Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Кайфує викладач – кайфують діти». Як вчитель з Луганщини Артур Пройдаков переміг на Global Teacher Prize

Опубліковано

Артур Пройдаков народився на Луганщині, та попри російськомовне оточення захопився українською культурою й почав просувати її серед друзів. А потім вступив до місцевого вишу й вивчився на вчителя мови й літератури. Через окупацію чоловіку вкотре довелося ламати стереотипи та доводити, що вчитель-переселенець з Луганської області може навчати української. І він це зробив. Його учні складають ЗНО на 190+ балів, на уроках може грати хіп-хоп, а цьогоріч Артура визнали найкращим вчителем України.

Артур Пройдаков
Артур Пройдаков

Вчитель української мови та літератури, працює в приватній школі “Мідгард” (м. Київ). Переможець Global Teacher Prize 2021.

Поки друзі крутили Linkin Park, я вмикав «Океан Ельзи» та качав фільми з українським дубляжем

Я виріс у Кадіївці (колишній Стаханов), у російськомовній родині. І варто сказати без зайвої героїзації – я спілкувався російською з рідними, близькими та друзями. Але паралельно я захоплювався українськомовною культурою. Перше моє захоплення – це футбол та трансляції матчів. Я любив слухати коментаторів, це був якийсь приклад не просто журналістики, а своєрідного літературного репортажу. Друге – українська література. У 10-11 класах я перечитав всю класику, яка була в доступі, і захопився вже сучасними авторами: Іздрик, Дереш, Жадан, Андрухович, Ірванець. Третє – українська музика. І четверте – фільми, адже в «нульових» почали дублювати голлівудські стрічки українською. 

Дуже хотілося належати до цієї українськомовної спільноти. Це був такий собі челендж: показати іншим, що існує отака культура, така музика. Пам’ятаю свої старші класи, коли всі слухали Linkin Park, Sum 41, якийсь закордонний панк чи рок. А я на контрасті вмикав «Океан Ельзи» й казав: «Ось, є набагато крутіша музика». Коли ми приходили додому до друзів, вони вмикали Papa Roach, а коли приходили до мене – я вмикав «Суперсиметрію» чи «Кішку» нашого «Океану Ельзи». Можливо, несвідомо, але я відкривав іншим нашу музику.

І мені це подобалося. Коли друзі ставили собі на рингтони треки «Майже весна» чи «Квітка» – це була моя маленька перемога. Я не сприймав їхні смаки як ворожі, але й до мене ніхто вороже не ставився. Просто в мене була якась інша, своя культурна точка зору, якою я любив ділитися з іншими.

Мені здавалося, що бути вчителем української на Луганщині – це престижно

Це був 2007 рік, я вступив на перший курс філологічного факультету Луганського національного університету ім. Шевченка. Тоді мені здавалося, що професія вчителя чи філолога української буде престижною в російськомовному регіоні. Тривала політика українізації, при владі був Ющенко, українська мова почала домінувати в різних сферах. Починалося своєрідне культурне відродження, з’явилось відчуття самоідентифікації, сміливіше заговорили про Голодомор. 

Читайте також: Фізик-ютубер та хімік з Tik-Tok. Шість українських вчителів, які підкорюють соцмережі

Я думав, що це буде класно – на професійному рівні знати українську в Луганській області. Серед рідних та близьких ніхто не заперечував. Та й я нічого більше не вмів. У мене на 100% гуманітарний мозок та свідомість. Тому для мене значно легше писати щось, говорити про щось, аніж підставляти формули чи робити щось руками.

Свій перший урок літератури провів для майбутніх фізруків

У вересні 2011 року я закінчив 4-й курс, вступив до магістратури і паралельно почав працювати викладачем у коледжі. Досі пам’ятаю: перший урок, українська література і студенти зі спеціальності фізичне виховання. Фактично, це майбутні фізруки. Спочатку мала бути вступна пара, а після неї –  «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького. 

Я готувався до лекції заздалегідь, повторював промову, думав, що говоритиму та як. Але все, як завжди, пішло не за планом. Але було класно. Відтоді я почав звертати увагу насамперед на емоції учнів. Якщо є емоційний контакт – далі в цю обгортку вже можна загортати і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», й інші літературні твори, й мовні знання.

Коли місто опинилося під окупацією, я продовжував викладати українську

Весною 2014 року ми думали, що це швидко мине. У нас тоді все було відносно спокійно, бойові дії відбувалися десь під Донецьком. Усі думали, що немає нічого серйозного, що все закінчиться. У керівництва нашого коледжу була доволі обережна позиція: не демонструвати ані проукраїнську позицію, ані проросійську. І так більшість у регіоні: як буде, так і буде. Аби не було війни. Мені здається, навіть якщо зараз провести голосування з трьома варіантами – «За першого», «За другого» чи «За мир» – усі проголосують за мир. Це не дуже окей. Немає самоідентифікації, усвідомлення себе.

Один мій знайомий казав: «Мені все одно, ким ми будемо, Америкою чи Киргизстаном. Аби давали гроші, дозволяли працювати і не стріляли». Тоді якогось загального самоусвідомлення взагалі не було. Частина людей вийшла на мітинги «За Росію», інші сиділи вдома й нікуди не виходили, а хтось сподівався, що буде мир. І я був, напевно, серед третьої частини, сподівався, що все мине. Я не виходив на вулиці під жодними прапорами: ми, проукраїнськи налаштовані люди, тоді були в меншості.

Стаханов одразу опинився під окупацією, боїв не було. І літо 2014-го було більш напруженим, багато хто виїжджав на підконтрольну Україні територію. Бувало, дивишся ввечері у вікно, а в дев’ятиповерхівці навпроти практично немає світла, лише поодинокі вогники. Я не виїжджав нікуди. Продовжував ходити на роботу та викладати українську. Навіть вів сторінки коледжу в соціальних мережах – також українською. 

Навчальний рік розпочався 1 жовтня. На початку вересня підписали Мінські угоди, я сподівався, що запрацює мир. Але мир жодного разу не працював. Тоді всім викладачам коледжу сказали: «Ви маєте бути патріотами навчального закладу. Працюйте, давайте дітям знання, але без політики».

Читайте також: Гучніше за гармати: як активісти творять культуру в містах поблизу лінії фронту

А над нашим закладом не було жодного прапора. У місті над будівлею міліції висів стяг «Новоросії», десь повісили символіку «ЛНР», а українських прапорів не було взагалі. Я відпрацював весь жовтень, спробував бути «патріотом навчального закладу». Але коли по коледжу почали ходити люди зі зброєю та встановлювати свої порядки, я зрозумів, що це небезпечно та неправильно. І неправильно те, що я роблю. Що це? Кого ми виховуємо? Що ми робимо? Я викладав українську мову та літератури, але мав робити це, не зачіпаючи політику. Ну як це? Так, я не агітував на своїх уроках, але ж це про самоідентичність та національну гідність. 

Приїхав пацан із Луганщини і готуватиме наших дітей до ЗНО

У листопаді 2014-го ми з мамою виїхали, і все почалося з нуля. Приїхали до міста Ромни, що в Сумській області, там жили далекі родичі. І першою проблемою був пошук квартири для оренди. Я тоді отримав стипендію, мама віднесла до ломбарду якісь прикраси. Це не для драматизації, але таке теж було. Гортали газети, і знайшли один варіант. Прийшли, подивилися, кажемо: «Окей, нам підходить, готові платити». А власник відповідає: «Ні, ви не будете орендувати цю квартиру, бо ви з Луганської області». І було смішно й сумно, бо я спілкувався українською, приїхав працювати вчителем, мав довідку переселенця, ні від кого не переховувався. А нам відмовили. Тому що ми – переселенці. 

Але ми знайшли житло, мама пішла працювати не за фахом на фабрику, я влаштувася до школи. Через рік перейшов до іншої, мені дали 11-й клас. І там мати однієї з одинадцятикласниць почала висловлювати свої обурення. Мовляв, приїхав якийсь пацан з Луганщини, буде зараз навчати наших дітей і готувати їх до ЗНО. Але для мене це була ще більша мотивація. Це не був хейт. Скоріше, стимул працювати і покращувати свою роботу. Згодом з цими учнями ми успішно склали тестування, а з мамою школярки досі товаришуємо на фейсбуці. Стереотипи – це виклик, але мені пощастило їх трохи зламати.

Уся освіта – це фронт і боротьба

Так, я думаю, що освіта – це своєрідний фронт. Але не треба очікувати якихось ідейних настанов лише від філологів. Історія, музика, фізичне виховання – це все також важливо. Головне – які ми сенси закладаємо. Хтось каже, що в освіті немає місця для політики. Я не кажу про якісь радикальні речі… Але варто якоюсь червоною наскрізною лінією говорити про гідність, повагу до свого, опозицію чужого та нашого. Про це необхідно казати, особливо в контексті того, що в нас триває війна.

Читайте також: «У моєму класі — міжнародний призер». Історії трьох учителів, яких визнали найкращими

У Стаханові ми ці кордони якось змивали, все було так лагідно: мир, дружба, жуйка. Утім зараз про це слід говорити дещо жорсткіше. Кожен день – це втрати, біль та смерті. Діти мають бути в курсі того, що відбувається, і звідки ростуть ноги. Тому розповідати про повагу до української національної культури, літератури та мови – варто. І я на своїх уроках про це говорю. Я знайомлю учнів з українськими музикантами, закликаю ходити на українські фільми, встановлювати в налаштуваннях телефону українську. Це все елементи нашої боротьби. Те, що може зробити кожен. Я не можу взяти автомат і самостійно змінити хід історії, але можу допомагати дітям, говорити, відкривати.

Скрябін – це цікавіше, ніж «золоті лани пшениці»

Якось на одному з семінарів я почув від київської вчительки та культурної менеджерки Насті Євдокимової класну фразу: «Якщо вчитель кайфує від уроку, тоді й учні кайфуватимуть». І це правда. 

Коли я починав працювати в Ромнах, спочатку робив все в межах програми: підручники, теми, якісь нудні цитати та фрази. А потім зрозумів: «Стоп, можна ж цю саму тему подати трохи жвавіше». І почав залучати гумор, не боявся жартувати, підключав якісь картинки, меми. І одинадцятикласникам, які до цього навчалися в умовно більш стандартній формі, такі приколи почали заходити. Це викликає емоції, контакт, виникає співпраця. І відтоді я починав з того, що влаштовував емоційний конект з учнями, аби вони мені довіряли і ми могли плисти в одному човні.

Ми почали створювати окремий чат з кожним класом. У 2016 році це було ще у «Вконтактє», потім Viber, Telegram. У цих чатах ми обмінювались інформацією, якимись мемами про українську літературу, посиланнями на відео, сайти. А ще там можна було створювати опитування. І я заганяв їх у формат тестів ЗНО з мови та літератури. І зрозумів, що діти відповідають. Тобто вони вже були вдома, не в школі, але відповідали на питання! Це треба було використовувати

Я розумів, що діти потребують, аби уроки були більш жвавими та цікавими. А ще треба враховувати їхні інтереси та власні. Якщо діти дивляться умовний бій Усика, чому я не можу на темі про складне речення дати речення про Усика? Аби вони самі ставили коми, або самостійно вигадували речення про цього спортсмена: складнопідрядні, складносурядні чи інші?

А якщо я люблю музику та українську літературу, то чому я не можу це їм лагідно піарити? Лагідно! Тобто ми вивчаємо лексику, і тут «Давай виключим світло і будем мовчати» Скрябіна. Тут дві помилки! Ми вмикаємо пісню, виводимо на екран Кузьму, разом трохи співаємо. Усі посміхнулися, пригадали, хто не знав – познайомився. А потім запускаємо режим внутрішнього редактора і починаємо аналізувати. Це прикольно і точно цікавіше, ніж читати про золотисті лани пшениці обабіч стежки.

Діти пишуть, а я вмикаю на фоні хіп-хоп

Або ті ж стандарті диктанти. Як це зазвичай працює? Вчитель читає – діти пишуть. Ніхто до кінця не розуміє, що відбувається. Ну, щось читає, диктує, речення, абзац, пауза. Вчитель перестав дихати – отже, треба ставити кому. А ми якось писали диктант про парк «Софіївка» в Умані. А чому дітям цього не показати? Заходимо на Ukraїner, знаходимо відео, дивимося кілька хвилин. А потім я читаю диктант про цей парк. Можна не вимикати відео, нехай картинка йде фоном.

Це не геніально, це не щось мега, але це щось нове. А потім моя учениця Софія Чернецька взяла й поїхала туди, виставила фотку в Instagram, пише: «Дякую, Артуре, я побувала в Умані». Я сам там не бував, а вона – побувала! І це так працює, і мені від цього приємно.

Чи, скажімо, самостійна робота, я даю дітям тести. Бо ігри – це класно, меми – це круто, але ЗНО – це тести. Вони пишуть, а я можу увімкнути Lo-Fi Hip-Hop чи Bits for studying. Це нейтральна музичка, така грає в кав’ярнях. І діти відчувають себе якимись блогерами, інфлюєнсерами. Це ж класно! Це не якась технологія чи метод, тут нічого не треба вигадувати. Просто життя. Чому це не можна використовувати?

Має бути контакт із учнями та зацікавленість. Не варто боятися експериментувати. Звісно, ми не будемо писати на дошці матюки. Але говорити простими словами про складні речі – це можливо. І якщо в цьому буде реалізована певна культурна пропаганда – «Софіївка» на екрані, чи Кузьма Скрябін – це ж круто!

Якось на урок прийшла директорка школи. Мовляв, це не відкритий урок, але я просто із вами посиджу. Ми тоді вивчали літературу Розстріляного відродження. Урок був більш-менш стандартний: говорили, писали, читали вірші. Але наприкінці я увімкнув слайд-шоу з фотографіями поетів цього покоління, їхніми справами про арешти та розстріли, а фоном – пісню «Мовчи» гурту O.Torvald. Це ж на слова Євгена Плужника!

Я хотів показати, як музика, поезія, культура, – все це переплітається. Від директорки зауваження були лише щодо методичних моментів: не було роботи з підручником і пізно оголосив домашнє завдання. Окей, треба дотримуватись певних методичних аспектів, але ж треба й зберігати зацікавленість та атмосферу.

Леся Українка – така цікава, а всі знають лише про хворобу

Як ламати стереотипи про Шевченка та Франка? Також треба використовувати сучасне. Є купа мемів, і Шевченко в цьому рулить. Купа всього! Якщо загуглити «Шевченко мем», буде купа сторінок, які можна використати. Не для того, аби висміяти Тараса Григоровича. А щоб показати: він писав про актуальні штуки, але його варто сприймати як людину, а не бронзу чи якусь ікону. Це ж круто – показувати зв’язок із сучасним життям. Не просто вивчити роки народження та смерті, а показати автора як людину.

Або починаємо урок літератури про Лесю Українку. І що зазвичай кажуть? Вона хворіла, щось писала, померла. Якщо зайти в будь-який середньостатистичний клас – відповіді будуть саме такі. Хворіла – буде першим. А те, що вона знала кільканадцять мов, була з освіченої та багатої сім’ї, багато подорожувала, хай навіть заради лікування, писала на античні теми – цього не знають. Запитую, а є в Києві пам’ятник Лесі Українці? Не знаємо. А що там стоїть біля ЦВК на станції метро Печерська? Поїхали! Наступного дня їдемо дивитися на Лесю. 

Тобто намагаюся максимально зламати стереотипне уявлення, а потім зацікавити, ось воно – поруч із нами, але ми цього не бачимо. А потім вже вивчаємо тексти. І це цікаво! Тому намагаюся шукати нові факти, історії. Та й багато нового матеріалу з’являється. Це ж не я такий розумний і єдиний все вигадую. Є багато досліджень, напрацювань від колег, просто цим треба користуватися.

Вмикаю рекламу Бекхема –  і тут епікфейл

Цікаво спостерігати, як змінюються діти. Але водночас і багато прийомів, які я раніше використовував, вже можуть втратити актуальність. Наприклад, ми із сьомим класом почали вивчати тему фольклору. Звісно, запитую учнів, що це. А вони кажуть про шаровари та якусь сопілку. А як вам такий фольклор? І вмикаю їм кліп на пісню ZENIT від ONUKA. А вони такі – прикольно. Вмикаю їм ДахуБраху – прикольно. 

Тут я намагаюсь їх «добити» й вмикаю рекламу Девіда Бекхема, де лунає  «Шо з-под дуба». Кажу, це ж ДахаБраха, реклама Бекхема, прикиньте, який рівень! І там у мене був епікфейл. Діти запитали, хто такий Девід Бекхем. І я зрозумів, що все – жовтень 2021 року, це вже не працює. Бекхем вже не герой, і Роналду через п’ять років перестане буде героєм.

Коли більшість учнів склали ЗНО на 190+ балів – директорка дістала шампанське

Я зрозумів, що не помилився з вибором професії, ще в 2016 році. Тоді в Ромнах я вперше працював «на результат» з 11-м класом. І у нас з 22 учнів 19 склали ЗНО з української мови та літератури на 190 балів і більше. Це була моя професійна гордість. Директорка мене обіймала, пишалася. Дітей відпустили, дістали шампанське.

Мені було 26 років. І взагалі я люблю ЗНО. Бо ми впродовж усього року готуємося разом із учнями в школі. Не репетиторство. А саме в школі. Мені по кайфу працювати з дітьми в колективі. Бо це безлімітне спілкування: на уроці, на перерві, в чатах. І коли «граєш» на колективний результат – ти вболіваєш за всіх, а не за когось конкретного. Я навіть сам двічі ходив на ЗНО. Складав на 199,5 та 197,5 – на максимум не написав. Але це дуже цікаво. Особливо, коли діти зізнаються, що раніше уроки були нудними, і вони боялися завалити тести. А тепер вони впевнені, що це легко і класно. І я розумію, що якась моя заслуга в цьому все ж є. І треба далі робити свою справу.

Читайте також: Як українська вчителька прославилась завдяки реп-урокам (ВІДЕО)

На перемогу заслуговував кожен

Я номінувався на Global Teacher Prize вже втретє і хотів по-хорошому заявити трохи про себе. Тобто я не казав про перемогу. Мені взагалі здавалося, що вчитель з приватної школи не може перемогти. Я хотів потрапити бодай до ТОП-50. Потім потрапив до ТОП-10. І це круто, ми проводили з фіналістами багато часу, вони всі дуже класні. Тут йдеться про досвід. Бо це не конкурс, а премія. І кожен заслуговував на перемогу.

З одного боку перемога – це увага, нові підписники, друзі, колеги, але з іншого йдеться про величезну відповідальність. Та найголовніше в премії – це приклад позитивної картинки вчителів. Ви бачили, вчителі в смокінгах, на червоній доріжці? Знаєте, як це класно? Це просто неймовірно, незабутні емоції! 

Артур Пройдаков разом із іншими фіналістами премії Global Teacher Prize.

Я не особливий, адже у кожного своя історія. Хтось десь переміг, хтось щось вигадав. Кожен розвивається та рухається по-своєму. Але якби щовечора в телевізорі розповідали бодай одну хорошу історію про вчителя – хтозна, можливо, через кілька років ситуація з освітою могла б змінитися на краще. Чим більше в медіа буде позитивної інформації про педагогів – тим краще. Вчителі важливі, і класно бути хорошим вчителем.

Усі фото – Global Teacher Prize / Facebook

Суспільство

В Україні запустили мовні курси для військових

Опубліковано

В Україні розпочалися мовні курси для військовослужбовців, спрямовані на покращення володіння державною мовою. Перше практичне заняття відбулося 21 лютого – у Міжнародний день рідної мови.

Таку ініціативу оголосив Уповноважений з захисту державної мови Тарас Кремінь у співпраці з проєктом «Єдині».

Перше заняття відбулося в 150-му навчальному центрі командування Сил територіальної оборони ЗСУ. Викладачем був Олександр Черкас, педагог Київського військового ліцею імені Івана Богуна, фіналіст Global Teacher Prize Ukrainе, аспірант Київського національного лінгвістичного університету, тренер і модератор розмовних клубів проєкту «Єдині».

Тарас Кремінь відзначив, що поява таких курсів — це заслуга всіх військовослужбовців, які, покращуючи свої мовні навички, демонструють свою відданість національній ідентичності.

«Я впевнений, що подібні ініціативи поширяться по всій країні, оскільки розбудова такої мережі мовних курсів, активне застосування української мови в усіх сферах життя, особистий приклад поваги до основ національної безпеки та оборони – це гарантія нашого успіху. Сила рідного слова зміцнюється мільйонами непохитних!», — підкреслив Кремінь.

Читайте також: «Кожен має розуміти: якщо не будеш платити гривнями, то перейдеш на рублі»: волонтерка з Болграду збирає кошти для військових і популяризує українську мову

Нагадаємо, з’явився тест для визначення рівня української мови: А, В чи С.

Також створили мобільний застосунок, що розповідає історію русифікації України.

Фото: mova-ombudsman.gov.ua.

Читати далі

Суспільство

Меценат із Чехії оригінально задонатив $2 млн на FPV-дрони для ЗСУ

Опубліковано

Меценат із Чехії Ян Барта влаштував глобальну акцію на підтримку України, вклавши понад 2 мільйони доларів у закупівлю FPV-дронів для українських військових.

Зокрема Барта жертвував за кожен ретвіт його повідомлення в соціальних мережах 100 доларів на рахунок благодійного проєкту Nemesis.

Мільярдер відзначив, що сучасний світ дедалі більше нагадує другу половину 1930-х років. Він підкреслив, що не може залишитися байдужим і не зробити нічого, щоб запобігти повторенню історичних помилок.

«Ми живемо в час, що дедалі більше нагадує другу половину 1930-х років. Я не можу жити з самим собою, знаючи, що не зробив більше, щоб зупинити ще одного Гітлера. У світлі вагань республіканців і в пам’ять про Навального за кожен ретвіт віддаватиму по $100 на FPV-дрони для України», — написав Брата у соцмережі Х 18 лютого.

Дивіться відео: Майстриня ювелірних прикрас збирає FPV-дрони для рідних воїнів

Барта виставив звіт про кількість репостів його повідомлення та суму перерахованих коштів на проєкт Nemesis у соціальних мережах. Мета проєкту – придбати 10 тисяч дронів для України. На 20 лютого було досягнуто цільового рівня у 2 мільйони доларів. Початок кампанії було оголошено 18 лютого.

«Це було безумство! Для досягнення мети знадобилося менш як 24 години. Пост переглянули 1,2 мільйона людей, і ми сподіваємося, що це допоможе стимулювати більше людей підтримати Україну», — поінформував підприємець.

Хто такий Ян Барта

Йому 39 років. Народився у Каліфорнії, але наразі проживає у Чехії. У 2022 році був внесений до списку Forbes 100 найбагатших людей Чехії зі статками на суму $86 млн. Раніше Барта був власником одного з найбільших портфелів доменів у світі та був одним зі співзасновників ePojsteni.cz. Зараз він є партнером в інвестиційній компанії Pale Fire Capital, де він займається пошуком та структуруванням інвестицій.

Нагадаємо, айтівці та блогери зібрали гроші на пожежну автівку для ДСНС.

Також ми повідомляли, як учасники Odesa Business Club придбали для ЗСУ дистанційні бойові станції та M2 Browning на понад 50 млн грн.

Фото: Армія дронів.

Читати далі

Суспільство

Молдова передає Україні партію гумдопомоги майже на 10 млн грн

Опубліковано

Молдова оголосила про виділення Україні нової партії гуманітарної допомоги. Вартість допомоги у вигляді матеріальних цінностей та іншого обладнання становить 4,9 мільйона леїв (майже 10 млн гривень).

Про це повідомляє молдовський телеканал TV8.

Серед товарів, які будуть передані — 19 електростанцій, обладнання для переливання крові, близько 80 тисяч захисних масок, засоби дезінфекції для рук та понад 50 тисяч консервів.

Гуманітарна допомога буде доставлена в Україну командами Генерального інспекторату з надзвичайних ситуацій.

Читайте також: Працевлаштування після мінно-вибухової травми: що потрібно знати роботодавцям і працівникам

Міністерство фінансів спільно з Міністерством внутрішніх справ через Митну службу і Прикордонну поліцію забезпечать оперативне виконання формальностей з перетину кордону для товарів, що перевозяться.

Зазначається, що торік Молдова відправила три партії гуманітарної допомоги – у лютому, квітні та вересні – здебільшого для потреб української армії.

Крім того, у червні 2023 року Молдова відправила вісім вантажівок гуманітарної допомоги на суму 200 тисяч євро для ліквідації екологічних та гуманітарних наслідків, спричинених руйнуванням греблі Нової Каховки.

Нагадаємо, Банк розвитку Німеччини виділив на підтримку України понад €1,4 млрд.

Окрім того, Корея передала Україні 10 реанімобілів для медичних закладів.

Фото: tv8.md.

Читати далі