Трьома фурами зі сходу до Вінниці. Історія підприємства «Контакт», яке успішно релокувалося з Донеччини

Василь Мазурін – директор ТОВ «Контакт», що виготовляє обладнання для газових магістралей і промислових підприємств. Компанія запустилася практично водночас із проголошенням незалежності України й продовжує працювати навіть сьогодні. До 24-го лютого всі потужності зосереджувалися на Донеччині, однак нині частину виробництва довелося евакуювати.

Спершу Василь навіть не думав, що доведеться вивозити компанію, адже війна на сході була вже давно. Усі звикли й ніхто не тікав. Але повномасштабне вторгнення змусило підприємця змінити свою думку. За два тижні директор заводу зумів знайти приміщення та отримати допомогу від влади, щоб евакуювати людей та обладнання. А запуститися і відновити роботу вдалося майже одразу після переїзду.

Виробляємо гідроциліндри вже понад 30 років

Наше підприємство розпочало свою роботу практично одразу після того, як Україна стала незалежною. Вже понад 30 років ми створюємо гідравлічні апарати – циліндри, які штовхають та змушують рухатися величезні машини та механізми, що піднімають велетенську вагу.

Напередодні повномасштабної війни ми й не планувати зупинятися чи брати якусь паузу. У нас працювали понад пів сотні людей, які чітко, якісно та технічно виконували свою роботу.

Наш регіон – Донецька область – ідеально підходив, як за логістикою, так і за місцем розташування та сусідством з іншими виробництвами. Адже всі необхідні складові можна було отримати ледь не в сусідньому місті.

Однак після 24-го лютого всі наші плани довелося змінити. Звісно, не відразу, а поступово та обдумано. Однак Росія не залишила нам іншого вибору, крім як зібратися та практично повністю вивезти все наше підприємство до іншої області.

Ми вже давно знайомі з війною

З самого початку великої війни я навіть не звернув уваги на кілька вибухів, що пролунали приблизно о четвертій годині ранку. Тут варто розуміти, що це Схід, – ми звикли до подібних звуків. Отже, того ранку я не почув нічого нового. Зранку був звичайний день, під час якого я просто спостерігав за реакцією решти України.

Адже тут, на Донеччині, війна вже давно. Ми добре з нею знайомі й, відверто кажучи, дивуватися було нічому. Ба більше, наше виробництво не зупинилося, люди так само прийшли на роботу. Хіба що настрій у всіх був більш напруженим, аніж зазвичай.

У перший день жодної думки про те, що нам доведеться збирати речі й виїжджати, не було. Ні про яку евакуацію взагалі не йшлося. Єдине, про що я думав, – це навіщо мені виїжджати, якщо ми тут завжди працювали й фактично мало, що змінилося. Однак згодом з’ясувалося, що це далеко не так.

Вирушили у відрядження країною, аби знайти місце для релокації

Коли в місті та області стало гучніше, а влада запровадила програму релокації бізнесу, я вхопився за цю соломинку. Спочатку разом із командою ми структурували всі приміщення в різних регіонах нашої країни. Шукали все, що бодай теоретично могло нам підійти.

Для виробництва з повноцінним цехом – це доволі непросте завдання. Ми потребували конкретних умов, аби розміститися. Конкретне приміщення, з певними особливостями. Тобто умовна кухня якогось ресторану – це точно не наш варіант. Тож ми зі співробітниками обговорили варіант переїзду та почали шукати те, що може підійти.

Це було довге, затяжне двотижневе відрядження Україною. Де ми тільки не бували в пошуках приміщення, але у Вінниці все ж вдалося знайти те, що ми шукали. А точніше, у Вінницькій області. Звісно, не буває приміщень, які відповідають потребам підприємства абсолютно за всіма критеріями. Тому перед підписаннями документів ми довго обговорювали, наскільки це місце потужне, та чи здатне воно «потягнути» наші вимоги. Зрештою вирішили, що це приміщення – найкраще з можливих варіантів.

Ми заплатили космічні гроші, щоб вивезти частину обладнання

Остаточно наважитися на переїзд ми змогли лише після того, як дізналися, що держава може компенсувати витрати на перевезення обладнання. Після цього ми замовити та оплатити 20-тонні вантажівки, аби вивезти частину нашої техніки. Заплатили справді космічні гроші, адже вивозити бодай щось із Донецької області погоджувався далеко не кожен перевізник.

Читайте також: «Усе моє життя – це швейна справа». Як «Покровчанка» з Донеччини переїхала до Львова та одягає воїнів ЗСУ

Однак держава справді повернула нам витрачені кошти. Не всі, а 75%, проте це реально шалена сума. Я навіть не буду озвучувати, скільки нам довелося витратити і скільки нам повернули. Ця підтримка дала нам потужний поштовх для переїзду.

Ми забрали з виробництва на Донеччині не все обладнання, а лише ту частину, що була необхідною для запуску на новому місці. До того ж, тут, у Вінницькій області, місцева влада пообіцяла, що зможе розмістити абсолютно всіх співробітників, які приїдуть разом із нами. Ця підтримка стала для нас вирішальною. Повністю переїхати нам вдалося за два тижні.

Люди звикали до нової реальності, до нових умов роботи

Спочатку демонтувати все необхідне, потім – завантажити, перевезти й розвантажити, а після цього – змонтувати. Ось, за яким планом ми діяли. На кожну з цих цій нам довелося витратити дві доби. Зізнаюся, перевезення 60 тонн різноманітного обладнання – це завдання із зірочкою.

А поки ми все перевозити й розвантажували у Вінницькій області, наше виробництво на сході України зупинилися. Люди звикали до нової реальності, нових умов життя та роботи. Ми чекали, поки збереться команда, яка наважиться залишитися на місці й продовжуватиме роботу.

Читайте також: «Ми пройшли крізь пекло, тож нам під силу все». Як маріупольці будують мережу молодіжних хабів на заході країни

Так минув місяць. Дехто справді знайшовся й повернувся на виробництво. Думаю, одним з факторів було те, що в місті практично не було роботи, окрім як на нашому підприємстві. Тож коли цех на Донеччині знову запрацював, у новому приміщення на Вінниччині ми вже запустилися на повну потужність.

Якщо виробництво на сході зупиниться, це вже не вплине на нас

За цей час місцева влада та місцеві волонтери примудрилися розселити всіх співробітників нашого підприємства, які виїхали зі сходу. А це, між іншим, 34 людини. Сьогодні вони живуть по дві-три родини в одному будинку. Однак це взагалі не заважає нам працювати, відновлюватися, а одночасно – ще й розвиватися.

Думаю, нам пощастило, що місцева влада прийняла нас із обіймами. Знайшла житло, допомогла з приміщенням, а кожну нашу пропозицію чи будь-яке прохання й зараз зустрічає з позитивом. Безумовно, не всі потреби можна вирішити миттєво, але досі не було жодного разу, аби нам у чомусь відмовили.

Такий теплий прийом додатково налаштовує та мотивує нас на роботу. Додає сил та бажання продовжувати працювати. Складно було почати, але зараз ми вийшли на той рівень про який навіть і не мріяли. Важливо ще й те, що якщо виробництво на сході раптом зупиниться, то це вже ніяк на нас не вплине. Ми просто заберемо людей і продовжимо працювати.

Підозрюю, що ми можемо залишитися на Вінниччині надовго, якщо не назавжди

Нині питання про повернення додому у нас не стоїть взагалі. Жоден із тих, хто виїхав до Вінниччини, не планує повертатися на Донеччину. Адже повертатися туди, де немає води і газу, просто немає сенсу. Можливо, коли ми переможемо і до нашого регіону повернеться життя – ми подумаємо над перспективою повернення.

Але їхати туди, де немає вже майже нічого, а кожен вихід на роботу може закінчитися загибеллю, навряд приваблює бодай когось. Підозрюю, що ми залишимося на Вінниччині надовго, якщо не назавжди

До речі, коли ми з командою побачили цю підтримку від влади та волонтерів, то вирішили якось віддячити. Тому зареєстрували наше виробництво саме у Вінницькій області й тепер сплачуємо податки до місцевого бюджету. У такий спосіб ми наповнює й бюджет тих, хто зміг нам допомогти: вивезти, прихистити та розпочати підприємство фактично з нуля.