Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ця робота змінила моє життя». Чому молодь їде в села і маленькі міста на два роки?

Партнерський матеріал

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Учасники лідерської програми “Навчай для України” розповіли, як на них вплинув дворічний досвід роботи у малих громадах.

Галузь освіти не стоїть на місці: стрімко розвиваються освітні системи, у класах навчають навичкам XXI століття, замість оцінок у щоденнику з’являються мотиваційні наліпки. Проте школярі, які проживають в селах та маленьких містах України, досі не мають багатьох можливостей для розвитку, які доступні для дітей у великих містах, внаслідок чого росте суттєвий розрив у навчальних результатах між селом і містом, який становить понад 2,5 роки. 

Зменшувати освітній розвив та розкривати потенціал дітей, допомагають молоді лідери, які беруть участь в програмі “Навчай для України”. Вони на два роки їдуть в школи маленьких міст та сіл, де викладають один із шкільних предметів, організовують позакласні активності та привносять позитивні зміни у спільноту.

Така модель існує у 58-ми інших організаціях міжнародної мережі Teach For All. Кожного року понад 16 тисяч молодих людей стають учасниками схожих програм і працюють над тим, щоб кожна дитина, незалежно від її місця народження чи проживання, мала можливість реалізувати свій потенціал. Глобальна спільнота дозволяє постійно обмінюватись досвідом та експертизою, а також надає міжнародний нетворк та чимало можливостей для навчання самим учасникам.

Учасники програми “Навчай для України”

Учасники “Навчай для України” — це молоді люди, які отримали диплом бакалавра або магістра будь-якої спеціальності та пройшли відбір організаторами програми.

Педагогічної освіти від кандидатів не вимагають — її можна отримати дистанційно у Київському університеті імені Бориса Грінченка паралельно із вчителюванням у школі. Проте знатися на одному із шкільних предметів — обов’язково. Ті, кого відібрали для участі у програмі, проходять Літній інститут — 5 тижнів інтенсивної підготовки для розвитку лідерських навичок і вчительської майстерності.

Після педагогічної та лідерської підготовки, учасники відправляються в регіони. 

За два роки роботи з дітьми учасники значно прогресують як лідери: поліпшують свої організаторські здібності, розвивають стресостійкість, вчаться вирішувати конфлікти та перестають боятися публічних виступів.

Історії учасників розповідають про шлях їхнього розвитку і допомагають глибше зрозуміти труднощі, з якими стикаються діти у селах і малих містечках.

З Лондона у село на Одещині

Одна із перших учасниць “Навчай для України” розповідає, що про програму дізналася з Фейсбуку: 

До участі у програмі в мене вже був досвід роботи з дітьми та у Лондоні встигла попрацювати, але повернулася в Україну, тому що розуміла: хочу втілювати свої професійні бажання і розвиватися тут. Професію педагога для себе я не розглядала раніше, але завжди мала бажання навчати, а особливо тих, хто цього найбільше потребує. Якщо я можу при цьому ще й впливати на певні соціальні моменти, то буду від цього ще щасливішою.

Ірина Паламарчук, одна із перших учасниць “Навчай для України”, під час практики у Літньому інституті

Як україномовну тернополянку, мене хвилювало те, що я можу потрапити у зовсім інше, з точки зору менталітету, середовище: інша мова, культура, клімат зрештою. Я переїхала до фактично найпівденнішої точки Одеської області, село Приморське, що було дуже неочікувано — саме те, чого боялася.

Як вже я потім зрозуміла, організатори стараються відправляти учасників у кардинально іншу спільноту. Пояснюють це тим, що за таких умов відбувається більш відчутний трансформаційний процес як для учасника, так і для самої спільноти. Вже зараз я радію, що провела  прекрасні два роки саме в цій місцевості і до сих пір це надзвичайно цінно.

До участі у програмі у мене був досвід роботи репетитором математики, працювала також і у груповому форматі із дітьми зі школи міні-моделей та центру дитячого розвитку в Тернополі. Якщо порівнювати дітей із великих міст та сіл, з однієї сторони, всі діти ніби однакові, але труднощі у всіх різні. 

Наприклад, в Тернополі для дітей існує багато можливостей для розвитку. А вже дітям Приморського добиратися на факультативи та гуртки потрібно було в сусіднє місто. Автобус до Вилкового їздить лише до третьої години дня. Тобто після гуртка діти не мають чим повернутися назад. Не кожна сім’я має машину. Тому, якщо ми говоримо про сільські школи, вкрай важливо організовувати спортивні секції, гуртки та культурні центри безпосередньо в школах. 

Читайте також: Про мерів, комуналку та безхатченків. Як книга «У міста є я!» допоможе дітям стати відповідальними мешканцями

Розвиток дітей напряму залежить від розвитку родини та громади, в якій вони зростають. Хоча я жила одразу навпроти школи, проте одразу полюбила велопрогулянки. Крутять педалі тут усі, адже велосипед — це зручно, а добратися з одного кінця села в інший можна дуже швидко. Згодом мені вдалося перетворити це хобі в організацію велотуризму в цій місцевості, що дозволить збільшити наплив туристів, а відповідно покращить доходи місцевих родин та сприятиме розвитку туризму в Приморському зокрема.

Фінансове становище батьків теж доволі відрізняється. Придбати комп’ютер та підключити інтернет має можливість не кожна сім’я. Дистанційне навчання стало для цих сімей теж викликом.

Найбільше за два роки мене вразило те, як діти виросли за літо. Приморське має рекреаційну зону з близько сотнею відпочинкових баз, і мої учні там влітку працюють. Діти в селах змалечку працюють, розуміють, що таке відповідальність. У кожного в сім’ї по 3-5 дітей, город, скотина, свої домашні обов’язки. Частково це заважає їм фокусуватися на здобуванні навичок у напрямках, які їм цікаві.  

Читайте також: Чому молодь все частіше обирає IT: історія підлітка, який заробляє одразу після школи

Проте тут у них є море і плавати вміють усі. Це той ресурс, який допомагає приморським родинам та їх дітям бути здоровими та фізично активними. Але часто зустрічаєш місцевих, які через зайнятість роботою (літо — час для основного заробітку для них) ні разу за сезон так і не побували на пляжі. 

Малюнки учнів учасниці програми “Навчай для України” Ірини Паламарчук, с. Приморське

Ця робота змінила моє життя. Мій ріст відбувався дуже швидко. Я здобувала нові навички, вчилася поруч із іншими учасниками програми та вчителями, щодня — чомусь новому поруч із учнями. Я отримала неймовірний досвід спілкування з дітьми та шкільним колективом. Ситуації бувають різні, зате тепер я можу знайти спільну мову з будь-ким. Я зрозуміла, що для того, щоб щось змінювати варто працювати спільно: залучати батьків, громаду, мотивувати самих школярів.

Може здатися, що два роки участі у програмі — це задовго. Скоріше, замало. Перший рік ти адаптовуєшся, а коли освоївся — твориш зміни. Особисто мені не вистачило цього часу, я би хотіла продовжити участь у програмі ще на рік. Проте і після її завершення участь в житті цієї спільноти не припиняється й досі.

Вчителювати у школі — не просто, але воно того варте. Навіть, якщо хоч одна дитина навчилася чомусь новому від мене, я вже найщасливіша.

Створив гурток історії та шаховий турнір у селі

В школі я викладав історію, інформатику і трішки право. Керував гуртком любителів історії, проводив шахові турніри для дітей. Скажімо так, підтримував шаховий дух. Крім цього, організував гурток Level-дизайну, де ми з учнями вчили теорію ігор та як створювати красиві рівні для гри.

Шаховий турнір у школі села Нові Петрівці

У нас був учень, який взагалі не ходив у школу. Ми з ним почали спілкуватися і йому раптом сподобалась історія. Зацікавили козаки та їхнє озброєння. Він навіть пішов на олімпіаду раз, дуже готувався. Хоч високого місця і не посів, але почав ходити на уроки історії. Після мого уроку одразу йшов додому. Ми й зараз з ним спілкуємося, я надсилаю йому різні цікаві речі, пов’язані з історією. Тобто десь я його цим предметом зачепив.

За два роки я зрозумів, що оцінки третя річ в результаті, тому що висока оцінка не означає успіх в житті, абсолютно. Побачив, наскільки важливе спілкування не лише між учнями, але й між учнями і вчителями, учнями і батьками. Школа це діалог трьох сторін. 

“Навчай для України” це постійне навчання. Як для дітей, так і для учасників. Ми з іншими вчителями-лідерами з’їжджалися з усієї України і збиралися з учасниками когорти на щомісячні зустрічі. Ділилися досвідом та методиками, тим, що вийшло, і тим, що не зовсім. Такі постійні зустрічі в сумі дали дуже хороший результат. Це дозволяє стати сучасним вчителем, який буде нести позитивні зміни в освіту. 

Читайте також: Додаток із щепленнями та аксесуари з банерів: як українська молодь змінює країну

Проте участь у програмі прекрасний досвід не лише для тих, хто хоче бути вчителем. Це можливість пожити в іншому місці, спробувати себе в іншій ролі, отримати додаткову освіту і вдосконалити навички, які будуть принагідні у будь-якій іншій сфері. 

Сучасне викладання англійської: кіноклуб та гурток настільних ігор


До того, як стати учасницею “Навчай для України”, я викладала англійську мову у Британській міжнародній школі та на курсах вивчення іноземних мов. Я бачила, що учням престижної приватної школи було дійсно цікаво навчатися, у них було багато можливостей для розвитку. Це дуже відрізнялося від того досвіду, який я отримала під час університетської практики в в школі. Мені стало образливо, що така якість освіти доступна лише в школах, де навчання коштує великих грошей. Мені захотілося повернутися у звичайну загальноосвітню школу і показати дітям, що викладання — не обов’язково кара за наші гріхи, а навчання може бути цікавим.

На участь у програмі подалися разом із хлопцем. Нам пощастило — відбір пройшли обидвоє і, до того ж, організаторам вдалося знайти школу, де були відкриті одразу дві вакансії. 

Читайте також: Створила сайт у 60 років! Як бабуся в Івано-Франківську робить з пенсіонерів фрілансерів

У школі Першотравневого я викладала англійську. Перший рік  проводила підготовку до ЗНО та ДПА, безкоштовні консультації для всіх бажаючих. А вже на другий рік організувала клуб настільних ігор. Діти починали вивчати прості ігри, наприклад, UNO, а пізніше — більш складні, вже “Еволюцію”. Через деякий час вони самі обирали ігри, пояснювали правила один одному і навіть починали придумувати свої власні. Це їм допомагало розкритися. 

А ще ми організували кіноклуб. Інколи дивилися фільми англійською. Збиралося так багато дітей, що інколи їх не можна було помістити в приміщення. Якось ми показували учням кінострічку “Диво”. Не очікувала, що дітям вона сподобається. Думала, що буде заскладна. Але фільм викликав емоції — учні були дуже вражені і розчулені. 

Ми часто недооцінюємо учнів. Діти допомогли мені зрозуміти, що вони набагато розумніші, ніж дорослі звикли вважати. Інколи я думала, що матеріал, який я хочу їм дати, для них заскладний, але все-таки наважувалася його дати. І в такі моменти я не переставала дивуватися тому, наскільки діти можуть бути кмітливими і креативними, якщо створити для цього умови.  

Участь у програмі “Навчай для України” також була моєю спробою пожити в абсолютно іншому регіоні. Коли ти приїжджаєш кудись на недовгий час, ти не бачиш глибшого контексту. А місцевий контекст часто дуже впливає на людей, їхні розвиток і можливості, їхні бажання та мрії.

Я жодного разу не пошкодувала, що присвятила роботі у школі два роки. Це безцінний досвід, який змінив моє уявлення про освіту та соціальні проблеми в країні, змінив мене саму.

Підтримай ШоТам

Суспільство

«Безпечна Полтавщина»: в області створюють систему централізованого відеоспостереження

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У Полтавській області створюють першу систему централізованого відеоспостереження «Безпечна Полтавщина». Вона стане найбільшим проєктом із цифровізації регіону.

Про це повідомили у пресслужбі облдержадміністрації.

Планується, що на виїздах із великих міст і вздовж основних транспортних магістралей, наприклад, у Решетилівці, Хоролі, на трасі М-03, встановлять 42 відеовузли. На кожному з них – по три камери, які фіксуватимуть номери, марку й колір автівок, запам’ятовуватимуть їхній маршрут та моніторитимуть ситуацію довкола. Надалі кількість відеовузлів планують збільшувати.

Загалом система дає змогу попереджати й розкривати злочини незалежно від місця їхнього скоєння, удосконалювати антитерористичний захист, оперативно реагувати на надзвичайні події та координувати їхню ліквідацію. Наприклад, коли автомобіль тікає з місця аварії, правоохоронці бачать на камері номер автівки, вбивають у базу, вона одразу видає маршрут, яким рухалося або рухається в режимі реального часу авто.

Читайте такожМакіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

«Правоохоронці, рятувальники й інші служби одночасно отримають «очі» по всій області. Система централізована, тому, крім відеовузлів, до неї зможуть доєднатися будь-які камери, які відповідатимуть необхідним технічним вимогам», – йдеться у повідомленні.

З-за кордону до України вже прибули сервери та софт, незабаром їх встановлюватимуть, також приїхали оглядові камери. Ще два види камер чекають протягом місяця.

«Безпечну Полтавщину» створюють коштом обласного бюджету. Реалізують проєкт у межах Стратегії розвитку області на 2021-2027 роки, яку голова Полтавської ОДА презентував на початку цього року.

Нагадаємо, у Мелітополі заснували «Школу волонтерів» і встановили відеокамери завдяки лише опитуванню.

Головне фото: pipl.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

В Ужгородському університеті влаштували «Тиждень добра»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

В Ужгородському національному університеті стартував Тиждень добра.

Про це повідомили у пресслужбі університету.

«Закликаємо ужнівців і всіх людей доброї волі – поділімося теплом і любов’ю з тими, кому їх дуже бракує. І допоможемо тим, кому наша допомога життєво необхідна», – йдеться у повідомленні.

Читайте також: Макіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

Фото: uzhnu.edu.ua

У межах «Тижня добра» організатори планують зібрати та придбати необхідні речі для дітей обласного будинку дитини у місті Свалява. Одяг та речі для малюків до трьох років просять приносити в ректорат,  або ж надіслати кошти на придбання. Також мають намір допомогти чотирилапим друзям із притулку для тварин-безхатьків  «Барбос» в Ужгороді.

Читайте такожЗамовляють з понад 50 країн. Як одяг для тварин від собачниць Bark&Go розлітається світом

Також у великій залі ректорату університету проходитимуть безкоштовні кіносеанси. Глядачі зможуть долучитися до збору коштів на потреби дитячого будинку та притулку для тварин.

Нагадаємо, школярі створили найбільший кросворд українською мовою.

Головне фото: Pavel Tar.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Макіяж без рук і марафон на протезі. П’ять історій українців, які надихають боротися та перемагати

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У суспільстві подекуди досі лишається стереотип, ніби люди з інвалідністю – це ті, хто в чомусь обмежений. Але українці доводять – це зовсім не так. З кожної ситуації можна знайти вихід і досягти успіху. Наприклад, жителька Тернопільщини навчилася робити макіяж за допомогою ніг і встановила національний рекорд, а Федір Романов з Чернігівщини пише свої картини, тримаючи пензлик зубами. Розповідаємо п’ять історій людей, які доводять, що немає нічого неможливого.

Макіяж можна робити без рук

Жителька Тернопільщини Віра Омельчук цьогоріч зробила класний макіяж без допомоги рук за 12 хвилин 48 секунд і стала володаркою нового рекорду України – «Мінімальний час нанесення макіяжу ногами». Усе це відбувалося в прямому етері українського телеканалу. Рекорд жінка присвятила своїм дітям – Евеліні та Арсенію. 

В Україні є чимало досягнень, пов’язаних з макіяжем та різними косметичними процедурами. Здебільшого це масові рекорди, або рекорди «на час». Але в техніці, якою володіє Віра, раніше ніхто не відзначався ані в Україні, ані в Європі.

Фото: «Терміново новини Тернополя»

39-річна Віра Омельчук народилася без рук. Але це не завадило їй знайти своє кохання, народити двох дітей та опанувати професію візажистки. З дитинства вона навчилася все робити ногами, навіть вишивати хрестиком. Мейк-ап полюбила 12 років тому – спочатку просто доглядала за собою, потім почала фарбувати подружок, а згодом опанувала мистецтво макіяжу. Каже, результат подобається її клієнткам. Після того, як від Віри пішов чоловік, жінці довелося навчитися самостійно заробляти гроші, щоб годувати сина і доньку. Тепер своїм прикладом вона навчає українців, що люди з інвалідністю здатні на, здавалося б, неможливе.

Переплив Дніпро без ніг і руки

Торік 16-річний Микола Нижниковський з Маріуполя, який не має ніг та однієї руки, самостійно переплив Дніпро. Зробив він це за рекордні 13 хвилин 45 секунд. Керівниця Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова писала, що рекорд хлопця допоможе багатьом людям повернути віру в життя. 

Фото: Лана Вєтрова/Facebook

Микола почав займатися плаванням ще 3,5 роки тому. До запливу готувався тиждень. Підлітка тренує рекордсмен світу з плавання Олег Лісогор. Під час встановлення рекорду він плив поруч із хлопцем. Попри течію, Микола не змінював кут і плив по прямій. Підліток задоволений своїм результатом, але на досягнутому зупинятися не збирається. Вже найближчим часом він хоче взяти участь у паралімпійських іграх.

Читайте також: Хендлерка та скелелаз. Найцікавіші рекорди українських пенсіонерів за 2020 рік

Рекордсмен знає, що таке війна. У 2015 році він разом із братом підірвався на артилерійському снаряді під Маріуполем. Брат хлопчика загинув. Микола залишився без обох ніг і однієї руки, з численними осколками на обличчі. Після цього проходив курс лікування в Канаді. Там під час реабілітації почав займатися плаванням.

Підняв 250 кг однією рукою

Спортсмен з Бердянська Володимир Моісей торік підняв у становій тязі штангу вагою 250 кілограмів. При чому зробив це однією рукою, бо другої у нього немає. Чоловік важить 93 кілограми й з легкістю піднімає штангу, яка втричі важча за нього. Спортсмен переконаний, що його перемога допоможе багатьом людям, які розчарувалися в собі. Особливо – дітям, які хочуть бачити справжній приклад. 

Пауерліфтингом Володимир почав займатись у 28 років – п’ять років тому. Зараз він допомагає тренуватися підліткам та пише автобіографічну книгу, яка має стати мотивацією для інших.

Читайте також: Біг на руках та сальто між вантажівками. Рекорди українців 2020 року, що дійсно вражають

Володимир Моісей втратив руку в ДТП під Запоріжжям. Тоді потужний вихор закрутив машину, і чоловік ледве вибрався з-під залізних руїн, що залишилися від авто. Та попри розбиту автівку та людину, що потребувала допомоги, ніхто з водіїв не зупинявся. Зрештою допомогти Володимиру вирішила пара стоматологів.

Фото: сайт книги рекордів України

Внаслідок ДТП чоловік отримав численні травми, втратив багато крові. Коли потрапив до лікарні, врятувати руку вже було неможливо. Після ампутації Володимир не занепав духом, а продовжив спортивну кар’єру. Відмовившись від знеболювальних препаратів та перемагаючи біль, чоловік вже через два тижні почав тренуватися – просто в лікарні. А згодом зміг встановити світовий рекорд у становій тязі, який зафіксували у Книзі рекордів України.

Здолала марафон на протезі

Тетяна Воротіліна – дівчина-кіборг і єдина в Україні жінка, яка здолала марафон на протезі. У 2019 році вона підкорила київський Wizz Air Kyiv City Marathon. Жінка пробігла з протезом 42 кілометри за 5 годин, встановивши рекорд України. Сама спортсменка зізналася, що бігти довелося слизькими спусками та із сильним болем, але водночас – із неймовірною силою. Каже, на фініші отримала максимум задоволення.

Фото: Тетяна Воротиліна/Facebook

Життя тенісистки Тетяни Воротиліної повністю змінилася в серпні 2015 року, коли вона потрапила в ДТП у Таїланді. Дівчина отримала безліч травм, втратила багато крові та перенесла складну операцію. Лікарі вмовляли Тетяну відмовитися від спорту та зберегти ногу, сівши у візок. Однак тенісистка відмовилася. Вона знайшла медиків, які погодилися провести ампутацію частини ноги, придбала протез та почала повертатися до звичайного темпу життя. 

Тепер Тетяна активно займається спортом: захоплюється бігом і бере участь у численних змаганнях. Зранку дівчина пробігає щонайменше 10 кілометрів. Спортсменка переконана: організм людини набагато сильніший, аніж нам здається. Сьогодні Тетяна ­– майстерка спорту з тенісу, тренерка, реабілітологиня та коуч-мотиваторка. За її плечима вже 29 півмарафонів і два марафони.

Пише картини… зубами

«Мінімальний час написання картини пензлем, який утримується зубами». Саме такий рекорд цьогоріч встановив 31-річний художник Федір Романов. Рекордну роботу він створив за 34 хвилини під час телепрограми на одному з українських телеканалів. 

Фото: INVAK.INFO

Чоловік пише свої картини олією. Здебільшого малює натюрморти та пейзажі. Інвалідність не завадила художнику тримати пензлик зубами, а встановити рекорд України він вирішив на честь своєї 9-річної донечки.

Відразу після народження батьки залишили Федора у пологовому будинку. Від народження він має серйозну недугу – артрогипоз. У нього не працюють руки й ноги. У 14 років на долю хлопця випало нове випробування – лейкоз. Він здолав хворобу, здобув освіту і створив сім’ю. Наразі родина мешкає у селища Дослідні, що на Чернігівщині, куди переїхали з окупованого Луганська.

Підтримай ШоТам

Читати далі