NewСхід
Ситуація значно гірша, ніж у Карпатах. Як активісти рятують від вирубки донбаські ліси
Щороку правоохоронці документують понад 100 випадків незаконної вирубки донбаського лісу. І це лише офіційна інформація! Ліси Донбасу страждають не тільки від пожеж, а й від людської руки.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
Щороку правоохоронці документують понад 100 випадків незаконної вирубки донбаського лісу. І це лише офіційна інформація! Ліси Донбасу страждають не тільки від пожеж, а й від людської руки. Там, де мають бути мальовничі краєвиди, залишилися тільки колії від вантажних машин, а замість височенних дерев – пеньки. Ліси рубають і для себе, і на продаж, і просто для того, щоб на їхньому місці побудувати чергове підприємство.
Ми поспілкувалися з відомим науковцем Ігорем Загороднюком, який розповів про те, чим вирубка лісів загрожує природі і як це припинити. А активістка Оксана Чипіжка розповіла нам, як вона разом з небайдужими бореться з вирубкою лісів у рідному Сєвєродонецьку.
Ігор Загороднюк
Український еколог, кандидат біологічних наук. Працював в Інституті зоології імені Шмальгаузена НАН України, на екологічних спеціальностях Ужгородського та Луганського національних університетів; нині – старший науковий співробітник Національного науково-природничого музею НАН України
Разом з лісом рубають цілу екосистему
Я завжди працював в академії наук, але у 2005 році мене запросили у Луганський національний університет для посилення роботи кафедри екології. Там я працював 10 років до початку бойових дій. Також я входив до експертної ради розбудови екомережі Луганщини й брав участь у створенні нових заповідних об’єктів. Ми хотіли створити у Кремінній національний парк. А нам це не вдалося, бо земля належить тамтешнім елітам, а навколо постійно гудять лісопильні.
Я неодноразово працював з темою лісових екосистем. І хочу підкреслити, що підстепові комплекти не можна розглядати без лісів. Та й самі ліси – це окремі екосистеми. Є окремі ліси під вирубки, є природоохоронні та заповідні зони. І потрібно чітко розуміти, де можна рубати, а де потрібно залишити місце для заповідника.
Проблема Луганщини в тому, що тут дерева саджають у несприятливих умовах – пісках, в зонах зсувів чи затоплень. Також створюються штучні ліси, які не здатні існувати самостійно. Що мається на увазі? Є не місцеві породи рослин, наприклад, сосна, яка за всіма законами природи є чужорідним деревом. А у нас все, що можна, засаджують соснами, і їхнє приживлення становить 5-10%. Ефективності від цього зовсім немає. Звісно, сосна швидко росте, але якість деревини, яка виросла на піску, просто ні на що не годиться. Класична ситуація, коли можуть зрізати 10 га лісу, продати за кордон, а на місці посадити маленьку сосну за 2 грн і сказати, що площа лісу не змінилась.
Колись я давав інтерв’ю про пожежі, і там вихватили з контексту фразу, що я радів пожежам. Після того я довго доводив, що не можна сприяти розвитку штучної рослинності, знищуючи аборигенну рослинність. Ми маємо чудові ліси з унікальними ящірками, тушканчиками, гадюками й так далі. А ми це все засадили голою сосною, де нічого крім маслюків не росте. Це біда! І це нескінченне заробітчанство. Посадити 100 дубів набагато важче, ніж 1000 сосен. І починати потрібно з цього. Не відновлювати на піщаних пагорбах ліс, який горів і буде горіти, а відновлювати його по балках і схилам, на яких розташована вся Луганщина.
Щоб розв’язати проблему, потрібно чітко розуміти, що таке плантація, а що таке ліси. Справжній ліс – це кілька сотень видів дерев, а не одні сосни. На плантаціях, які вирощують заради деревини, не встигає сформуватись екосистема. В Україні ріжуть повноцінні ліси. І ніхто не думає, що треба зберігати й гніздечка птахів, і місцезростання рідкісної лісової рослинки. Так ми знищуємо цілу екосистему! Варто розуміти, що ліс – це цінність, а не запаси деревини.
Ситуація гірша, ніж в Карпатах
Війна дуже сильно вплинула на проблему вирубки лісів на Донбасі. У місцевих зникла можливість нормально добувати та купувати вугілля. І якщо раніше ти їдеш регіоном і бачиш численні лісосмуги, то зараз вони зникли, бо місцеві все порубали. Немає ніякої державної лісопильні, щоб за сертифікатами можна було взяти дрова. Тому дуже змінилась екологічна ситуація. З деревами люди руйнують місця гніздування багатьох птахів. А на місці вирубки виростає чужорідна рослинність. Асканія-Нова вже заросла мохом, і те саме очікує Луганщину.
Коли я бував у Зоні, то стабільно бачив 5-6 лісовозів, які об’їжджали блок-пости. Навіть якщо є указ, що потрібно створити ліс, все одно є неофіційний дозвіл на пиляння всього. Часто ліси й в оренду беруть для вирубки. Але якщо вирубують тисячі дерев, то на місце посадять сотню. Тому на Донбасі страшенно вивозять ліс, я думаю, на порядок більше, ніж у Карпатах. При чому сосну на горбах не чіпають, а беруть більш цінний природний ліс з кущами та цілою екосистемою.
Також є величезна проблема з пожежами. Коли приїжджаєш до Станиці Луганської, то бачиш просто згорілий ліс і у великих масштабах ніхто не береться його відновлювати, бо можна ж підірватись на міні. А тут є і позитивна сторона. Тому що буде відбуватись вирівнювання стану дерев по порідному складу і залишатимуться дерева, де відламалась гілка, суха вершина, є дупло. І це те, що любить природа. Для природи важливі розлогі дерева, де буде місце, де житимуть сови чи ховатимуться комахи. Чим менше людей ходитиме в ліс, тим більше лісу буде жити.
З точки зору екології, на Донбасі мають бути природні піщані степи. Їх не можна знищувати. От коли ми подавали тендер на створення парку, то ми програли. Бо лісники хочуть взяти купу грошей і зробити на місці степів заліснення. Цього робити не можна. Заліснення має бути мозаїчним, тоді не буде проблем ні з пожежами, ні зі знищенням природи. А люди дивляться на ліси як на плантації та прикидають, що тут запас деревини на 2000 кубів, і відразу множать це на гроші. Всі говорять про запас деревини, але ніхто не каже, що це екосистема, де живе 100 видів птахів.
Поки ми ще не наблизились до катастрофи
Найперше, з чого потрібно починати розв’язувати проблему, зрозуміти, що ліс – це екосистема, а не територія з запасом деревини. Нам говорять, що потрібно дотримуватися міжнародних стандартів, але з іншого боку – хочуть заробити кошти й вивозять дерево в Європу. Там вони цінують свій ліс і навіть меблі створюють з пластику. Але хочуть для свого рівня життя мати ексклюзивні дерев’яні речі. Тому вони кажуть: дерева не можна рубати, але водночас купують їх у нас. Подвійні стандарти! А от деревину з Луганщини везти в Європу не вигідно, тому її використовують тут. В день можна почути 10-15 лісопилень, які працюють цілодобово. Дерева використовують як вторинну сировину, так і для будівництва. А якщо подивитись на всі руйнування на Сході, то там є величезний попит та якісні дошки.
Читайте також: Вогняна екологічна катастрофа. Як на Донбасі борються з наслідками лісових пожеж
Поки ми ще не наблизились до катастрофи з лісами. Бо якщо щось і рубають, то садять на місце. Але, як я вже казав, ефективність від того дуже маленька. Посадили в пісок, де нічого не буде рости, але отримали за це медалі. У нас лісник – це синонім браконьєра, який рубає і продає ліс. А от за кордоном зовсім інша ситуація. Там це дуже поважна людина, яка не дасть зрубати що завгодно. Якщо у нас преміюють лісника, якщо він виявив порушення, то там навпаки – якщо хтось щось зрубав, а лісник цього не помітив, то з нього знімають всі премії. Там дуже поважають природу, можуть навіть відеокамери поставити, щоб слідкувати як птиці гніздуються. І ми повинні прагнути до того, щоб не думати про те, де більше заробити, а не зберегти природу. Тому потрібно працювати над тим, щоб правопорушень було якомога менше.
Тільки покарання дадуть результат
У питанні екології важливо дослухатись до думки спеціалістів і враховувати природні особливості областей та типи лісу. Не варто розмножувати агресивні типи рослин не місцевих видів, як це робили багато років до того. Чужорідні інвазійні дерева не створюють лісову екосистему. Це потрібно терміново виправляти, бо справжні ліси відновити дуже складно.
Повинні працювати закони та покарання за незаконну вирубку лісів. Українці чомусь думають, що якщо це природні ресурси – то це нічиє і можна нищити. А влада у нас карає бабусю, яка продає одну квіточку на базарі, а чоловіка, який зробив тотальну вирубку 100 га лісу, де було 10 тисяч таких квіточок, нагороджують.
Тільки дієві покарання дадуть дієвий результат. Якщо мисливець вбив лося, то платить штраф 1000 гривень. А треба змусити його поїхати у Фінляндію, купити того лося і випустити. Кілька таких випадків, і ситуація вже зміниться. Ми обдумували багато варіантів, як розв’язувати цю проблему, але допоможуть тільки чинні закони про заборону вирубки лісів та покарання за це.
Важливу роль мають і активісти, які локально виступають проти вирубки дерев під будівництва. Саме вони впливають на суспільну свідомість і показують іншим, що потрібно боротись. Бо якщо дати зрубати 2 сотки лісу під будівництво стоянки чи заправки, то потім вони заберуть 100 га в іншому місці.
Оксана Чіпіжна
Жителька міста Сєвєродонецьк. Місцева активістка та ініціаторка об’єднання “Еко-Сєвєродонецьк”.
Стала активісткою, щоб зберегти місцевий ліс
У мене ніколи не було жодних амбіцій ставати громадською активісткою. Я просто не можу залишатися байдужою, коли відбувається щось, що не збігається з моїми життєвими принципами. Торішні лісові пожежі понесли за собою просто катастрофічні наслідки, тому ми з містянами об’єднались і почали саджати дерева, щоб хоча б трохи допомогти природі.
Читайте також: Виходимо на протести та фільмуємо викиди. Як на Донбасі борються з проблемою забруднення повітря
Якось я у Фейсбуці в одній місцевій групі побачила, що люди обговорювали забудову 81 мікрорайону міста Сєвєродонецька під нову лікарню. Це спальний район, але поруч є незабудована частина, де зрозташований сосновий ліс. Мене це страшенно обурило! Як можна після торішніх пожеж втрачати частину здорового лісу. Наше місто – осередок хімічної промисловості, тут величезна кількість забруднень. Одна місцева науковиця написала дисертацію, де вивчала вплив забруднення повітря та води на здоров’я людини. І вона зробила висновки, що мешканці Сєвєродонецька потребують тих самих привілеїв, як і люди, які працюють на хімічній промисловості. Повітря Донбасу потребує очищення, потрібно створювати більше зелених та рекреаційних зон.
Торік 50% луганських лісів згоріли, у Сєвєродонецьку майже немає лісу. І він не відновиться, хіба що листяні дерева біля річок. Тому потрібно дбати про кожне дерево, яке в нас залишилося. Ще у лютому цього року ми дізналися про плани побудувати обласну лікарню на місці 81-го району міста. Якимсь чином цей куточок потрапив під керівництво Сєвєродонецька, і зараз влада ним розпоряджається. Спочатку планували рубати 12,5 га лісу, потім ще 70 га. Це величезна втрата для екології.
Будуйте там, де згоріло!
Я була дуже обурена, що не ухвалили закон про Смарагдову мережу. Це природоохоронні території, які створюють у Європі для збереження видів і оселищ, яким загрожує зникнення. Якщо на такому рівні не розуміють важливість Смарагдової мережі, то я не дивуюсь, чому наша місцева влада ігнорує важливість лісу у Сєвєродонецьку.
З самого початку ми хотіли привернути увагу громадськості й розказати, що ми проти вирубки. Тому разом з однодумцями створили ініціативну групу “Еко-Сєвєродонецьк”. Ми зовсім не проти лікарні. У нашому місті повно пустирів та занедбаних будинків, чому не можна там побудувати лікарню? Або на тому місці, де вже згорів ліс. Нам ніхто не хоче пояснювати, чому вони обрали саме ліс для будівництва. А якщо у громаді виникають конфліктні питання, потрібно проводити слухання. Але такого не зробили. Нам не дали нашої законної можливості бути присутніми на громадських слуханнях, адже оголошували про них в останній день і ми просто не могли зареєструватись.
Тому ми вирішили зробити електронну петицію «Зміна плану забудови 81 мікрорайону з метою запобігання вирубки лісу». Ми хотіли показати владі, що проти вирубки лісу не дві-три людини, а багато небайдужих мешканців міста. Петиція зібрала 305 голосів. Але аргументованої відповіді на неї ми не отримали. Сказали лише про те, що це буде обласна лікарня з онковідділенням та необхідним обладнанням. А недалеко звідси розміщений дитячий садок. За санітарними нормами потрібно робити окрему каналізацію. А нам розповідають, що лікарня повинна бути саме в тому місці, бо там вже є каналізація і не потрібно проводити.
Читайте також: Сміттєві полігони Донбасу заповнені на 90%. Як місцеві активісти вирішують проблеми поводження з відходами
Крім того, у відповідь на петицію нам розповіли про австрійського інвестора, який вкладає кошти у будівництво лікарні. Але об’єктивної відповіді на питання, чому саме на місці лісу робити будівництво, ми не отримали.
Виходимо на мітинги та звертаємося до прокуратури
Як я вже казала, ми хотіли брати участь у громадських слуханнях стосовно вирубки лісу. Але одне таке слухання скасували за кілька годин до початку, аргументуючи погіршенням епідеміологічної ситуації у місті. Але ми вважаємо, що влада боїться комунікації, адже їхнє рішення є повністю незаконним.
Тому наша ініціативна група організувала мирний мітинг з плакатами під палацом культури «Будівельників», щоб знайти компромісне рішення. Важко достукатися до влади, до нас ніхто не вийшов. Через деякий час нас запросили в кабінет до голови, але й там нам продовжили розповідати про австрійського інвестора. Але на той момент я вже звернулась до Міністерства фінансів, і мені відповіли, що йдеться не про інвестиції, а про довгостроковий кредит.
Крім того, активісти почали звертатись до екологічних інспекцій, народних депутатів, міністерств та навіть прокуратури. Ми вимагаємо перевірки законних дій, санітарних та будівничих норм.
Головне для нас – зберегти ліс
Наші активісти дуже оптимістичні, але я поки конкретики не бачу і заспокоюсь тоді, коли мені точно скажуть, що будівництво перенесуть, а на цьому місці буде лісопарк. Зараз ми продовжуємо працювати, поки найактивніших приблизно десять людей. Але є й ті, хто організовують мітинги, ходять на особисті прийоми, спілкуються з журналістами, постять інформацію чи просто малюють плакати.
Процес не зупиняється. Пару тижнів тому я знову подала заяву про злочин до Луганської обласної прокуратури. Ми не покладаємо рук, але місцева влада, судячи з відповідей, не відмовляється від своїх планів. Попри все, ми хочемо з ними співпрацювати. Головне бажання – зберегти ліс, де зможуть гуляти наші діти та онуки. Сєвєродонецьк не має жодного доведеного до ладу парку, і втрачати ліси – це злочин. Бо це величезна шкода для природи, для екосистеми, яка там утворилась. У цьому лісі живуть тварини, які, можливо, врятувались від пожежі. І ми повинні подбати про природу.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі