Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ця робота змінила моє життя». Чому молодь їде в села і маленькі міста на два роки?

Партнерський матеріал

Опубліковано

Учасники лідерської програми “Навчай для України” розповіли, як на них вплинув дворічний досвід роботи у малих громадах.

Галузь освіти не стоїть на місці: стрімко розвиваються освітні системи, у класах навчають навичкам XXI століття, замість оцінок у щоденнику з’являються мотиваційні наліпки. Проте школярі, які проживають в селах та маленьких містах України, досі не мають багатьох можливостей для розвитку, які доступні для дітей у великих містах, внаслідок чого росте суттєвий розрив у навчальних результатах між селом і містом, який становить понад 2,5 роки. 

Зменшувати освітній розвив та розкривати потенціал дітей, допомагають молоді лідери, які беруть участь в програмі “Навчай для України”. Вони на два роки їдуть в школи маленьких міст та сіл, де викладають один із шкільних предметів, організовують позакласні активності та привносять позитивні зміни у спільноту.

Така модель існує у 58-ми інших організаціях міжнародної мережі Teach For All. Кожного року понад 16 тисяч молодих людей стають учасниками схожих програм і працюють над тим, щоб кожна дитина, незалежно від її місця народження чи проживання, мала можливість реалізувати свій потенціал. Глобальна спільнота дозволяє постійно обмінюватись досвідом та експертизою, а також надає міжнародний нетворк та чимало можливостей для навчання самим учасникам.

Учасники програми “Навчай для України”

Учасники “Навчай для України” — це молоді люди, які отримали диплом бакалавра або магістра будь-якої спеціальності та пройшли відбір організаторами програми.

Педагогічної освіти від кандидатів не вимагають — її можна отримати дистанційно у Київському університеті імені Бориса Грінченка паралельно із вчителюванням у школі. Проте знатися на одному із шкільних предметів — обов’язково. Ті, кого відібрали для участі у програмі, проходять Літній інститут — 5 тижнів інтенсивної підготовки для розвитку лідерських навичок і вчительської майстерності.

Після педагогічної та лідерської підготовки, учасники відправляються в регіони. 

За два роки роботи з дітьми учасники значно прогресують як лідери: поліпшують свої організаторські здібності, розвивають стресостійкість, вчаться вирішувати конфлікти та перестають боятися публічних виступів.

Історії учасників розповідають про шлях їхнього розвитку і допомагають глибше зрозуміти труднощі, з якими стикаються діти у селах і малих містечках.

З Лондона у село на Одещині

Одна із перших учасниць “Навчай для України” розповідає, що про програму дізналася з Фейсбуку: 

До участі у програмі в мене вже був досвід роботи з дітьми та у Лондоні встигла попрацювати, але повернулася в Україну, тому що розуміла: хочу втілювати свої професійні бажання і розвиватися тут. Професію педагога для себе я не розглядала раніше, але завжди мала бажання навчати, а особливо тих, хто цього найбільше потребує. Якщо я можу при цьому ще й впливати на певні соціальні моменти, то буду від цього ще щасливішою.

Ірина Паламарчук, одна із перших учасниць “Навчай для України”, під час практики у Літньому інституті

Як україномовну тернополянку, мене хвилювало те, що я можу потрапити у зовсім інше, з точки зору менталітету, середовище: інша мова, культура, клімат зрештою. Я переїхала до фактично найпівденнішої точки Одеської області, село Приморське, що було дуже неочікувано — саме те, чого боялася.

Як вже я потім зрозуміла, організатори стараються відправляти учасників у кардинально іншу спільноту. Пояснюють це тим, що за таких умов відбувається більш відчутний трансформаційний процес як для учасника, так і для самої спільноти. Вже зараз я радію, що провела  прекрасні два роки саме в цій місцевості і до сих пір це надзвичайно цінно.

До участі у програмі у мене був досвід роботи репетитором математики, працювала також і у груповому форматі із дітьми зі школи міні-моделей та центру дитячого розвитку в Тернополі. Якщо порівнювати дітей із великих міст та сіл, з однієї сторони, всі діти ніби однакові, але труднощі у всіх різні. 

Наприклад, в Тернополі для дітей існує багато можливостей для розвитку. А вже дітям Приморського добиратися на факультативи та гуртки потрібно було в сусіднє місто. Автобус до Вилкового їздить лише до третьої години дня. Тобто після гуртка діти не мають чим повернутися назад. Не кожна сім’я має машину. Тому, якщо ми говоримо про сільські школи, вкрай важливо організовувати спортивні секції, гуртки та культурні центри безпосередньо в школах. 

Читайте також: Про мерів, комуналку та безхатченків. Як книга «У міста є я!» допоможе дітям стати відповідальними мешканцями

Розвиток дітей напряму залежить від розвитку родини та громади, в якій вони зростають. Хоча я жила одразу навпроти школи, проте одразу полюбила велопрогулянки. Крутять педалі тут усі, адже велосипед — це зручно, а добратися з одного кінця села в інший можна дуже швидко. Згодом мені вдалося перетворити це хобі в організацію велотуризму в цій місцевості, що дозволить збільшити наплив туристів, а відповідно покращить доходи місцевих родин та сприятиме розвитку туризму в Приморському зокрема.

Фінансове становище батьків теж доволі відрізняється. Придбати комп’ютер та підключити інтернет має можливість не кожна сім’я. Дистанційне навчання стало для цих сімей теж викликом.

Найбільше за два роки мене вразило те, як діти виросли за літо. Приморське має рекреаційну зону з близько сотнею відпочинкових баз, і мої учні там влітку працюють. Діти в селах змалечку працюють, розуміють, що таке відповідальність. У кожного в сім’ї по 3-5 дітей, город, скотина, свої домашні обов’язки. Частково це заважає їм фокусуватися на здобуванні навичок у напрямках, які їм цікаві.  

Читайте також: Чому молодь все частіше обирає IT: історія підлітка, який заробляє одразу після школи

Проте тут у них є море і плавати вміють усі. Це той ресурс, який допомагає приморським родинам та їх дітям бути здоровими та фізично активними. Але часто зустрічаєш місцевих, які через зайнятість роботою (літо — час для основного заробітку для них) ні разу за сезон так і не побували на пляжі. 

Малюнки учнів учасниці програми “Навчай для України” Ірини Паламарчук, с. Приморське

Ця робота змінила моє життя. Мій ріст відбувався дуже швидко. Я здобувала нові навички, вчилася поруч із іншими учасниками програми та вчителями, щодня — чомусь новому поруч із учнями. Я отримала неймовірний досвід спілкування з дітьми та шкільним колективом. Ситуації бувають різні, зате тепер я можу знайти спільну мову з будь-ким. Я зрозуміла, що для того, щоб щось змінювати варто працювати спільно: залучати батьків, громаду, мотивувати самих школярів.

Може здатися, що два роки участі у програмі — це задовго. Скоріше, замало. Перший рік ти адаптовуєшся, а коли освоївся — твориш зміни. Особисто мені не вистачило цього часу, я би хотіла продовжити участь у програмі ще на рік. Проте і після її завершення участь в житті цієї спільноти не припиняється й досі.

Вчителювати у школі — не просто, але воно того варте. Навіть, якщо хоч одна дитина навчилася чомусь новому від мене, я вже найщасливіша.

Створив гурток історії та шаховий турнір у селі

В школі я викладав історію, інформатику і трішки право. Керував гуртком любителів історії, проводив шахові турніри для дітей. Скажімо так, підтримував шаховий дух. Крім цього, організував гурток Level-дизайну, де ми з учнями вчили теорію ігор та як створювати красиві рівні для гри.

Шаховий турнір у школі села Нові Петрівці

У нас був учень, який взагалі не ходив у школу. Ми з ним почали спілкуватися і йому раптом сподобалась історія. Зацікавили козаки та їхнє озброєння. Він навіть пішов на олімпіаду раз, дуже готувався. Хоч високого місця і не посів, але почав ходити на уроки історії. Після мого уроку одразу йшов додому. Ми й зараз з ним спілкуємося, я надсилаю йому різні цікаві речі, пов’язані з історією. Тобто десь я його цим предметом зачепив.

За два роки я зрозумів, що оцінки третя річ в результаті, тому що висока оцінка не означає успіх в житті, абсолютно. Побачив, наскільки важливе спілкування не лише між учнями, але й між учнями і вчителями, учнями і батьками. Школа це діалог трьох сторін. 

“Навчай для України” це постійне навчання. Як для дітей, так і для учасників. Ми з іншими вчителями-лідерами з’їжджалися з усієї України і збиралися з учасниками когорти на щомісячні зустрічі. Ділилися досвідом та методиками, тим, що вийшло, і тим, що не зовсім. Такі постійні зустрічі в сумі дали дуже хороший результат. Це дозволяє стати сучасним вчителем, який буде нести позитивні зміни в освіту. 

Читайте також: Додаток із щепленнями та аксесуари з банерів: як українська молодь змінює країну

Проте участь у програмі прекрасний досвід не лише для тих, хто хоче бути вчителем. Це можливість пожити в іншому місці, спробувати себе в іншій ролі, отримати додаткову освіту і вдосконалити навички, які будуть принагідні у будь-якій іншій сфері. 

Сучасне викладання англійської: кіноклуб та гурток настільних ігор


До того, як стати учасницею “Навчай для України”, я викладала англійську мову у Британській міжнародній школі та на курсах вивчення іноземних мов. Я бачила, що учням престижної приватної школи було дійсно цікаво навчатися, у них було багато можливостей для розвитку. Це дуже відрізнялося від того досвіду, який я отримала під час університетської практики в в школі. Мені стало образливо, що така якість освіти доступна лише в школах, де навчання коштує великих грошей. Мені захотілося повернутися у звичайну загальноосвітню школу і показати дітям, що викладання — не обов’язково кара за наші гріхи, а навчання може бути цікавим.

На участь у програмі подалися разом із хлопцем. Нам пощастило — відбір пройшли обидвоє і, до того ж, організаторам вдалося знайти школу, де були відкриті одразу дві вакансії. 

Читайте також: Створила сайт у 60 років! Як бабуся в Івано-Франківську робить з пенсіонерів фрілансерів

У школі Першотравневого я викладала англійську. Перший рік  проводила підготовку до ЗНО та ДПА, безкоштовні консультації для всіх бажаючих. А вже на другий рік організувала клуб настільних ігор. Діти починали вивчати прості ігри, наприклад, UNO, а пізніше — більш складні, вже “Еволюцію”. Через деякий час вони самі обирали ігри, пояснювали правила один одному і навіть починали придумувати свої власні. Це їм допомагало розкритися. 

А ще ми організували кіноклуб. Інколи дивилися фільми англійською. Збиралося так багато дітей, що інколи їх не можна було помістити в приміщення. Якось ми показували учням кінострічку “Диво”. Не очікувала, що дітям вона сподобається. Думала, що буде заскладна. Але фільм викликав емоції — учні були дуже вражені і розчулені. 

Ми часто недооцінюємо учнів. Діти допомогли мені зрозуміти, що вони набагато розумніші, ніж дорослі звикли вважати. Інколи я думала, що матеріал, який я хочу їм дати, для них заскладний, але все-таки наважувалася його дати. І в такі моменти я не переставала дивуватися тому, наскільки діти можуть бути кмітливими і креативними, якщо створити для цього умови.  

Участь у програмі “Навчай для України” також була моєю спробою пожити в абсолютно іншому регіоні. Коли ти приїжджаєш кудись на недовгий час, ти не бачиш глибшого контексту. А місцевий контекст часто дуже впливає на людей, їхні розвиток і можливості, їхні бажання та мрії.

Я жодного разу не пошкодувала, що присвятила роботі у школі два роки. Це безцінний досвід, який змінив моє уявлення про освіту та соціальні проблеми в країні, змінив мене саму.

Суспільство

Супергерої у кімоно: як діти з вродженими хворобами борються за те, щоб жити як всі

Опубліковано

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.

Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами». 

Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.

Про «Дім метеликів»

«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. ⁣⁣Усі його послуги безкоштовні⁣ й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате. 

ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.

Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате

Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.  

Максим уважно слухає, що каже тренерка Оля. Фото: Ольга Івасюк

На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього. 

«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.

Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони. 

Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти. 

Каратисти разом з Олею відпрацьовують удари. Фото: Ольга Івасюк

«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями. 

Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:

«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».

Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором

Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає. 

Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.

Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.  

Ваня на занятті з карате в «Домі метеликів». Фото: Ольга Івасюк

Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.

«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.

Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку. 

«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.

Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати. 

«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».

«Бойові метелики» з паперовими метеликами наприкінці заняття з карате. Фото: Ольга Івасюк

Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток

У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців. 

Михайлик з радістю відвідує заняття. Фото: Ольга Івасюк

Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.

Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття. 

Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія. 

Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила. 

Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі. 

Читати далі

Суспільство

Український військовий провів із турнікетом на нозі 36 діб і зміг вижити (ВІДЕО)

Опубліковано

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.

Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.

Як чоловік отримав поранення

Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.

«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.

Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону

Лікування та реабілітація

До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.

«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.

Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.

«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.

У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.

Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю

Читати далі

Суспільство

На Київщині запустили безплатний курс для підготовки до нацспротиву

Опубліковано

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.

Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.

Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.

«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.

У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.

Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).

Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).

Фото обкладинки: сайт КОВА

Читати далі