Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>

Суспільство

«Росіяни привласнили цю техніку». Як ветеранка створила бізнес, що відроджує стародавню українську традицію вибійки

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У дитинстві Василині Плебанович наснилася війна. Дівчинка була військовим медиком та рятувала поранених. Тоді дитячий сон рідні не сприйняли серйозно. Та після навчання у коледжі Василина пішла до військкомату й почала працювати у прифронтовому шпиталі. Повернувшись з війни ветеранка продовжила боротися за Україну. Вона відроджує стародавню українську традицію вибійки, яку намагаються привласнити росіяни.

Василина Плебанович

Майстриня, що працює у техніці вибивки, продає речі під брендом «Меланка Vетеранка»

Ветеранка, очільниця Рівненського осередку «Жіночий Ветеранський Рух». Мешкає в місті Дубно Рівненської області

У дитинстві наснилася війна – і я там була медиком

Вже з дитинства я знала, ким хочу бути, коли виросту. Ще геть малою ми з братом часто грали в гру, в якій він завжди був лікарем, а я – медичною сестрою, яка робить уколи. Усі питали: «А чому не лікарка?». Лікар не багато часу проводить із пацієнтом, бо в нього їх багато. Натомість медсестра може довше поспілкуватися з людиною, адже розмова теж багато чого вирішує у процесі одужання. І мені хотілося бачити, як хворим із кожним днем стає краще, підтримувати їх морально. Мене не зупиняло й те, що лікар має більше поваги у суспільстві й кращу оплату праці.

У дитинстві я жила у селі Незнанів, що на Львівщині. Одного разу мені наснилося, що я була у знайомій місцевості, але поруч ходили зовсім інші люди. Це було схоже на Другу світову війну, але на сучасний лад. Уві сні я була медсестрою і рятувала солдатів на полі бою. Попри те, що дитиною я не знала, як мотати рани, у сні я це робила, та ще й правильно. Уявлення не маю, як таке могло мені наснитися. Жодне кіно про війну я тоді не дивилася – мене цікавили лише мультики. З рідними такі теми теж не обговорювала.

Про сон я розповіла бабусі, кажу: «Буде війна!». А вона відповідає: «Боже, дитино, сплюнь! Що ти таке страшне говориш? Не буде в нас війни ніколи». Після того сну я вирішила: якщо вивчусь і отримаю освіту, то стану військовим медиком. Неважливо, буде війна чи ні, – я собі вирішила, що цей сон мені наснився не просто так.

Виявилося, що сон був віщим

Крім того, я розповіла бабусі, що у сні всі говорили «однією мовою», маючи на увазі українську та російську. Коли я була дитиною, російська – це було нормально, бо ми ж стільки часу були під СРСР. Хоча моя бабуся білоруска, і я знаю її мову, та завжди всім казала, що мені зручніше говорити мовою країни, де я народилася. Такою була моя позиція ще з дитинства.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Так от, бабуся казала, що такого не може бути – аби на війні дві сторони говорили «однією мовою». «Пів України говорить російською», – відповідала вона. А вийшло так, що Росія вдерлася в Україну. Після цього, вже дорослою, я нагадала бабусі про свій сон. І вона сказала, що він був віщим.

Забрала диплом – і одразу до військкомату

Війна на Донбасі почалася, коли я закінчувала навчання у приватному коледжі. Наша родина була не дуже заможною, але в державному закладі, куди я хотіла вступати, від мене очікували хабар. Тому тато вирішив так. Він багато працював, їздив на заробітки, але все ж вивчив мене на медика. Коли забрала свій диплом у Львові, першим місцем, куди я поїхала, був не дім, а військкомат. Я, напевно, перша людина зі свого потоку, хто так вчинив.

Я очікувала, що одразу потраплю на мобілізацію. Рідним нічого не казала. Мама хвилювалася: «Ой жах, мобілізація, тебе ж можуть забрати». А я заспокоювала, що все буде добре, а сама їхала до військкомату. Зрештою військовий квиток мені видали лише через пів року. Мене не хотіли брати, бо мені було 17 років. Натомість повістки надсилали тим, хто їх не чекав. Якась незрозуміла логіка була в той момент. 

Читайте також: З грядки – до столу. Як ветеран з Донецька об’єднав десятки фермерів, аби разом вирощувати натуральну продукцію

Вже повнолітньою я ходила бойовими частинами, де всі мені відмовляли. В одній взагалі вимагали хабар за те, щоб я поїхала на фронт. Я була шокована, адже всі тести склала на відмінно, мала хорошу фізичну підготовку. Я не знала, що зі мною не так і чому ніхто не хоче мене брати.

Потрапити на фронт було непросто

Якоїсь миті мене вже так все знервувало, що я пішла до військкомату, аби запитати, чи потрібні їм взагалі медики бодай до якогось регіону. І якось випадково зустріла там начальника військкомату. Це була доля, бо потім мені сказали, що він там рідко буває. Я йому кажу: «Слухайте, що це таке? Я хочу поїхати на війну, бо я медик, а мене не беруть!». Він був шокований. «У мене таке вперше, щоб такі молоді люди самі сюди приходили, просилися, та ще й дівчина», – відповів він.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Власне, він і допоміг мені знайти госпіталь, куди мене взяли. Вже через два дні я виїхала, пройшла курси підготовки. У госпіталі біля фронту я одразу стала операційною медсестрою, бо їх там бракувало. Це місце – дуже важливе, бо на полі бою пораненому надають першу допомогу, а далі його везуть до госпіталю. На місці ми проводили термінові операції, а потім пацієнтів везли до Дніпра, де вони продовжували лікування.

З фронту мене повернула вагітність

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася на війні. Це була доля, адже з відпустки я вирішила повернутися раніше, бо загострилися бої. І того ж дня нам привезли пораненого військового. Йому робили операцію і діставали з тіла уламки. Петро попросив мене віддати їх йому – на пам’ять. Утім нам забороняли це робити, бо всі уламки потрібно було зберігати як докази. І він каже: «То хоча б сфотографуйте і надішліть». Я пообіцяла це зробити, але чомусь ми навіть не обмінялися контактами.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Через кілька тижнів я про це згадала, коли чистила телефон. Почала шукати військового у соцмережах. Знайшла. Але в житті – одне, а на фото – інше. І пишу: «Доброго дня! Це часом не ви поранені були, фото уламку просили?». І так ми почали спілкуватися. Коли була проїздом у Дніпрі, заїжджала до нього та інших поранених у лікарню. Потім, коли його перевели у Львів, я теж там дивом опинилася. І ми знову побачилися. Так зав’язалися наші стосунки.

Коли одружилися, я все ще була на фронті, звідки чоловік чекав мене ще пів року. Під час відпустки я завагітніла. Тоді я вже повторно підписала контракт на четвертий рік роботи у госпіталі. Думала, чи варто їхати з дитиною, бо чоловік отримав інвалідність і ще перебував на реабілітації. Але я бачила, як на фронт їдуть із дітьми. Це небезпечно, малеча не має там жити. Розуміючи, що я вже відповідаю не лише за себе, вирішила повернутися до мирного життя.

Повертатися з війни було складно

Спочатку було дуже важко. Щось усередині мене зламалося, мабуть, якийсь психологічний момент. Я сиділа вдома і думала лише про повернення на фронт. Щодня згадувала всіх поранених і загиблих. На війні для мене було нормою відрізати ноги, пришивати, збирати руки. А вдома, переосмисливши все це, я дуже страждала. Не думала, що війна якось на мене потім вплине. Але сталося саме так. 

Я довго не знала, як мені почати працювати, як бути корисною для своєї країни, що робити у цивільному житті. Та в один момент витерла сльози й вирішила, що треба змінитися. Я сиджу тут, душевно вмираю, але нікому краще від цього не стає. Чоловік бачив, як мені погано, знав, що не сплю ночами. І купив мені машинку, аби я шила доньці іграшки і так відволікалася. І це допомагало. Я створювала для неї різні цікаві штуки.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Взялася відновлювати старовинне ремесло

У моїй родині всі люди творчі. У поколінні були різьбярі, музиканти, співаки. Мама грала на скрипці, а тато займався різьбярством. Я вмію малювати й гарно поєдную кольори. У дитинстві брала участь в олімпіадах з малювання, хоча не ходила до художньої школи, а вчилася сама. Але це мистецтво не було моїм улюбленим, я більше надавала перевагу створенню чогось руками. Усі думали, що я буду архітекторкою.

Працюючи за швейною машинкою, я подумала, що було б добре відродити якесь мистецтво, що зникло в Україні. Хотілося робити щось важливе для культури нашої держави. І знайшла це мистецтво – вибійка. Дізналася, що вона дійсно зникла на ціле століття: з 19-го нею майже ніхто не займався. Наші пращури вкривали рідкою фарбою дерев’яну форму і притискали до тканини – так на ній залишався відбиток візерунків.

Я довго вивчала історію України, та про вибійку практично ніде не згадували. Натомість я знаходила інформацію у літературі, зокрема у повістях. Як з’ясувалося, у старовину всі українські спідниці були вибиті вручну, а не вишиті. По всій країні вибивали речі вжитку – різні рушники, штори, простирадла. З роками ця техніка стала непотрібною, тому що з’явилися заводські тканини з принтами. Але перевага вибійки в тому, що ти можеш скласти будь-який малюнок. Тоді як сучасну тканину практично неможливо пошити так, аби малюнок співпадав.

На вибійці багато не заробиш

Першу річ я спробувала зробити з примітивним візерунком квітів. Дивлюся – є відбиток. Так і почала пробувати. Вибійкою займалася приблизно рік і нікому про це не казала. Для мене це було хобі та душевна розрада. Але два роки тому вибиту сорочку побачила моя посестра і захотіла собі таку саму. Запропонувала мені гроші. Спочатку я відмовлялася, але вона наполягала. Зрештою я взяла з неї кошти лише за тканину. Сорочка їй дуже сподобалася. Візерунок, який я їй зробила, був копією роботи ХІ століття. Я відтворила старовинний зразок і зробила сорочку на сучасний лад.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Після цього замовлення я замислилася, що це можна продавати, адже подібного майже ніхто не робить. Сьогодні я продала вже чимало своїх творінь, а ще більше – подарувала. Не маю на цьому великих заробітків, адже вартість тканини та якісного матеріалу дуже висока. Виготовляю сорочки, сукні, шарфи, екосумки та іграшки. Є речі, які розкуповують одразу, а є й такі, що практично не продаються. На ярмарках, куди мене запрошували, викуповували все повністю. Ціни – від 150 до 4000 гривень, замовити можна в Instagram.

Вибиваю лише в «правильні» дні – як наші пращури

Кожній своїй роботі я надаю сенсу, дотримуючись правил створення оберегової сорочки у правильні дні, залежно від її призначення. Саме так робили наші пращури. Зараз майже ніхто цьому не слідує, тому що на першому місці стоїть бізнес. Я ж роблю так, як наші предки, бо для мене це важливо.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

А ще відповідально ставлюся до підбору орнаменту. Кожен символ має певне значення. Наприклад, один ромб означає жіноче материнство, інший – засіяне поле, багатство. Розділений хрестом ромб каже про зоране поле для жита, здоров’я. 

Росіяни присвоюють вибійку собі

Моя місія – доведення історичної правди. Я взялася за вибійку, оскільки росіяни присвоюють цю техніку собі. Але це не так. На культурному рівні вибійку почали робити у Київській Русі. А вже згодом з’явилася російська вибійка, схожа на нашу. У Москві в музеях досі зберігаються вкрадені українські старовинні речі, створені за цією технологією. Вони постійно розповідали, що це їхня техніка, як борщ і все інше. Моя ціль – довести, що це українське. Після фронту я продовжую боротьбу за свою державу, але вже на іншому рівні – культурному.

Також намагаюся просувати тему екології, створюючи екосумки. У роботі використовую винятково екологічні матеріали. Малюнок наношу олійними фарбами, які не містять хімікатів. Зараз світ вже на межі: стільки сміття, скрізь поліетиленові пакети. Я сама вже два роки ношу вибиту екосумку, і вона досі ніби щойно з-під молотка.  

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Можна виглядати стильно, підтримуючи традиції

Здебільшого я створюю дизайнерський одяг, підбираючи орнаменти, відповідно до їхніх значень. Але вирішила, що паралельно хочу виготовляти й репліки речей минулих століть. Бо часто зустрічаю майстрів, які роблять старовинний одяг, але не точні копії. А люди хочуть мати «як колись». Зараз, наприклад, починаю робити репліку шарфа 18 століття.

Наразі все створюю вдома, але в березні планую зареєструвати свій бізнес та взяти в оренду приміщення. Хочу проводити майстер-класи, аби відроджувати в Україні техніку вибійки. Цим можуть займатися навіть діти: і їм весело, і гардероб та інтер’єр можна збагачувати. Створювати все можна й на сучасний лад, адже мода не стоїть на місці. Це реально – підтримувати традиції, а водночас виглядати класно й мати річ із сенсом й історією, переданою через покоління.

Суспільство

Kalush Orchestra виставлять статуетку «Євробачення» на аукціон, аби зібрати кошти для ЗСУ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Учасники гурту Kalush Orchestra планують виставити статуетку переможців пісенного конкурсу «Євробачення» на аукціон і передати гроші на потреби Збройних сил України.

Про це фронтмен гурту Олег Псюк заявив під час пресконференції.

«Ми хочемо продати статуетку “Євробачення”, аби зібрати кошти для України. Є багато людей, які можуть собі дозволити пожертвувати велику суму. І це буде додаткова мотивація пожертвувати гроші на потреби армії та України. Незабаром ми виставимо статуетку на аукціон. Усі деталі згодом повідомимо на нашому акаунті в Instagram», – розповів лідер гурту Kalush Orchestra.

Крім того, лідер гурту заявив, що вірить: наступне «Євробачення» пройде в Україні.

«Багато країн вже сказали, що готові провести “Євробачення” у себе, якщо в нас не вийде. Але я вірю, що Україна в 2023 році проведе “Євробачення”. У цілісній, відбудованій країні», – додав Псюк.

Нагадаємо, Укрпошта планує випустити марку, присвячену перемозі гурту Kalush Orchestra на «Євробаченні-2022».

Також ми повідомляли, що Kalush Orchestra, який тріумфально переміг на конкурсі «Євробачення-2022», випустив кліп на пісню Stefania.

Фото: eurovision.ua.

Читати далі

Суспільство

У Києві відкрили офіс волонтерського руху #адвокатиЗСУ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Києві 16 травня відкрився офіс волонтерського руху #адвокатиЗСУ, де військовослужбовці та члени їхніх родин можуть отримати безкоштовні адвокатські консультації та юридичний супровід.

Про це повідомив Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний у Telegram.

За його словами, упродовж першого місяця роботи юристи волонтерського руху опрацювали вже понад 100 звернень військових щодо різних правових питань. А з понеділка, 16 травня, офіс проєкту відкрився у Києві.

«16 травня у Києві відкрито офіс за адресою: Михайла Бойчука, б.41. Тут військовослужбовці та члени їхніх родин можуть отримати безкоштовні адвокатські консультації та юридичний супровід», – написав Залужний.

Крім того, звернення можна також надсилати на адресу: [email protected] та у чат-бот за OR-кодом.

Нагадаємо, університет Торонто безкоштовно прийме на навчання понад 200 українських студентів. Фінансування взяла на себе Фундація Темертея, заснована канадським підприємцем і меценатом українського походження Джеймсом Темертеєм.

Також ми повідомляли, що в благодійному матчі «Ліона» проти команди ЮНІСЕФ зібрали майже €500 тисяч для українських дітей.

Фото: 24tv.ua

Читати далі

Суспільство

Ізраїль відновив роботу свого посольства в Києві

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Ізраїль відновив роботу свого посольства в Києві, яке з 22 лютого тимчасово перемістилося до Львова.

Про це повідомили на сторінці посольства в Twitter.

«Посол Ізраїлю в Україні Михайло Бродський підняв ізраїльський прапор біля будівлі посольства Ізраїлю в Києві», – йдеться в повідомленні.

Додамо, станом на 15 травня до української столиці повернулися 39 посольств. За даними МЗС України, переважно роботу своїх місій відновили країни Європи та Азії.

«Це ще один доказ того, що наші партнери вірять у перемогу, майбутнє та перспективи України», — зазначило міністерство.

Нагадаємо, Австрія повернула своє посольство до Києва після того, як евакуйовувала його через новий етап російсько-української війни.

Раніше ми повідомляли, що Велика Британія повертає своє посольство в Україні зі Львова назад до Києва.

Фото: 24tv.ua

Читати далі