Суспільство
Тренери замість вчителів і гейміфіковані завдання. Дружина військового відкрила в Бучі сучасний центр для дітей
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Затишний клас на кілька парт, великий плазмовий екран замість дошки, перед дітьми лежать спеціальні рахівниці-абакуси, а з вікна видніється сусідня будівля, що досі зяє вибитими шибами. Цьому приватному навчальному центру в Бучі лише 2 місяці. Відкрила його Наталія Плахотнюк — вчителька історії родом з Луганщини.
«Це був якийсь дуже інтенсивний обстріл. Я сиділа в коридорі й думала, що роками мріяла про власну справу. Може, відкладати нема куди?» — так жінка ухвалила рішення про запуск освітнього бізнесу.
Як пройти шлях від дитячої мрії до власного навчального центру, Наталія розповіла ШоТам.
Працювала там, де говорили на підвищених тонах, та освіту не розлюбила
Я народилася на Луганщині й жила там до 2010 року. Навчати — моя мрія змалку. У мене є молодший брат, у нас 4 роки різниці, і от я в дитинстві влаштовувала «школу» йому та його друзям, які приходили до нього гратися. Я була десь у 3 класі, а вони — ще дошкільнята. Розсаджувала їх по кімнаті, ніби за парти, вчила читати, рахувати. Хлопцям така гра була цікавою недовго, але тоді я вперше зрозуміла, що хочу навчати дітей.
Закінчила Луганський педагогічний університет ім. Тараса Шевченка. За освітою — вчителька історії й основ правознавства. Після закінчення вузу я працювала у школі в Довжанську — це місто прямо на кордоні з росією. Дуже часто згадую тих своїх перших учнів — як вони зараз? Чи вдалося мені тоді їм донести найважливіше, чи зберегли вони це?
У своїй першій школі я зрозуміла просту педагогічну істину: якщо ти до дитини ставишся з повагою, як до рівного — всі питання можна вирішити. Пізніше у своїй практиці я зіштовхувалась і з протилежним підходом: рік я працювала в школі, де для декого з колег було нормою одразу говорити з дитиною на підвищених тонах. А ще жахливішим було те, що діти вже до цього звикли й просто не сприймали інакшого підходу. Мені було дуже тяжко там, і коли я йшла в декрет з тієї роботи, то казала, що більше не хочу працювати з дітьми та не повернуся до школи. Та, на щастя, той негативний досвід таки не відбив мені любові до освіти загалом.
Читайте також: Про сина казали: «Святік – дурний, не гуляй з ним». Історія матері дітей з інвалідністю, яка відкрила центр раннього розвитку
Море, Крим і красень у військовій формі
З Павлом ми вперше зустрілися в Криму влітку 2010-го. Тоді до моря взагалі мали їхати мама з татом, але в останній момент все змінилося, і поїхала я. На пляжі познайомилася з військовим з Бучі, а вже восени ми відгуляли весілля. Ось такий курортний роман вийшов! Нам тоді було по 28 років, і ось уже 13 років як ми разом.
На той час Павло служив у Прилуках на Чернігівщині. Я переїхала до нього. Він кадровий військовий, це його професія. У ЗСУ з 2004 року, з моменту закінчення вишу. Під час АТО був на Луганщині та Донеччині.
У 2018 ми переїхали в Бучу, бо чоловіка перевели на службу в Київ. Це зараз я вже добре розумію, що таке бути дружиною професійного військового, але тоді, на морі в Криму, я, звісно, ні про тривоги, ні про переїзди не думала.
Купувала повітряні кульки й не вірила, що війна поруч
23 лютого 2022 року ми святкували день народження донечки. Крістіні виповнилося 4 роки. У ті дні напруга й очікування біди просто висіли в повітрі, але я не вірила, що те, про що всі говорять, може статися. Що в наш час можна отак просто взяти й вдертися у вільну та мирну країну літаками, гелікоптерами, танками… Я купувала повітряні кульки для доні й думала: «Невже може таке бути, що от сьогодні ми святкуємо день народження, а завтра може початися війна?». Чоловік приніс букет тюльпанів. Той букет потім так і простояв у вазі до самого літа…
24 лютого о 4 ранку чоловіка підняли терміновим викликом — він поїхав до столиці. Просив мене поїхати з міста, але я відмовлялася навідріз.
Коли ми обійнялися на прощання, ніхто з нас не знав, коли ми побачимося знову та чи побачимося взагалі. Було дуже страшно.
Ми з дітьми виїхали з Бучі 25 лютого, коли російські танки зайшли в Гостомель. Ми рушили на Тернопільщину до друзів. Тільки тоді я зрозуміла цінність «подарунка» на День Валентина від чоловіка — пального. Пам’ятаю, подруги, як зазвичай, обговорювали, що їм подарували кохані: комусь квіти, комусь ведмедиків, комусь прикраси. І я така: «А Павло мені подарував… повний бак бензину, газу, і сказав зняти всі гроші з картки».
Їхали «на тиждень», а повернулися за 3 місяці
Бучу звільнили 31 березня, і з того самого дня я жила одним: додому, скоро додому! Я хотіла взагалі одразу їхати, але ще не було світла й води, тому чоловік умовив ще почекати. На Великдень ми з ним вперше побачилися з початку вторгнення — він отримав вихідний і ненадовго приїхав до нас.
Емоції були складні. Коли бачили фото зі знайомих вулиць, якими твоя дитина ходила до школи, а тепер там лежать вбиті та закатовані люди, стоять спалені танки й БТР, сльози самі котилися. Але ж поруч діти! Тому це було так: я, моя мама й сестра чоловіка кожна сама собі окремо десь у кімнаті плаче, аби діти не бачили. Одна перед одною ми теж трималися. Як потім виявилося, кожна не хотіла додавати розпачу іншим.
Ми з дітьми повернулися в наш дім у червні. Буча була вся розбита. Коли побачили рідне місто вживу, то знову сльози: розумієш, що тут коїлося, хоча найжахливіші сліди вторгнення вже прибрали. І хоча на той час не було якихось зручностей, але ми повернулися ДОДОМУ. Усе відновиться, головне — ми всі живі.
У маминій квартирі окупанти влаштували «штаб»
Наша з чоловіком квартира майже не постраждала: нам тільки розстріляли двері, кілька куль залетіли у вікно, але то дрібниці, справді. Всередину окупанти чомусь не зайшли, а там же навіть лишилися документи чоловіка. Якби вони побачили, що це квартира українського військового, точно б усе рознесли.
У моєї мами квартира в ЖК «Континент», який у Бучі постраждав найбільше. У маминій квартирі окупанти влаштували «штаб»: позносили якесь награбоване майно, килими, купу столів з інших квартир. Була ще мапа й цілий стос розбитих ноутбуків. І двері просто повиламували з рамами, навіть між кімнатами — натомість почепили ковдри, просто гвіздками прибили.
Зрозуміло, що все було дуже брудне, санвузол взагалі страшний. Це ще нічого, це «штаб».
А шахта в тому будинку була завалена побутовою технікою та меблями. Я так розумію, те, що їм уже не лізло забирати, вони просто скидали в шахту. До 4 чи 5 поверху повністю все було засипане речами, їх потім довго звідти діставали.
Не знаю, куди прилетить наступна ракета, а я так і не спробувала
У 2022 році ми були в замороженому стані: ніхто нікуди не рухався, всі плани та мрії були на паузі. До вторгнення я працювала в STEM-школі Inventor: робототехніка, програмування. Я побачила зсередини, якою ще може бути освіта для дітей. Сина Гліба я теж водила до різних приватних закладів позашкільної освіти, і мені дуже сподобалося ставлення до дітей, атмосфера. Я давно мріяла про власну справу у сфері освіти, але про якісь спроби до нашої Перемоги не могло бути й мови — так мені здавалося. Не на часі!
А потім стався дуже інтенсивний обстріл міста. Я зрозуміла: якщо не спробую зараз, то можу просто не встигнути спробувати, бо ніколи не знаєш, куди прилетить наступна ракета.
Якщо це те, про що ви мрієте, то не складно й розбиратися
Я почала шукати шляхи для запуску власного бізнесу. Випадково побачила, що власниця навчального центру франшизи Smartum у Гостомелі продає свій бізнес. Я вийшла на менеджерів франшизи, аби розпитати про всі умови. Виявилося, що в Бучі вони також шукають партнерів. Раніше тут уже був Smartum, але 24 лютого 2022 він закрився й більше не відкрився, а власники виїхали.
Кажу чоловікові: «Я хочу спробувати». Він мене одразу підтримав. І тут мені надсилають інформацію про державну програму грантової підтримки для військових і їхніх родин єРобота. Я одразу скачала в Дії цей план-зразок для написання заявки. Відкрила й зрозуміла, що не втямлю, як це написати — я не бухгалтерка, не фінансистка. Дивилася на всі ці пункти й думала: а як я можу це порахувати? Скільки податків, скільки буде дітей?
Я почала ходити на лекції до Центру зайнятості — там консультували з усіх питань щодо цієї грантової програми. Якщо це те, про що ви мрієте, то не складно й розбиратися.
У травні я подала заявку, а вже в серпні я відкрила власний центр Smartum у Бучі.
На старті принесла ноутбук і телевізор з дому
На реалізацію свого проєкту я отримала від держави 250 000 гривень, ще 150 000 гривень вклала власних. Орендувала приміщення, навела лад. Відкриття нашого центру було заплановане на 27 серпня. На той час моя грантова заявка вже була погоджена, і я знала, що отримаю кошти на свій проєкт, але на рахунок вони ще не надійшли.
Та ми вирішили нічого не скасовувати, а стартувати власними силами. Я принесла все, що було вдома: телевізор, іншу техніку. Попросила також тренерів (так називаємо вчителів) принести свої ноутбуки.
Бо без техніки це буде не Smartum. Навчання в нас ведеться на основі спеціально розробленої онлайн-платформи, і тренери активно використовують мультимедіа. Замість дошки — екран телевізора, а кожен тренер працює на ній через ноутбук. Так перший тиждень ми працювали на техніці з дому, а вже потім отримали кошти й закупили все-все необхідне.
Ці діти — наше майбутнє
Зараз у нас навчаються 45 дітей. У програмі — ментальна арифметика, швидкочитання, англійська, підготовка до школи. Для багатьох батьків важливо, що заняття проходять офлайн. Місячний абонемент, наприклад, на ментальну математику коштує 1200 гривень, на англійську — 1600 гривень. Ми з чоловіком одразу вирішили, що дітям, чиї батьки служать або загинули, захищаючи Україну, будемо надавати знижку на навчання в нас.
У нас є власна онлайн-платформа, і діти на ній працюють щодня вдома з ноутбуків чи планшетів — закріплюють те, що пройшли з тренером. За виконання завдань вони отримують онлайн-бонуси: відкривається мультик (для малечі) чи нараховуються віртуальні кошти (для старших), на які можна облаштовувати інтер’єр власної віртуальної кімнати, тобто процес максимально гейміфікований. Дітям цікаво й батьки задоволені — не треба контролювати, заохочувати.
Я сама мама школяра, а донечка готується до школи. Дистанційне навчання — це дуже складно, особливо в початкових класах, коли діти вчаться читати, писати, а в них немає комунікації з іншими дітьми й вони не бачать вчителя. З огляду на минулий навчальний рік можу сказати: росія робить все, аби наші діти не могли нормально навчатися — обстріли, тривоги, блекаути. Але я не здамся.
Це моє покликання, те, що я вмію і люблю. Ми всі — батьки, вчителі, суспільство — маємо докладати максимум зусиль, аби наші діти могли навчатися, спілкуватися, всебічно розвиватися попри війну. Адже саме ці діти — це наше майбутнє.
Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.
Суспільство
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
На столі в бібліотеці села Дружня Анна Михайлівна зберігала папку з документами наших військових. Коли росіяни зайшли в село й оселилися у відділі літератури для дошкільнят, бібліотекарка дуже хвилювалася.
«Я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Після деокупації вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла! Хоч староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів», — пригадує Анна Михайлівна.
Тепер бібліотеку в Дружні відновили завдяки волонтерам, а бібліотекарка розповіла ШоТам, як живе після відбудови і як привчає дітей до читання.
Анна Михайлівна Мушинська
завідувачка сільської бібліотеки села Дружня Бородянського району.
Думаю, бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз
Бібліотека в селі Дружня працює з 1935 року — спочатку була хата-читальня, а тоді вже бібліотека. Вона не завжди була тут — за роки моєї роботи це вже третє приміщення. А працюю я тут близько 40 років, вже й не порахую добре.
Я з дитинства дуже полюбляла читати книжки й бігала до бібліотеки, тож мріяла вступити на філологічний факультет. Так трапилося, що я не пройшла по конкурсу, але жага до книжок залишилась у мене й досі. Я собі думаю, що бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз.
Читайте також: Врятували понад 1000 книжок у мішках для зерна. Ця бібліотека на Сумщині пережила окупацію і знову працює
Тож уже 40 років працюю бібліотекаркою в селі Дружня. Хочеться передати читачам друковане слово, щоб вони не забували. А взагалі, коли бачу хоч маленьку крупиночку своєї праці — це для мене найвищі ордени.
Спокійно працювали й читали з дітьми, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Наприкінці лютого 2022 окупанти зайшли до нас у село — воно невеличке, близько 2 000 людей живе.
Росіяни дуже далекі від реальності та сердиті
Росіян тут було дуже багато. У нас кругом стояли танки, направлені на житлові будинки. У садочку поруч є сховище, тож понад 200 людей там ховалися: і дітки маленькі були, і людей похилого віку багато, і люди з інвалідністю, яких з Бородянки привезли. Хліба ми не бачили понад 3 тижні. Тяжко було.
Окупанти хазяйнували в селі, забирали їжу з погребів, патрулювали вулиці, лякали людей. Ми боялися не те, що на вулицю вийти, а навіть у власні двори. БТРи стояли в кінці нашої вулиці, й окупанти хазяїв з хат виганяли на горище, щоб там жили, а самі будинки займали, і люди не могли навіть по воду спуститися.
Росіяни були далекі від реальності, наче сто років тому були тут. Сердиті такі, злі. От заходить один у двір, а там гарно, нормальний будинок, і каже: «Кто вам разрєшал так красіво жить?».
Колись на нашому полі трактористи орали та знайшли каску й патрончики, де було написано, що загинув воїн, який звільняв село під час Другої світової війни. Його прізвище було Бондаревський, то ми назвали на його честь одну з вулиць. То росіяни питали: «Как уліца називаєтса?». Коли чули, що Бондаревського, то між собою перемовлялися: «О, я тєбе гаваріл, ета Бендеровская».
А ще шукали військових, священника та «прєдсєдателя». Але ніхто нікого не здав, не вказав на них. Староста наш Анатолій Федоренко теж не виїжджав, допомагав людям як міг, ходив вулицями.
Та окупанти були жорстокими. Учительку Олю Савівну вбили: вона йшла від сестри, то її в спину розстріляли. Ще двох чоловіків убили під лісом. Нам не дозволяли навіть похорон влаштувати. Не могли й труну зробити — в тачку людину брали та бігли до кладовища, щоб хоч якось поховати.
Коли окупанти поїхали, в селі стояла страшна тиша
Пробули тут 33 дні, а вже як виходили, то спалили магазин і крайні будинки — дуже злі були. Ввечері в кінці березня вони просто поїхали — така тиша стояла в селі! Було страшно вийти на вулицю. То вже наступного дня ми один по одному виходили в тій страшній тиші. Вірите, навіть горобці не цвірінькали.
Наш будинок уцілів, і сусідські теж. У селі згоріли повністю до 10 будинків. Постраждали сусідні Загальці, Майданівка, Озерщина, Андріївка пошкоджена, Бородянка погоріла. Звісно, перш за все намагалися школи, лікарні, садочки відновити.
У нас у селі староста шукав контакти, щоб нам допомогли з відбудовою, тож благодійники привозили будматеріали: шифер, брезент.
Як уже росіяни вийшли з села, ми з дітьми прибігли до бібліотеки. Тут були вибиті двері, решітки вирвані, дірки в підлозі. Росіяни жили у всіх трьох кімнатах бібліотеки, зокрема, для дошкільнят і першокласників. Там найбільше запаскуджено було: розкидані матраци, недопалки валялися. Всюди розкидані їхні речі, продукти. Дуже погано пахло в кімнатах.
Чесно, я хвилювалася, бо в мене на столі була папка з документами наших хлопців, які з 2014 року воювали. Ми з ними зустрічалися й говорили, у мене були їхні прізвища й телефони, тож я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла!
Але ж староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів. Якраз біля столу, де зараз комп’ютер, була величезна дірка.
Коли військові вже все перевірили, то Анатолій Миколайович прислав людей, і почали ремонтувати двері. Поступово приходили до тями, приводили бібліотеку до порядку.
Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою
Далі приїхали волонтери і питали: «Чи треба вам якась допомога?». Ми все розповіли, і один з них — Сергій Шварц — привіз своїх друзів на ремонт. Вони купували фарби, шпалери, підлогу зробили, поремонтували електрику. Зробили косметичний ремонт, комп’ютер привезли й килимки.
А вже як поремонтували, то стали мені подарунки приносити — книжки, а також ігри для дітей і пазли. Самі збирали, і їхні друзі допомагали теж. Ми їм дуже вдячні. Багато казок та пізнавальної літератури тепер маємо.
Наші книжки теж зберегли всі — ми їх перетирали, пересушували. Лише кількох не дорахувалися. Хто зна, може, то росіяни й забрали. У нас була гарна серія казок із семи книжок, то лишилося лише дві. Вони були українською мовою — не знаю, чи буряти, які до нас зайшли, добре знали українську, але обкладинки такі яскраві, гарні, то може, як сувенір і позабирали.
Зараз у нас 145 читачів. Приміщення бібліотеки фактично не змінилося, але тепер тут гарний ремонт. Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою — вони молоді, тож краще знають, як цікавіше діткам простір облаштувати.
Проводимо різні заходи — наприклад, діти приходять з батьками й читають разом. Влаштовуємо конкурси, даруємо призи за вивчені вірші. Влітку багато часу проводили на вулиці, «Лавочку-читалочку» влаштували: розстеляли килимок і читали та малювали.
Дуже хочеться зберегти бібліотеку
Під час тривоги діти не можуть проходити в бібліотеку, тому я йду до них — беру із собою книжки й читаю їм у сховищі. Садочок у нас близько, тому туди часто ходжу. Діти найбільше люблять казки, але читаємо й різні пізнавальні видання, в ігри граємо. Буває, розглядаємо глобус, щоб дітки знали, де розташована наша Україна.
У нас на другому поверсі жінки роблять кікімори для військових, сітки маскувальні, то разом з ними ми передавали малюнки від наших діток. Зараз діти стали розкутіші, а так то навіть бігати боялися.
А ще хочемо відволікти людей трошки — особливо дітей та підлітків — відволікти від цієї страшної інформації, від війни. Дуже хочеться зберегти бібліотеку, зберегти наше літературне надбання. Я розумію, що пріоритет у відновленні надають не нам. Культура взагалі не дуже була у фаворі, коштів виділяли завжди мало. Але я радію, що є люди, які розуміють цінність бібліотеки. Саме вони прийшли й допомогли, і допомагають досі.
У селі навіть клубу немає, але є бібліотека. Я стараюся, щоб вона завжди залишалася місцем, куди можна прийти, щоб люди не забували, щоб читали навіть в епоху інтернету та мобілок.
Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
На автомобільній дорозі Т-03-10 «Стара Вижівка – Буцин» на Волині дорожники завершили ремонт мосту через річку Вижівка.
Про новину повідомили в Агентстві відновлення.
Зазначається, що це найдовша споруда на дорогах області, яку цьогоріч полагодили. Ремонт розпочали у серпні, будівельники працювали без вихідних.
Також це перший ремонт мосту, якому вже 45 років. За цей час він суттєво зруйнувався та став небезпечний для автотранспорту. А саме цією автодорогою пролягає найкоротший маршрут зі Старої Вижівки до Ковеля та Луцька.
Читайте також: 20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини
Що зробили?
Будівельники:
- відремонтували опори,
- влаштували монолітні залізобетонні накладні плити та гідроізоляцію,
- відновили конструкції,
- влаштували водовідведення й тротуари, пішохідні доріжки,
- відновили дорожнє покриття,
- нанесли розмітку та зробили огородження.
Тепер маршрут до районного та обласного центрів став безпечнішим.
Нагадаємо, на Житомирщини відкрили міст через річку Ірша, зруйнований окупантами торік.
Також на Чернігівщині відремонтували міст через річку Сейм.
Окрім того, на Херсонщині відновили два мости, які зруйнувалися через війну.
Фото: t.me/UkravtodorNews.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Бійці Сил спецоперацій виявили та навели вогонь HIMARS на російську командно-штабну машину. Це сталося на півдні України.
Про це повідомили у Командуванні ССО ЗС України.
Зазначається, що військові 73-го морського центру ССО під час розвідувальних дій на південному напрямку виявили командно-штабну машину противника. Росіяни використовували її для управління своїми підрозділами.
Аеророзвідники скоригували вогонь української артилерії на ворожу машину. Російську командно-штабну машину знищила американська реактивна система залпового вогню HIMARS.
«Унаслідок влучного удару ворожа КШМ не підлягає відновленню, тобто знищена вщент», — зазначають бійці ССО.
Читайте також: Бочки з томатною пастою були пробиті снарядами й уламками. На Херсонщині відновив роботу консервний завод, який майже знищили росіяни
Про ССО України
Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:
- підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
- знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сіверськодонецьк;
- виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
- підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
- підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
- захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.
Нагадаємо, бійці ССО знищили ворожу САУ 2С3 «Акація» на південному напрямку.
Фото: facebook.com/usofcom.
