Суспільство
«Це був поклик, який я відчув». Історія єдиного в Україні каное-майстра, який просуває нову культуру
Уявіть, що придбати каное – так само просто, як обрати новий смартфон. Для нас це звучить фантастично, та, скажімо, в США це звичайна й буденна справа. Воно й не дивно, адже в Україні каное створює лише одна людина – Андрій Яковлєв. Захоплення човнами у чоловіка з’явилося випадково, після мандрівки до Сибіру. Відтоді майстер вже протягом семи років дивує українців незвичним видом транспорту та популяризує любов до нової культури.
Андрій Яковлєв
Єдиний в Україні каное-майстер. Продає свої вироби під брендом Ginkgo Canoe Co.
Два роки працював в банку і зрозумів, що це не для мене
У школі найбільше я полюбляв математику, через що врешті-решт потрапив до фізмат-класу гімназії у Сумах на напрям «Економіка», яку з відзнакою закінчив у 2000 році. Це були часи «до інтернету», інформації в мене було мало. Тож нічого кращого я просто не придумав і, щоб не гаяти час, закінчивши столичний виш, здобув освіту інвестиційного менеджера. Два останні роки, до 2008-го, працював аналітиком казначейства великого банку.
Робота в казначействі – це драйв, бо перебуваєш у самому мозку і допомагаєш керувати мільярдами. Поруч зі мною на керівних посадах були класні й розумні люди, і я багато, чому в них навчився. Але коли працюєш у великих установах, мусиш підкорятися їхній екосистемі, жити за дрес-кодом і мати справу з внутрішньою політикою для розв’язання ключових питань. З часом я зрозумів, що банки в Україні – це установи, які часто використовують для грабування простих людей. Це добре було помітно під час кризи 2008 року. Я пройшов через усе це й усвідомив, що мені тут не місце. Може, я був занадто чесний для банку.
Залишивши попереднє місце роботи, я розпочав власну справу – займався доставленням із-за кордону. Це було щось нове для України, розпочинався бум інтернет-покупок. Клієнти скидали мені посилання на іноземні сайти, я купував товари, контролював проходження митниці тощо. Я вже не працював на установу і сам розпоряджався вільним часом, потроху шукаючи справу свого життя.
Неочікувано став єдиним каное-майстром в Україні
З каное все розпочалося з дружби. Мій друг Костя Мілаш, з яким ми разом винаймали квартиру в Києві, через кризу повернувся жити до батьків в Сибір. І якось він запросив мене в гості: «Приїжджай – подивишся, що таке справжня природа». «А чом би й ні?», – подумав я і поїхав. Саме там я вперше побачив дерев’яно-тканне каное, яке він побудував разом з іншим товаришем під час спільного з німцями волонтерського проєкту. Воно було не найкращої якості, але я одразу відчув, що каное – це круто! Для мене це була реальна 3D-річ, яку незрозуміло як можна зробити власноруч і потім користуватися в реальному житті. Весь час я працював біля комп’ютера, все було віртуальне, а тут – справжнє дерев’яне каное. Я просто відчув: «Вау! Я хочу їх будувати!».
На той момент я не думав, скільки на цьому можна заробити й не уявляв, що захочу займатися цим все життя. Це просто був поклик, який я відчув і вирішив будувати каное. По-іншому, думаю, такі речі й не починаються. Жодних розрахунків прибутковості у мене не було, хоча я вмію це робити. І тоді, й зараз на просторах України та Росії (це ще було до війни) за цією технологією каное ніхто не будує. Я вирішив, що матиму обидва ринки. Думав, що є товар – є й покупець. Це було для мене якось логічно. Але, як виявилося згодом, жодного ринку взагалі не було. Тобто, його доводиться будувати самостійно. Це стало для мене непоганим викликом.
Перше каное продав за копійки
Восени 2011 року Костя приїхав до мене в Україну, і ми разом збудували форму-матрицю за кресленнями, яке подарував майстер з Німеччини. Але далі все відбувалося не так швидко, оскільки ще не було жодного устаткування та матеріалів, які треба було купити самому. А це не одна тисяча доларів. Тож за 2 наступні роки я поступово купив в США все необхідне для будівництва свого першого човна та двічі їздив до Німеччини, де брав участь в каное-проєктах для здобуття необхідних навичок.
Будувати каное одному, особливо вперше, дуже важко. Костя в цей час був зайнятий здобуттям освіти німецького столяра, тому я запросив іншого товариша взяти участь в проєкті, й він погодився. Ми почали будувати перший човен восени 2013 року і добудували його вже в нових економічних реаліях 2014-го.
Коли хочеш продавати каное за 4-5 тисяч доларів при курсі 8, – це одне. А коли курс вже 26 – це зовсім інше. Потенційний ринок став набагато меншим, купувати необхідне для справи стало важче. Перше каное, яке ми зробили, вирішили не продавати, бо воно мало багато косметичних недоліків. Згодом я багато чого в ньому переробив та перефарбував в червоно-білий зигзаговий патерн, надихнувшись серіалом «Твін Пікс». Тож ми знову вклалися і зробили інше каное, яке вже вийшло набагато кращим. Його придбав чоловік, який просто побачив оголошення на OLX, подзвонив, приїхав, добряче поторгувався і забрав. Він отримав каное за копійки для такої речі – менш як дві тисячі доларів (52 тисячі гривень). Більше про це каное я нічого не чув. Так також буває.
Викрив аферу з «продажем» мого каное
У 2016 ми знайшли шоу-рум для продажу в Києві. Ним став яхт-клуб в Гідропарку, де був також прокат пластикових каяків та каное. Але власник виявився непорядною людиною. Замість того, аби продавати наш човен, він тихцем здавав його в оренду. Про це ми дізнались випадково, коли чоловік не допустив до перегляду потенційного покупця. Я досі дуже радий, що зміг забрати каное назад. Ентузіазм від справи став згасати, й у 2017 році мій компаньйон вийшов зі справи, забравши це каное собі.
Цей момент став для мене особливим. Я став єдиним власником Ginkgo Canoe і нарешті міг будувати так, як завжди хотів – ретельно, якісно, приділяючи увагу всім процесам та деталям, без зайвих суперечок та нервів. Участь в каное-проєктах у Німеччині мене багато чому навчила. Передусім – німецькому ставленню до роботи. Це постійний контроль якості на всіх етапах будівництва та увага до найменших деталей. Але і до цього я завжди намагався робити все на п’ятірочку.
Наступні два роки я витратив на удосконалення навичок. Купив креслення правильних весел та зробив штук тридцять, експериментував з різними фінішними покриттями. До того ж перечитав декілька книжок, як будувати каное та каяки за різними техніками, спілкувався на форумах з американськими майстрами. Навесні 2020 року я завершив одразу два дуже гарні човни, якими нарешті був по-справжньому задоволений.
Від радощів покупців ледь не плачу
Цього разу обидва каное були куплені за три дні без жодної реклами. Просто так якось склалося. Моїми клієнтами стали чудові люди – молоді, активні, виховані, україномовні та дуже цікаві особистості. Вони добре розуміли ціну часу та праці. Каное морського бірюзового кольору придбали на подарунок, і зараз воно прикрашає інтер’єр будинку. Можливо, воно так ніколи й не торкнеться великої води. Але це нормально – в мережі Pinterest багато фото каное в інтер’єрах офісів, мисливських та приватних будинків, де човни підвішують під стелею або над столом, як люстри.
Другий клієнт для свого каное червоно-багряного кольору попросив нанести слов’янський символ Сонця. Мені стало цікаво, і я погодився. Але це виявилося не так просто. На проєктування та нанесення малюнка я витратив майже три тижні. Зрештою воно було того варте, бо я на власні очі побачив, як людина може закохатися в каное буквально за декілька хвилин.
Особливо важливим було те, що це був досвідчений каякер, який придбав каное для родинних походів. Йому дуже сподобалася швидкість та керованість мого човна. «Я дуже щасливий, що ви є в Україні. Це велика удача». Почути таке для майстра – важливий досвід. Добре, що в цей час ми були на воді, і я сидів попереду, бо ледь не заплакав від емоцій. Було б дивно побачити майстра зі сльозами на очах, еге ж?
Для мене каное – це витвір мистецтва
Згідно з технологією, процес виготовлення одного дерев’яно-тканного «канадського» каное займає приблизно три місяці. Спершу відбувається робота з деревиною – зі звичайної дошки я власноруч напилюю матеріал в необхідний розмір та доводжу кожну поверхню до ідеального стану. Потім на матриці треба зігнути розпарені дерев’яні ребра, прибити до них п’ятиметрові ялицеві планки латунними цвяхами та все це добре відшліфувати зовні та зсередини. Потім каное обтягується спеціальною тканиною та ґрунтується. Ґрунтовка має сохнути 4 тижні. Після цього всередині човен покривають яхтовим лаком, а зовні – яхтовою фарбою. Потім додають необхідні елементи, як от сидіння та перемички.
Але в мене виготовлення завжди займає більше часу, бо зазвичай я наношу більше шарів фінішного покриття. До того ж я сам виготовляю весла і стенди для зберігання та догляду за каное. Бачу красу саме в деталях – у малюнку деревини, в кольорі, в радіусах тощо. Для мене це неначе витвір мистецтва, який потребує багато часу та уваги. Я фарбую каное доти, доки дійсно не буду задоволений результатом. Звичайно, це потребує більше матеріалів та часу. Але я хочу бути задоволений своєю роботою і лише потім віддавати човен клієнту.
У США здебільшого до виготовлення каное не ставляться так прискіпливо. Для них це звичайна річ – як авто або туристичний намет. Тому в більшості майстерень не шліфують кожен елемент руками по дві години, а роблять все просто на верстатах для економії часу. Але з вибором кольорів та патернами фарбування в них вільний політ фантазії.
Із закупівлею українського дерева бувають складнощі
Я використовую винятково нашу місцеву деревину – дуб, ясен та ялицю. Хвойні породи купую в Карпатах, і торік для мене це був справжній виклик. Сумно, що там продавцям деревини взагалі не цікавий український ринок. Я їздив у гори двічі й зіштовхнувся з дуже неприємною історією. Куб деревини в них коштував три тисячі гривень. Я пропонував 10, якщо вони просто дозволять мені відібрати десяток дощок. Але мені відповідали: «Ні, хлопче, пробач, зараз буде фура, якій маємо відвантажити 40 кубів, на неї вже чекають на кордоні». Мовляв, йди геть і не повертайся.
А ось ясен і дуб я купую в Сумах, поки що – без проблем. Тканину, фарби, лак, цвяхи та інші матеріали замовляю в США та Німеччині – у каное-майстрів або зі спеціалізованих магазинів. У нас такого товару немає на ринку, а якщо щось і є – якість бажає кращого. Оскільки в мене був досвід постачань з-за кордону, справляюсь з цим без проблем.
Читайте також: Збираємося в гори. Шість українських виробників туристичного спорядження
Для роботи я орендую приміщення в столярній майстерні. Мені поки що нормально, але взагалі воно маленьке. Американські колеги дивуються, що я досягаю гарних результатів в такому тісному приміщенні. Зазвичай мають бути окремі кімнати для основної роботи, для розпиловки та для фарбування. Я ж усе роблю в одному приміщенні, лише побудував у майстерні окреме місце для фарбування, щоб запобігти пилу.
Каное як окремий вид мистецтва
Перебування на воді вводить людину в медитативний стан, ти перемикаєшся з комп’ютерів, клієнтів, продажів тощо на думки іншого характеру. Відбувається повне занурення в природу, причому в незвичному середовищі. Ти не просто приїхав на автівці чи гуляєш лісом, а пливеш річкою. Це зовсім інший простір. Вода має свою енергетику, яка заспокоює людину.
На відміну від каяка, каное йде безшумно, тут немає веслування як у спорті. Нещодавно з друзями були в спільному сплаві на каное та каяках і порівнювали швидкість. На великих дистанціях каное виявилося кращим. Воно має класні гідродинамічні властивості, завдяки чому добре набирає і тримає швидкість. Всі, хто катався в моєму каное, були дуже задоволені.
Зараз я будую модель довжиною 477 сантиметрів. За американською класифікацією – це тандем/соло. Тобто на ньому можна ходити як вдвох, так і наодинці. Готове каное важить приблизно 35 кілограмів. У ньому легко помістяться двоє дорослих із багажем або двома дітьми. Завдяки ширині корпусу в човні зручно та безпечно. Але, звісно, для ідеальної греблі треба трохи попрактикуватися.
Каное – не дешеве задоволення
Каное у мене коштують від 5000 тисяч доларів взимку (приблизно 130 тисяч гривень) та 5500 – влітку. Це майже така ж ціна, як у США. При цьому свої човни я комплектую веслами та стендом, а там ви маєте купляти все окремо. Для когось ця сума може видатися завеликою. Але якщо в тебе є гроші, навіщо тобі їхати в машині від Opel (у нашому випадку – пластикове каное з-за кордону), якщо можеш купити Aston Martin? Тут так само. Індивідуальність вартує грошей.
Придбати каное можна через Instagram або через оголошення на OLX. Сайт також є, але зараз він на реконструкції та чекає нових фото. Замовлення я маю лише в Україні. Із сусідніх країн також цікавляться, хоча в них є свої майстри, що працюють в інших техніках. Але транспортні витрати, розмитнення тощо коштують дуже дорого, тому я не бачу в цьому економічного сенсу. Спочатку я розраховував ще й на російський ринок, але через об’єктивні обставини таких планів більше немає.
Прищеплюю українцям любов до каноінгу
Торік я запустив блог про каноінг та каное-культуру – canoe.com.ua. Там я публікую переклади статей з американських журналів, таких як Paddling Magazine, Canoe & Kayak та Wooden Canoe, розповідаю про техніку веслування, події у світі каноінгу та про користь, яку каное може дати сімейним стосункам.
У цих статтях я відкрив багато нового і для самого себе. Дізнався про цікавий факт зі статистики – в США більшість проданих каяків є одномісними, а каное – двомісними. Тобто американська молодь зазвичай ганяє на каяках, а коли одружуються і в них з’являються діти – більшість каякерів купують собі каное. При цьому каяк також залишається в родині. Якщо зараз ти молодий завзятий каякер, то десь через 10 років на тебе чекає каное.
Культура каноінгу в Україні лише народжується
Пандемія COVID-19 в США та Канаді неочікувано призвела до буму продажів каное та каяків. Там виробники не встигають виконувати замовлення і, щоб купити каное, треба зайняти чергу. В Україні все, звісно, набагато спокійніше. Зараз я закінчую одразу три каное. За продажі особливо не переймаюся – на мою роботу знайдуться поціновувачі. До того ж в нас почав стрімко розвиватися бізнес із прокату байдарок та сап-дошок. Сервіс прокату «Каяк-Каное-Маркет» відкрив декілька нових станцій в Києві. Видно, що людям це стало цікаво. Для мене це також плюс, бо, як я казав раніше, хто починає з каяка – приходить і до каное.
Мрію про велику власну майстерню хоча б на 120 квадратних метрів. Також хочу розширити модельний ряд, аби люди могли обрати каное за своїми потребами: одномісні широкі каное для риболовлі та полювання, або ж довші каное з транцем для мотора. Зможу побудувати їх без жодних проблем, бо маю креслення і потрібний досвід. Загалом планую будувати каное все життя й робити їх ще кращими. Можу сказати напевно – якби залишився в банку, то точно не отримав би такого задоволення та власної реалізації. Також вважаю, що не всі мають бути айтішниками, хоча це зараз модно і добре оплачується. Коли знайшов заняття, яке дійсно любиш – не зупинишся, і не захочеш займатися чимось іншим.
Військові 123-ї бригади ТрО під час зведення фортифікаційних споруд на півдні України натрапили на архаїчний могильник 6-5 століття до нашої ери.
Про це повідомили в 123-й бригаді ТрО.
Що знайшли військові
Першу невелику амфору виявив водій екскаватора Микола. Зі знахідною він звернувся до побратима Євгена, який захоплюється історією. Разом вони вирішили передати амфору до музею «Старофлотські казарми».
Експерти музею встановили що ця знахідна — корінфська амфора, яку використовували у ритуальних цілях та розміщували в могилах. Так виявили, що місце, яке обрали для будівництва фортифікацій, є архаїчним могильником.
Читайте також: У Києві представили книгу про пілота, який врятував життя 20 десантників ГУР
На локації віднайшли ще один предмет — іонійську посудину ойнохою. Це давньогрецький глечик з однією ручкою та трьома носиками. Його використовували для розливання вина під час симпосіїв — ритуалізованих бенкетів у Стародавній Греції.
«Це ритуальні речі, створені спеціально для поховань, привезені з Греції. Важливо, що посудини цілі, без пошкоджень, що свідчить про високий соціальний статус похованих», — розповів колишній археолог, а нині військовий Олександр.
У бригаді також розповіли, що разом з артефактами музею передали й рештки кісток похованих людей. Там зазначили, що подібні знахідки мають велике значення для вивчення історії регіону й дозволяють краще розуміти життя та звичаї людей, які жили на цих територіях раніше.
Нагадаємо, що Etnodim та «Хартія» випустили благодійні вишиті сорочки (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка 123-ї бригади ТрО
Вони втратили домівки, майстерні, магазини й офіси, але не опустили руки — маріупольські підприємці й активісти почали все з нуля в інших містах України: там вони відкривають кав’ярні, відновлюють бренди й допомагають іншим адаптуватися до нового життя.
Чим сьогодні живуть переселенці з Маріуполя та як вони змінюють свої нові міста, читайте в матеріалі ШоТам.
«Тепер в Івано-Франківську є море»: переселенка відкрила кав’ярню з душею свого міста
У Маріуполі Тетяна Васильєва працювала в банківській сфері, але через повномасштабну війну втратила все. Після евакуації до Дніпра, а потім і до Івано-Франківська, жінка нарешті змогла здійснити свою мрію — відкрила кав’ярню «Душа».
На це в неї майже не було грошей, але вона не здалась: отримала кілька грантів, відвідала курси бізнес-планування, знайшла підтримку серед місцевих і ВПО:
Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».
Кав’ярня швидко стала улюбленим місцем для людей, які потребували затишку й теплоти, а її приміщення відображає атмосферу морського Маріуполя в кольорах, деталях і фото.
Згодом Тетяна відкрила вже другу «Душу». Як їй вдалося знайти підтримку, створити бізнес та адаптуватися в новому місті, читайте за посиланням.
«У нас працюють переселенці, а земляків годуємо безкоштовно»: маріупольці відкрили в Києві «Шаурму на вугіллі»
До повномасштабного вторгнення Максим Пустаков разом з партнером розвивали в Маріуполі мережу «Шаурма на вугіллі». За трохи більше ніж рік вони відкрили п’ять закладів, створили 40 робочих місць і планували виходити на нові міста. 24 лютого 2022 року партнери мали запускати шостий заклад, але почалась повномасштабна війна.
Три тижні Максим із сім’єю провів у заблокованому Маріуполі, рятуючись від обстрілів та ночуючи в укриттях. Коли з’явився шанс виїхати, родина скористалася ним і через Кропивницький дісталася Києва. Усе обладнання, яке вдалося врятувати, допомогли перевезти небайдужі люди.
Уже в Києві Максим разом з колишніми працівниками вирішив дати своєму бізнесу другий шанс. Вони знайшли приміщення, отримали підтримку від орендодавців і швидко відкрили новий заклад. Головна особливість мережі — приготування м’яса на вугіллі, що є рідкістю для України.
Згодом мережа розширилася до шести точок у Києві та однієї в Бучі. Після ребрендингу вона отримала назву «Центр Шаурми».
Крім відновлення бізнесу, команда вирішила підтримати маріупольців, які теж були змушені залишити рідне місто. У співпраці з гуманітарним центром вони запустили програму безкоштовного харчування — людям, які евакуювалися з Маріуполя, роздали тисячі флаєрів на безкоштовну шаурму.
Детальніше про шлях від втрати всього до нового старту — у матеріалі ШоТам.
«Місто — це не будинки, а люди»: активістка об’єднала переселенців і місцевих на Закарпатті
До великої війни Дар’я Маркович працювала в громадському секторі Маріуполя — допомагала адаптуватися в місті молоді та переселенцям. Разом з командою вона відкривала Центри підтримки родини та Молодіжні центри, щоб створити комфортний простір для навчання, зустрічей і розвитку.
Після початку вторгнення дівчина залишалась у Маріуполі, аж поки місто не почали бомбардувати. Дарія згадує:
«Перед тим, як стався приліт у Драмтеатр, скинули авіабомбу на басейн “Нептун”, який розташований за 200 метрів від мого будинку. Моя мама якраз піднялась у квартиру з підвалу, і вибуховою хвилею їй пошкодило очі. Це стало останньою краплею, тому я сказала, що в неї є пів години, аби зібрати речі».
Вона змогла евакуюватися до Мукачівської громади на Закарпатті, а там, трохи оговтавшись, вирішила використати свій досвід, щоб знову допомагати людям. Разом з місцевою владою та міжнародними партнерами Дар’я запустила Інтеграційний хаб — простір, що об’єднує переселенців і місцевих. Зокрема, у хабі працюють студія звукозапису, коворкінг, зала для тренінгів та переговорні кімнати.
Приміщення повністю доступне: є підйомник, кольори інтер’єру підібрані для комфортного перебування людей з підвищеною чутливістю до світла, встановлені тактильні вказівники.
Цей хаб — не просто місце, а символ єдності. Дар’я змогла не лише налагодити співпрацю між переселенцями та місцевими жителями, а й побудувати платформу для спільних ініціатив. Зараз вона мріє масштабувати проєкт на інші міста та колись показати своєму синові відбудований Маріуполь.
Детальніше про історію дівчини та створення хабу — на сайті ШоТам.
Відкрив у Херсоні цех і безкоштовно ремонтує спорядження для військових
Артем Болдирєв виріс у Новоазовську, але після 2014 року мріяв вирватися з окупованого міста. Він зміг переїхати до Маріуполя, де працював коком у порту Азовсталі й допомагав військовим, але війна знову наздогнала його. Виживши в окупації, чоловік чотири дні йшов пішки до Бердянська.
«Я пішки вийшов з Маріуполя й дійшов до Бердянська за чотири доби. Чотири дні я нічого не їв — у мене навіть не було апетиту після того, що я побачив у Маріуполі» — розповів Артем.
Після складної дороги та пошуків безпечного місця Артем опинився в Херсоні, де почав допомагати переселенцям і волонтерити. Спочатку він працював кухарем у центрі для ВПО, готуючи по п’ять разів на день, а після деокупації міста хотів вступити до ЗСУ, але йому відмовили через проблеми зі здоров’ям.
Тоді він знайшов спосіб допомагати військовим по-іншому — разом зі знайомим відкрив магазин тактичного спорядження «Ефес». Згодом технології виробництва вдосконалили, і тепер тут:
- шиють тактичний одяг: штани, куртки, кітелі, рукавиці, бафи;
- виготовляють унікальні шеврони — зокрема ті, що носять військові, які переправляються човнами через Дніпро;
- безкоштовно ремонтують військове спорядження — інколи прямо в день звернення, якщо бійці терміново повертаються на фронт.
Зараз у команді працюють закрійниця, п’ять швачок, продавці та бариста. Сам Артем керує магазином, цехом і навіть кав’ярнею, яка стала частиною цього унікального простору.
Хоч у Херсоні війна зовсім поруч, Артем вирішив залишитися, бо саме тут відчуває свою максимальну користь.
Детальніше про його шлях, боротьбу та бізнес — у матеріалі.
«Переселенцям від переселенців»: ГО «Заходи» створює реабілітаційні простори
До повномасштабного вторгнення маріупольська організація «Заходи» займалася молодіжними ініціативами, розвивала громадський активізм та працювала над запуском першого молодіжного простору. Однак війна змусила команду переїхати: частина опинилася в Хмельницькому, а частина — в Мукачеві, де активісти адаптували роботу до нових реалій.
Там вони створили хаб Aware Zone — сучасний простір для відпочинку, роботи й навчання. У Хмельницькому ж відкрили коворкінг «Заходи хаб», що надає переселенцям 25 робочих місць, швидкісний інтернет, ноутбуки та доступ до участі в освітніх заходах. Також команда організовує школи активістів, тренінги з психології та події для інтеграції ВПО в місцеву громаду.
Наразі наймасштабніший проєкт ГО — реабілітаційний табір «Над Збручем»: активісти відновили покинутий табір на Хмельниччині, щоб переселенці могли там жити, допомагаючи табору по господарству, та отримувати психологічну підтримку (сьогодні всі місця в таборі розписані на кілька місяців вперед). Крім того, організація розвиває кампанію про психічне здоров’я, яка допомагає людям справлятися з пережитими травмами.
Детальніше про ініціативи ГО «Заходи» — за посиланням.
Ветеран відновив свій бізнес в Івано-Франківську та знову пішов захищати країну
Микола Воропай шість років служив у Маріуполі, одночасно займаючись виробництвом сувенірів. Коли почалося вторгнення, він збирав розвіддані про ворожі цілі та допомагав обороняти місто.
На початку березня чоловік відпросився додому, але побачив лише руїни: будинок, фотостудію та майстерню знищили:
«Коли ми під’їхали до мого будинку, я побачив, що мого будинку немає. Все згоріло. Я не очікував, що моя мати ще там. Я просто її погукав, і вона зі згорілої будівлі мені відповіла. І так я вивіз матір»
Сам чоловік вибрався з оточеного Маріуполя до Івано-Франківська лише наприкінці травня.
Туди Микола та його донька релокували майстерню «АRTнація.Відновлення». Усі їхні верстати були втрачені, але Український ветеранський фонд допоміг відновити бізнес. Зараз у майстерні виготовляють сувеніри, підставки для телефонів, будиночки для тварин, брендовий одяг, вишиванки та шеврони.
Головна ідея бренду — розповідати світу про Україну через унікальні вироби. А його засновник Микола знову тримає фронт.
Детальніше про історію відродження майстерні читайте на сайті ШоТам.
Відроджує мистецтво виготовлення ляльок-мотанок в Івано-Франківську
Колишня викладачка фізики Людмила Балашова після пережитих обстрілів та вимушеного переселення до Івано-Франківська створила в центрі «ЯМаріуполь» «Майстерню пані Людмили».
Тут вона навчає дітей і дорослих мистецтва виготовлення традиційних українських оберегів — ляльок-мотанок. Ці вироби, створені без використання голок чи ножиць, символізують добробут і захист родини, тому Людмила вірить, що через відродження ремесла можна не лише зберегти культурну спадщину, але й надати психологічну підтримку тим, хто постраждав від війни.
Центр «ЯМаріуполь» — це мережа підтримки переселенців, яка діє по всій Україні. Його мета — допомогти адаптуватися на новому місці та повернутися до повноцінного життя.
У кожному центрі «ЯМаріуполь» надають гуманітарну, юридичну, соціальну, психологічну та медичну допомогу. Тут працюють ігрові кімнати, де батьки можуть залишити своїх дітей з вихователями, щоб вирішити нагальні питання. Кожен центр співпрацює з місцевими громадами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами, щоб забезпечити максимальну підтримку переселенцям.
Детальніше про «Майстерню пані Людмили» та її діяльність можна дізнатися в матеріалі.
15 березня медіа позитивних новин ШоТам випустило друге відео нового подкаст-шоу «ХУХ». Співзасновник ШоТам Артем Іпатов обговорює з гостями дійсно добрі новини, що сталися за тиждень в Україні.
Цього разу у нас в гостях стендап-комік «Підпільного», креативний продюсер і батько бігля Юра Коломієць. У випуску — філософські роздуми про вимушений оптимізм і водійок таксі, а також дуже багато добрих новин тижня про військо, культуру та український бізнес. Буде ще трошки реперського амплуа Юри та історій, як він був рятівником Малібу. Ну, а Артем нарешті зʼявиться в кадрі з собакою!
Дивіться, слухайте й донатьте — всі актуальні збори є в описі до відео та на QR-кодах у випуску.
Читайте також: «Підпільний Стендап» запустив нове шоу про книжки: першим гостем став Макс Кідрук
Фото: ШоТам
