй»
Раптом хлопці перестали до нас ходити, і ми зі знайомим пішли на блокпост. Там дізналися, що всі наші друзі-військові вже загинули. Нам порадили виходити звідси, евакуюватися з Маріуполя. Сказали: «Деблокади не буде. Можеш себе врятувати — рятуй». Це був час, коли майже все місто було окуповане, окрім Драмтеатру, центру й дороги до Азовсталі. Інша територія була якщо не під росіянами, то там тривали стрілецькі бої.
Ми вийшли з Азовсталі. Згадали, що військові нам казали про евак, який забирає цивільних від Драмтеатру, і вирушили туди. Дорогою відбувалися жахливі речі — хаос і розруха, крики й плач. Люди, які вціліли, ледве трималися на ногах — їхні обличчя й тіла були в ранах, кров просочувалася через одяг. Снаряди руйнували будинки, літали уламки. Над містом піднімалися стовпи диму. У цьому пеклі люди намагалися вижити. Знайомі, які йшли зі мною до театру, передумали та розійшлися, хто куди.
Артем у тоді ще частково окупованому росіянами Маріуполі. Фото надав Артем
Готував страви на мангалі у Драмтеатрі
Я прийшов до Драмтеатру — там було дуже багато цивільних у підвалі. Туди постійно зʼїзджалися люди, які шукали своїх знайомих, свої родини. До тих, хто приїжджав на авто, відразу всі збігалися й пропонували будь-які гроші, щоб їх вивезли з Маріуполя. Один чоловік давав 10 тисяч доларів, щоб його родину евакуювали, але йому відмовляли.
У Драмтеатрі був облаштований побут, зокрема, там були мангали. Я за освітою кухар, тож мені запропонували готувати страви на вогні — я, звісно, погодився.
Цієї ж ночі поряд з театром прилетіла бомба, й усі почали спускатися на перший поверх. Я зайшов до концертної зали та згадав, як грав на гітарі на цій сцені, коли був маленький. Уже не міг заснути — ліг на підлогу, дивився на величезну металеву люстру й думав, що вона зараз на нас впаде.
Артем готує їжу біля Драмтеатру в Маріуполі. Фото надав Артем
Вранці я зібрав свою валізку та вирішив їхати геть. Евак був тільки до Новоазовська, але я в жодному разі не хотів туди повертатися після того, що там побачив за 8 років, тому вирішив іти до Бердянська пішки. Я був у дорозі чотири доби, з них дві провів на блокпостах.
Коли у мене з’явився зв’язок, я зателефонував знайомому, який жив у Генічеську. Сів на маршрутку й приїхав до нього. Він мене нагодував, дав свіжі речі. Я прийняв душ і нарешті поспав.
У Генічеську на Артема чекав товариш, який його тимчасово прихистив. Фото надав Артем
Усюди, де бачив «рускій мір», ставало зле
Поживши там, я зрозумів, що Генічеськ дуже схожий на Новоазовськ — там процвітав «рускій мір». Я читав новини про те, де росіяни, а де наші, щоб вирішити, куди мені далі прямувати. Побачив, що Херсон під окупацією, але подумав, що звідти можна легше виїхати на територію України.
Я підзаробив трохи грошей, зібрав свій рюкзачок і поїхав на автостанцію, де сів на перший автобус до Херсона. Поки був у дорозі, знайшов рієлторку з квартирою, в яку можна було відразу заїхати. Але коли власники побачили, що в мене маріупольська прописка, то здавати мені житло передумали. Однак рієлторка все ж знайшла квартиру в іншому районі.
Я планував влаштуватися десь і заробити гроші, щоб виїхати з-під окупації (тоді хлопців вивозили за вісім тисяч гривень). Я хотів працювати офіціантом, барменом або кухарем, але з роботою було дуже погано.
Зайшов одного разу в бар, а там росіяни відзначали весілля, тож я розвернувся й пішов геть. До того ж я дізнався, що мене оголосили в розшук як «зрадника днр», хоча в мене навіть ніколи не було цього паспорта.
Артем з 2022 року займається волонтерством. Фото надав Артем
Готував для переселенців пʼять разів на день
Мені пощастило, і в Херсоні я зустрів свого давнього приятеля з Новоазовська. Він вчився в Херсонській морській академії, дуже добре знає місто. Він спочатку боявся спілкуватися, бо думав, що я проросійський, але потім ми поговорили, і я розказав, як виходив з Маріуполя, сказав, що хочу жити тільки в Україні.
Грошей на той час у мене вже не було, роботи теж, тож він запропонував мені працювати кухарем у центрі для переселенців — це колишній ресторан, там кухня дуже гарна. Так у переселенців з’явилося пятиразове харчування. Я там працював і жив дуже довго, аж до деокупації.
Артем понад 6 місяців працював у центрі для переселенців, був кухарем. Фото надав Артем
Не взяли до війська через проблеми з ногами
Після звільнення Херсона я вирішив отримати паспорт і військовий квиток та піти у військо. Оформив ID-картку, місяць ходив до ТЦК, але мені постійно казали, що треба донести якийсь документ — чогось постійно не вистачало. Потім все ж зібрав пакет документів і пройшов медогляд.
Артем хотів потрапити до лав ЗСУ, але його не взяли через проблеми зі здоров’ям. Фото надав Артем
У мене проблеми з ногами — вони були поламані, я довго їх лікував. До того ж я важу 130 кілограмів, і якщо додати екіпірування, то ризик повторного перелому кісток дуже високий.
У мене запитали адресу, відправили додому та сказали: «Якщо ти будеш потрібен — ми до тебе прийдемо». Так і вийшло — зараз у мене військторг, тож працівники ТЦК приходять до мене в магазин. Ми добре спілкуємося, підтримуємо зв’язок.
Довгий час Артем лікував ноги через переломи кісток. Фото надав Артем
Шиємо одяг і безкоштовно ремонтуємо спорядження військових
Я ніколи не думав, що стану підприємцем. Військторг — не моя ідея. У Херсоні я познайомився з хлопцем, який хотів відкривати магазин, і йому потрібен був помічник. Там почали відшивати та продавати тактичний одяг, але спершу робили це дуже неякісно. Так склалися обставини, що цей господар магазину зник, дуже некрасиво вчинивши зі своїми працівниками.
В асортименті магазину є все, що потрібно військовим — від убаксів до карематів. Фото надав Артем
Я взявся за справу. Наш бренд зветься «Ефес» — в перекладі з німецької це частина меча або шаблі, яка включає руків’я і захисну частину, яка прикриває руку того, хто тримає зброю. Тобто це та частина, за яку тримають меч, коли ним користуються.
Магазин тактичного спорядженя «Ефес». Фото надав Артем
У нас своє виробництво одягу: штани, убакси, кітелі, куртки, бафи, рукавиці, а також є партнери, у яких закуповуємо взуття й амуніцію. Робимо класні шеврони.
Наприклад, є один особливий місцевий шеврон, який користується популярністю в Херсоні. Він пов’язаний з Дніпром та тим, як наші хлопці перепливають човнами на лівий берег. На цьому шевроні зображено човен з вовком всередині.
Військовим подобається купувати у фізичному магазині, бо ти можеш одразу все поміряти. Жодних сюрпризів із розміром чи посадкою – все можна перевірити на місці. А якщо треба щось підправити, одразу ж можна домовитися про підгонку. Ну і ще важливо: тут завжди є з ким порадитися. Продавці знають, що краще підходить для конкретних умов, і можуть порадити те, що реально випробуване на полі бою. І плюс – не треба чекати доставку, особливо якщо річ потрібна «на вчора».
У мене магазин, кав’ярня і цех. У команді два продавці, бариста, закрійниця (справжня профі з величезним досвідом) і пʼять швачок.
Цех Артема Болдирева. Фото надав Артем
Окрім виробництва, ремонтуємо одяг для військових — це наша така волонтерська діяльність. Військові приходять до нас, знаючи, що тут є цех, і просять терміново відремонтувати речі, бо вже, умовно, сьогодні ввечері їм потрібно повертатися на лівий берег, і це треба зробити негайно.
У цеху стоять величезні стелажі з одягом хлопців, який треба відремонтувати якнайшвидше. Нам іноді навіть не вистачає часу на виробництво товару для магазину, тому будемо збільшувати штат.
Цех Артема Болдирева. Фото надав Артем
Мені комфортно в Херсоні. Нещодавно я був в Одесі по роботі, і стало так ніяково — мирне місто… Я вже звик, що людей на вулицях мало, щось постійно прилітає, дрони розвідувальні літають, постійно ти волонтериш. Ми тут, щоб допомагати одне одному, і це стає частиною нашого життя. Інші міста ніби забули, що поруч іде війна, а я не можу цього забути ні на мить.
Коментарі