кондитерка

Після загибелі свого чоловіка-військового Михайла киянка Наталя Реуцька не могла змусити себе бодай спробувати спекти щось смачненьке: це була її віддушина довгі роки, але тут як відрізало. Донька Катерина знайшла спосіб повернути мамі улюблене заняття і вшанувати пам’ять батька. Так відкрилася затишна кондитерська «Тихий куточок». #ШОТАМ розповідає історію сім’ї, що втратила найцінніше, але продовжує нести пам’ять про свого тата й чоловіка. Катерина Реуцька донька загиблого Героя України Михайла Реуцького, співзасновниця «Тихого куточка» Думали, що смерть його обійде Моя мама вже досить давно займається випічкою. Пам’ятаю, що ще з 2014 року проходила різні курси, випікала вдома — ми з братом були менші, тож на роботу вона не ходила. Завжди робила тортики на свята, інколи пекла щось і на замовлення, але переважно для друзів чи знайомих. Але потім мама пішла на роботу, і часу на хобі не завжди вистачало. Як почалось повномасштабне вторгнення, взагалі не до того було. 24 лютого вночі мені не спалось, і я побачила новини, що в нас почали закриватися аеропорти. Тато теж не спав, тож я побігла обговорити це з ним. Він казав, що от-от почнеться війна. Я повернулася до своєї кімнати й почула вибух — у новинах одразу посипалися повідомлення про обстріли по всій Україні. Я знову побігла до нього: «Тату, війна! Стріляють!». Я плакала, тато мене заспокоював. За хвилин 20 йому подзвонили побратими: «Тихий, кулею до нас! Йдемо воювати!», і за 5 хвилин він пішов на війну — боронити Київ Михайло Реуцький на службі. Фото надала героїня Далі було звільнення Київщини, Харківщини, околиці Бахмуту й Соледар. Тато кілька разів отримував поранення, але повертався до своїх. І ось 18 лютого 2023 року його вбили під Бахмутом. У червні він став Героєм України. Посмертно. Мені б хотілося, щоб він цю нагороду потримав у руках, адже інші свої відзнаки він дуже беріг: не раз ми гуглили, як їх правильно розмістити на кітелі. Тато вдягався і задоволено показував мені. Тож, маючи такого батька, просто неможливо опускати руки й нічого не робити. Ми робимо все, щоб його не забули, — нас це тримає на ногах. Нам хочеться бути вартими його. Тихий — бо такий був наш тато Втрата батька для нас дуже складна. Він на війні з 2014 року, і чесно, ми не очікували, що може так статися — чомусь була думка, що його точно смерть обійде, бо так було вже тисячі разів. Після загибелі тата мама продовжила працювати на своїй роботі — контролеркою якості в мережі магазинів, — але з кожним днем ставало тяжче. Вона почала зіштовхуватися з нерозумінням від колег, при ній жартували на тему ухиляння від армії, казали: «Хай воюють бідні», хоч про її втрату знали всі. Мама щоразу приходила додому в сльозах, а я її вмовляла звільнитись. Вона ж боялася втратити стабільність. Останньою краплею стали слова керівника, мовляв, «досить цього горя — відпусти, треба на корпоратив прийти й веселитися». Мама звільнилась, а я запропонувала створити таке місце, де ми зможемо вшанувати пам’ять про тата. І от у перший день після маминого звільнення, в жовтні 2024 року, ми придумали назву та саму концепцію кондитерської. Поїхали з мамою на Хрещатик, в КМДА, бо якраз активно займались перейменуванням парку та вулиці на честь тата. А тоді зайшли в кав’ярню, замовили какао і багато говорили. Я сказала, що мені б хотілося мати таку назву, яка буде асоціюватися з татом, але при цьому говорити не тільки про нього. Позивний нашого тата — Тихий: він і справді завжди був таким спокійним, затишним. Тож ідея прийшла миттєво — «Тихий куточок», адже це й про нього, і про тепло та домівку Задум було не спинити — я дуже загорілася, взялась продумувати, як усе буде. Мама ж була більш приземлена. Коли тато загинув, вона до випічки зовсім не бралася. Казала, що для того, аби готувати, треба мати певний настрій, хороші думки — тоді все смачно й виходить. Але 12 листопада 2024 року вона приготувала перший смаколик після втрати — брауні. У той же день я намалювала логотип — мамин образ і постать тата, який стоїть за нею, — та запустила сторінки в соцмережах. Логотип кондитерської підкреслює те, що тато завжди поруч. Фото надала героїня Боялися, що в нас купують з жалості Так почалась історія нашої маленької справи. Мама пробувала нові рецепти, знаходила свої старі записи, тож асортимент ріс. Кожен смаколик вона детально пропрацьовувала кілька разів, а до перших замовлень ще й готувала мінікопію виробу, щоб спробувати й зрозуміти, чи все вдалося. Готуємо ми не вдома, а на окремій квартирі. Там же й пакуємо, і я бігаю на пошту. Зараз у нас в середньому щодня близько 10 замовлень. Щоб доставка була зручною, ми вигадали наші тортики в коробочках, а в теплу пору додаємо акумулятори холоду, щоб точно все доїхало. У Києві ж можна забрати випічку особисто. Ось такі тортики в коробочках роблять у «Тихому куточку» — придбати їх можна за 320 гривень. Фото надала героїня Якщо чесно, спочатку нам здавалося, що в нас замовляють десерти з жалості, наче хочуть просто допомогти. Але клієнти й досі повертаються за наступним замовленням, пишуть багато приємних слів про смак брауні та сінабонів. Я веду наші соцмережі, налаштовую рекламу, тож радію, що ми зібрали таку свідому спільноту: я заходжу на сторінки підписників, і майже в кожного є, наприклад, збори для воїнів. Одна пані, яка нещодавно втратила коханого на війні, робила в нас замовлення — ми й поговорили про її втрату, і надіслали смаколики з невеличким подарунком. То вона відписала, що ми її надихнули трошки стати на ноги. Це якраз те, чого нам хочеться, — щоб у людей з’являлися сили. Сили на те, щоб пам’ятати, вчитися жити далі. Набір брауні в кондитерській можна придбати за 950 гривень. Фото надала героїня Коли бачиш такі відгуки й від військових, що ось «я приїхав з бойового виїзду й забрав ваші смаколики. Вони мені так підняли настрій, і ми з побратимами ледь не побилися за останній шматочок рулетика», то це дуже тішить, бо для нас із мамою це теж можливість проживати горе. Робота нас відволікає, вона нас рятує — ми відчуваємо себе потрібними. Кондитерська приносить саме ті емоції, яких нам не вистачало ці два роки — чогось легкого, доброго й позитивного, адже зрозуміло, що ми сумні через втрату. А коли виходить подарувати радість людям зі спільними думками та позицією, то це чудово. Військовий надіслав свій відгук на смаколики «Тихого куточка». Фото надала героїня Коли мама готує, а я пакую замовлення, ми постійно згадуємо тата — вигадуємо, як би він реагував на те, чим ми займаємось, як би прибігав на кухню та нишком крав якийсь смаколик, як телефонував би й радів нашим успіхам. Водночас це й тужливо, бо розуміємо, що цього всього більше ніколи не буде, але нашою справою ми створюємо для себе образ того, що він поруч з нами. Ми завдяки «Тихому куточку» немов воскресили його частинку. Для нас це вшанування його пам’яті, але не такої тягучої та болісної, а саме світлої — коли ти дивишся на небо й усміхаєшся. Наталя та Михайло Реуцькі. Фото надала героїня Свій біль конвертую в дію Ми хочемо, аби в нашому куточку не забували про те, що йде війна. Щоб пам’ятали про це щодня, але й не поринали в суцільне горе, а знаходили сили та підтримку одне в одному. Мій тато мені завжди казав, що треба триматися поруч з однодумцями, з тими, з ким у нас спільний шлях — це я й роблю зараз. Читайте також: 10 справ полеглих воїнів, які продовжують або започаткували близькі на їхню честь Мріємо і про фізичну точку, куди можна буде зайти. Я вже теж багато думала про такий простір — там точно буде окремий столик у куточку, завжди зарезервований для безвісті зниклих, загиблих і полонених. Туди ми будемо запрошувати психологів, робити майстер-класи. Там, окрім смаколиків та кави, буде ще й альбом, у який рідні зможуть вклеїти фотографію свого загиблого й розповісти про нього, — це така книжка «клієнтів», які не зможуть до нас прийти, але завжди будуть у нашому серці. Чесно, люди не дуже звикли до таких місць і досі виривають пам’ятні таблички з татовим ім’ям чи ті, що нагадують про полонених. Але в мене поки є сили боротися — зокрема, завдяки «Тихому куточку». Я вважаю, що наших людей потрібно привчати до культури пам’яті й робити це прямо зараз, не чекаючи на закінчення війни, адже спогади про загиблого лежать тільки в руках його родини. Це вони будуть його пам’ятати, але якщо робитимуть ще щось, про нього знатимуть й інші. Тому я свій біль конвертую в дію — мені так простіше. Треба брати цю пам’ять у руки й нести її іншим Чому це важливо? Люди думають, що наші втрати — це новини з Генштабу в цифрах. Але кожне число — це людина, історія, обличчя, ім’я, і нам потрібно, аби ці цифри перетворювалися в людей.

Кондитерка

Українські кондитерки увійшли до п’ятірки найкращих на конкурсі в Парижі

«Пам’ять у наших руках»: як мама та донька створили кондитерську на честь загиблого батька-військового

Кондитерка створила мініатюру відомої харківської споруди та встановила рекорд України

Думав, що гранти виграють лише «свої». Як кондитер з Київщини почав створювати українські макарони

Солодка пам’ять. Історія кондитерки із Закарпаття, яка відроджує рецепти легендарного Йозефа Шнайдгена