1. Поруч із вашим будинком – магазин, на вході якого всього три сходинки. Місцеві активісти вимагають встановити пандус для маломобільних груп населення, натомість власники крамниці пропонують альтернативу – кнопку виклику. Погоджуємося?

У жодному разі! Кнопка виклику – це не елемент доступності. Адже доступність – це про самостійність людини у громадських місцях. Кнопка виклику робить маломобільних людей залежними від інших, а ось пандус (про нормативний ухил не забудьте;) – те, що треба в цій ситуації. Так, навіть якщо там всього три сходинки. І навіть якщо одна. Кращим рішенням може бути лише єдиний плаский вхід для всіх відвідувачів.
2. А як щодо громадського транспорту? Уявімо, що у вашому місті всього три маршрути, на кожному – по 10 автобусів. Скільки з них мають бути низькопідлоговими, аби задовольнити потреби людей, що пересуваються на кріслах колісних, чи, скажімо, батьків з дитячими візочками?

Єдине правильне рішення – зробити весь громадський транспорт доступним для кожного мешканця вашого міста. Не варто обіцяти чи створювати «особливі умови» для людей з інвалідністю чи батьків з візочками. Доцільніше і навіть економічно вигідніше облаштувати єдиний зручний для всіх простір. І, знову ж, йдеться не лише про громадський транспорт.
3. Уявіть, що ви складаєте «піраміду Маслоу» для комунальників, які займаються реконструкцією вулиці. Оберіть правильну пріоритетність для їхньої роботи (перше – найпріоритетніше):

Наші друзі з Доступно.UA наголошують: першою «потребою» комунальників (себто найважливішим для них та міста загалом) мають бути саме пішоходи. Далі слід подумати про комфорт велосипедистів та громадського транспорту, і вже потім – про автомобілістів.
4. Зранку вам телефонує знайомий та скаржиться, що у його дворі зникли каналізаційні люки. Що порадите зробити?

Це може здаватися дивним, але саме ненависна всім нам «бюрократія» (хай навіть електронна) працює у таких випадках найефективніше. Чому так? Бо після отримання вашого листа чиновники мають опрацювати це звернення та надати офіційну відповідь. Дописи у фейсбуці чи дворові мітинги так не спрацюють. Але можуть підсилити ваші звернення.
5. Місцевий чиновник запевняє, що замість тактильної смуги на переходах краще встановлювати звукові сигнали оповіщення. За його словами, це повноцінна альтернатива, яка до того ж збереже бюджетні кошти. Погоджуємося?

Тактильна смуга та звуковий сигнал не є взаємозамінними елементами. Смуга встановлюється перед переходом, аби сповістити людей про небезпеку. А звукове оповіщення допомагає зорієнтуватися, чи дозволяє світлофор перехід дороги. Ці елементи можуть існувати разом, але заміняти одне одного – ні.
6. Чекайте, у цього чиновника є ще одна ідея для економії міського бюджету. Незабаром стартує ремонт однієї з міських вулиць, тож для тротуару, за його словами, можна використати бетон чи асфальт. Чиновник божиться, що все буде рівненько, гладенько та доступно для кожного. Що оберемо?

Суто технічно, звісно ж, можна використати будь-які матеріали. Однак наслідки будуть різними. Скажімо, асфальт та бетон створюють ефект плівки і не відводять воду. Тож під час дощу містяни повертатимуть додому з мокрими ногами. Натомість ФЕМ та бруківка (її залишимо для автівок) мають вищий коефіцієнт фільтрації вологи. І якщо ми не хочемо стрибати через калюжі, від бетону та асфальту краще відмовитися. Але не забувайте, що й ФЕМ підійде не будь-яка, а лише пласка, без закруглень.
7. Міські ліфтери також мають ідею. Вони пропонують обмежувати користування ліфтами у вихідні дні, аби в разі аварійних чи стабілізаційних відключень ніхто не застряг між поверхами на кілька годин, а фахівцям не доводилося рятувати десятки людей. Звучить непогано, даємо зелене світло?

Може здатися, що ліфтери дуже хвилюються про комфорт містян. Але насправді це лише обмежує маломобільні групи населення. Вимикаючи ліфт, ви обмежуєте людей, які пересуваються на колісних кріслах, людей літнього віку, або тих, хто має маленьких дітей. Тобто «дбайливість» ліфтерів може просто зачинити людину в квартирі або залишити на вулиці – адже як їй потрапити на 9 поверх, якщо ліфт не працює до понеділка?
8. Наче вирішили, можна й випити кави. Але ось питання – до кав’ярні підходить чоловік на милицях. У нього зламана нога, а на вході до закладу – сходи. Що будете робити?

Так, ситуація неприємна, адже, найімовірніше, чоловіку було складно піднятися сходами на милицях. Але єдине правильне рішення в цій ситуації – запитати, чи потрібна йому взагалі ваша допомога. Брати людину під руки, «підганяти», тримаючи двері відкритими, чи змушувати незнайомця ніяковіти від вашої «щедрості» – погана ідея. Ми всі – різні й можемо по-різному відреагувати на всі ці дії. Тому насамперед запитуємо, а потім – відповідно діємо.
9. Водії автівок жаліються, що підвищений пішохідний перехід, встановлений минулого місяця на одній з вулиць, провокує затори та аварійні ситуації. Комунальники розводять руками – це ідея активістів, яку підтримали ще торік. Демонтуємо?

Звісно ж, залишаємо. Адже підвищений пішохідний перехід – один із найзручніших варіантів переходу дороги для маломобільних груп населення в межах міста. Вочевидь, водії, які скаржаться на «аварійні ситуації» забувають про ПДР та швидкісні обмеження в межах міста. А ще не думають про очевидні переваги. Наприклад, відсутність калюж для пішоходів, однакова висота з тротуаром (а отже, комфорт для людей на кріслах колісних) та безпека. Тож це не забаганка, а елемент доступності.
10. Попри всі наші старання автомобілісти продовжують паркуватися на тротуарах. Однак виникла непогана ідея: зробити бордюри вищими, аби водії навіть не думали порушувати, а пішоходи почувалися комфортно. Схвалюємо?

Височенні бордюри (як і самооцінка водіїв, які займають простір пішоходів) – це не про доступність. Більш дієвим рішенням можуть стати інспектори з паркування чи бодай інформаційна кампанія у співпраці з патрульною поліцією. Зрештою, активісти з чарівними «наліпками» інколи також допомагають водіям осягнути власні помилки.
11. Для громадського простору, який відкривають в колишньому будинку культури, вирішили придбати підйомник для маломобільних груп населення. Обирають між кількома варіантами, але ось питання: якою має бути його вантажопідйомність?

Показники вантажопідйомності мають стартувати з 250 кг. Але це не єдине вимога. Також підйомник повинен мати кнопки керування, розташовані поруч із платформою.
12. У місцевому ЦНАПі триває реконструкція. Замість широченних вхідних дверей, розділених на три секції, планують встановити нові – на дві секції та без порогу. Похвалимо?

Ініціативи – це, безумовно, круто, але крім бажання щось змінити, варто розуміти, як саме. Якщо попередні вхідні двері складно було назвати доступними (вузький прохід, постійні черги на вхід та вихід), то чому б не вирішити це питання більш комплексно? Автоматичні розсувні двері – найкращий варіант, адже їхнє відкриття не потребує додаткових зусиль.
13. І знову пропозиція від активістів. Цього разу вони пропонують встановити у міських парках фонтани з питною водою. Натомість чиновники наполягають на відкритті фудкортів, аби забезпечити містян не лише водою, а й їжею. Що оберемо?

Насправді безкоштовний доступ до питної води у парках та скверах – це також про доступність. Адже вода потрібна всім: туристам, містянам і навіть домашнім тваринам. У спеку це рішення може не лише закрити базову потребу, а й зробити громадські простори ще більш комфортними. А ось пропозицію з фудкортами варто розглядати детальніше. Якщо міськрада надасть відповідний дозвіл, а власники таких точок подбають про безбар’єрний доступ, це доволі непогана ідея. Але не в якості альтернативи безкоштовній питній воді.
14. У центрі міста відкривають нову кав’ярню. Власники запевняють, що місце буде доступним абсолютно для всіх. Ось цитата з допису в соцмережах: «Ми встановили пандус, закупили сповивальний столик та дитячі стільці й навіть зробили окремий туалет для інвалідів». Наче все добре, та в чому проблема?

Пандус – це цілком прийнятне рішення, якщо його встановили за всіма нормами. А ось називати людей з інвалідністю «інвалідами» – це вже груба помилка. Адже доступність – це не лише про тактильну плитку та низькополі автобуси. Це і про вживання коректних термінів та спілкування на рівних. Пам’ятайте, що інвалідність – другорядний фактор, адже насамперед перед вами людина.
15. Поки ми вирішували питання з кав’ярнею, у фейсбуці розгорівся скандал. Місцева компанія відмовилася брати на роботу ветерана, оскільки боїться, що в нього ПТСР. Вас просять вирішити, хто в цій ситуації правий.

Когось це здивує, але ПТСР буває не лише (і не завжди) у військових, а й у цивільних. Тож ця ситуація радше демонструє стереотипне мислення та упередженість бізнесу. А ще – дискримінацію кандидата. Адаптація та працевлаштування ветеранів та ветеранок війни – це те, над чим нам доведеться працювати усі наступні роки. Ключове в цьому – пам’ятати, що військові – це не «окрема каста», а повноправні члени нашого суспільства. І так, це також про доступність. Адже вона буває різною.
Поділіться своїми результатами:
Суспільство

Після загибелі свого чоловіка-військового Михайла киянка Наталя Реуцька не могла змусити себе бодай спробувати спекти щось смачненьке: це була її віддушина довгі роки, але тут як відрізало.
Донька Катерина знайшла спосіб повернути мамі улюблене заняття і вшанувати пам’ять батька. Так відкрилася затишна кондитерська «Тихий куточок».
ШоТам розповідає історію сім’ї, що втратила найцінніше, але продовжує нести пам’ять про свого тата й чоловіка.

Катерина Реуцька
донька загиблого Героя України Михайла Реуцького, співзасновниця «Тихого куточка»
Думали, що смерть його обійде
Моя мама вже досить давно займається випічкою. Пам’ятаю, що ще з 2014 року проходила різні курси, випікала вдома — ми з братом були менші, тож на роботу вона не ходила. Завжди робила тортики на свята, інколи пекла щось і на замовлення, але переважно для друзів чи знайомих.
Але потім мама пішла на роботу, і часу на хобі не завжди вистачало. Як почалось повномасштабне вторгнення, взагалі не до того було.
24 лютого вночі мені не спалось, і я побачила новини, що в нас почали закриватися аеропорти. Тато теж не спав, тож я побігла обговорити це з ним. Він казав, що от-от почнеться війна. Я повернулася до своєї кімнати й почула вибух — у новинах одразу посипалися повідомлення про обстріли по всій Україні. Я знову побігла до нього: «Тату, війна! Стріляють!». Я плакала, тато мене заспокоював.
За хвилин 20 йому подзвонили побратими: «Тихий, кулею до нас! Йдемо воювати!», і за 5 хвилин він пішов на війну — боронити Київ.
Далі було звільнення Київщини, Харківщини, околиці Бахмуту й Соледар. Тато кілька разів отримував поранення, але повертався до своїх. І ось 18 лютого 2023 року його вбили під Бахмутом. У червні він став Героєм України. Посмертно.
Мені б хотілося, щоб він цю нагороду потримав у руках, адже інші свої відзнаки він дуже беріг: не раз ми гуглили, як їх правильно розмістити на кітелі. Тато вдягався і задоволено показував мені.
Тож, маючи такого батька, просто неможливо опускати руки й нічого не робити. Ми робимо все, щоб його не забули, — нас це тримає на ногах. Нам хочеться бути вартими його.
Тихий — бо такий був наш тато
Втрата батька для нас дуже складна. Він на війні з 2014 року, і чесно, ми не очікували, що може так статися — чомусь була думка, що його точно смерть обійде, бо так було вже тисячі разів.
Після загибелі тата мама продовжила працювати на своїй роботі — контролеркою якості в мережі магазинів, — але з кожним днем ставало тяжче. Вона почала зіштовхуватися з нерозумінням від колег, при ній жартували на тему ухиляння від армії, казали: «Хай воюють бідні», хоч про її втрату знали всі. Мама щоразу приходила додому в сльозах, а я її вмовляла звільнитись. Вона ж боялася втратити стабільність.
Description for this block. Use this space for describing your block. Any text will do. Description for this block. You can use this space for describing your block.
Останньою краплею стали слова керівника, мовляв, «досить цього горя — відпусти, треба на корпоратив прийти й веселитися». Мама звільнилась, а я запропонувала створити таке місце, де ми зможемо вшанувати пам’ять про тата.
І от у перший день після маминого звільнення, в жовтні 2024 року, ми придумали назву та саму концепцію кондитерської. Поїхали з мамою на Хрещатик, в КМДА, бо якраз активно займались перейменуванням парку та вулиці на честь тата. А тоді зайшли в кав’ярню, замовили какао і багато говорили.
Я сказала, що мені б хотілося мати таку назву, яка буде асоціюватися з татом, але при цьому говорити не тільки про нього. Позивний нашого тата — Тихий: він і справді завжди був таким спокійним, затишним. Тож ідея прийшла миттєво — «Тихий куточок», адже це й про нього, і про тепло та домівку. Задум було не спинити — я дуже загорілася, взялась продумувати, як усе буде. Мама ж була більш приземлена.
Коли тато загинув, вона до випічки зовсім не бралася. Казала, що для того, аби готувати, треба мати певний настрій, хороші думки — тоді все смачно й виходить. Але 12 листопада 2024 року вона приготувала перший смаколик після втрати — брауні. У той же день я намалювала логотип — мамин образ і постать тата, який стоїть за нею, — та запустила сторінки в соцмережах.
Боялися, що в нас купують з жалості
Так почалась історія нашої маленької справи. Мама пробувала нові рецепти, знаходила свої старі записи, тож асортимент ріс. Кожен смаколик вона детально пропрацьовувала кілька разів, а до перших замовлень ще й готувала мінікопію виробу, щоб спробувати й зрозуміти, чи все вдалося.
Готуємо ми не вдома, а на окремій квартирі. Там же й пакуємо, і я бігаю на пошту. Зараз у нас в середньому щодня близько 10 замовлень. Щоб доставка була зручною, ми вигадали наші тортики в коробочках, а в теплу пору додаємо акумулятори холоду, щоб точно все доїхало. У Києві ж можна забрати випічку особисто.
Якщо чесно, спочатку нам здавалося, що в нас замовляють десерти з жалості, наче хочуть просто допомогти. Але клієнти й досі повертаються за наступним замовленням, пишуть багато приємних слів про смак брауні та сінабонів.
Я веду наші соцмережі, налаштовую рекламу, тож радію, що ми зібрали таку свідому спільноту: я заходжу на сторінки підписників, і майже в кожного є, наприклад, збори для воїнів.
Одна пані, яка нещодавно втратила коханого на війні, робила в нас замовлення — ми й поговорили про її втрату, і надіслали смаколики з невеличким подарунком. То вона відписала, що ми її надихнули трошки стати на ноги. Це якраз те, чого нам хочеться, — щоб у людей з’являлися сили. Сили на те, щоб пам’ятати, вчитися жити далі.
Коли бачиш такі відгуки й від військових, що ось «я приїхав з бойового виїзду й забрав ваші смаколики. Вони мені так підняли настрій, і ми з побратимами ледь не побилися за останній шматочок рулетика», то це дуже тішить, бо для нас із мамою це теж можливість проживати горе. Робота нас відволікає, вона нас рятує — ми відчуваємо себе потрібними. Кондитерська приносить саме ті емоції, яких нам не вистачало ці два роки — чогось легкого, доброго й позитивного, адже зрозуміло, що ми сумні через втрату. А коли виходить подарувати радість людям зі спільними думками та позицією, то це чудово.
Коли мама готує, а я пакую замовлення, ми постійно згадуємо тата — вигадуємо, як би він реагував на те, чим ми займаємось, як би прибігав на кухню та нишком крав якийсь смаколик, як телефонував би й радів нашим успіхам.
Водночас це й тужливо, бо розуміємо, що цього всього більше ніколи не буде, але нашою справою ми створюємо для себе образ того, що він поруч з нами. Ми завдяки «Тихому куточку» немов воскресили його частинку. Для нас це вшанування його пам’яті, але не такої тягучої та болісної, а саме світлої — коли ти дивишся на небо й усміхаєшся.
Свій біль конвертую в дію
Ми хочемо, аби в нашому куточку не забували про те, що йде війна. Щоб пам’ятали про це щодня, але й не поринали в суцільне горе, а знаходили сили та підтримку одне в одному. Мій тато мені завжди казав, що треба триматися поруч з однодумцями, з тими, з ким у нас спільний шлях — це я й роблю зараз.
Читайте також: 10 справ полеглих воїнів, які продовжують або започаткували близькі на їхню честь
Мріємо і про фізичну точку, куди можна буде зайти. Я вже теж багато думала про такий простір — там точно буде окремий столик у куточку, завжди зарезервований для безвісті зниклих, загиблих і полонених. Туди ми будемо запрошувати психологів, робити майстер-класи. Там, окрім смаколиків та кави, буде ще й альбом, у який рідні зможуть вклеїти фотографію свого загиблого й розповісти про нього, — це така книжка «клієнтів», які не зможуть до нас прийти, але завжди будуть у нашому серці.
Чесно, люди не дуже звикли до таких місць і досі виривають пам’ятні таблички з татовим ім’ям чи ті, що нагадують про полонених. Але в мене поки є сили боротися — зокрема, завдяки «Тихому куточку».
Я вважаю, що наших людей потрібно привчати до культури пам’яті й робити це прямо зараз, не чекаючи на закінчення війни, адже спогади про загиблого лежать тільки в руках його родини. Це вони будуть його пам’ятати, але якщо робитимуть ще щось, про нього знатимуть й інші. Тому я свій біль конвертую в дію — мені так простіше. Треба брати цю пам’ять у руки й нести її іншим.
Чому це важливо? Люди думають, що наші втрати — це новини з Генштабу в цифрах. Але кожне число — це людина, історія, обличчя, ім’я, і нам потрібно, аби ці цифри перетворювалися в людей.
Суспільство

Фандрейзингова платформа UNITED24 1 березня 2025 запустила розіграш 100 футболок із фразою про костюм, яку Володимир Зеленський сказав у Білому домі. За менше ніж два тижні благодійники з усього світу мільйон доларів на евакуаційні машини.
Про це повідомили в UNITED24.
Чорні футболки з надписом «Я вдягну костюм, коли закінчиться війна» та логотипом платформи розігрували за внески від 24 доларів. За зібрані кошти вдасться придбати майже три медичні евакуаційні машини для порятунку військових.
В UNITED24 подякували за внески благодійників та зазначили, що невдовзі зв’яжуться з переможцями розіграшу.
Читайте також: Співзасновник Netflix задонатив 2 млн доларів для українських медиків на фронті
Про фонд UNITED24
UNITED24 — це офіційна фандрейзингова платформа України. Завдяки цьому проєкту можна задонатити за п’ятьма напрямками:
- «Оборона»;
- «Гуманітарне розмінування»;
- «Медична допомога»;
- «Відбудова України»;
- «Освіта та наука».
Нагадаємо, що вокалістка гурту Within Temptation закликала донатити українським фондам (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UNITED24
Економіка і бізнес

До національної програми підтримки військовослужбовців у застосунку «Армія+» доєдналася мережа АЗК OKKO. Мережа стала п’ятим партнером програми «Плюси».
Про це повідомили в Міністерстві оборони України.
Пропозиції для військових
OKKO дозволяє військовим заощаджувати 6 гривень за літр бензину та дизелю, а також 2,5 гривні за літр газу. Разом із тим військові зможуть використовувати 20% знижки на меню АЗК та 10% на товари в магазині.
Максимальний обсяг пального зі знижкою становить 200 літрів на місяць. Натомість максимальна сума на покупки зі знижкою в кафе та магазині складає три тисячі гривень.
Аби скористатися цими послугами, варто згенерувати QR-код у застосунку, щоби оператор на касі його просканував. Пропозиція діє по всій країні.
Читайте також: 3-тя штурмова запустила власний магазин: увесь прибуток передаватимуть військовим
Що відомо про програму
Програму підтримки військових запустили в грудні 2024 року. У межах цього проєкту Міноборони об’єднує великі бізнеси, аби надавати українським військовим спеціальні пропозиції або знижки. Наразі партнерами програми стали такі компанії: «Укрзалізниця», «Укрнафта», «Нова пошта», мережа АЗК WOG та OKKO.
«Кількість бізнесів, які доєднуються до “Плюсів”, поступово збільшується. Раді, що швидко і злагоджено запартнерилися із мережею АЗК ОККО, що надала нашим захисникам та захисницям чудові пропозиції. Цінності компанії такі ж самі, що і у нашої програми, — тепло, людяність, вдячність. А ще й відповідальність, із якою вони підтримують військових впродовж усього широкомасштабного вторгнення», — зазначила заступниця міністра оборони України з питань цифровізації Катерина Черногоренко.
Нагадаємо, що український полярник, який воював у ЗСУ, повертається в Антарктику після протезування (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка АЗК OKKO