Килими з Херсонщини, якими захоплюється шведська принцеса. Історія українського ательє Vandra Rugs

Їхніми килимами захоплюються клієнти з усього світу, а серед замовників – шведська та норвезька принцеси. А починалося все 15 років тому з бажання допомогти зі стабільною роботою мешканкам невеличкого села на Херсонщині.

Сьогодні про ткацьке ательє Vandra Rugs знають у всіх куточках планети. А засновниці бізнесу Ларисі Боден вдалося врятувати виробництво з окупованої Каховки та перезапустити роботу на Франківщині. Тепер такалі з Херсонщини створюють скандинавські килими на Прикарпатті та чекають на звільнення домівки. 

Лариса Боден

Підприємиця, засновниця бренду Vandra Rugs

Хотіла, щоб жінки в селі мали постійну роботу

Наше підприємство виникло в Каховці Херсонської області, якщо говорити про його офіційну реєстрацію. До цього я жила в селі Любимівка і ще в 2007 році шукала там роботу для жінок. Адже взимку багато з них просто лишались безробітними. Мій чоловік, швед за національністю, сказав, що я маю щось придумати, аби не просто позичати комусь гроші, а забезпечити жінок в селі постійною та стабільною роботою. Мені було все одно, що робити: шити килими, випалювати горщики чи виливати свічки.

На весіллі в Швеції ми випадково познайомилися з нашими майбутніми партнерами і вигадали ідею підприємства. Сьогодні я відповідаю безпосередньо за виробництво, а мої колеги займаються комерційною складовою та маркетингом. Усі наші потужності розташовані в Україні, а до країн ЄС продукцію експортують партнери.

Коли ми починали, то мали три приватні підприємства, а в 2014 році реформувалися та перетворилися на ТОВ, стали платником податків на додану вартість, змінили структуру. Тобто офіційно ми існуємо вже вісім років, але, якщо говорити про історію заснування бізнесу, то вона починається з березня 2007 року.

Майстри зі Швеції стали нашими вчителями

Я не знала про ткання нічого, але коли ми отримали замовлення на перші килими, то мої партнери запропонували пошукати скандинавських майстрів. Так ми познайомились зі шведською парою, яка погодилася продати два ткацькі верстати і приїхати до нас в Любимівку, аби поділитись досвідом. Зрештою майстри прожили у нас два місяці, а ми відібрали десять жінок без досвіду і навчали їх ткати. Крім того, половина жінок їздила безпосередньо до Швеції, аби покращити свої навички.

Фактично з цього й почався наш творчий ткацький шлях. Згодом ми докупили верстати, почали брати участь у виставках, у нас з’явилися нові матеріали та учні. До початку повномасштабної війни мали дванадцять верстатів та двадцять сім працівників, з яких вісімнадцять – професійні ткалі. Інші – їхні асистенти, швачки, які виконують додаткову підготовчу роботу.

Ми не митці, а виробники

Ми – виробництво, тобто не вигадуємо дизайн килимів – це роблять наші клієнти під замовлення. Ми – ательє, працюємо з архітекторами та дизайнерами, які вже намалювали та сконструювали, як виглядатиме кімната готелю, офісу чи будинку, і шукають килим за певними параметрами. Наше завдання – виконати цей задум, адже ми не митці, а виробники.

П’ятнадцять років тому шведські партнери вже мали підприємство та працювали з ткалями. Тобто я фактично приєдналася до вже існуючого підприємства в Швеції. Vandra Rugs – це шведська компанія, а ми – його ательє в Україні. 

Ми не виготовляємо якихось власних унікальних килимів, а втілюємо ідеї наших клієнтів з усього світу. Працюємо якісно, швидко та майстерно, багато читаємо та підбираємо різні техніки. За ці п’ятнадцять років ми отримали хорошу репутацію на ринку та маємо велику кількість дизайнерів, які вважають нас експертами і довіряють свої замовлення.

За кордоном килим – один із основних компонентів інтер’єру кімнати

Будьмо відвертими, якщо ми будуємо великий будинок в Україні, то килими – це останнє, про що думатимуть власники. Натомість для наших замовників з-за кордону килим є основним компонентом інтер’єру кімнати – його підбирають так само, як диван, ванну чи телевізор. 

Дизайнер дивиться на все в комплексі, вимірює все до сантиметра і звертає увагу на кольорову гаму. Іноді нам доводиться кількаразово фарбувати матеріали, щоб підібрати максимально потрібний відтінок. 

Мої партнери фізично знаходяться в Швеції, тому ми відправляємо килими туди, після чого їх розмитнюють і далі розсилають Європою. Наші килими є в тридцяти країнах світу – переважно в Європі, але також вони є в США та Японії.

Ми не знаємо імен всіх наших відомих клієнтів

Наші замовники не зустрічаються з виробниками, ми комунікуємо через дизайнерів, які розміщують замовлення в постачальників. Працюємо з шоурумами, магазинами, дистриб’юторами, до яких звертаються замовники. У нас дуже багато відомих людей серед клієнтів, але я не можу розповісти про них, бо в офіційному замовленні в мене записаний архітектор. І лише через особисті зв’язки ми можемо дізнатись, хто замовив той чи інший килим.

Якщо говорити про тих відомих людей, які є нашими клієнтами, то серед них – шведська принцеса Вікторія. Після свого весілля вона надіслала нам листівку, де було її фото разом і підпис, у якому вона дякувала за чудові килими. Їхній портрет зараз висить в нашому офісі. Ми розповідаємо про це, бо отримали подяку від клієнта, але якщо немає підтвердження від клієнтів – ми не можемо назвати їхніх імен.

З початком повномасштабної війни ми відчули потужну підтримку від наших замовників. Вони робили передплату чи замовляли килими, коли ми навіть не розуміли, чи зможемо хоч колись їх зробити. Багато хто писав нам листи з підтримкою. Наприклад, принцеса Норвегії Мете запросила до себе кілька родин з дітьми для проживання. Три наших ткалі зі своїми сім’ями з березня живуть в Норвегії за її запрошенням. 

Мала квиток в Україну на ранок 24 лютого

Напередодні вторгнення я була за кордоном. Мої шведські партнери ще з кінця 2021 року наполягали, щоб я повернулась в Україну та вивезла ательє. Натомість я запевняла, що все буде добре, і наводила свої аргументи, чому повномасштабної війни у наші часи бути не може.

У мене був квиток додому на ранок 24 лютого. Але мені пощастило, що за два дні до того я захворіла ковідом і змінила дату виїзду на 3 березня. Тобто ранок 24 лютого мене застав не вдома, а за кордоном. До кінця квітня думок про евакуацію бізнесу не було думок, адже ми думали, що нас скоро звільнять. Але ми розуміли, що гроші закінчуються, а ми маємо підтримати своїх працівників. Тому наважилися на релокацію підприємства. 

Я повернулась в Україну і шукала варіанти нових місць, куди б могли переїхати. Місто Косів стало нашою домівкою завдяки другу-німцю Бйорну Штендалю, який в той час був на заході України. Він порекомендував зв’язатись з міським головою Косова. 

Ми поспілкувались з місцевою владою, вони запропонували нам приміщення, в якому ми зараз працюємо. До нас поставились добре не через комерцію, а просто щоб допомогти. Вони були дуже відвертими та гостинними. Тому ми почали планувати переїзд.

Фантазія допомогла нашому колезі вивезти обладнання

Ми заздалегідь розібрали верстати і зібрали невелику кількість матеріалів, які були потрібними на новому місці. Далі все залежало від дороги. У нас є колега Олександр, який колись зібрав для нас ці верстати, і от тепер він погодився сісти за кермо автівки та перевезти обладнання. Це дуже великий ризик, але він зробив це і протягом двох тижнів вивіз частину нашого обладнання. 

Після війни він міг би писати мемуари про цей досвід. Не знаю, як йому це вдалося, він має якесь особливе вміння вмовляти людей, адже зміг пройти всі шістнадцять ворожих блокпостів. Під Василівкою окупанти сказали, щоб він повертав, інакше проб’ють колеса та застрелять його. Він так і зробив, а наступного ранку знову був на тому самому місці. 

Читайте також: У пошуках Містера Кота. Друзі-переселенці відкрили кав’ярню «КІІТ» у Львові

За ті дні він вже знав всі прізвища окупантів на блокпостах і настільки набрид росіянам, що вони просто пропустили його. Олександр максимально залучав свою фантазію, щоб його пропустили. На одному з блокпостів він сказав, що везе матеріали жінки, яка є дружиною китайського підприємця. Він був переконаним, що окупанти злякаються згадки про цю країну й не прискіпуватимуться до нього. Так і сталось.

В окупації наші працівниці не жили, а виживали

Коли ми облаштувались на новому місці, то знайшли перевізників, які допомогли вивезти наших працівниць. Це коштує дуже дорого – я заплатила 154 тисячі гривень, щоб вони вивезли наших людей. Дорогою наші ткалі ночували в церквах, волонтерських центрах, а потім доїхали до нас у Косів. 

В окупації працівницям було дуже складно, вони просто виживали. Не було хліба, олії, речей першої необхідності. Росіяни заблокували всі дороги, щоб не було можливості отримати ці продукти. Люди стояли в довгих чергах, очікуючи на цукор чи борошно. Перші дні окупації наші жінки перебували вдома, а потім почали виходити на роботу: всього на кілька годин, але це була можливість скористатись хорошим інтернетом та обмінятись актуальними новинами. До Косова переїхали тільки жінки і діти, у багатьох моїх працівниць в окупації залишились рідні. Не виїхали ще кілька ткаль, бо в них великі господарства або батьки похилого віку.

Живемо під одним дахом у великій садибі

У Косові нас прийняли дуже гостинно – для роботи нашого підприємства виділили приміщення колишньої килимарні «Гуцульщина». Ми винаймаємо тут садибу і живемо разом зі співробітницями – сімнадцять людей під одним дахом. Вже пристосувались до місцевих традицій та умов, найняли чотирнадцять місцевих жінок, які навчили нас роботі на своїх верстатах. Свій найбільший семиметровий верстат ми залишили в Каховці, його нереально було перевезти, тому тут зробили новий. Він унікальний, адже розрахований на виробництво килимів довжиною шість метрів. Також лишили два малі верстати, які не мали для нас великого значення. 

Поки нам не вдалось повернути масштаби виробництва, які існували до повномасштабного вторгнення. Якщо колись ми виробляли до 500 метрів квадратних виробів на місяць з вісімнадцятьма ткалями, то тепер, попри те, що працює така сама кількість жінок, ми виготовляємо десь 10-13 метрів квадратних на одну. Працівниці ще вчаться, звикають до нашого темпу роботи, але я розумію: якщо ми робимо половину – це вже гарний результат.

Постачальники не змінилися, ми продовжуємо використовувати імпортну сировину. Наша бавовна має всі міжнародні сертифікати, витримує всі тестування. На жаль, в Україні таких можливостей немає, як і спеціальних лабораторій, де можна фарбувати цю сировину. Тому ми купуємо матеріали в перевірених постачальників, а далі – виготовляємо та фарбуємо їх відповідно до вподобань наших клієнтів.

Співпрацюємо з місцевими навчальними закладами

З усіх жінок, яких ми запросили на роботу, лише троє вміли ткати на українських верстатах з двома педалями. А в нас таких педалей шість. Тому ми навчаємо всіх нових працівниць. Навчання та розвиток – дуже цінні речі для нас, тому ми почали співпрацю з Косівським державним інститутом декоративного та прикладного мистецтва. Вже підписали першу угоду, за якою вони виробляють для нас дерев’яні човники, які необхідні для роботи на верстаті. У майбутньому хочемо розраховувати на випускників цього закладу, якщо їм це буде цікаво.

В інституті дуже творчі та креативні особистості, вони не готують ткаль як працівників на виробництво, вони готують митців, які вміють мислити, творити власні роботи. Вони навчають навичкам ткання, як одному з елементів декоративно-прикладного мистецтва. Та якщо розглядати саме наше виробництво, то мені потрібні технічні працівники – ткалі, які готові багато ткати, працювати по 8-10 годин на день, 5-6 днів на тиждень.

Хочу в зберегти виробництво в Косові

Найбільше, чого я хочу в майбутньому – побачити вільну Каховку. Дуже сподіваюсь, що це відбудеться незабаром. Розумію, що більшість моїх працівників захочуть повернутися додому, але сумніваюсь, що нам вдасться швидко повернути Крим, хоча й дуже в це вірю. Тому ми будемо в Косові ще довгий час. Якщо мої дівчата повернуться, то я знову відкрию невеличке виробництво в Каховці, бо там є мої ткалі та потрібні верстати. Але основне виробництво залишатиметься в Косові.

Релокованим підприємствам я пораджу мати тісні контакти з міською владою, щоб вона могла максимально сприяти з адаптацією на новому місці. Особисто нас дуже підтримують мер, міська рада та громадські організації. Коли одна з організацій привезла нам консерви та олію, то мої дівчата розплакались, адже відчули допомогу та підтримку. Дуже допомагає й те, що приїжджає мер і питає, як наші справи і з чим потрібно допомогти. У такі моменти підтримка дуже цінна, ми розуміємо, що не самотні. А отже, готові підкорювати нові вершини.