Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Це був поклик, який я відчув». Історія єдиного в Україні каное-майстра, який просуває нову культуру

Опубліковано

Уявіть, що придбати каное – так само просто, як обрати новий смартфон. Для нас це звучить фантастично, та, скажімо, в США це звичайна й буденна справа. Воно й не дивно, адже в Україні каное створює лише одна людина – Андрій Яковлєв. Захоплення човнами у чоловіка з’явилося випадково, після мандрівки до Сибіру. Відтоді майстер вже протягом семи років дивує українців незвичним видом транспорту та популяризує любов до нової культури.

Андрій Яковлєв

Єдиний в Україні каное-майстер. Продає свої вироби під брендом Ginkgo Canoe Co.

Два роки працював в банку і зрозумів, що це не для мене

У школі найбільше я полюбляв математику, через що врешті-решт потрапив до фізмат-класу гімназії у Сумах на напрям «Економіка», яку з відзнакою закінчив у 2000 році. Це були часи «до інтернету», інформації в мене було мало. Тож нічого кращого я просто не придумав і, щоб не гаяти час, закінчивши столичний виш, здобув освіту інвестиційного менеджера. Два останні роки, до 2008-го, працював аналітиком казначейства великого банку.

Робота в казначействі – це драйв, бо перебуваєш у самому мозку і допомагаєш керувати мільярдами. Поруч зі мною на керівних посадах були класні й розумні люди, і я багато, чому в них навчився. Але коли працюєш у великих установах, мусиш підкорятися їхній екосистемі, жити за дрес-кодом і мати справу з внутрішньою політикою для розв’язання ключових питань. З часом я зрозумів, що банки в Україні – це установи, які часто використовують для грабування простих людей. Це добре було помітно під час кризи 2008 року. Я пройшов через усе це й усвідомив, що мені тут не місце. Може, я був занадто чесний для банку.

Залишивши попереднє місце роботи, я розпочав власну справу – займався доставленням із-за кордону. Це було щось нове для України, розпочинався бум інтернет-покупок. Клієнти скидали мені посилання на іноземні сайти, я купував товари, контролював проходження митниці тощо. Я вже не працював на установу і сам розпоряджався вільним часом, потроху шукаючи справу свого життя.

Неочікувано став єдиним каное-майстром в Україні

З каное все розпочалося з дружби. Мій друг Костя Мілаш, з яким ми разом винаймали квартиру в Києві, через кризу повернувся жити до батьків в Сибір. І якось він запросив мене в гості: «Приїжджай – подивишся, що таке справжня природа». «А чом би й ні?», – подумав я і поїхав. Саме там я вперше побачив дерев’яно-тканне каное, яке він побудував разом з іншим товаришем під час спільного з німцями волонтерського проєкту. Воно було не найкращої якості, але я одразу відчув, що каное – це круто! Для мене це була реальна 3D-річ, яку незрозуміло як можна зробити власноруч і потім користуватися в реальному житті. Весь час я працював біля комп’ютера, все було віртуальне, а тут – справжнє дерев’яне каное. Я просто відчув: «Вау! Я хочу їх будувати!».

Друг Андрія Яковлєва Костя Мілаш будує каное

На той момент я не думав, скільки на цьому можна заробити й не уявляв, що захочу займатися цим все життя. Це просто був поклик, який я відчув і вирішив будувати каное. По-іншому, думаю, такі речі й не починаються. Жодних розрахунків прибутковості у мене не було, хоча я вмію це робити. І тоді, й зараз на просторах України та Росії (це ще було до війни) за цією технологією каное ніхто не будує. Я вирішив, що матиму обидва ринки. Думав, що є товар – є й покупець. Це було для мене якось логічно. Але, як виявилося згодом, жодного ринку взагалі не було. Тобто, його доводиться будувати самостійно. Це стало для мене непоганим викликом.

Перше каное продав за копійки

Восени 2011 року Костя приїхав до мене в Україну, і ми разом збудували форму-матрицю за кресленнями, яке подарував майстер з Німеччини. Але далі все відбувалося не так швидко, оскільки ще не було жодного устаткування та матеріалів, які треба було купити самому. А це не одна тисяча доларів. Тож за 2 наступні роки я поступово купив в США все необхідне для будівництва свого першого човна та двічі їздив до Німеччини, де брав участь в каное-проєктах для здобуття необхідних навичок.

Будувати каное одному, особливо вперше, дуже важко. Костя в цей час був зайнятий здобуттям освіти німецького столяра, тому я запросив іншого товариша взяти участь в проєкті, й він погодився. Ми почали будувати перший човен восени 2013 року і добудували його вже в нових економічних реаліях 2014-го.

Перше каное, створене Андрієм Яковлєвим (фото: Сергій Колєсніков)

Коли хочеш продавати каное за 4-5 тисяч доларів при курсі 8, – це одне. А коли курс вже 26 – це зовсім інше. Потенційний ринок став набагато меншим, купувати необхідне для справи стало важче. Перше каное, яке ми зробили, вирішили не продавати, бо воно мало багато косметичних недоліків. Згодом я багато чого в ньому переробив та перефарбував в червоно-білий зигзаговий патерн, надихнувшись серіалом «Твін Пікс». Тож ми знову вклалися і зробили інше каное, яке вже вийшло набагато кращим. Його придбав чоловік, який просто побачив оголошення на OLX, подзвонив, приїхав, добряче поторгувався і забрав. Він отримав каное за копійки для такої речі – менш як дві тисячі доларів (52 тисячі гривень). Більше про це каное я нічого не чув. Так також буває.

Викрив аферу з «продажем» мого каное

У 2016 ми знайшли шоу-рум для продажу в Києві. Ним став яхт-клуб в Гідропарку, де був також прокат пластикових каяків та каное. Але власник виявився непорядною людиною. Замість того, аби продавати наш човен, він тихцем здавав його в оренду. Про це ми дізнались випадково, коли чоловік не допустив до перегляду потенційного покупця. Я досі дуже радий, що зміг забрати каное назад. Ентузіазм від справи став згасати, й у 2017 році мій компаньйон вийшов зі справи, забравши це каное собі.

Цей момент став для мене особливим. Я став єдиним власником Ginkgo Canoe і нарешті міг будувати так, як завжди хотів – ретельно, якісно, приділяючи увагу всім процесам та деталям, без зайвих суперечок та нервів. Участь в каное-проєктах у Німеччині мене багато чому навчила. Передусім – німецькому ставленню до роботи. Це постійний контроль якості на всіх етапах будівництва та увага до найменших деталей. Але і до цього я завжди намагався робити все на п’ятірочку.

Майстерня Ginkgo Canoe Co.

Наступні два роки я витратив на удосконалення навичок. Купив креслення правильних весел та зробив штук тридцять, експериментував з різними фінішними покриттями. До того ж перечитав декілька книжок, як будувати каное та каяки за різними техніками, спілкувався на форумах з американськими майстрами. Навесні 2020 року я завершив одразу два дуже гарні човни, якими нарешті був по-справжньому задоволений.

Від радощів покупців ледь не плачу

Цього разу обидва каное були куплені за три дні без жодної реклами. Просто так якось склалося. Моїми клієнтами стали чудові люди – молоді, активні, виховані, україномовні та дуже цікаві особистості. Вони добре розуміли ціну часу та праці. Каное морського бірюзового кольору придбали на подарунок, і зараз воно прикрашає інтер’єр будинку. Можливо, воно так ніколи й не торкнеться великої води. Але це нормально – в мережі Pinterest багато фото каное в інтер’єрах офісів, мисливських та приватних будинків, де човни підвішують під стелею або над столом, як люстри.

Другий клієнт для свого каное червоно-багряного кольору попросив нанести слов’янський символ Сонця. Мені стало цікаво, і я погодився. Але це виявилося не так просто. На проєктування та нанесення малюнка я витратив майже три тижні. Зрештою воно було того варте, бо я на власні очі побачив, як людина може закохатися в каное буквально за декілька хвилин.

Каное зі слов’янським символом Сонця

Особливо важливим було те, що це був досвідчений каякер, який придбав каное для родинних походів. Йому дуже сподобалася швидкість та керованість мого човна. «Я дуже щасливий, що ви є в Україні. Це велика удача». Почути таке для майстра – важливий досвід. Добре, що в цей час ми були на воді, і я сидів попереду, бо ледь не заплакав від емоцій. Було б дивно побачити майстра зі сльозами на очах, еге ж?

Для мене каное – це витвір мистецтва

Згідно з технологією, процес виготовлення одного дерев’яно-тканного «канадського» каное займає приблизно три місяці. Спершу відбувається робота з деревиною – зі звичайної дошки я власноруч напилюю матеріал в необхідний розмір та доводжу кожну поверхню до ідеального стану. Потім на матриці треба зігнути розпарені дерев’яні ребра, прибити до них п’ятиметрові ялицеві планки латунними цвяхами та все це добре відшліфувати зовні та зсередини. Потім каное обтягується спеціальною тканиною та ґрунтується. Ґрунтовка має сохнути 4 тижні. Після цього всередині човен покривають яхтовим лаком, а зовні – яхтовою фарбою. Потім додають необхідні елементи, як от сидіння та перемички. 

Але в мене виготовлення завжди займає більше часу, бо зазвичай я наношу більше шарів фінішного покриття. До того ж я сам виготовляю весла і стенди для зберігання та догляду за каное. Бачу красу саме в деталях – у малюнку деревини, в кольорі, в радіусах тощо. Для мене це неначе витвір мистецтва, який потребує багато часу та уваги. Я фарбую каное доти, доки дійсно не буду задоволений результатом. Звичайно, це потребує більше матеріалів та часу. Але я хочу бути задоволений своєю роботою і лише потім віддавати човен клієнту.

Одне з каное Ginkgo Canoe Co.

У США здебільшого до виготовлення каное не ставляться так прискіпливо. Для них це звичайна річ – як авто або туристичний намет. Тому в більшості майстерень не шліфують кожен елемент руками по дві години, а роблять все просто на верстатах для економії часу. Але з вибором кольорів та патернами фарбування в них вільний політ фантазії.

Із закупівлею українського дерева бувають складнощі

Я використовую винятково нашу місцеву деревину – дуб, ясен та ялицю. Хвойні породи купую в Карпатах, і торік для мене це був справжній виклик. Сумно, що там продавцям деревини взагалі не цікавий український ринок. Я їздив у гори двічі й зіштовхнувся з дуже неприємною історією. Куб деревини в них коштував три тисячі гривень. Я пропонував 10, якщо вони просто дозволять мені відібрати десяток дощок. Але мені відповідали: «Ні, хлопче, пробач, зараз буде фура, якій маємо відвантажити 40 кубів, на неї вже чекають на кордоні». Мовляв, йди геть і не повертайся.

А ось ясен і дуб я купую в Сумах, поки що – без проблем. Тканину, фарби, лак, цвяхи та інші матеріали замовляю в США та Німеччині – у каное-майстрів або зі спеціалізованих магазинів. У нас такого товару немає на ринку, а якщо щось і є – якість бажає кращого. Оскільки в мене був досвід постачань з-за кордону, справляюсь з цим без проблем.

Читайте також: Збираємося в гори. Шість українських виробників туристичного спорядження

Для роботи я орендую приміщення в столярній майстерні. Мені поки що нормально, але взагалі воно маленьке. Американські колеги дивуються, що я досягаю гарних результатів в такому тісному приміщенні. Зазвичай мають бути окремі кімнати для основної роботи, для розпиловки та для фарбування. Я ж усе роблю в одному приміщенні, лише побудував у майстерні окреме місце для фарбування, щоб запобігти пилу.

Каное як окремий вид мистецтва

Перебування на воді вводить людину в медитативний стан, ти перемикаєшся з комп’ютерів, клієнтів, продажів тощо на думки іншого характеру. Відбувається повне занурення в природу, причому в незвичному середовищі. Ти не просто приїхав на автівці чи гуляєш лісом, а пливеш річкою. Це зовсім інший простір. Вода має свою енергетику, яка заспокоює людину. 

На відміну від каяка, каное йде безшумно, тут немає веслування як у спорті. Нещодавно з друзями були в спільному сплаві на каное та каяках і порівнювали швидкість. На великих дистанціях каное виявилося кращим. Воно має класні гідродинамічні властивості, завдяки чому добре набирає і тримає швидкість. Всі, хто катався в моєму каное, були дуже задоволені.

Одне з каное Ginkgo Canoe Co. на воді (фото: Олексій Бойко)

Зараз я будую модель довжиною 477 сантиметрів. За американською класифікацією – це тандем/соло. Тобто на ньому можна ходити як вдвох, так і наодинці. Готове каное важить приблизно 35 кілограмів. У ньому легко помістяться двоє дорослих із багажем або двома дітьми. Завдяки ширині корпусу в човні зручно та безпечно. Але, звісно, для ідеальної греблі треба трохи попрактикуватися.

Каное – не дешеве задоволення

Каное у мене коштують від 5000 тисяч доларів взимку (приблизно 130 тисяч гривень) та 5500 – влітку. Це майже така ж ціна, як у США. При цьому свої човни я комплектую веслами та стендом, а там ви маєте купляти все окремо. Для когось ця сума може видатися завеликою. Але якщо в тебе є гроші, навіщо тобі їхати в машині від Opel (у нашому випадку ­­– пластикове каное з-за кордону), якщо можеш купити Aston Martin? Тут так само. Індивідуальність вартує грошей.

Придбати каное можна через Instagram або через оголошення на OLX. Сайт також є, але зараз він на реконструкції та чекає нових фото. Замовлення я маю лише в Україні. Із сусідніх країн також цікавляться, хоча в них є свої майстри, що працюють в інших техніках. Але транспортні витрати, розмитнення тощо коштують дуже дорого, тому я не бачу в цьому економічного сенсу. Спочатку я розраховував ще й на російський ринок, але через об’єктивні обставини таких планів більше немає.

Прищеплюю українцям любов до каноінгу

Торік я запустив блог про каноінг та каное-культуру – canoe.com.ua. Там я публікую переклади статей з американських журналів, таких як Paddling Magazine, Canoe & Kayak та Wooden Canoe, розповідаю про техніку веслування, події у світі каноінгу та про користь, яку каное може дати сімейним стосункам.

Андрій Яковлєв та одне з каное Ginkgo Canoe Co. (фото: Олексій Бойко)

У цих статтях я відкрив багато нового і для самого себе. Дізнався про цікавий факт зі статистики – в США більшість проданих каяків є одномісними, а каное – двомісними. Тобто американська молодь зазвичай ганяє на каяках, а коли одружуються і в них з’являються діти – більшість каякерів купують собі каное. При цьому каяк також залишається в родині. Якщо зараз ти молодий завзятий каякер, то десь через 10 років на тебе чекає каное. 

Культура каноінгу в Україні лише народжується

Пандемія COVID-19 в США та Канаді неочікувано призвела до буму продажів каное та каяків. Там виробники не встигають виконувати замовлення і, щоб купити каное, треба зайняти чергу. В Україні все, звісно, набагато спокійніше. Зараз я закінчую одразу три каное. За продажі особливо не переймаюся – на мою роботу знайдуться поціновувачі. До того ж в нас почав стрімко розвиватися бізнес із прокату байдарок та сап-дошок. Сервіс прокату «Каяк-Каное-Маркет» відкрив декілька нових станцій в Києві. Видно, що людям це стало цікаво. Для мене це також плюс, бо, як я казав раніше, хто починає з каяка – приходить і до каное. 

Мрію про велику власну майстерню хоча б на 120 квадратних метрів. Також хочу розширити модельний ряд, аби люди могли обрати каное за своїми потребами: одномісні широкі каное для риболовлі та полювання, або ж довші каное з транцем для мотора. Зможу побудувати їх без жодних проблем, бо маю креслення і потрібний досвід. Загалом планую будувати каное все життя й робити їх ще кращими. Можу сказати напевно – якби залишився в банку, то точно не отримав би такого задоволення та власної реалізації. Також вважаю, що не всі мають бути айтішниками, хоча це зараз модно і добре оплачується. Коли знайшов заняття, яке дійсно любиш – не зупинишся, і не захочеш займатися чимось іншим.

Суспільство

Асистенти вчителя та ресурсна кімната: як в Україні працює інклюзивна освіта під час війни

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту журналістики рішень. Ми створили його для людей, які постраждали від мінно-вибухових травм.
Тут розповідаємо історії українців, які втратили кінцівки чи отримали інші тяжкі поранення, щоби люди з такими випадками знали — в їхній унікальній ситуації є вихід.

Ці історії можуть стати прикладом для держави та волонтерів, аби виробити системні рішення для людей, життя та тіло яких змінилося внаслідок війни.

«Ми були в окупації, в оточенні. У цей час дитина пережила дуже багато страхів», – ділиться мама 8-річного Всеволода. Такий досвід негативно вплинув на психіку дитини: хлопчик перестав комунікувати з людьми, почав погано їсти та спати. Допомогу для нього батьки знайшли в інклюзивному центрі в Бучі, що на Київщині.

Під час воєнного стану в Україні відновили свою роботу більшість інклюзивно-ресурсних центрів. Там з дітьми працюють фахівці, які визначають, як на малечу вплинули травми, та знаходять шляхи для відновлення. Бучанський досвід інклюзивної освіти під час війни – у матеріалі ШоТам.

Інклюзивної освіти потребують понад 50 тисяч дітей

Попри воєнний стан, в Україні продовжують працювати спеціальні заклади освіти й інклюзивні класи. За інформацією Міносвіти, нині працюють понад 6 тисяч інклюзивних груп у дитсадках і 29,3 тисячі класів у школах, а також 690 інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ).

З 2022 року в таких закладах фахівці можуть проводити комплексну оцінку дітей, які отримали психологічні травми, та в разі потреби надавати їм психолого-педагогічний супровід під час навчання.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Дитина займається у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

За останні п’ять років кількість учнів, які мають особливі освітні потреби, зросла більш ніж удвічі. На кінець 2023 року особливі освітні потреби мали 11 тисяч дітей у садках,  40 тисяч школярів, а також 7 тисяч діток різного віку, які перебували на обліку в ІРЦ.

Війна не відкинула інклюзію на задній план

Один із закладів, який нині, в умовах війни, продовжує роботу з дітками, які мають особливі освітні потреби – Бучанський ліцей №3. Там навчаються ті, хто мають інтелектуальні, навчальні чи мовленнєві труднощі.

Зі школярами в класі працюють асистенти вчителя. Також для них організовують додаткові заняття: корекційні й розвиткові. У школі є практичний психолог, логопед і дефектолог, які працюють з дітьми.

інклюзивна освіта, Бучанський ліцей №3
Будівля Бучанського ліцею №3. Фото: ШоТам

Заступниця директорки Наталія Харченко розповідає, що на базі ліцею є «ресурсна кімната» – спеціально облаштоване приміщення, де проводять групові психолого-педагогічні заняття для діток з особливими освітніми потребами. Її постійно поповнюють корисними матеріалами, які потрібні для занять.

«На базі ліцею громада відкрила інклюзивно-ресурсний центр, на обліку в якому перебувають приблизно 600 дітей. Він ставить за мету надати право діткам з особливими освітніми потребами здобути якісну освіту», – каже директорка закладу Альона Комінко. Тут проводять комплексну оцінку, яка визначає освітні потреби дитини, а також надають рекомендації для закладів освіти щодо супроводу такої дитини на інклюзії надалі в її навчанні.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Дитина грається у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

«Основна наша мета – якомога більшою мірою сприяти соціалізації й адаптації дітей у суспільстві й навчальних закладах, зокрема», – розповіла директорка центру.

Замкнувся в собі й перестав говорити

Чимало дітей внаслідок війни зазнали травм, що вплинули на їхнє життя, зокрема, й на освітній процес. «Ми чуємо від батьків про «відкат» у розвитку дітей, погіршення їхнього стану, – каже Альона Комінко. – Це ті виклики, які фахівці центру приймають щодня».

Вплив війни відчула на собі, зокрема, родина Костяченків. Стан здоровʼя Всеволода з початком повномасштабної війни дуже погіршився. Як каже мама хлопчика Олена, він став більш замкнутим, роздратованим, перестав комунікувати з іншими та будь-що робити. Всеволод погано їв і спав. 

«Ми родиною виїхали з Маріуполя: були в окупації, в оточенні. У цей час дитина пережила дуже багато страхів. Нам вдалося виїхати, ніхто не постраждав фізично, але всі дуже постраждали морально. У дитини залишилося все, що вона мала – іграшки, друзі – в окупованому Маріуполі», – ділиться Олена.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Ресурсна кімната у Бучанському інклюзивному центрі. Фото: ШоТам

Впоратися з цим самотужки батьки не змогли, тому звернулися по допомогу до фахівців. Зараз Всеволод за порадою психіатра має індивідуальне навчання, тобто вчителі приходять до нього додому проводити уроки. Також він відвідує інклюзивний центр, який уже допоміг хлопчику знову заговорити з іншими. Його мама ділиться, що Всеволод усе частіше почав перемикатися з думок про минуле на те, де він зараз і що має. Улюблені дні тижня Всеволода – вівторок і пʼятниця, бо саме тоді хлопчик приходить у свій улюблений центр.

Дбати про себе потрібно й дітям, і дорослим

«Через війну серед дітей почастішали випадки заїкань, погіршилася памʼять, зросла тривожність», – ділиться шкільна психологиня Ольга Ващенко. Каже, це почалося після переходу дітей на дистанційне навчання. Вдома з батьками такі діти можуть розмовляти й поводитися нормально, та щойно буде потреба виступити перед усім класом і вчителем, зʼявляться проблеми, яких раніше не було.

Ольга Ващенко
Дитяча психологиня Бучанського ліцею №3 Ольга Ващенко. Фото: ШоТам

Психологиня радить батькам дітей, які повертаються на навчання після травм, обовʼязково поговорити на тему безпеки, щоб школярі не боялися. Діткам, зокрема, слід розповісти, що в навчальному закладі є укриття, куди можна буде спуститися на випадок повітряної тривоги. Якщо страх не зникає, то варто відвести дитину до психолога.

А ще батькам варто стежити за власним психологічним станом. Згідно з результатами дослідження, опублікованого в Американському журналі психіатрії, ризики тривожних розладів, депресії та вживання психоактивних речовин були вищими в дітей тих батьків, які мали депресію, ніж у дітей тих батьків, які жили без депресії.

Альона Комінко
Директорка Бучанського інклюзивного центру Альона Комінко. Фото: ШоТам

Про це каже й директорка Бучанського інклюзивного центру Альона Комінко. Вона переконана: розвиток дітей насамперед залежить від внутрішньої стабільності дорослих, які перебувають поруч з ними. Тому дуже важливо, щоб батьки турбувалися й про себе та не боялися в разі потреби звернутися по психологічну допомогу.

інклюзивна освіта, Бучанський ІРЦ
Діти граються у дворі Бучанського інклюзивного центру. Фото: ШоТам

Щоб дорослі могли краще допомагати дітям, UNDP організувала тренінг з сенсорної інтеграції. 44 особи, серед яких фахівці ресурсних центрів, психологи, педагоги, логопеди та батьки дітей, які отримали травми та порушення внаслідок війни в Україні отримали нові знання як працювати та спілкуватися з такими дітками. 

Матеріал створено в партнерстві з ПРООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Японії. Серію публікацій реалізують в межах проєкту «Сприяння безпеці людей в Україні шляхом реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною».

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили пілотний проєкт зубопротезування ветеранів

Опубліковано

Уряд запустив пілотний проєкт щодо зубопротезування ветеранів.

Про це повідомив прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

Зазначається, що учасники бойових дій, люди з інвалідністю внаслідок війни та інші категорії військовослужбовців зможуть безкоштовно отримати ці послуги в лікарнях, незалежно від їхньої форми власності.

Держава компенсує медзакладам витрати на лікування через Національну службу здоров’я України.

Загалом планують спрямувати на цю програму 750 млн грн, які вже закладені в державному бюджеті.

Читайте також: «Наші клієнти – люди з титановим стрижнем». Стоматолог з Краматорська перевіз свою клініку до Чернівців

Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Нагадаємо, у Львові подружжя стоматологів безкоштовно лікує зуби захисникам.

Фото: Урядовий портал.

Читати далі

Суспільство

Лікарню на Львівщині обладнали сонячною електростанцією

Опубліковано

У Львівській області на Бориславській центральній міській лікарні встановили сонячні панелі з системами збереження енергії. Гібридну сонячну станцію встановлено на будівлі поліклінічного та терапевтичного відділень медичного закладу.

Про це повідомили у Міністерстві охорони здоров’я України.

Зазначається, що загальна потужність станції – 30 кВт. Крім значної економії енергоносіїв, таке обладнання дозволяє накопичувати енергію і може використовуватися як резервне джерело живлення. Запас акумуляторного модуля становить 40 кВт.

Чому це важливо?

Сонячна електростанція здатна згенерувати до 25000 кВт електричної енергії на рік, що дасть можливість економити до 35% електричної енергії, необхідної для функціонування будівлі. Так, близько 160 тис. грн на рік лікарня зможе зекономити на оплаті комунальних послуг.

Сонячна станція складається з 52 фольтаічних елементів, потужністю 540 Вт кожен, інвертора, блоку управління, 8 акумуляторів місткістю по 5 кВт та системи захисту.

Читайте також: «Не підходь, не чіпай, дзвони 101»: як у громаді на Київщині місцевих навчають ризикам вибухонебезпечних предметів

Для монтажу та встановлення сонячних панелей на даху лікарні був проведений ремонт перекриття будівлі коштом місцевого бюджету. Загальна вартість перекриття даху на 750 м² склала 294 тис. грн.

Про лікарню

Центральна міська лікарня м. Борислава надає послуги з первинно-медико-санітарної допомоги та багатопрофільного амбулаторного й стаціонарного лікування. Лікарня має поліклінічне, терапевтичне, дитяче, акушерсько-гінекологічне відділення та відділення хірургічних патологій лікарні, що розташовані за різними адресами. Зараз медзаклад обслуговує населення Бориславської громади та сусідніх громад Дрогобицького району Львівської області – понад 40 тисяч осіб.

«В умовах щоденних обстрілів та атак з боку російської армії на енергетичну систему України встановлення сонячного енергетичного обладнання дозволить забезпечити безперебійну роботу лікарень за будь-яких критичних умов, у тому числі у випадку аварійних відключень електроенергії», — йдеться у повідомленні.

Нагадаємо, в Ірпені на Київщині сонячні панелі встановили у дитячому садочку.

Окрім того, на даху трамвайного депо Вінниці встановили сонячну електростанцію.

Фото: МОЗ України.

Читати далі