“Нема кращі гори в світі за наші Карпа-ати”, – чутно, як ехо тремтить десь між яскраво-зеленими схилами Верховини. І переплітається з новим заспівом: “Ой весело у них жити, весело вмирати…”. 

На схилах Верховини частенько чути звуки трембіти та волинки, чи то пак кози (український народний інструмент, який ще називають волинкою). Буває таке, що й разів по 10 на день. Це гуцул Микола Ілюк вітає одну екскурсійну групу за іншою в музеї “У Трембітаря”. 

Він розповів “ШоТам?”, як відроджує гуцульську музику на скромні пожертви туристів з усіх куточків світу.

Микола Ілюк

власник музею “У Трембітаря”, музикант-мультиінструменталіст

З музичною капелою “Гуцули” об’їздив увесь світ. Тепер приймає в музеї до 10 груп туристів на день.

З усіх континентів світу приїжджали подивитись на мій музей. Австралія, Індія, Китай, Корея – з Антарктиди тільки не було ще нікого. І Ющенкові грав на трембіті, і Кучмі грав, і амбасадору малазійському – та й взагалі багатьом чинам.

Грошей від людей не вимагаю – кладуть у музейну скриньку, скільки не шкода. Тому і не скажу точно, скільки заробляю – кожного разу по-різному: коли пару сотень, коли пару тисяч.

Бувають, звісно, і неприємні випадки – до музею складнувато дістатись, і  деколи туристи, підіймаючись нагору, мало не проклинають мене. 

“А-а, такий-пересякий, оце спало йому на думці зі своїм музеєм аж сюди забиратись!” 

А є й такі люди, що починають плакати, коли чують мою музику. Потім обіймають, дякують і кажуть, що немов у іншому світі побували.

Що не кажи, але те, що музичні інструментибано старовинні, дуже впливає на людину. 

Старші інструменти природний і чистий звук видають.

Де навчився грати на трембіті

Я сам музикант. Мій дід грав у стрічці “Тіні забутих предків” на волинці. Його інструмент дістався мені у спадок. І не тільки інструмент – а й багато речей гуцульського вжитку. Я хотів, щоби ніхто то не попалив, не понівечив, і тому залишив вдома. 

А на трембіті навчило грати життя. Вперше довелось спробувати, коли сам я грав із Романом Кумликом у капелі “Черемош”. Роман Кумлик – то гуцульський музикант-віртуоз і поет-коломийкар. Гурт “Черемош” створювали разом і пісень грали, як-то кажуть, від Верховини до Німеччини.

От треба нам було до ансамблю трембітаря, а Кумлику тоді вже фізично тяжко було грати. І він якось каже мені: “Микола, пробуй ти”. Я й спробував – і вдалося. 

А з 1989 року по сьогодні граю у музичній капелі, що називається “Гуцули”, під керівництвом заслуженого працівника культури України – під моїм, себто. 

Де ми тільки не були: і на Харківщині, і  у Краматорську. А так і цілу Європу, Канаду та Америку об’їздили по різних фестивалях.

Колектив наш складається з шістьох чоловік, у нас із собою є 12 музичних інструментів.

Барабан, ліра, дримба, скрипка, цимбали, сопілка, саксофон, баян – це лише частина інструментів, які ми беремо на виступи. 

Як з’явилась ідея створити музей

У Романа Кумлика був свій музей гуцульських музичних інструментів. Я все придивлявся і думав – може, і собі такий створю. 

Десь у 2008 році спало мені на думку, що треба зробити музичну кімнатку – бо репетиторствував і мав учнів багато. Але захопився і почав предмети старовини по хатах скуповувати. 

Так і з’явився музей “У Трембітаря”. 

А традиція зустрічати гостей грою на трембіті з’явилась за поради екскурсовода Параски. Вона якось сказала: “Микола, треба, аби люди почули трембіту”. Треба – то треба.

Усе працює так, як я собі і задумав – але, знаєте, шо? Навіть подекуди вже й забагато працює. Бо я часом просто не встигаю – на день до 10 екскурсійних груп заглядає. 

Бувало таке, що працював, не присідаючи, з 9.00 до 19.00.

Стомлююсь, ніде правди діти, але десь віддаю, а десь і сили черпаю.

Та й діти мені допомагають, а інколи доводиться по черзі у церкву з дружиною ходити.

Старовинна пральна машина та дверна ручка з 1840-х років

Хата-музей – це переоблаштований перший поверх мого будинку. І там, по суті, представлений побут гуцулів. Усі ці експонати  – моїх предків, предків моєї дружини. 

На мій погляд, найцікавіші експонати – то, звісно, музичні інструменти: дримба, телинка, трембіта, ліра, цимбали, різні сопілки. 

Але є тут і гуцульська старовинна пральна машина – такий 150-річний цебер дерев’яний і дерев’яна ж палка для прання. 

Ми у ній по сьогоднішній день перемо – старі вишиванки у сучасну пральну машинку не закинеш, бо понищить усе. Тому вишивані сорочки – тільки вручну перемо.

І один з найстаріших експонатів – ручка дверей 1844 року. Вона з моєї  рідної хати у селі Голови. 

Як влаштувати гостям гуцульський прийом

У мене, на відміну від інших музеїв, є перевага на музику. Я з людьми контактую, люди теж можуть пограти на моїх музичних інструментах. Адже музеїв таких у районі два всього: Романа Кумлика і Миколи Ілюка. 

Спочатку граю на трембіті, зустрічаю туристів у старовинному гуцульському одязі. Найперша подяка, коли люди на порозі, – що завітали в гості.

Співаю їм: “Ой, ви, гості мої милі, ви мені ся снили, Та й дякую за ваш прихід, що ви приходили!”  

Потім ми заходимо до хати, я розповідаю про гуцула – чим жив і чим займається до цього дня. Потім про особливості домашніх робіт жінки-гуцулки, і так доходимо до одягу. І третя – музична частина. Граю на усіх інструментах, які побутували на Гуцульщині і є по сьогоднішній день. 

До 50 людей я можу прийняти за одну групу. Хто скільки захоче – стільки і дає за вхід. 

Гуцульські страви готуємо за попередньою домовленістю. Коли групка їде до мене, треба зателефонувати за два дні: так і так, буде тридцять чоловік, хочемо покормитись. Ми визначаємо ціну, і тоді вже їм пропонуємо комплексні обіди: грибна юшка, холодна нарізка сала домашнього і домашнього сиру, вареники, пироги з сиром, банош (гуцульська перша страва – авт.), пампушки і чай.

Все своє. Якщо не вистачає, то на ринок йдемо, або по сусідах, у кого є корови-вівці, купуємо. 

Не бійтесь – робіть

Найперше, якщо хочете музей організувати – треба просити Бога, аби він дав натхнення, силу. Потім поставити собі мету – який це музей, для чого. 

А далі люди тобі самі підказують. Вони багато мені помогли в житті. Той задає таке питання, той – інше. А ти уже вишукуєш відповіді на нього, робиш свою роботу чимраз кращою.

Для мене важливо як для музиканта зберегти старовинну музику. Вона в один час уже почала була помирати – то були часи радянщини. Але зараз я маю свій колектив. І ми то підтримуємо і вчимо других учнів, так що ця музична круговерть уже точно не завершиться.