Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Тату, пірсинг та кава, і все – як вдома». Подруги з Херсона запустили студію Meow Tattoo в Одесі

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Херсоні їм вдалося реанімувати найстарішу в місті студію пірсингу й тату та подарувати їй нове життя. Здавалося, залишається лише працювати та втілювати нові проєкти, але всі плани зруйнувало вторгнення росіян.

Війна змусила подруг покинути роботу в рідному місті та почати все з нуля, цього разу – в Одесі. Тут вони облаштували нову студію та поступово завойовують довіру місцевих мешканців. Meow Tattoo – це студія нового, відкритого формату з неочікуваним бонусом – кавою від шеф-баристки кращої кав’ярні Херсона. 

Про випадкову зустріч, сотні кілометрів до Одеси, перезапуск у незнайомому місті та власну філософію ШоТам розповіли засновниця студії й тату-майстриня Карина Кваснова та її заступниця й майстриня пірсингу Анастасія Дяченко.

Реанімували найстарішу студію в Херсоні

Карина: Я вчилася на перекладача німецької мови, але так склалося, що якоїсь миті захотіла робити тату. Перші свої роботи набила друзям, а після цього влаштувалася пірсинг-майстринею до місцевої студії. Через певний час зрозуміла, що це не моє, і вирішила повернутися до татуювань.

Згодом наважилася вкластися та викупити одну з найстаріших студій в Херсоні. На той момент вона була доволі проблемною, мала, скажімо так, не найкращу репутацію. Я ж натомість хотіла змінити її імідж. Власне, там ми й познайомилися з Настею та почали разом реанімувати бізнес. Поступово ми розділили обов’язки: я слідкувала за якістю робіт майстрів і робила все, аби популяризувати наш заклад, а Настя вдало «заманювала клієнтів». 

Наші зусилля дали результат – студія стала дійсно крутою, ми успішно працювали протягом чотирьох років. Допоки не почалася повномасштабна війна, а з нею – і окупація нашого міста.

Карина Кваснова, тату-майстриня, засновниця студії. Фото: Євгенія Циганок для ШоТам.

Настя: Я прийшла в цю сферу доволі спонтанно. Почала робити пірсу, коли був цей момент «поверніть мені 2007». Ви з подругами купуєте катетер і починаєте одна одну робити проколи. Але я ніколи не думала, що це може перетворитися на повноцінну професію, не вірила, що можна довго працювати з пірсингом і заробляти на цьому гроші. 

Пізніше мене покликали працювати, я пройшла навчання, і якось так закрутилося, що це триває вже шостий рік. Сьогодні для мене це найкраща професія, і я не уявляю себе за іншою роботою. Водночас я працюю в нашій студії адміністраторкою. Пірсинг не займає багато часу, тож я все встигаю. До того ж вмію працювати з бухгалтерією та базово розуміюсь на подібних нюансах.

«Настю, яка війна? Мені собаку потрібно вигуляти»

Настя: Я до останнього не вірила в повномасштабне вторгнення. У мене був друг – британець – який жив у Херсоні. У посольстві йому радили виїжджати з України, мовляв, точно буде війна. Натомість я відмовляла його і переконувала, що цього не трапиться. Адже ми живемо в цивілізованому світі, де, здавалося, не може бути такого, щоб сусідня країна просто взяла й напала на іншу. 

І коли зранку 24 лютого мені зателефонувала Карина, я відповіла: «Ти що, яка війна? Мені з собакою потрібно гуляти!». Це попри те, що я чула вибухи за вікном, але мені здавалося, що це просто сон.

Карина: Я не слідкувала за новинами, і коли хтось у компанії обговорював, чи буде війна, я просто не вірила в це. Та коли о шостій ранку мені зателефонувала мама – я була шокованою. На той час я була в Одесі й керувала студією дистанційно. Тож одразу зателефонувала Насті.

Пірсинг-майстриня Анастасія Дяченко. Фото з особистого архіву.

Настя: Карина попросила з’їздити до студії та забрати звідти все коштовне. Росіяни були неподалік, тож я не зволікала. Також Карина з першого дня кликала мене до Одеси, але я просто сходила з розуму й не розуміла, як швидко все відбуватиметься. Можу сказати точно, що ніхто й не думав, що ми пробудемо під окупацією так довго. День вторгнення – це момент, коли ти ні в що не віриш, довкола – шалені черги на виїзд з міста, на заправки, до магазинів. Ніхто не знав, що буде завтра.

Я вирішила виїжджати з Херсона лише наприкінці травня, бо останнього не вірила, що все так затягнеться. Я справді дуже вірю в ЗСУ, але швидко вибити росіян із Херсона просто неможливо. Їх там – як сарани. Вони на кожному кроці: в адміністративних будівлях, на вулицях, у школах, дитячих садках. 

Їхати довелося через Василівку, а коли дісталася Запоріжжя – вирушила до Одеси. Загалом дорога зайняла 75 годин і 1120 кілометрів. Із собою я захопила частину речей зі студії, які ще не встигла відправити, двох котів та собаку. А вже 6 червня ми відчинили двері нової, вже одеської, студії.

Херсонська команда в одеській студії

Карина: Я думала змінювати роботу, але не хотіла втрачати студію. Мені хотілося відновити роботу команди, зробити так, аби ми всі знову були разом. Нам справді комфортно працювати в такому складі, а тому вирішили ризикнути – і все вдалося. 

Тоді якраз впали ціни на оренду нерухомості в Одесі, і я зрозуміла, що час діяти. Адже все, що мене зупиняло, – це витрати на приміщення та відсутність команди. Коли було зрозуміло, що дівчата працюватимуть зі мною в Одесі, проблема практично вирішилася. Ми не могли прогавити такий шанс.

Перша студія Meow Tattoo в Одесі. Фото з особистого архіву.

Спочатку орендували приміщення біля «Нового ринку». Але там було дещо складно. Здавалося, що нас оточують не ті люди, ніби довкола якийсь зовсім інший менталітет. А на початку серпня, якраз напередодні моєї відпустки, у студії обвалилася стеля. Довелося скасовувати всі плани і терміново шукати нову локацію. Приміщення знайшли у перший день й практично одразу взялися за переїзд та ремонт. Настя була «маляром-штукатуром», а я займалася меблями.

Читайте також: Калімби з Азовського узбережжя. Українські майстри створюють унікальний музичний інструмент, що дарує спокій під час війни

Настя: Було складно, з сьомої ранку я шпаклювала стіни в новій студії, а на десяту годину мала їхати в попереднє приміщення й робити пірсинг. Але воно того варте. І ми дуже вдячні, що Одеса дає нам змогу жити та працювати.

Карина: Мені здається, зараз саме та мить, коли варто відкривати якийсь бізнес. Бо чимало підприємців поїхали з країни, місця звільнилися, а з ними – приміщення. І якщо ти хочеш вижити, потрібно це все заповнювати.

Ми всі дружимо, але залишаємо це поза межами роботи

Карина: У Херсоні нам бракувало простору для творчості. А ще ми завжди мріяли поєднати студію з кав’ярнею. Та все залишалося на рівні планів: херсонське приміщення було надто маленьким для цього.

Натомість тут, на Буніна, ми нарешті змогли реалізувати цю ідею та покликали в команду Олю, яка була шеф-баристкою найкращої кав’ярні в Херсоні. А ще отримали нереально хороший відгук від місцевих. Вони всі – дуже емоційні, відкриті до знайомства люди. 

Сьогодні нас в команді четверо – я, Настя, Наталі (тату-майстриня) та Оля. Ми всі з Херсона й дружимо між собою, але вдало балансуємо дружні стосунки з роботою.

Настя, Карина та Наталі. Фото: Євгенія Циганок для ШоТам.

Настя: Якщо ми на роботі – Карина наша керівниця, і вона може бути чимось незадоволеною. І це абсолютно нормально. Робочі моменти ніяк не впливають на наші стосунки поза студією. Просте правило: на роботі не говоримо про особисте, на відпочинку – про роботу.

Ми довго йшли до цього, і цей шлях не був легким. Ми чимало сварилися й розставляли правила по поличках. Але, на щастя, знайшли свій спосіб працювати разом, а водночас – дружити.

Нарешті перейшли на титанові прикраси

Карина: Одеса дозволила нам перейти на кращі прикраси. Раніше ми працювали переважно з медичною сталлю, адже в Херсоні люди не завжди готові платити 400 гривень за прикрасу з титану. Натомість в Одесі проблем із цим немає. Титанові прикраси – справді якісні та круті. Вони кращі за срібло. Адже срібло – це просто метал, який не піддається обробці. Ще й доволі м’який.

Настя: А ось титан потрібно добре зашліфувати, тому виготовлення таких прикрас коштує дорожче. Звісно, у маленькому місті такі прикраси можуть собі дозволити не всі. Особливо, якщо зважати, що ключовий контингент клієнтів у пірсинг-майстрів – це люди віком 15-20 років. У студентів не завжди знайдуться зайві кошти на дорогі прикраси. А в Одесі можна працювати якісніше. Бо якісніші прикраси – це кращий процес загоєння.

Фото: Євгенія Циганок для ШоТам.

Ми маємо пахати цілодобово, аби зайняти своє місце в Одесі

Настя: Карина практично не спить. Бо ми тут – ніхто. До тебе йдуть сім’ями та компаніями, коли ти довго працюєш в одному місці та встиг заробити хорошу репутацію. А тут у нас такого поки що немає.

А отже, потрібно більше працювати, більше концентруватися на соціальних мережах. Нам доводиться бути онлайн практично 24/7, адже кожен клієнт для нас неймовірно цінний. І ми не можемо втрачати жоден шанс.

Та коли Карина сказала, що потрібно знімати розмовні сторіз в інстаграм, спілкуватися з аудиторією, у мене була істерика. Було дуже складно себе переступити. Я ніколи цим не займалася. Мені завжди було достатньо просто мати портфоліо з роботами. Але ця впізнаваність, знову ж, залишилася в Херсоні. А тут я плакала, боялася бути посміховиськом. Однак виявилося, що все працює. Це заходить. Та й інакше ніяк – велике місто потребує хорошої реклами.

Фото: Євгенія Циганок для ШоТам.

Карина: Ще на початку роботи в Одесі я всім сказала, що в Херсоні було інакше. Там була клієнтська база, все було простіше. Тут потрібно просто пахати. Без перерв, без відпочинку. Пахати постійно, аби зробити все швидко й не страждати рік без грошей та роботи.

Я розуміла, що нам потрібно залетіти в одеський інфопростір, і залетіти круто. Так, аби всі нас помітили. Адже ми студія нового формату. У нас є гест-пост для майстрів, які їдуть до Одеси. Ми їх зустрічаємо, пропонуємо робоче місце, рекламу. 

Водночас ми не орієнтуємося на людей, які просто мріють набити малюнок з інтернету. Усе це вже було, і ми всі втомилися від цього. Ми – художники, ми хочемо, аби люди приходили сюди заради наших ескізів, а не для того, аби набити собі щось чуже. І я це все дуже плекаю. Мені хочеться бачити результат своєї роботи, і аби люди це також відчували. А вони відчувають і кажуть, що у нас класно, що ми круті.

Ми – студія відкритого типу, і раді бачити кожного

Настя: Ми робимо якісний пірсинг, у нас круті тату-майстри, а ще ми готуємо найкращі лимонади та найкращу каву. Крім того, ми не втрачаємо зв’язок із клієнтом після процедури. Ситуації бувають різні, і до повного загоєння ми завжди залишаємося на зв’язку. 

До нас часто заходять клієнти, аби просто показати свій пірсинг або тату. Або, скажімо, вони просто йдуть повз і хочуть випити кави чи поспілкуватися з майстром. Ми завжди раді цьому й відкриті до діалогу.

Карина: Багато тату-студій мають закритий тип. Тобто ти домовляєшся про запис, приходиш до якогось офісу в якомусь бізнес-центрі, намагаєшся щось дізнатися, зрозуміти. Це все відстань між майстром та клієнтом, і я хочу зробити її мінімальною. Аби людині все було зрозумілим. Береш, відкриваєш наш інстаграм і одразу бачиш все, що тебе цікавить.

Фото: Євгенія Циганок для ШоТам.

Настя: Наша фішка в тому, що ти приходиш у студію ніби додому. Це і є філософія нашої справи: прибрати формальності й покращити комунікацію між майстрами та клієнтами. Наприклад, зараз (під час розмови, – ред.) у залі сидить Оля. Якось вона побачила нас в інстаграмі, прийшла на прокол язика – і ми почали дружити. Їй комфортно приходити до нас, займатися своїми справами, пити чай. І таких людей в Одесі багато.

Люба, яка допомагала Карині з веденням інстаграма, просто йшла повз, зайшла, сказала, що у нас затишно, і запитала, чи можна тут періодично в’язати. Тож доволі часто дівчата приходять до нас попрацювати, поспілкуватися чи просто відпочити. І ми раді цьому в будь-який час. У цьому – всі ми та вся наша студія. Бути відкритими та щирими до своїх клієнтів, руйнувати бар’єри між нами й просувати власний формат.

Суспільство

Росіяни жили в кімнаті для дошкільнят: на Київщині волонтери відновили сільську бібліотеку

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

На столі в бібліотеці села Дружня Анна Михайлівна зберігала папку з документами наших військових. Коли росіяни зайшли в село й оселилися у відділі літератури для дошкільнят, бібліотекарка дуже хвилювалася.

«Я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Після деокупації вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла! Хоч староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів», — пригадує Анна Михайлівна. 

Тепер бібліотеку в Дружні відновили завдяки волонтерам, а бібліотекарка розповіла ШоТам, як живе після відбудови і як привчає дітей до читання.

Анна Михайлівна Мушинська

завідувачка сільської бібліотеки села Дружня Бородянського району.

Думаю, бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз

Бібліотека в селі Дружня працює з 1935 року — спочатку була хата-читальня, а тоді вже бібліотека. Вона не завжди була тут — за роки моєї роботи це вже третє приміщення. А працюю я тут близько 40 років, вже й не порахую добре.  

Я з дитинства дуже полюбляла читати книжки й бігала до бібліотеки, тож мріяла вступити на філологічний факультет. Так трапилося, що я не пройшла по конкурсу, але жага до книжок залишилась у мене й досі. Я собі думаю, що бібліотекарка — це не професія, а якийсь діагноз. 

Читайте також: Врятували понад 1000 книжок у мішках для зерна. Ця бібліотека на Сумщині пережила окупацію і знову працює

Бібліотекарка Анна Михайлівна показує, які книжки є у фонді. Фото: ШоТам

Тож уже 40 років працюю бібліотекаркою в селі Дружня. Хочеться передати читачам друковане слово, щоб вони не забували. А взагалі, коли бачу хоч маленьку крупиночку своєї праці — це для мене найвищі ордени.

Спокійно працювали й читали з дітьми, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Наприкінці лютого 2022 окупанти зайшли до нас у село — воно невеличке, близько 2 000 людей живе. 

Росіяни дуже далекі від реальності та сердиті

Росіян тут було дуже багато. У нас кругом стояли танки, направлені на житлові будинки. У садочку поруч є сховище, тож понад 200 людей там ховалися: і дітки маленькі були, і людей похилого віку багато, і люди з інвалідністю, яких з Бородянки привезли. Хліба ми не бачили понад 3 тижні. Тяжко було.

Окупанти хазяйнували в селі, забирали їжу з погребів, патрулювали вулиці, лякали людей. Ми боялися не те, що на вулицю вийти, а навіть у власні двори. БТРи стояли в кінці нашої вулиці, й окупанти хазяїв з хат виганяли на горище, щоб там жили, а самі будинки займали, і люди не могли навіть по воду спуститися.

Росіяни були далекі від реальності, наче сто років тому були тут. Сердиті такі, злі. От заходить один у двір, а там гарно, нормальний будинок, і каже: «Кто вам разрєшал так красіво жить?».

Колись на нашому полі трактористи орали та знайшли каску й патрончики, де було написано, що загинув воїн, який звільняв село під час Другої світової війни. Його прізвище було Бондаревський, то ми назвали на його честь одну з вулиць. То росіяни питали: «Как уліца називаєтса?». Коли чули, що Бондаревського, то між собою перемовлялися: «О, я тєбе гаваріл, ета Бендеровская».

А ще шукали військових, священника та «прєдсєдателя». Але ніхто нікого не здав, не вказав на них. Староста наш Анатолій Федоренко теж не виїжджав, допомагав людям як міг, ходив вулицями. 

Та окупанти були жорстокими. Учительку Олю Савівну вбили: вона йшла від сестри, то її в спину розстріляли. Ще двох чоловіків убили під лісом. Нам не дозволяли навіть похорон влаштувати. Не могли й труну зробити — в тачку людину брали та бігли до кладовища, щоб хоч якось поховати.

Коли окупанти поїхали, в селі стояла страшна тиша

Пробули тут 33 дні, а вже як виходили, то спалили магазин і крайні будинки — дуже злі були. Ввечері в кінці березня вони просто поїхали — така тиша стояла в селі! Було страшно вийти на вулицю. То вже наступного дня ми один по одному виходили в тій страшній тиші. Вірите, навіть горобці не цвірінькали. 

Наш будинок уцілів, і сусідські теж. У селі згоріли повністю до 10 будинків. Постраждали сусідні Загальці, Майданівка, Озерщина, Андріївка пошкоджена, Бородянка погоріла. Звісно, перш за все намагалися школи, лікарні, садочки відновити.

У нас у селі староста шукав контакти, щоб нам допомогли з відбудовою, тож благодійники привозили будматеріали: шифер, брезент. 

Приміщення бібліотеки в селі Дружня на Київщині, де росіяни влаштували собі ночівлю у відділі літератури для дошкільнят та першокласників. Фото: ШоТам

Як уже росіяни вийшли з села, ми з дітьми прибігли до бібліотеки. Тут були вибиті двері, решітки вирвані, дірки в підлозі. Росіяни жили у всіх трьох кімнатах бібліотеки, зокрема, для дошкільнят і першокласників. Там найбільше запаскуджено було: розкидані матраци, недопалки валялися. Всюди розкидані їхні речі, продукти. Дуже погано пахло в кімнатах.

Чесно, я хвилювалася, бо в мене на столі була папка з документами наших хлопців, які з 2014 року воювали. Ми з ними зустрічалися й говорили, у мене були їхні прізвища й телефони, тож я дуже переживала, чи ту папку не забрали так звані визволителі. Вскочила в бібліотеку, і мені впала в очі папка — я так зраділа, що вона ціла! 

Але ж староста не дозволяв заходити в приміщення, адже там ще могли залишатися розтяжки від окупантів. Якраз біля столу, де зараз комп’ютер, була величезна дірка. 

Коли військові вже все перевірили, то Анатолій Миколайович прислав людей, і почали ремонтувати двері. Поступово приходили до тями, приводили бібліотеку до порядку.

Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою

Далі приїхали волонтери і питали: «Чи треба вам якась допомога?». Ми все розповіли, і один з них — Сергій Шварц — привіз своїх друзів на ремонт. Вони купували фарби, шпалери, підлогу зробили, поремонтували електрику. Зробили косметичний ремонт, комп’ютер привезли й килимки. 

Книжки для бібліотеки в Дружні збирали волонтери. Фото: ШоТам

А вже як поремонтували, то стали мені подарунки приносити — книжки, а також ігри для дітей і пазли. Самі збирали, і їхні друзі допомагали теж. Ми їм дуже вдячні. Багато казок та пізнавальної літератури тепер маємо.

Наші книжки теж зберегли всі — ми їх перетирали, пересушували. Лише кількох не дорахувалися. Хто зна, може, то росіяни й забрали. У нас була гарна серія казок із семи книжок, то лишилося лише дві. Вони були українською мовою — не знаю, чи буряти, які до нас зайшли, добре знали українську, але обкладинки такі яскраві, гарні, то може, як сувенір і позабирали.

Зараз у нас 145 читачів. Приміщення бібліотеки фактично не змінилося, але тепер тут гарний ремонт. Волонтери зробили бібліотеку сучаснішою — вони молоді, тож краще знають, як цікавіше діткам простір облаштувати.

Проводимо різні заходи — наприклад, діти приходять з батьками й читають разом. Влаштовуємо конкурси, даруємо призи за вивчені вірші. Влітку багато часу проводили на вулиці, «Лавочку-читалочку» влаштували: розстеляли килимок і читали та малювали. 

Дуже хочеться зберегти бібліотеку

Під час тривоги діти не можуть проходити в бібліотеку, тому я йду до них — беру із собою книжки й читаю їм у сховищі. Садочок у нас близько, тому туди часто ходжу. Діти найбільше люблять казки, але читаємо й різні пізнавальні видання, в ігри граємо. Буває, розглядаємо глобус, щоб дітки знали, де розташована наша Україна.

У нас на другому поверсі жінки роблять кікімори для військових, сітки маскувальні, то разом з ними ми передавали малюнки від наших діток. Зараз діти стали розкутіші, а так то навіть бігати боялися.

Завдяки волонтерам у бібліотеці в селі Дружня тепер є стильний дитячий куточок. Фото: ШоТам

А ще хочемо відволікти людей трошки — особливо дітей та підлітків — відволікти від цієї страшної інформації, від війни. Дуже хочеться зберегти бібліотеку, зберегти наше літературне надбання. Я розумію, що пріоритет у відновленні надають не нам. Культура взагалі не дуже була у фаворі, коштів виділяли завжди мало. Але я радію, що є люди, які розуміють цінність бібліотеки. Саме вони прийшли й допомогли, і допомагають досі.

У селі навіть клубу немає, але є бібліотека. Я стараюся, щоб вона завжди залишалася місцем, куди можна прийти, щоб люди не забували, щоб читали навіть в епоху інтернету та мобілок.

Цей матеріал створено ГО «Криголам» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ICAP Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. 

Зміст статті не обовʼязково відображає погляди ICAP Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

Читати далі

Суспільство

На Волині відремонтували 54-метровий міст через річку Вижівка

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

На автомобільній дорозі Т-03-10 «Стара Вижівка – Буцин» на Волині дорожники завершили ремонт мосту через річку Вижівка.

Про новину повідомили в Агентстві відновлення.

Зазначається, що це найдовша споруда на дорогах області, яку цьогоріч полагодили. Ремонт розпочали у серпні, будівельники працювали без вихідних.

Також це перший ремонт мосту, якому вже 45 років. За цей час він суттєво зруйнувався та став небезпечний для автотранспорту. А саме цією автодорогою пролягає найкоротший маршрут зі Старої Вижівки до Ковеля та Луцька.

Читайте також20 років працювала «на когось», а тепер має власне ательє за грант: досвід швачки з Дніпропетровщини

Що зробили?

Будівельники:

  • відремонтували опори,
  • влаштували монолітні залізобетонні накладні плити та гідроізоляцію,
  • відновили конструкції,
  • влаштували водовідведення й тротуари, пішохідні доріжки,
  • відновили дорожнє покриття,
  • нанесли розмітку та зробили огородження.

Тепер маршрут до районного та обласного центрів став безпечнішим.

Нагадаємо, на Житомирщини відкрили міст через річку Ірша, зруйнований окупантами торік.

Також на Чернігівщині відремонтували міст через річку Сейм.

Окрім того, на Херсонщині відновили два мости, які зруйнувалися через війну.

Фото: t.me/UkravtodorNews.

Читати далі

Суспільство

Бійці ССО скоригували вогонь HIMARS по командно-штабній машині ворога (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Бійці Сил спецоперацій виявили та навели вогонь HIMARS на російську командно-штабну машину. Це сталося на півдні України.

Про це повідомили у Командуванні ССО ЗС України.

Зазначається, що військові 73-го морського центру ССО під час розвідувальних дій на південному напрямку виявили командно-штабну машину противника. Росіяни використовували її для управління своїми підрозділами.

Аеророзвідники скоригували вогонь української артилерії на ворожу машину. Російську командно-штабну машину знищила американська реактивна система залпового вогню HIMARS.

«Унаслідок влучного удару ворожа КШМ не підлягає відновленню, тобто знищена вщент», — зазначають бійці ССО.

Читайте такожБочки з томатною пастою були пробиті снарядами й уламками. На Херсонщині відновив роботу консервний завод, який майже знищили росіяни

Про ССО України

Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:

  • підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
  • знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сіверськодонецьк;
  • виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
  • підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
  • підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
  • захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.

Нагадаємо, бійці ССО знищили ворожу САУ 2С3 «Акація» на південному напрямку.

Фото: facebook.com/usofcom.

Читати далі