У пошуках Містера Кота. Друзі-переселенці відкрили кав’ярню «КІІТ» у Львові

Усе почалося із кота, що загубився в страшні дні окупації Київщини. Господар Містера Кота – кулінарний блогер Сергій Стоян – одразу ж розпочав пошуки свого чотирилапого друга. Аби шукати одразу у кількох містах, а потім і за кордоном, потрібні були чималі кошти. І тоді Сергій взявся за те, що вміє і любить найбільше, – пекти пироги.

Кав’ярню у вікні «КІІТ» заснували разом троє друзів – Сергій з Ірпеня, Іван з Бородянки та Дарина з Ніжина. Рятуючись від війни, вони приїхали до Львова. Склали всі свої заощадження і на 10 000 грн відкрили перше «вікно».  Про пошуки Містера Кота, справжню дружбу, кулінарні секрети та бізнесові інсайти ШоТам розповів співзасновник кав’ярні «КІІТ» Сергій Стоян.

Сергій Стоян

співзасновник кав’ярні «КІІТ»

З Нікополя – до Києва, із ІТ – у кулінарію

У 16 років я залишив рідний Нікополь та переїхав до Києва, жив у гуртожитку. А до того я дуже звик до домашньої їжі, знаєте, таке all inclusive шестиразове харчування у мами та бабусі… І я почав там щось собі готувати, бо мені було дуже незвично їсти їжу, яка продавалася готовою, до того ж це для студента задорого. Якісь прості страви я пам’ятав з дитинства, але решту просто вчив, як дисципліну якусь. Я до всього підходжу так – структуровано. Адже за фахом я айтівець.

Тож мені дуже подобалося готувати, а ще більше – їсти. З часом я почав менше уваги приділяти IT, бо комп’ютер, код на темному екрані – це дуже нудно, а кулінарія – це цілий світ! І я поринув у нього повністю. Це не було одразу роботою, бо все одно я підробляв, викладав математику. А кулінарія, ютуб – це було чисто хобі, яке зрештою переросло в те, що рятує мене від цієї війни.

Перший канал був про математику

Найперший мій YouTube-канал був пов’язаний не з кулінарією, а з математикою, яку я тоді викладав. Я помарудився з тим якийсь час, і подумав, що виходить дуже довго, складно і, найімовірніше, це ніхто не буде дивитися. Але вести канал сподобалося. І я подумав: що я ще вмію? 

На той момент я вмів готувати піцу. Готував її собі постійно і навчився готувати дуже прикольно. Власне, так все й почалося. Ми зняли перший випуск про піцу. Знімав мій учень, якого я готував до ЗНО, його звали Ярослав. Згодом він став Ярославом Івановичем, і це був постійний персонаж у кулінарному шоу. Перший ютуб-канал називався «Голодний мужчина».

У ніч на війну пік пироги

Я жив у Ірпені, а працював у Бучі. Якраз обидва міста, яким дуже не пощастило. На той момент я разом із Іваном працював у бучанській кав’ярні під назвою «Пташка». 24 лютого мав іти на роботу і нести туди свої перші пироги для кав’ярні. Допізна пік «на пробу», Ваня мені допомагав. Тож той четвер мав бути звичайним робочим днем, ми мали їхати до закладу з тестовими пирогами. Але о 5 годині ранку нам подзвонила власниця цієї кав’ярні Аліна: «Сергій, нас бомблять! Я їду з міста, можу вас підібрати…».

Ну, звісно, уже якийсь час до цього ми всі жили цим тривожним очікуванням… Але здоровий глузд людини ХХІ століття казав: «Та ні, не може цього бути у наш час!». У когось були ті тривожні чемоданчики, у нас не було. Ні у мене, ні в Івана немає машини. Аліна сказала, що в нас є 10 хвилин на збори, тож ми просто взяли якісь речі, я не пам’ятаю, які саме. Просто щось взяли, аби взяти. Вийшли з будинку і побачили, що на вулиці дуже багато людей, всі збираються, щось вкладають у машини. Дочекалися Аліну і поїхали. У Львові наші шляхи розійшлися: вона поїхала за кордон, а ми лишились. 

Стрес і авантюра

Ми приїхали до Львова пізно ввечері і вже за пів години знайомі знайомих якихось знайомих знайшли, де нам переночувати. Наступного ранку ми пішли волонтерити і якось обживатися у цьому місті без грошей, без мешт, взагалі без нічого. Але тоді навіть не думали про це, перші два тижні минули ніби в тумані.

Три тижні волонтерили. А потім волонтерів стало дуже багато: на одну коробку припадало три пари рук. Ми зрозуміли, що треба вже щось робити, працювати, заробляти, оскільки грошей майже не залишилися. Хоч ми дуже економили, і нас прихистили, їли раз на день… Усе одно збереження танули на очах. Ми почали шукати роботу. Ваня шукав роботу баристою, я – пов’язану з випічкою. Ходив по кав’ярнях, пропонував свої послуги, пропонував пекти пироги – ніхто не погодився. А тепер багато хто в нас хоче замовляти ці пироги – ось такий цікавий момент.

Тож ми ходили містом у пошуках роботи і побачили це віконце на Руській, 3. І почали жартувати, мовляв, як би було класно перенести нашу роботу із Бучі сюди: Ваня варить найкращу каву, а я печу найніжніші пироги. Досі не розумію сам, як воно все закрутилось: стрес, авантюра, розуміння, що ми вже втратили. То що нам ще втрачати?

Наважитись допомогли Кіт, львів’яни та війна

Я чітко розумію, що у мирному житті ми точно нічого не запустили б ще років сім. Тобто у мене давно була мрія відкрити власну кав’ярню. Але все це було «не на часі», а повномасштабна війна дала розуміння, що чекати якихось «зручних» часів нема коли. 

Ну і вирішили, що нам нічого втрачати – все вже втрачено. Не піде, то не піде – ми молоді, відпрацюємо ще. У нас на двох було щось до 10 000 грн максимум. А потім ще трошки додала Дарина, коли приїхала з Польщі. Оце і весь стартовий капітал. Оренду пообіцяли сплатити власнику через два місяці, дякуємо йому, що він погодився на це. 

Але зрештою ми її сплатили вже через три тижні, бо все пішло класно, нас дуже підтримували і львів’яни, й інші переселенці. Поки волонтерили, ми завели дуже багато знайомств. Зараз це вже наші друзі. І вони всі нам допомагали чимось: хтось баняки приніс, хтось – чашки, а хтось – мікрохвильовку. Мені здається, таке можливо лише у Львові

Працювали, щоб не поїхати дахом

Одна з причин, чому ми так з головою усі троє кинулися в роботу без сну і перепочинку, – щоби менше думати. Я приїхав з Ірпеня, Ваня – з Бородянки, Дарина – з Чернігівщини. Дуже важко було морально, бо у всіх лишилися рідні і близькі в окупації. І ми завантажували себе роботою по максимуму, аби не поїхати дахом.

А ще «КІІТ» дав нам змогу допомагати іншим. Працюючи тут, заробляючи гроші, ми маємо змогу допомагати, дати прихисток і рідним, і друзям. Коли рідні Івана змогли виїхати з Бородянки, вони приїхали до нас. І ми були такі щасливі, що можемо їх прийняти, що маємо житло! Це дуже мотивує, заохочує працювати, щоб мати можливість допомагати ще більше.

Де ж ти, Кі-і-іт?

А ще моя мотивація з відкриття власної справи була в тому, що мені потрібно їздити періодично на Київщину шукати Кота. Це дорого, це дуже дорого, особливо тоді, на початку, коли Київщина ще була окупована. Туди не було доступу. Але я все одно намагався щось робити. А Дарина навіть їздила шукати Містера Кота у Польщу. Бо багатьох тварин з Київської області зоозахисники вивезли саме туди. 

Назва «КІІТ», саме віконце з пирогами і все, що з цього виросло, – все це на честь мого кота, який зник під час окупації. Він був тоді на перетримці у Ворзелі. Це дуже довга історія. Наразі я продовжую його шукати, поки що безуспішно… Ну а «КІІТ» – через дві «і» – бо його звати Містер Кіт. І коли я його шукаю, ходжу вулицями, гукаю, це звучить як: «Кі-і-іт, Кі-і-і-іт! Де ж ти?».

«КІІТ» – це не тільки віконце пирогами – так називається також мій кулінарний відеоблог на ютубі. До речі, багато людей, які приходять за пирогами, кажуть, що знають мене і дивляться мої відео. Це для мене досі дуже дивно, бо я думав, що той канал ніхто не дивиться, якщо чесно. Багато питають, коли я знову повернусь на канал і будуть нові рецепти, а я не знаю, що відповідати. 

Я собі пообіцяв, що допоки не знайду Містера Кота, продовження не буде, бо він був… Він є невід’ємною частиною всього цього, і, власне, він дає мені стимул все це продовжувати, бо досить велика частина зароблених коштів йде на його пошук. Шукати кота у різних містах та навіть країнах під час війни – це дуже недешево.

Читайте також: «Бабусині страви» з Херсонщини. Кухарка-переселенка з 50-річним стажем відкрила родинну крамницю у Франківську

Знаєте, зараз, коли ми виросли уже до трьох точок у двох різних містах, я розумію,який це успіх, особливо в умовах війни. Та я би все одно все віддав, щоб обійняти Містера Кота… Я досі десь раз на 2 тижні їду додому, щоби знову і знову шукати Кота. Їду з купою листівок, ходжу містом, розклеюю. Ну, в цьому особливо немає сенсу, бо мене там кожна собака вже знає.

Але я продовжую їздити, бо не можу просто не робити ні-чо-го. Тим паче листівки дуже недовго зберігаються: вітер, дощ. Тому їх треба поновлювати. Спілкуюся з людьми, шукаю, підгодовую інших тварин. Поки шукав Кота, знайшов дуже багато тварин, яких повернув власникам. Це не так складно: домашню тварину одразу видно, а деякі – ще й породисті, тож ти одразу звертаєш не це увагу. Даєш інформацію у групи в соцмережах, зв’язуєшся з людьми.

Поки шукав свого кота, прихистив трьох інших

Якоїсь миті я навіть давав оголошення про винагороду за Містера Кота, ну просто вже від відчаю. Були такі дзвінки, що я летів на крилах, впевнений, що це вже точно мій Кіт. Але… Одна така поїздка була в Макарів – Київська область, 50 км від Ірпеня. Але я подумав: що таке 50 км для мого суперкота?! Усе може бути. Поїхав туди, бо мені надіслали і фото, і відео – я був впевнений на 99%, що це він. 

Я тоді ще працював на другій зміні у віконці на Руській, дзвінок був десь о пів на 9-ту вечора, а о 9-ій я вже сидів у потязі. Їхав з переноскою, був впевненим, що це мій Кіт. Але коли приїхав… На вигляд це абсолютно повна копія Кота, але є деякі моменти… Знаєте, коли береш на руки, ти одразу це відчуваєш. Проте цей котик був дуже хворим, він довго пробув на вулиці, був виснаженим. І я вирішив його забрати, хоч це і не мій Кіт. 

Читайте також: Калімби з Азовського узбережжя. Українські майстри створюють унікальний музичний інструмент, що дарує спокій під час війни

Зараз Макар живе з нами. На жаль, у нього дуже великі проблеми з серцем, йому не можна стресувати, особливо після всього, що він пережив в окупації. Тому ми його лікуємо, по черзі бігаємо додому – йому треба раз на день робити уколи.

І це ще не всі знахідки у пошуках Містера Кота. Ще нам підкинули двох маленьких кошенят вже під київський «КІІТ», під віконце. Ми хотіли їх прилаштувати, але ніхто не хотів брати двох разом. А вони братики, і я не хотів їх розлучати, тому ми їх залишили теж собі… Тож тепер живемо з трьома котами і Пиріжечком. Пиріжечок – це песик Дарини, якого подарували їй на три місяці кав’ярні. Коротше, дурдом. Але ж ми, як ніхто, знаємо, що гуртом виживати легше.

А ще до нас з Нікополя переїхала моя мама. Там дуже небезпечно зараз. Вона допомагає нам, власне, пече. Бо я більше тепер займаюся адміністративними питаннями, які виявилися набагато складнішими, ніж пекти пироги…

Починали з 5 м² і одного вікна

Перший «КІІТ» – це 5 м², я тут можу дотягнутися від однієї стіни до стіни. Але для нас цього достатньо. На самому початку ми ще тут умудрялися пекти. Це було просто божевілля! А ще у нас розбирали всі пироги до полудня, скільки б не пекли. Люди просто приходили нас підтримати, і це було дуже приємно. Але фізично ми не встигали. 

Зараз печемо вже в іншому місці, але досі зберігся цей запах випічки – це клас! Власне, друга наша точка у Львові з’явилась, коли ми зрозуміли, що просто фізично не можемо приготувати затребувані обсяги випічки у нашій крихітці. Ми пробували навіть пекти вдома, але власникам житла це не сподобалося. Тому й орендували ще одне приміщення на вулиці Богдана Лепкого.

Хочемо там зробити залу, щоб у нас можна було посидіти за столиком. Але поки збираємо кошти на облаштування зали, то частково відкрилися. У форматі віконця. У нас воно як пішло: печемо смачні пироги, відчиняємо ставні, і все – кав’ярня готова. Для нас це ідеальний формат, бо не треба вкладатися в інтер’єр. А тут просто ще нема, чим вкладатися. А пирогами уже можна усіх годувати!

Живемо на два міста і спимо у потягах

7 жовтня була перша піврічниця – 6 місяців кав’ярні. Ми не святкували, бо в нас просто немає на це часу. Працюємо з березня без вихідних. А оскільки тепер додалось ще одне віконце у Львові і ще одне віконце в Києві, то по суті ми втрьох живемо на два міста, спимо в потягах. І немає навіть часу просто зупинитися, насолодитися тим, що маємо. Бо за всім потрібно слідкувати, постійно щось закінчується – то який продукт, то якийсь договір…

Постійна робота без відпочинку – це важко. Але ми допомагаємо, як можемо. Перш за все, самі собі, бо одна з причин, чому все це почалося, – щоб не висіти на шиї у держави. Ми ніколи не брали жодної допомоги. Усе робимо самі, донатимо на ЗСУ і пригощаємо безкоштовно усіх військових. Так, це не якісь серйозні масштаби, але з таких маленьких підтримок і будується надійний тил держави.

Відкритися у Києві було набагато важче

«КІІТ» зі столичною пропискою з’явився теж завдяки Містеру Коту. Хоч його і досі немає поруч з нами… Я ж постійно їжджу на Київщину його шукати. І ми подумали: а чому б не спробувати відкрити вікно з пирогами і в столиці? У Києві не найкращі часи, особливо зараз, коли його постійно бомблять. Оренда впала, тобто, щоб ви розуміли, вона там коштує втричі дешевше, ніж у Львові. І ми вирішили: ризикнемо!

Відкривати віконце у Києві було дуже важко, це коштувало набагато дорожче, майже всі гроші, які ми заробили за цей час. І це при тому, що оренда здешевшала. А у Львові ми відкривались так: Ваня вміє готувати каву, я вмію пекти, Дарина на той момент ще їхала до нас з Польщі. Усі ці питання – як укладати договори, вести бухгалтерію, вирішувати питання за світло за воду – цього всього ми не вміли. І ще не знали, наскільки це все складно. Мабуть, тому і взялися. Усім тонкощам ведення бізнесу вчилися просто наосліп. І нам не було страшно, бо коли ти виїжджаєш з міста, яке бомблять, а наступного дня окуповують… Після цього тобі вже нічого не страшно.

Ми відкрили віконце на Палаці Спорту, це майже самий центр. Наразі воно працює в автономному режимі, навіть без нас. У нас там чудова команда. До речі, передаю вітання! Але ми постійно туди їздимо, все одно треба щось вирішувати, якісь питання. Тобто, як я вже казав, живемо в потягах. Хтось залишається у Львові, хтось їде в Київ. Ось так потрошку керуємо-працюємо на трьох точках. Не завжди все вдається, особливо зараз, коли постійно перебої зі світлом, але ми вже вирішили цю проблему у стилі «КІІТ»: ставимо свічки і пропонуємо людям пироги і чай або каву в термосі. Якось викрутимось, коротше.

Головне – люди

Найголовніше – це люди. Люди, з якими ти працюєш, люди, які тебе оточують. Це насправді так, бо якби я все це починав сам, я б цього не зробив ніколи. Мені дуже пощастило з Ванею і Дариною. Так, ми відкрили вже три точки, але досі працюємо без зарплати. Усе, що є, ми вкладаємо в «КІІТ», на сплату всіх шалених рахунків. Ну ще оплачуємо своє житло, звісно. 

І я не знаю просто ще таких людей, які б погодилися все робити на таких умовах. Ну типу, я – це зрозуміло, у мене є своя мотивація, а вони… Дарина ж взагалі відмовилися від магістратури у Франції і повернулась із Польщі до України, щоби разом із нами пекти пироги і шукати Кота! А вона айтішниця з червоним дипломом університету Шевченка.

Коли ми розширились і почали шукати людей у команду, я зрозумів (ще раз!), як мені пощастило, що я разом з Дариною та Ванею. До нас на співбесіду приходили десятки людей, просто десятки, і це було щось типу: «Ой, у нас так мало місця» або «Ой, я не хочу спілкуватися з людьми, можна я не буду з ним спілкуватися?»… Зараз у нас чудове поповнення команди з чотирьох дівчат та моєї мами, яка пече.

Хитрий цибулевий пиріг

Фірмова страв «КІІТ» – та, з якої я почав свій YouTube-канал. Це цибулевий пиріг за рецептом моєї мами. Багато людей спочатку лякається назви, бо ж цибуля! Але ми всіх попереджаємо, що вони її навіть не відчують, бо вона проходить довгий процес обробки: ошпарюється окропом, а потім дуже довго висмажується. 

Від цього цибуля втрачає характерний смак, запах, залишається тільки солодкий присмак, ніжний-ніжний. Це пиріг сирно-цибулевий. Ті, хто спробував його, не знаючи назви, ніколи не зрозуміють, що там цибуля. Ми іноді робимо таку акцію: даємо шматок, кажемо, якщо вам не сподобається або якщо ви скажете нам, що там всередині, можете за нього не платити. Ще жодного разу такого не було, всі платили.

Чесно і просто

Ну і ще багато людей приходять сюди за нашими фірмовими сінабонами – булочками з корицею. Ми постійно робимо різні начинки, різну помадку. Чому випічка із вікна має такий успіх? Це для мене і загадка, і ні. Мені здається, секрет успіху у тому, що це справжня їжа, домашня їжа. Я думаю, люди теж це відчули. Бо коли ви їсте фастфуд, це, звісно, приємно…. Хвилин п’ять! А потім настає тяжке розчарування. У «КІІТ» такого не буває.

Ну і взагалі, мені імпонує принцип все робити чесно і просто. Не тільки пироги. Тому ми працюємо офіційно, сплачуємо податки, допомагаємо ЗСУ. Мені здається, чесно і просто – це девіз, за яким має жити нова Україна. Бо скільки всього втратити і не переналаштуватись – це було б великою помилкою.