Суспільство
Швидка на мотоциклах. Як байкери-волонтери з MotoHelp допомагають постраждалим у ДТП
Це не вигадка і не супергеройський комікс. Сьогодні у ШоТам ми розповімо вам про хлопців, які мало чим відрізняються від Бетмена чи Людини-павука. Крім того, що ця неймовірна шістдесятка волонтерів кожного дня їздить повз вас вулицями Києва та області.
Мова про волонтерів Мотохелп — байкерів, які:
- щодня виїжджають на ДТП, аби надати постраждалим першу допомогу;
- щодня зі швидкістю світла доставляють по області донорську кров від центрів крові до лікарень, де є в цьому невідкладна потреба;
- виїжджають на виклик швидкої іноді оперативніше за саму швидку.
Вони всі як один — сертифіковані інструктори з надання першої допомоги й проводять безкоштовні тренінги для всіх охочих.
Мати мотоцикл недостатньо, аби влитись в ряди цих супергероїв. А от що треба, аби стати одним з них, читайте в нашому інтерв’ю з Дмитром Буреніним, керівником організації.
Дмитро Буренін
директор та керівник ГО “Мотохелп”
У 2008 році заснував громадську організацію MotoHelp, чиї волонтери спершу діяли як група швидкого реагування на ДТП за участі “двоколісних”. Вони виїжджали на місце пригоди, надавали першу домедичну та юридичну допомогу.
Сьогодні в команді працює близько 60 людей, з них 20 — керівники напрямків діяльності організації. А коло їх діяльності охоплює аж шість напрямків.
Довідка. В “Мотохелп” сьогодні волонтерить 60 людей. З них сорок волонтерів працюють на виїздах, є також оператори на “мобільній слухавці”, інструктори з надання першої допомоги, які долучені до спортивно-масових змагань, а ще — дизайнери та Smm-ники.
Усі разом вони працюють над п’ятьома напрямками:
— виїзди на дорожньо-транспортні пригоди по Київській області;
— допомога бійцям на війні;
— організація тренінгів та супровід експертами з надання домедичної допомоги масштабних спортивних заходів;
— термінова доставка компонентів донорської крові з центрів крові до лікарень у Києві та області. Цей напрямок волонтерства “Мотохелп” — інноваційний для країни;
— напрямок реагування на виклики швидкої допомоги (також вперше в Україні).
Чи подужаєте стати волонтером “Мотохелп”?
Не сказав би, що багато охочих приходить до нас записатись в лави мотоциклістів-волонтерів. На місяць — це одна-дві людини, і ми ще можемо сказати їм “ні”.
Звісно, щоб долучитись до “Мотохелп”, бажано мати мотоцикл. Але це ще не все: ми відбираємо майбутніх волонтерів за співбесідою з нашою HR.
Без співбесід не обійтись: часто люди приходять з рожевими окулярами на очах: ніби тут у нас такий екшн, кожного дня рятуємо сто тисяч людей. Насправді, все не так.
У нас буває нудно. Перебування на ДТП у ряді випадків — це нудно. Роботи не так багато — у волонтера є завдання, які він повинен виконати, після виїзду потрібно заповнити спеціальний звіт. Не заповните — в адміністрації будуть запитання.
У нас не громадська організація з моделлю набрати побільше учасників, які б платили внески.
У нас кожен виконує якусь роботу. Якщо це мертва душа, яка в організації нічого не робить, спочатку проводимо з ним розмову типу “чувак, все нормально”? Ну, раптом дитина народилася, роботу змінив, мотоцикл продав, і каже “через пів року візьму, втягнуся знов”. А якщо людина починає говорити, що все нормально, але нічого не робить, кажемо “до побачення”. Просто так в “Мотохелпі” ніхто знаходитись не буде.
У нас вигорають. Так, буває. Були випадки, коли людина виїхала на ДТП з загиблими й говорила: “Чуваки, це не для мене”.
У нас стають професіоналами. Ми не приймаємо до своїх лав усіх ще й тому, що кожен волонтер — це окрема мені робота. Забезпечення волонтера всім необхідним, навчання, підготовка, тестування — завдання адміністрації.
У нас в організації 40 людей мають сертифікацію з надання першої допомоги міжнародного класу. Сертифікація новоприбулого як інструктора з надання домедичної допомоги — теж обов’язкова і теж на мені.
Волонтер має право зупинити реанімацію у трьох випадках
За кожного нашого постраждалого ми в “Мотохелп” завжди файтимось до кінця.
За нашим протоколом, у нас є три причини зупинити серцево-легеневу реанімацію:
- Коли пацієнт ожив і сказав “братуха не добивай”(хе-хе, люблю так жартувати).
- Коли приїхала бригада медиків.
- Якщо волонтер вибився з сил. Так, це дуже енерговитратна процедура.
Був випадок, коли спільно з волонтером Червоного хреста я проводив серцево-легеневу реанімацію чоловіку-марафонцю. На дистанції в нього відбулась зупинка дихання.
Чоловіка не врятували: без автоматичного дефібрилятора завести серце — складне завдання. Потім, якийсь час потому, я спілкувався з його донькою. Коли я розповів, як реанімували її батька, вона запитала: “І що, ви жодного разу не зупинились?” Ні.
Бо ми завжди працюємо з постраждалим до кінця, і не маємо морального права зупинятися, поки не зробили все, що було можливо. Доки я повністю не виб’юсь із сил, доки він не почне дихати або доки не приїдуть медики. Тільки так.
Була ситуація, коли на Майдані ми витягали з того світу чоловіка з вогнепальним пораненням голови, в нього не вистачало великої частини скроневої кістки.
Це сталося з тієї сторони барикади, де БТР спалили. Швидких не було, і ми відвантажували його в санітарний автомобіль, не призначений для перевезення. Лікарів теж не було, але, не інакше як дивом, знайшли пораненому лікаря за потрібною для його поранення спеціалізацією. Я, коли відкачував хлопця, думав — не жилець. Але десь півтора року чоловік ще прожив після поранення: звичайно якість життя була нижчою, ніж до травми. Але — це був величезний бонус довжиною у півтора року.
Чим волонтери МОТОХЕЛП зможуть допомогти швидкій
Екстрене медичне реагування — це інноваційний для України напрямок волонтерства.
У світі ця система успішно працює, приміром, в Америці чи Швеції. А в Ізраїлі рівень такого волонтерства — взагалі космос. Там спеців-волонтерів з надання першої допомоги 2000 на місто, 600 з них — мотоциклісти. І в них навіть є волонтерський гелікоптер!
У нас же сам лиш шлях співпраці з держустановами зайняв роки три системної роботи.
Раніше ми реагували на усі ДТП з участю “двоколісних”. Тепер реагуватимемо на всі надзвичайні події, де є постраждалі.
І, звісно, на котрі встигнемо.
Ми не можемо гарантувати, що виїдемо на всі 100%. Але обов’язково будемо на місці за можливості: наприклад, за цей рік ми дізнались про 968 аварій, а відреагували на 731. З них 637 — це виїзди, а 94 — це допомога телефоном.
Поясню на прикладі, як це сьогодні працює в Україні: пішохід переходить через дорогу, аж раптом його збиває машина. Хтось викликає йому швидку, яка негайно виїжджає до місця події — тут нічого не змінилось. Але тепер оператори швидкої допомоги надають інформацію про місце аварії нашим волонтерам. Без персональної інформації про постраждалих: лише адресу та що сталося.
Фактично, наші мотоциклісти виїжджатимуть на ДТП одночасно зі швидкою.
Якщо волонтер на мотоциклі приїжджає на місце швидше за бригаду екстреної медичної допомоги, то надаватиме постраждалим першу допомогу аж до приїзду медиків.
Усі мотохелпівці, що залучені до напряму екстреного медичного реагування, мають сертифікати з надання першої допомоги.
Волонтери оснащені аптечками з необхідним обладнанням та інструментом. На місці вони зможуть професійно:
- перевірити рівень свідомості постраждалого та наявність дихання;
- зупинити критичну кровотечу та накласти пов’язки;
- забезпечити прохідність дихальних шляхів;
- за потреби провести серцево-легеневу реанімацію.
Blood-бот, кровобайкери та оперативна доставка донорської крові
Перевезення крові на мотоциклах волонтерами — не наша вигадка, а британська практика. Цей напрям роботи в “Мотохелп” теж з’явився нещодавно — на початку 2019 року. Між собою в організації ми називаємо проєкт доставки донорської крові “Крово”.
За увесь 2019 рік ми здійснили небагато виїздів — близько 21. Але по області: наїздили майже 3 тисячі кілометрів. А вже у травні 2020 року ми 32 рази терміново доставляли по області компоненти крові з Центрів крові до лікарень.
На практиці це виглядає так: у разі необхідності термінової доставки компонентів крові Центр крові звертається до оператора “Мотохелп” через Blood-бот. Впродовж максимум 10 хвилин (зазвичай реагування відбувається впродовж 1-3 хвилини) оператор сповіщає центр крові, чи знайшовся волонтер для здійснення доставки.
Далі волонтер вирушає до центру крові на мотоциклі, забирає компоненти у спеціалізованому термобоксі та зі спеціальною системою кріплення термобокса до мотоцикла та доставляє цей цінний вантаж до лікарні-заявника.
Під час здійснення доставки, центри крові та лікарі-трансфузіологи можуть дивитись статус виконання онлайн у спеціальному оперативному чаті та мати повну інформацію про пересування blood-байкера.
За безпеку вантажу ми несемо матеріальну відповідальність.
Наразі ми розвиваємо систему доставки компонентів крові Києвом та по Київській області, підписуємо угоди про співпрацю з лікарнями, кому це може бути актуальним.
Ми не плануємо рости далі Київської області, але якщо хтось з мотоциклістів захоче розвивати такий напрям у своїй області, всьому навчимо. А далі вони з місцевим центром крові спілкуватимуться.
Вже у цьому році така практика стартує у Дніпрі. Допомагаємо налагоджувати там систему співпраці, вже місцевих мотоциклістів познайомили з Дніпровським центром крові.
Завдяки роботі волонтерів довели вину в ДТП одного прокурора
На місці ДТП наш волонтер, в першу чергу, надає першу допомогу постраждалим, якщо такі є. Після цього — збирає всю можливу інформацію про ДТП: це і фотофіксація, і відеофіксація, й пошук свідків.
Не дублюємо роботу поліції в жодному разі. Візьміть за приклад адміністративне ДТП: там поліція ніякої фото- та відеофіксації не проводить — лиш у кримінальному провадженні. Ми ж усі зібрані матеріали розсилаємо учасникам ДТП безкоштовно (надалі вони зберігаються у нашій базі ДТП). Поліції надіслали б теж, але жодного разу вони про фотозвіт не просили. А от учасникам наші матеріали часто стають у пригоді при встановленні істини.
Дістатись до фото, які робить слідчо-оперативна група, учасникам ДТП іноді не так і просто, на відміну від наших.
Була в нас історія: водій іномарки збив мотоцикліста на смерть і втік з місця злочину. В ході розслідування з’ясувалось, що це було прокурорське авто: це встановили з допомогою якоїсь частинки фари, яка відкололась внаслідок зіткнення. Там було маркування запчастини й серійний номер — як мінімум можна було сказати, що це за марка машини, її модель і навіть рік випуску.
Але з часом — а там справа тривала кілька років — матеріали справи раптово кудись пропали. Але от в нас всі фотки залишились, і з їх допомогою негідника вдалось притягнути до відповідальності.
Спочатку був єдиним байкером-рятівником
Чому з самого початку ми допомагали лише мотоциклістам та велосипедистам? Тому що організатори були мотоциклістами. А якщо мотоцикліст потрапляє у біду… Ну, словом, у нашого люду завжди все будо добре із взаємодопомогою.
Той рівень, на якому “Мотохелп” знаходиться зараз, і часи, коли все починалось — це два різні світи. За своїм розвитком за ці 12 років ми ніби пройшли шлях від Стародавнього Єгипту до, мабуть, таки недалекого майбутнього.
Потім журналіст з програми “Друга смуга” сказав, що буде оперативно надавати мені інформацію про ДТП. Так і з’явився оперативний канал зв’язку. А далі завертілось: один мотоцикліст спитав: “Слухай, ти на ДТП виїжджаєш? Давай і я теж буду”!
Все починалось так: в дофейсбучні часи, сидів я на форумі для мотоциклістів “Моток”, де часто повідомляли про аварії. Мені стало цікаво, як допомагати людям в ДТП, і я почав потроху виїжджати на поміч, якщо це було вчасно.
Так потроху з’являлась система: волонтерів приходили ще, і ми почали прописувати правила роботи. І ми почали “прокачувати” вміння з надання першої допомоги, з юридичних аспектів роботи. А потім Майдан, війна — так все і закрутилось.
Існуємо лиш на пожертви небайдужих
Як для громадської організації, в нас дуже велика динаміка процесів, а в 2020 році вона ще більша. Але в нас нема грошей ні на зарплати, ні на офіс.
Я, як керівник організації, зараз отримую мінімалку. Яку тут же перераховую нашому бухгалтеру на аутсорсі.
Фінансування “Мотохелп” базується на пожертвах небайдужих, які витрачаємо за кожним з напрямків нашої діяльності.
В нас небагато грошей, але ми зовсім неекономні в плані закупівель.Тобто, якщо переді мною постає вибір: закупити для фронту для зупинки крові складні у використанні джгути Есмарха по 20 гривень або суперкласний кровоспинний бандаж Sich за 270 гривень, я оберу останній варіант. Краще менше, але якісніше.
Штаб-квартира організації — в чатах Телеграму
В нас структура комунікації побудована в чатах та Телеграмі.
Наприклад, є чат контенту. Там керуємо потоком новин.
Є окремий чат для тих, хто слідкує за безпекою людей на великих змаганнях: їм треба координувати кількість рятувальників та кількість змагань.
Є чат по ДТП, є чат по тренінгах, є інструктори. Наприклад, я є інструктором і виїжджаю на ДТП при важких випадка травмування постраждалих.
Це ще й наша система комунікації. Скільки таких чатів всього? Та Бог його зна! Ніколи не вдавався в питання. Я не керую кожним з них.
У “Мотохелпі” ми йдемо шляхом децентралізації наших процесів. В нас є керівники напрямків, а я не вказую командиру, що робити зі своїм підрозділом. Вони самі керують власними напрямками.
Це в моєму розумінні правильний підхід. Я ж витрачаю свій ресурс на нові якісь напрямки, на пошук фінансування, і на виїзди як волонтер.
Волонтери виїжджають на допомогу посеред роботи. А що керівництво?
У мене дуже класне керівництво. Якщо я не встигаю по роботі, мене запитають “Дмитре, WTF?”
Проблем нема, зі мною в моїй компанії працює ще три волонтери — і керівництво компанії дивиться на це з повагою і розумінням.
Але зазвичай, якщо я бачу, що багато часу витрачаю на “Мотохелп” — допрацюю. Та мені взагалі часу на сон небагато потрібно
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
Працівники ДСНС увечері 1 квітня врятували на Київщині кота, який другу добу поспіль не міг злізти з верхівки дерева.
Про це повідомили в Головному управлінні ДСНС України у Київській області.
Місцеві мешканці спочатку намагалися допомогти коту самотужки, але їм це не вдавалося. Тоді вони звернулися за допомогою до поліції. Після виклику на місце вирушили рятувальники ДСНС.
Завдяки спецтехніці працівники ДСНС змогли спустити кота на землю:
«Тваринку вдалося зняти з дерева та передати вдячним власникам. Особливо раділи діти — їхній улюбленець нарешті повернувся додому».
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
Нагадаємо, що в Києві врятували собаку, який не міг вибратися з річки на берег (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка ГУ ДСНС України у Київській області
Суспільство
На благодійному аукціоні, який організували на заході до 15-річчя компанії Uklon, продали перо рахівського крижня із фільмів українського режисера Антоніо Лукіча за 500 тисяч гривень. Усі кошти передали на збір «Підсвіти ворога».
Про це повідомили в Uklon.
Історія пера
Перо рахівського крижня використовували у двох роботах Антоніо Лукіча — дебютному фільмі «Мої думки тихі» та короткометражці «Найлегший пасажир в історії».
В останньому фільмі режисер розповів власну історію. У стрічці водій таксі подолав безліч викликів на своєму шляху, щоби вчасно доставити на знімальний майданчик «Мої думки тихі» перо рахівського крижня.
«Саме по собі перо нічого не коштує. А ось тільки в нього зʼявляється історія, його минуле — воно відразу набуває змісту та вартості, стає особливим. Колись ця пірʼїнка зіграла вирішальну деталь в моєму першому фільмі і я вирішив, що збережу його. Але тоді ще не знав для чого саме. І ось в нинішніх реаліях дізнався, коли його продали на благодійному аукціоні за півмільйона гривень, які підуть на те, аби захистити наше небо від ворожих обстрілів», — розповів Антоніо Лукіч.
Читайте також: Два паралімпійці зі Львова задонатили на військо 400 тисяч грн призових
Разом із пером на заході продали диптих картин сучасного українського художника Олексія Сая за 90 тисяч гривень, а також ексклюзивне ігристе «Артемівське», виготовлене у Бахмуті, за донат у 120 тисяч гривень.
Кошти передали на спільний збір фонду Сергія Притули та Uklon «Підсвіти ворога». У межах цього проєкту бійці ППО отримають відстежувально-навідні комплекси для захисту українських міст.
Нагадаємо, що UNITED24 розігрує стяг із підписами захисниць Маріуполя та астронавта NASA.
Фото: Uklon
