Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

ТОП-7 українських коміксів, які круто втерли носа зарубіжним

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Хорор, стімпанк, кіберпристрасті та альтернативна історія України – ми в #ШоТам зібрали підбірку коміксів, які доводять, що наші автори та майстри олівців вміють закрутити і втілити сюжет не гірше, ніж Marvel.

Родзинка українських графічних романів – автентичні українські герої. На сторінках коміксів оживають козаки, історичні постаті та персонажі, знані кожному українцю.

“Мор” – від якого холоне кров

У цьому коміксі-хорорі описуються події, які відбуваються в першій половині ХІІІ ст. За сюжетом, лицар-хрестоносець повертається додому. Але дорога йому видається незвичайною, бо на своєму шляху він натрапив на зачакловане місто, з якого не міг вибратися: на заваді стає невидима стіна. У поселенні з’являються істоти в чорних плащах, верхи на монстрах та забирають з собою кількох жертв. Від відчаю, містяни кінчають життя самогубством, вбивають власних дітей, аби ті не дісталися злій силі. Читачам пропонується зануритися в світ темряви, щоб дізнатися про справжню причину цього мороку. 

Автор коміксу – Андрій Данкович. Нещодавно “Мор” переклали польською мовою. Інші комікси автора: “Саркофаг”, “Сон”, “Світ 912”. 

Ціна – 300 гривень, переглянути можна тут.

“В землю”- жахіття з кобзарем

За сюжетом, головний персонаж – кобзар, котрий тікає від свого минулого. На його шляху зустрічаються почвари, з колоритними рисами та характерами. В історії переплетені історичні події з міфологією: магія, битви, морок життя. Тому тут можна зустріти персонажів з сусідньої агресивної держави (детальні характеристики кожного персонажа автори подають на сторінці в Fb). А от що з ними стається – знайдете на сторінках коміксу.

Автори – Ігор Штанько та Ілля Чеботар. Комікс “В землю” складається з двох частин. 

Ціна – 70 гривень, переглянути можна тут.

“Характерник” – козацький орден проти ядерних почвар

Сюжет коміксу занурює нас у постапокаліптичний світ, зокрема Київ, де за традицією – виживають найсильніші. У коміксі звичайних людей можуть врятувати лише “Характерники” – таємний орден техногенних лицарів-жерців. Їхні вороги – почвари, які утворилися внаслідок ядерного вибуху.

Пссс, по-секрету, характерниками вважали козаків, які мали надприродні здібності, а у цій графічній розповіді такий головний герой. Тому готуйтеся до дикого міксу кіберпанку з антиутопією, золотої орди з упирями.

Автор – Олексій Валуйський-Шаригін.

Ціна – 70 грн. Переглянути можна тут.

“Сага про Сонценосців” Спойлер:  там є Одін

Вікінги, боротьба. Цей комікс припаде до душі тим, хто любить історії про звитягу скандинавських воїнів. За сюжетом, острів Фрінмарк опинився в повній ізоляції від інших, не будемо спойлерити, чому. Місцеві мешканці звертаються до стародавньої легенди про “Сонценосців”. Героям доведеться пройти чимало перешкод і пролити багацько крові, аби врятувати людство.

Автор – Денис Скорбатюк.

Ціна 70 грн. Переглянути можна тут.

“Укрмен. Початок”.

За сюжетом, після надзвичайної трагедії талановитий науковець перетворився на суперзлодія. У новому світі після апокаліпсису кожен може знайти в себе надзвичайні здібності та стати українським супергероєм. Якось злий геній вирішив втілити свій грандіозний і не менш жахливий план. Створені ним мутанти трощать Київ і, здається, що протистояти свавіллю нема кому. Але знаходяться сміливці, котрі готові кинути виклик злу.

Автор – Юрій Бонсевич.

Ціна – 150 грн. Переглянути можна тут.

“Воля” – серія коміксів

Патріотичний графічний роман, у якому зображені події альтернативної історії, починаючи з 1918 рр. Тут є все: стімпанк, екшн, фентезі, а ще реальні історичні постаті Михайла Грушевського, Нестора Махна, Павла Скоропадського. 

У другій частині коміксу, який зображує події 1919-го року, можна побачити, як круті українці протистоять червоним силам зла. За задумом, цей графічний роман має привернути увагу масового читача до вивчення історії України. 

Автор – В’ячеслав Бугайов.

Ціна – від 160 грн. Переглянути можна тут.

“КІБЕР-КРАЙ” – альтернативна історія

Реліз цього коміксу вийде у 2020 році. Київ 80-тих років ХХ століття у коміксі зображено в альтернативному варіанті: все довкола квазі-футуристичне. Панки з ірокезами, літаючі таксі і… шаурма – найкраще передає атмосферу кібер-міста. 🙂 Залишається тільки здогадуватися, що пішло не так в історії міста. 

Крім того, автори обіцяють, що головним героєм буде реальна людина, яку всі українці добре знають, це і головна фішка графічної оповіді.

Автор – Євген Точилов.

Ціна – поки невідомо. Переглянути можна тут.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Вийшов тизер анімаційного серіалу про героїв української міфології (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

В Україні представили тизер стрічки про фантастичний Всесвіт, у якому живуть міфічні боги, чарівні істоти та казкові персонажі.

Про це пише Нове українське кіно.

Прем’єра серіалу запланована на 2023 рік.

Дія стрічки відбувається у Чарівному світі, де мешкають Велес, Перун, Сварог, Домовик, Кобиляча Голова, Ох та інші міфічні постаті.

Головні герої серіалу – маленька відеоблогерка Софійка та її братик Богданчик, які потрапляють з нашої реальності до Чарівного світу, де їм доведеться здійснити дивовижну подорож та пройти випробування, щоб врятувати обидва світи від злого Пека.

Читайте такожЗа плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової

Над створенням серіалу працює команда проекту «Чарівний світ UA», яка займається популяризацією української міфології і вже створила мобільний додаток з доповненою реальністю та настільну гру «Чарівний світ. Джерело сили».

У серіалі буде використана методологія едьютейнменту, тож він виконуватиме не лише розважальну, а й освітню функцію.

Окрім української міфології серед тем серіалу: піклування про навколишнє середовище, розуміння взаємозв’язків людини і природи, побудова «екологічно чистих» стосунків з оточуючими.

Проект створюється за підтримки Українського культурного фонду.

Нагадаємо, в Україні створили дитячий застосунок про українську міфологію.

Як ми повідомляли раніше, український мультфільм «Слоуни» вийшов онлайн.

Фото: cinema.in.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Киянин із діагнозом ДЦП виготовив рекордну експозицію із сірників (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

32-річний киянин створив найбільшу в Україні експозицію з сірників, повідомила у фейсбуці керівниця Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова.

Михайло Горбаток власноруч виготовив рекордну експозицію із оздобленням природними матеріалами.

В експозиції відтворено українську хату з подвір’ям, на якому розташована криниця-журавель та пасіка. На побудову цього експонату пішло близько 13 тисяч сірників.

Читайте також: За плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової

Для тину довкола подвір’я була використана лоза, дах хати, сараю та вуликів покритий соломою, а двері та ставні на вікнах відчиняються.

Відомо, що це вже другий рекорд Михайла Горбатка, який має 1 групу інвалідності. У 2015 році був зареєстрований його перший рекорд – модель автомобіля із 6000 сірників.

Читайте також«Смерть ворогам» і «Палаюча дупа». Українські соуси Hell Daddy, від яких пригорає у російських посадовців

Нагадаємо, військовий з протезом протягнув літак на 6,4 м і встановив рекорд України.

Як ми повідомляли раніше, у Ніжині встановили рекорд під час цілодобових читань творів Миколи Гоголя.

Фото: Лана Вєтрова.

 

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

За плечима – Майдан та фронт. Історія волонтерки з Дніпра Аліни Михайлової

Опубліковано

Підтримай ШоТам

До Міжнародного дня волонтера розповідаємо історію Аліни Михайлової – однієї з багатьох людей, чиє життя повністю змінилося з 2014 року. Вона прийшла на Майдан студенткою факультету політології, аби «побачити всі процеси зсередини». Але просто спостерігати довго не могла – стала волонтеркою і допомагала з пошуком зниклих безвісти. Із закінченням Революції гідності громадська діяльність Аліни лише набрала обертів. Спершу вона допомагала бійцям на сході, а згодом – долучилася до їхніх лав та почала рятувати життя військових.

Аліна Михайлова

Волонтерка, засновниця дніпровського відділу організації «Армія SOS». Доброволиця-парамедик на фронті

Депутатка Київради від партії «Голос». Членкиня комісії з питань бюджету та соціально-економічного розвитку

Майдан став періодом першого свідомого волонтерства

Із волонтерством я потроху знайомилася ще з дитинства. Я родом із Дніпра, і в нашій області було декілька притулків для тварин. Ми з татом стабільно раз на місяць відвозили туди речі й корм для тварин, вигулювали чотирилапих, допомагали з прибиранням. Для мене це було нормою.

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Взагалі я хотіла бути археологинею, але батьки не дуже радісно це сприйняли. Вони поставили умову: я маю вивчати політологію. Рідні чомусь вирішили, що це – моє. Зараз я не шкодую, що обрала такий фах. В Київському університеті імені Т. Г. Шевченка знання були не про те, як будувати країну чи робити політику, а про щось глибше, щось світоглядне. Це допомагало формувати свою позицію щодо різних подій.

Революція гідності була періодом мого першого свідомого волонтерства. Я прочитала у Twitter, що Мустафа Найєм збирає людей на Майдані. Прийшла туди просто як студентка, якій було цікаво. Чомусь я собі вирішила: якщо вчуся на факультеті політології, то маю бачити всі процеси зсередини, тож повинна бути до них долученою. І перші дні я просто приходила на Майдан і дивилася, що там відбувається.

Коли почали формуватися студентські колони, наш університет не сильно підтримував Майдан. Якщо у «Могилянці» студентів ледве не звільняли з пар, і вони могли йти на мітинг, то в моєму виші були випадки, коли нас прямо закривали в університеті. Тому це був не лише протест проти системи в країні загалом, а й внутрішній – проти нашого закладу освіти.

Полеглі герої лежали на землі, бо під моргом – «беркутівці»

Коли стався перший силовий розгін студентів, я почала волонтерити у профспілках. Там була величезна кухня, де всі нарізали їжу для людей на барикадах. Я брала тацю й ходила роздавати хлопцям гарячі напої та щось смачненьке. А вже після розстрілів – пішла до Михайлівського собору, де був намет Громадського сектору Євромайдану. І кажу: «Я хочу щось робити!». Офіційно я в організацію не вступала, але ми з одногрупницею брали на себе майже всі нічні зміни. З вечора і до ранку відповідали на дзвінки та зустрічали людей, які шукали зниклих безвісти.

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Пам’ятаю, як до мене підійшов один чоловік і каже: «У мене є питання. Мій син пропав безвісти, і його шукає мама». Ми почали переглядати списки. Людина з названим ім’ям та прізвищем була записана серед тих, хто в реанімації. Я набрала лікарню, і там мені це підтвердили. Чоловік подякував і поїхав туди. І десь через годину на мій штабний телефон приходить повідомлення від цього батька: «Дякую вам за все! Мама впізнала сина в морзі. Але ви тримайтеся, робите корисну справу». З’ясувалося, що в реанімації була інша людина з таким самим прізвищем, ім’ям та по батькові. Буквально через 20-30 хвилин матір поїхала в морг і там упізнала цього хлопця. 

Ця подія мене – 19-річну дівчину – дуже змінила. Було важко усвідомити, що відбувається в нашій країні. Я бачила, як перший час на Михайлівському соборі Герої Небесної Сотні лежали просто на землі. Ми з волонтерами боялися віддавати їх у морги, бо там чергували «беркутівці». Просто під ковдрами лежали люди, які віддали за цю країну своє життя, і ми не могли на той момент поховати їх із почестями. Але зробили це пізніше, коли Майдан «перекипів». Уся ця ситуація мене морально і фізично підкосила. Я лоб у лоб зіштовхнулася з сумною реальністю, в якій на той момент жила наша держава.

Розвіювала міф, що «Донбас годує Україну»

Після Майдану мені було складно адаптуватися до реальності. У мене ще був «юнацький максималізм», хотілося протистояти й далі, змінювати країну. А вийшло так, що Революція гідності завершилася, ми – перемогли. От і все, можемо розходитися та їхати додому. Тоді лише починалася окупація Криму. Всім було зрозуміло, що в країні відбувається щось жахливе. До того ж на Донбасі почалися закиди про те, що: «Мы кормим всю Украину. Донбас не станет на колени!».

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

І я вигадала собі проєкт, який називався «Зшивання сходу та заходу». У його межах їздила на захід України, спілкувалася там із працівниками різних сфер і розвіювала міф, що «Донбас годує Україну». У тих регіонах люди теж важко працюють, зокрема і фізично. І вони самі себе «годують», наповнюють бюджет України тощо. Згодом я ще трішки поїздила обласними центрами, зняла важливий відеоролик-звернення до місцевих жителів Луганської та Донецької області. 

Бійці поїхали на фронт без їжі та білизни 

Щойно я повернулася з тих поїздок – окупували Крим. Я розуміла, що мушу щось робити, бо відчуваю в цьому гостру потребу. Але що саме – було незрозуміло. Тоді працювало вже чимало різних організацій, і я не знала, де буду більш потрібна. Тому вирішила, що волонтеритиму самостійно. У своєму Twitter я написала: «Друзі, сьогодні під Фуршетом у Києві збираю продукти для бійців на фронті. Якщо маєте бажання – приєднуйтеся». Починала з того, що просто стояла там із візком і плакатом. Люди виходити з магазину, бачили це, верталися і купляли якість продукти та приносили мені. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Відтак я почала опікуватися львівською 23-ою окремою механізованою бригадою імені короля Данила. Вона якраз поїхала на свою першу ротацію в Амвросіївку (зараз це окупована територія). Хлопці відправилися на Донбас абсолютно без засобів захисту та якихось елементарних речей. Навіть із підвезенням харчів туди виникали проблеми. Це було так: є загроза – збирайтесь і їдьте, ось вам форма, каска, бронежилет і зброя. Бійці говорили: «У нас немає, що їсти. Ми лише встигли купити локшину швидкого приготування, але й вона вже закінчується». 

І от я з волонтерами допомагала зі збором харчів та інших речей – навіть елементарних, як от спідня білизна. Збирали також каски та бронежилети. Спершу відправляли все це поштою, а потім почали їздити самі. Спілкуючись із хлопцями, я почала розуміти, що таке «оптичні приціли», «тепловізійні приціли», які є класи бронежилетів, які з них потрібні на фронті тощо. Військовим волонтерством я займалася з 2014 до 2016 року. Я і зараз це продовжую, але вже допомагаю одинично, практично тільки добровольцям. 

Дніпряни не одразу довіряли волонтерам свої кошти

У 2014 році я збирала кошти на тепловізор для армії, і мені написав один чоловік: «Я готовий передати вам тисячу доларів, але треба, щоб ви її вивели через SWIFT-платіж». А на той момент такі платежі могли проводити лише великі організації, як от «Повернись живим», «Армія SOS», «Крила Фенікса» чи «Народний тил». І мені треба було до когось звернутися, щоб вони прийняли ці гроші на свій рахунок, вивели й віддали мені або самі купили тепловізор. Я звернулася до «Армії SOS» – просто знайшла їх в інтернеті, написала одному з учасників. І вони погодилися, вивели ці кошти, купили тепловізор, і я передала його хлопцям. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

Після цього організація запросила мене займатися волонтерством разом із ними. У той час я жила в столичному гуртожитку, з якого влітку треба було їхати. І я кажу: «Друзі, вибачте, мені немає де жити в Києві, тож я повертаюся додому в Дніпро. Тому, мабуть, буду працювати окремо від вас». Натомість вони запропонували відкрити на моїй батьківщині офіс їхньої організації. Ми це зробили. Я опікувалася Донецькою областю, а київський осередок «Армія SOS» – Луганщиною. Ми закривали різні потреби бійців, наприклад, коли їм бракувало якоїсь спеціалізованої техніки. 

Дніпро – трохи специфічне місто. На той момент у нас було багато волонтерських організацій, але місцевим було важко їм довіряти свої гроші. Особливо мені – маленькій дівчинці, яка просто поширює в інтернеті фотографії та розказує про війну. Але згодом жителі звикли до нас. В офісі постійно був хороший потік людей, вони приходили й просто запитували: «А як там на фронті? Розкажіть». Було важливо підтримувати інформаційну кампанію саме в цьому місті східного регіону. А ще ми провели першу в Україні документальну виставку з війни. Люди приходили, дивилися, розуміли, що за 200 кілометрів від них відбуваються такі події, там гинуть хлопці, і їм потрібна підтримка. 

Із захистом диплому першими привітали хлопці з окопів

У 2016 році на війні загинув мій дуже близький друг. Це був другий момент, який змінив моє життя і сприйняття цього світу. Ми були такі рідні, святкували разом у підрозділі Різдво, Новий рік, дні народження. Коли я захистила диплом, то перші люди, які мене привітали, були хлопці з окопів. Вони вже стали моєю сім’єю, до якої я щоразу поверталася. Знала, що кожен із них будь-якої миті може загинути. Але насправді я в це не вірила. Неможливо, щоб ця людина померла. Володимир Цірик був командиром 9 роти 23-ї бригади, кадровим військовим. Його називали майбутнім генералом. Тим, хто мав змінити хід цієї війни та нашу армію.

Читайте також: «Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Ця втрата стала для мене сильним ударом. На чотири місяці я просто вимкнулася від усього. Поїхала з сім’єю в гори, певний час була без зв’язку. Це був переломний момент, коли я мала вирішувати: або йти з військового волонтерства і займатися своїм життям, або не залишатися у ролі волонтерки, а ставати військовою, доброволицею. Мені здавалося, якщо люди гинуть, і ми не наближаємося до перемоги, то немає цінності моєї волонтерської роботи. Я вирішила йти на війну, оскільки не могла собі дозволити просто закрити книжку цієї історії «Майдан, війна» і сказати: «Народ, тепер без мене, розбирайтеся».

Завжди хотіла бути військовою і доброволицею

Коли я повернулася з подорожі та вперше за чотири місяці відкрила Facebook, побачила, що добровольчий батальйон «Госпітальєри» проводить курси домедичної допомоги. Було достатньо пройти цю підготовку – і можна їхати на Донбас. Я сприйняла це як знак. Зібрала речі, написала їм, що готова приїхати. Важливий момент: я завжди хотіла бути і військовою, і добровольцем. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

На початку війни я не могла зрозуміти, де можу застосувати свої сили. Тому у 2014 році в мене був страх, що я не можу бути медиком, якщо я боюся крові. А другий варіант – стати стрільцем – це теж не моя історія. Але насправді через два роки, у 2016-му, я зрозуміла, про що це було. Я боялася зізнатися собі, що не була готова брати відповідальність за людей, за їхню безпеку та життя. Адже в будь-якому випадку, навіть якщо ти не командир, а просто якась бойова одиниця (медик, стрілець), – все одно несеш відповідальність за людей, які перебувають поруч із тобою. 

А якщо ти медик – ти взагалі відповідаєш за життя людини, яка апріорі може бути поранена будь-якої миті. Й у 2016 році через загибель близької людини я зрозуміла, що готова брати цю відповідальність на себе, готова віддавати цій діяльності всю себе. Хотілося приділити максимум часу і зусиль тому, щоб Україна стала вільною, повернула свої території. І в жовтні я пройшла курси, а вже через два тижні поїхала на першу ротацію в Широкине як парамедик. Пробула так практично дві ротації, може, навіть три. Там я зустріла Новий рік вже як боєць добровольчого підрозділу. Так почалася моя військова історія. 

Найкращі часи мого життя – це Широкине

Я завжди говорю про те, що найкращі часи мого життя були на ротації в Широкине. Це селище, в якому немає місцевих людей, тому що лінія фронту проходить населеним пунктом, а далі воно вже окуповане. І там були тільки військові. Ми практично постійно жили в підвалі, тому що весь час відбувалися обстріли. Це була зима, у нас навіть не було води. Її привозили, вона замерзала, і ми топили буржуйки. 

Фото: Alina Mykhailova / Facebook

А ще в нас майже не було світла – лише дві години на добу, протягом яких ми заряджали все, що було потрібно. Решту часу ми жили при свічках, оскільки в будинку вікна були застелені мішками з піском (аби не потрапили уламки), а, отже, в нас постійно було темрява. Попри те, що в нас не було зручностей для життя, але мої найкращі враження, якщо їх можна так назвати, були саме з того періоду життя. 

Мене нічого не турбувало, окрім того, що в мене є ворог, є побратими, і наше завдання – воювати. Поруч були люди, які мої навіть за цінностями, адже це добровольці. Коли ти волонтер, приїжджаєш до них і їдеш назад. А тут ти живеш з ними щодня, чуєш ці розмови. Ви встаєте зранку і п’єте разом каву, йдете на пост, усе обговорюєте. Й ось так триває життя і точиться війна.  

Завдяки волонтерам створили нову медичну службу

У 2017 році я перейшла в інший підрозділ – першої штурмової роти «Правого сектора». Там взагалі не було на службі медиків, і я погодилася допомогти. Потрібно було збирати всі свої знання та експертів з домедичної допомоги. Тоді у нас із різницею буквально в місяць загинули двоє бійців. І вони померли просто тому, що наш підрозділ був розтягнутий вздовж лінії фронту, і мені потрібно було до них їхати десь півтори години. На моїй позиції також були поранені. Це мене сильно картало. 

Я не розуміла, як таке може бути. Треба було щось змінювати. Тоді були волонтери, але не в тих масштабах, коли можна сказати: «Слухайте, нам потрібні реанімобіль та машина для евакуації», і всі тобі кидають гроші. Доводилося ходити до меценатів, пояснювати: «Так, є інші медичні служби, але існує реальна потреба, люди гинуть, бо до них не встигають приїхати медики з інших позицій». І так за сім місяців нам вдалося укомплектувати службу за протоколами НАТО. Ми підготували один евакуаційний автомобіль, й у кожного бійця була окрема аптечка з наповненням. Нам вдалося побудувати абсолютно нову історію в українському війську та у фронтовій медицині. 

Великим визнанням були моменти, коли бійці з досвідом служіння в НАТО говорили: «Молодці, ми пишаємося вами, адже у вас все так само як і у нас». Я дуже пишаюся, що нам це вдалося. До того ж ми зробили це без допомоги держави, винятково силами волонтерів та небайдужих людей. Усі, хто міг, скинулися грошима. І так утворилася нова медична служба в добровольчому підрозділі. Вона й сьогодні працює на війні. 

Три роки провела на війні, а потім подумала: «Для чого це все?»

У 2019 році в мене стався важкий момент у житті. Я не назву це депресією чи ПТСР, це радше було знецінення себе. Я практично три роки не виїжджала з війни. Хіба що мала тижневу відпустку раз на шість місяців. Решту часу я проводила на війні у своєму підрозділі. І настав момент, коли я прокинулася зранку, і в мене виникло питання: «Для чого це все?». Час іде, люди живуть у мирних містах, їх абсолютно не турбує, що відбувається на фронті. Це все цікавить тільки нашу команду волонтерів і військових.

Фото: «Радіо Свобода»

«Чого я досягла в житті?». У мене постійно виникало питання про те, чи був сенс витрачати стільки часу, якщо він не приніс перемоги в цій війні або хоча б просування далі на територіях. Я вважала, що деградую, не можу вести дискусію на будь-яку тему, крім війни. Насправді так воно й було. Я  обирала винятково військове й волонтерське оточення. Коли приїжджала на сесію в університет, мені не було про що говорити з одногрупниками. І мене це лякало. 

Це був якийсь рівень божевілля. Я стала у своєму підрозділі «маленьким сепаром», який ходить і каже: «І що далі? І що буде?». І тоді я підійшла до командира й сказала: «Слухай, я не вивожу, мені важко. Відчуваю, що в мене відбуваються якісь зміни, які я не можу контролювати. Мені потрібна якась допомога, можливо, просто поїхати додому». І він відповів: «Так, без питань». 

Поїздка у США повернула до життя

Мій друг, з яким я познайомилася в Громадському секторі Євромайдану, подав мене на програму стажування в Конгресі США Open Vote. Це програма лідерського характеру про обмін між Україною та Сполученими Штатами для військовослужбовців, добровольців та волонтерів. Ми мали приїхати, поділитися власним досвідом і почути досвід американської армії. Мені здавалося, що мене ніхто не відбере. Я ледве заповнила ту анкету й одразу налаштувала себе, що нічого не вийде. Але через три місяці мені зателефонували й сказали: «Аліно, ви пройшли відбір!». 

Для мене ця поїздка стала ковтком свіжого повітря. Ми багато спілкувалися саме з жінками з армії США. Я повернулася додому абсолютно іншою людиною. Це було мені потрібно для того, щоб переоцінити все, що відбувалося в моєму житті та моїй країні останні 4-5 років. Після цього я одразу подалася на другу освіту та ветеранську стипендію імені Богдана Радченка. Хоча я й тут не дуже вірила, що в мене вийде. 

Борюся з незаконними забудовами у столиці

Відтак мені було важливо знайти своє заняття, яке хоч якось би продовжувало мою діяльність у всі ті роки війни. І я пішла працювати менторкою в «Українську академію лідерства». Я була наставницею для випускників, що стало важливим етапом моєї соціалізації. Ми зі студентами спілкувалися 24/7, їздили в Авдіївку, я знайомила їх зі своїм підрозділом. І коли я йшла з цієї роботи, вони понаписували мені дуже багато листів, де дякували за переданий досвід.  

Фото: Eugene Loyuk / Facebook

Зараз я є депутаткою Київради, працюю на громадських засадах. Ідеологічно найважливіша моя ініціатива – демонтаж Пам’ятного знаку на честь дружби міст Києва і Москви. Багато хто мені говорить: «О, ви тільки руйнувати можете! А побудуйте щось десь». Ми обов’язково це зробимо, але перед тим паралельно будемо викорінювати такі речі, як ця, які здаються дивними на восьмий рік війни. Також я постійно борюся з незаконними забудовами. Люди кажуть, що я божевільна, тому що це важко і небезпечно для життя. І хоча я не маю команди, справляюся зі своєю задачею. На жодному об’єкті, за які я взялась з громадою, не почалась активна фаза будівництва. 

Підтримай ШоТам

Читати далі