Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Забрав у дітей котлети й дав нагетси». Як Євген Клопотенко замінює радянське меню у школах

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Міністроне замість розсольника, а нагетси замість котлет — нещодавно в Україні представили оновлене рекомендоване меню для шкіл, автором якого став відомий шеф-кухар Євген Клопотенко. З 1 вересня дітей радять годувати як традиційними українськими, так і популярними стравами різних кухонь світу. А вже з початку наступного року нові норми стануть обов’язковими для всіх навчальних закладів. Ми поспілкувалися з Євгеном про те, які недоліки має старе меню, що цікавенького незабаром діти побачать у своїх тарілках та що стане фінішем цієї реформи.

Євген Клопотенко
Євген Клопотенко

український кулінарний експерт, шеф-кухар, бізнесмен, телеведучий
Засновник соціального проєкту зі зміни культури харчування Cult Food

Харчування у школі ненавидів усім серцем

Я пам’ятаю своє шкільне харчування — це було жахливо. Звісно, мені доводилося їсти те, що давали, бо змушувала мама, яка була завідувачкою школи. Їв гуляш із пшеничною кашею, яка застрягала в мене в зубах, печінку з нестерпним ароматом. Я тоді так не хотів ходити до тієї їдальні. Тепер я подорослішав, і хоча в мене немає дітей, мені не байдужа доля школярів і їхнього харчування. Я маю двох племінників, і мені зовсім не все одно, чим їх годують у школах. У навчальних закладах діти проводять значну частину свого життя, і надзвичайно важливо, щоб вони харчувалися смачно і корисно.

Я не хотів жити в країні, в якій жив. В Україні часто трапляються випадки, коли нам хамлять, ми отримуємо не те, на що розраховуємо. Але ж це моя батьківщина, де я народився, мені тут кожна квіточка прекрасна. І от я думав над тим, як одна людина може змінити країну. І зрозумів, що ніяк. Культурний код України лежить у різних просторах. Не хочу я змінювати суспільство через якісь там міністерства. Насправді є дуже багато речей, які люди можуть робити самі, без політиків. От як волонтери у 2014 році стримали війну, так само й зараз є багато сфер, де потрібні лідери. Я обрав для себе кулінарію, а згодом започаткував соціальний проєкт Cult Food. Я не хочу, щоб люди їли мертву їжу. Я прагну змінити націю, а почати можу з півтора мільйона дітей у школах.

Мінестроне замість «розсольника по-ленінградськи»

Є кілька факторів, через які я чотири роки тому почав розробляти власне шкільне меню. По-перше, я бачу, що школярам дають непривабливу їжу. Діти не хочуть харчуватися тим, від чого тхне і що не має яскравих кольорів. Часто страви, як би мали смакувати гарячими, їм доводиться їсти холодні й без красивих форм.

Ще один момент — їжа у школах абсолютно непатріотична. Найголовніша фішка у тому, що ми не їмо страви нашої країни, і це відкладається у нашій пам’яті ще з дитинства. У років дев’ять школяр ще не розуміє, чим він харчується — він просто йде в їдальню і бере, що дають. Навіть через їжу він отримує певну інформацію. Але ж ще багато де в школах є меню, яке готують за технологічними картками СРСР. І це ж очевидно, що, куштуючи «розсольник по-ленінградськи», діти дізнаються про страву з міста, якого вже навіть не існує. Замість цього вони можуть скуштувати суп мінестроне і доторкнутися трохи ближче до італійської культури. А поряд із цим глибше дізнатися, що таке українська їжа і чим вона відрізняється від решти кухонь світу. В цьому я й бачу свою місію — розвернути цей важіль від «радянського» до «сучасного».

Читайте також: «У моєму класі — міжнародний призер». Історії трьох учителів, яких визнали найкращими

Але є й дещо позитивне — їжа у школах таки безпечна, й була такою завжди. Якщо подивитися статистику захворювань у дітей, причина яких пов’язана з харчуванням у навчальних закладах, можна побачити 2-3 випадки на рік по Україні. І це просто через неякісну продукцію. Тому питань до безпеки в мене не було. Хоча ж їжа має бути не лише безпечною, але й смачною та корисною.

Фото: president.gov.ua

Страшно хвилювався, чи їстимуть діти мої страви

Нещодавно робоча група з реформи шкільного харчування презентувала нове шкільне чотиритижневе меню. Складається воно зі 160 страв, що увійшли до оновленого рецептурного збірника. Найближчим часом його затвердять у МОЗ і Міносвіти, після чого його розмістять на сайтах міністерств та CutFood. Під час презентації ми запропонували дітям скуштувати салат із морквою, сиром та сметаною, шпундру (м’ясо, тушковане із буряками), булгур, львівський сирник тощо.

Фото: facebook.com/ievgen.klopotenko

Вперше з моїм меню діти почали знайомитися ще три роки тому. У 2018 році я створив та узгодив на офіційному рівні рецептурний збірник зі 110 новими стравами для шкільних їдалень. Зараз вже 4 тисячі освітніх та оздоровчих закладів перейшли на нове шкільне харчування. Пам’ятаю перший навчальний заклад, де ми запускали меню. Це була школа на Русанівській набережній у Києві. Ми впровадили меню, я прийшов у їдальню і чекав. У мене тряслися руки, бо я не знав, чи будуть діти це їсти. Стояв просто в куточку біля вікна і дивився на школярів. І коли діти з таким апетитом почали все куштувати, тоді я повірив у те, що роблю. Зрозумів, що це потрібно продовжувати далі.

Довелося відібрати у дітей котлети та сосиски

Звісно, були випадки, коли кухарі саботували, бо не до кінця розуміли, як потрібно готувати. Вони не додавали розмарин до страв, переварювали картоплю, і смак повністю змінювався. Тому я почав проводити для кухарів майстер-класи. Але попит був настільки великим, що я не міг розірватися. Я ж не можу один навчити готувати кухарів у 15 тисяч шкіл в Україні. Щоб розв’язати цю проблему, я записав безкоштовний онлайн-курс про те, як потрібно готувати кожну з моїх страв зі збірника. Усі охочі можуть відкрити відео, подивитися і повторити. Тому тепер немає проблем із приготуванням.

Нове шкільне меню, яке ми презентували нещодавно, створене виходячи із норм шкільного харчування, розроблених МОЗ. За сучасними світовими вимогами, які наводить Всесвітня організація охорони здоров’я, у школах та садочках потрібно зменшити кількість цукру, солі та жирів. І це врахували також у цих нормах. Щоб цей перехід був не таким різким, зменшувати кількість солі й цукру в стравах будуть поступово, протягом 2,5 років. Тобто, зараз у школах даватимуть солодку булочку, а через три роки вона буде не солодка, і діти до цього звикнуть.

Насправді якщо людина в один день відмовляється від цукру, то через тиждень вона вже цього не відчуває. Але що стало болючим для школярів, то це те, що з тарілок у їдальнях у них зникли сосиски та смажені котлети, адже це абсолютно не корисно. Натомість ми запропонували дітям нагетси — це ті ж котлети, але вони запечені, а не смажені. Та ще й смачніші за своїх попередників, адже до них додають спеції та соус.

Новим стравам підкоряються і радянські печі

Шкільне меню я розробляв для звичайних українських шкільних кухонь. Тобто, з розрахунком на те, що його зможуть готувати на старих радянських пічках, яких ще багато у різних школах. Хоча тим навчальним закладам, у яких є більш сучасне обладнання, легше готувати мої страви. Просто у звичайних духовках може бути замало місця, тож довше часу треба щось запікати, по черзі запихати кожне деко. Також у них часто щось горить або не та, що потрібна, температура. Це як, приміром, дати людині «кнопковий» телефон, вона ж також зможе дзвонити, але ж на смартфоні це значно простіше.

Фото: facebook.com/olenazelenska.official

Дійсно, простіше тим закладам, де вже все обладнання сучасне. Наприклад, у бориспільському ліцеї є пароконвектомат — це професійна піч, яка використовує різні режими поєднання пара і примусової конвекції для приготування їжі. У 2020 році вперше за кошти державної субвенції закупили нове обладнання для харчоблоків — школам для цього виділили 400 мільйонів гривень. Завдяки цьому модернізацію провели у 1809 закладах освіти. Цього та наступного року школи також отримають гроші на переоснащення. У майбутньому всі заклади освіти точно матимуть сучасне кухонне обладнання.

Загалом мої страви готувати нічим не довше ніж ті, які були у їдальнях раніше. Найдовше готується, напевно, страва, де треба взяти вермішель, зварити, натерти сир, зробити бешамель і залити. Мені особисто з меню найбільше подобається чай масала (готується з пряними спеціями), коул слоу (салат із подрібненої сирої капусти та моркви), шпундра, гамула (печиво із запечених яблук) — це дійсно неймовірно смачно.

Меню готове, а далі — диджиталізація

Нові норми харчування запрацюють у закладах освіти з 1 вересня. Для плавності переходу передбачили перехідний період до 1 серпня 2022 року. Меню — це допоміжний інструмент для шкіл у впровадженні цих вимог. До чотиритижневих меню додадуться технічні картки, де зібріна вся інформація та рецепт кожної зі страв. Тепер школам не треба буде складати своє окреме меню, робити до них техкартки та затверджувати все це у Держспоживслужбі. 

Чотиритижневе меню, яке я створив, я вважаю найзбалансованішим за всю історію існування шкільного харчування в Україні. Нічого кращого українське суспільство ще не бачило. Якщо діти будуть за ним харчуватися, вони стануть чи не найздоровішими у світі. Але це ще не фінальний етап реформи. Зараз ми створили рецепти, норми й певний порядок харчування, але ще немає правил організації. Тобто, ми змінили багато елементів, а тепер ще потрібно об’єднати їх разом.

За допомогою діджиталу ми хочемо створити сучасний підхід до організації харчування. Я б хотів бачити одну централізовану систему, в якій буде інформація про закупівлі продуктів, тендери, ціни тощо. Щоб кожен міг зайти на вкладку будь-якої школи й переглянути, яке там зараз харчування. Ось це — сучасність. Ми зможемо, перебуваючи, умовно, в Києві, контролювати, чим зараз годують дітей у Тернополі. Цим робоча група зараз і займається. В ідеалі — запустимо цю систему через рік.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Оголосили новий Рейтинг доступності міст України від Доступно.UA

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Громадська організація «Доступно.UA» визначила Рейтинг доступності 19 міст України в рамках проєкту «Тостер».

Про це ШоТам повідомили в організації.

Рейтинг доступності українських міст «Тостер» — проєкт громадської організації «Доступно.UA», який заснований 2019 року. Ідея належить Дмитрові Щебетюку, засновнику Доступно.UA.

За участі експертів з урбаністики, архітектурної доступності та універсального дизайну активісти розробили методологію перевірки міст на доступність, а потім озброїлись рулетками, кутомірами, ручками, і відправились країною з перевірками.

Читайте також: Неймовірна сила волі: дівчина з ДЦП опанувала хворобу тренуваннями і відкрила школу з комунікації (ВІДЕО)

Протягом року команда Доступно.UA відвідала 19 міст України і промоніторила їх на доступність. Серед категорій, за якими оцінювали місто на безбар’єрність, були ЦНАПи, будівлі міських рад, центральні лікарні, тротуари, перехрестя, переходи, громадський транспорт, заклади харчування (з вбиральнею), аптеки, супермаркети, продуктові магазини, ТЦ та велодоріжки.

Міста, які потрапили у Рейтинг доступності:

  • Кам’янець-Подільський
  • Тернопіль
  • Херсон
  • Миколаїв
  • Івано-Франківськ
  • Слов’янськ
  • Чернівці
  • Краматорськ
  • Суми
  • Рівне
  • Полтава
  • Черкаси
  • Вінниця
  • Житомир
  • Чернігів
  • Маріуполь
  • Старобільськ
  • Дружківка
  • Боярка  

Мета проєкту полягає в перевірці рівня архітектурної доступності українських міст для маломобільних груп населення, відстеження динаміки зміни інфраструктури українських міст, мотивації міської влади та введення конкурентної складової до створення зручної інфраструктури.

Рейтинг доступності міст України 2021 за версією ГО «Доступно.UA»

Великі міста:

  • 1 місце — Маріуполь (19,61 %)
  • 2 місце — Чернігів (19,46 %)
  • 3 місце — Житомир (18,21 %)
  • 4 місце — Вінниця (16,82 %)
  • 5 місце — Черкаси (16,02 %)
  • 6 місце — Полтава (15,95 %)
  • 7 місце — Рівне (15,76 %)
  • 8 місце — Суми (14,85 %)
  • 9 місце — Краматорськ (12,25 %)
  • 10 місце — Чернівці (11,06 %)
  • 11 місце — Слов’янськ (10,67 %)
  • 12 місце — Івано-Франківськ (9,7 %)
  • 13 місце — Миколаїв (7,59 %)
  • 14 місце — Херсон (6,45 %)
  • 15 місце — Тернопіль (6,38 %)
  • 16 місце — Кам’янець-Подільський (6,27 %)

Малі міста:

  • 1 місце — Боярка (15,53 %)
  • 2 місце — Дружківка (10,36 %)
  • 3 місце — Старобільськ (7,98 %)

Читайте такожШукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Рейтинг «Доступний схід»:

  • 1 місце — Маріуполь (19,61 %)
  • 2 місце — Краматорськ (12,28 %)
  • 3 місце — Дружківка (10,36 %)
  • 4 місце — Слов’янськ (9,98 %)
  • 5 місце — Старобільськ (7,98 %) 

Дмитро Щебетюк: «Ми підготували Рейтинг доступності 19 міст України. Зараз ми робимо моніторинг міст із населенням від 100 тис. до 500 тис. Зазвичай обираємо радіус до 500 метрів від центру кожного міста. Адже це часто найпопулярніші місця, куди приходять гуляти самі жителі міст чи туристи. Щоразу ми спираємось на параметри державних будівельних норм, тим самим перевіряємо на відповідність інфраструктуру кожного міста. Цього року ми вивели окремий рейтинг доступності 5 східних міст України: Краматорськ, Дружківка, Слов’янськ, Маріуполь, Старобільськ. А ще поставили собі за мету на наступний рік — зробити Рейтинг доступності 30 міст, щоб зрозуміти, як Україна розвивається в напрямку доступності та інклюзії». 

Трансляцію презентації Рейтингу доступності міст України можна переглянути за посиланням.

Нагадаємо, назвали 12 найдоступніших та інклюзивних локацій України за версією Доступно.UA.

Як ми повідомляли раніше, у Києві вперше проведуть пішохідну екскурсію жестовою мовою.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Громадам Харківщини передали нові шкільні автобуси

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Громадам Харківщини передали 21 автобус для опорних шкіл області, повідомили у пресслужбі Харківської обласної державної адміністрації.

Шкільні автобуси придбали на умовах співфінансування: коштом державної субвенції та територіальних громад.Громади надали співфінансування від 10% до 30%.

Нові шкільні автобуси отримали Пісочинська, Новопокровська, Малинівська, Нововодолазька, Первомайська, Валківська, Барвінківська, Дворічанська, Петропавлівська, Старовірівська, Лозівська, Липецька, Вовчанська, Зміївська, Борівська, Оскільська, Богодухівська, Кегичівська, Краснокутська, Шевченківська та Кіндрашівська територіальні громади.

Читайте також: Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Голова Новопокровської селищної ради Олена Слабінська розповіла, що в її громаді шкільний автобус робить 3 рейси на день і загалом перевозить більш ніж 300 дітей. Транспорт, який раніше підвозив школярів, уже застарів.

«Наша громада налічує 10 населених пунктів, у нас велика територія і автобус нам був дуже потрібен для підвозу дітей в опорний заклад Новопокровський ліцей. Дуже вдячні обласній владі, державі. На умовах мінімального співфінансування дітки Новопокровської громади матимуть новий автобус», – сказала Олена Слабінська.

Нагадаємо, громади Івано-Франківщини отримали 12 шкільних автобусів.

Як ми повідомляли раніше, громади Вінничини отримали 16 нових шкільних автобусів.

Фото: kharkivoda.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Шукає добро на війні. Як радянський дисидент Анатолій Лютюк почав волонтерити на Донбасі, та до чого тут казки

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Дисидент та художник Анатолій Лютюк переїхав до Естонії понад 40 років тому. Після боротьби з радянською системою він зміг побудувати «малу Україну» за сотні кілометрів від батьківщини та продовжив займатися мистецтвом у мирному Таллінні. Він творив і намагався дотримуватися старої обітниці – шукати добро у кожному дні. Так тривало, допоки на сході України не почалася війна.

Російська агресія змусила митця залишити естонську столицю та вирушити до прифронтового Донбасу. Він сам шукав людей, які потребували допомоги, а водночас – продовжував помічати світлі та добрі історії, перетворюючи їх на казки. Разом із друзями з онлайн-платформи Такфлікс розповідаємо історію художника, яка перетворилася на документальну стрічку «Казка про коника».

Анатолій Лютюк

Художник, волонтер, громадський та культурний діяч. Керівник ерівник Центру української культури в Таллінні (Естонія). Головний герой документальної стрічки «Казка про коника» режисерів Дениса Страшного та Уляни Осовської.

Антирадянський активізм та шлях до Естонії

У 1970-их роках під час навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва я став одним із співзасновників організації українських націоналістів. Це було в ті роки, коли до Петербурзькій академії мистецтв напередодні Дня народження Тараса Шевченка збиралися люди з усього Радянського Союзу. Люди, мрією яких була незалежна Україна. Крім того, я служив у радянській армії, і навіть там мені вдалося організувати групу проукраїнськи налаштованої молоді. Згодом я з великою приємністю дізнався, що кожен із них взяв активну участь у відновленні незалежності України.

Пізніше, у 1974 році, я переїхав до Естонії. У радянські часи її вважали епіцентром внутрішньої міграції всіх, хто прагнув потрапити за кордон. Художники між собою часто подейкували, що саме Естонія – ідеальне місце для втечі з Радянського Союзу.

Читайте також: Десять українських фільмів про війну на Донбасі, які варто переглянути кожному

У ті часи я відчував якусь невдоволеність станом справ в Україні. Та попри переїзд під час навчання в Естонському художньому інституті мені вдалося організувати групу активних учасників боротьби за незалежність Естонії та України. Це були українці, які також навчалися в Таллінні. Де ж мій дім? Сьогодні я можу сказати однозначно: мій дім тепер в Естонії. Тут, у створеній власноруч маленькій Україні.

Фото: reporters.media

Казка стала невід’ємною частиною мого життя

Остаточно залишитися в Таллінні я вирішив у 90-х роках. Тоді більша частина мого життя вже була пов’язана саме зі збереженням української культури й духовності. Я усвідомлював попередній досвід української міграції, а тому розумів, що для збереження українства в Естонії потрібно створити виховні установи. І, звісно ж, однією з таких структур стала церква.

Інша важлива частина мого життя – це мистецтво та ремесло. Навіть більше, це моє життя. Це те, що я, сподіваюсь, вмію робити. Для мене творчість – найкращий спосіб висловити власні думки та передати інформацію наступним поколінням. 

Читайте також: Від «Кіборгів» до «Номерів». Чи зможеш ти вгадати фільми українських режисерів за одним кадром? (ТЕСТ)

Окрему увагу в мистецтві я приділяю казці. Казки для мене є способом комунікації зі світом та способом осмислити події навколо. Це потужний виховний інструмент і один з найдавніших засобів збереження та передачі інформації. Тому казка – також частина мого життя, хоча сам я не знаю, чому так склалося. Протягом багатьох років щосуботи я читаю перед сном саме казки. Звичайно ж, я пам’ятаю багато казок зі свого дитинства. Але найбільше мені завжди було шкода Івасика-Телесика, якого постійно дурили. 

Чому волонтерство? Відчув, що потрібен

Займатися волонтерством я вирішив, коли відчув, що це потрібно Україні. Під час Революції гідності, коли на Майдані з’явилися перші поранені, тодішній очільник МЗС Естонії Урмас Пает зателефонував моєму старшому сину Богдану Лютюку та голові Конгресу українців в Естонії пані Вірі Коник. Міністр запропонував організувати допомогу постраждалим. Того дня я був у норвезькому монастирі, але згодом також активно долучився до волонтерства.


У 2014 році Анатолій Лютюк перетнувся з подружжям українських режисерів Денисом Страшним та Уляною Осовською. Тоді Денис фіксував на камеру події Революції гідності та отримав серйозне кульове поранення в ногу. Після операції режисер опинився в Естонії – на програмі реабілітації, яку організував Лютюк. Згодом Анатолій запросив подружжя погостювати в Українському культурному центрі. Наступного разу режисери повернулися до Таллінна з камерою, аби розповісти про історію та життя Лютюка. Це перетворилося на стрічку «Казка про коника».


А потім почалася війна на Донбасі. Усе своє життя я був людиною з активною громадянською позицією, а тому відчував певну відповідальність. Для мене було вкрай важливо на власні очі побачити події на сході України, аби потім з абсолютною впевненістю повернутися та сказати естонцям: «Я там був, усе бачив, і гарантую, що ваша допомога дійде до тих, хто її потребує». Ось, чому я вирішив поїхати на Донбас.

У своїй волонтерській діяльності ми орієнтуємось на християнські чесноти, допомагаємо людям, коли вони мають таку потребу, а ми – можливість допомогти. Це базові принципи християнської культури. І це має робити кожен, без огляду на діяльність інших людей чи державних структур.

Пишаюся, що зміг налагодити контакт між естонцями та українцями

Для уряду Естонії наша сім’я – родина довіри. До лінії фронту їздив і я, і мої сини. Думаю, це обумовило більш вагому допомогу від жителів та уряду Естонії. Та своїм найбільшим досягненням я вважаю налагодження контактів між естонцями та українцями, яким ми допомагаємо. 

Це поранені, переселенці, працівники маленьких лікарень та шкіл прифронтової зони. Нам вдалося створити чималу команду однодумців та розпочати співпрацю із івано-франківським фондом «Чисті серця». Але маю зазначити, що під час поїздок у нас завжди складалися непрості взаємини з українським бюрократичним апаратом.

Мені запам’яталась фраза одного літнього естонця, який приніс в приміщення нашої церкви в Таллінні гуманітарну допомогу. Тоді її приймав мій син Богдан, після чого віз у місцевість поблизу Дебальцевого. Слова були наступні: «Богдане, бийте їх там, бо вони сюди прийдуть». Хоча, звичайно ж, уряду Естонії, як і урядам інших держав, складно допомагати країні, лідери якої трактують війну, як «конфлікт».


Ще підчас першого візиту Анатолій показав режисерам церкву Матері Божої Триручиці, яка третьою рукою допомагає всім невинно скривдженим. Церква має такий вигляд, наче їй щонайменше 200 років, хоча Анатолій разом із друзями побудував її наприкінці дев’яностих. А секрет у тому, що все дерево в церкві мало «попереднє життя» – лавки зроблені з перестінків колишнього архіву КГБ, що за радянської окупації був розташований в приміщенні церкви, ікони написані на дошках зі згорівшої церкви, а іконостас тримається на дерев’яних сваях зі зруйнованого млина. 

А вже через декілька років, відвідуючи Україну в межах чергової гуманітарної місії, Анатолій вирізав з дерева маленького дерев’яного коника. Разом із ним Анатолій та знімальна група відправилися в сіру зону. Тоді остаточно стало зрозуміло, що фільму – бути.


Якщо чесно, спочатку я навіть і не думав, що це буде фільм. Ми просто робили свою роботу, а режисери – свою. Найскладнішим, з огляду на мій вік та певні заслуги, було втримуватися та не давати режисерам порад щодо того, як працювати над фільмом. Чи змінив мене цей досвід? Так. Робота над стрічкою привчила мене бути більш уважним до деталей та навчила фіксувати, здавалося б, щось цілковито незначне, що насправді є вкрай важливим.

Підтримай ШоТам

Читати далі