Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Росіяни привласнили цю техніку». Як ветеранка створила бізнес, що відроджує стародавню українську традицію вибійки

Опубліковано

У дитинстві Василині Плебанович наснилася війна. Дівчинка була військовим медиком та рятувала поранених. Тоді дитячий сон рідні не сприйняли серйозно. Та після навчання у коледжі Василина пішла до військкомату й почала працювати у прифронтовому шпиталі. Повернувшись з війни ветеранка продовжила боротися за Україну. Вона відроджує стародавню українську традицію вибійки, яку намагаються привласнити росіяни.

Василина Плебанович

Майстриня, що працює у техніці вибивки, продає речі під брендом «Меланка Vетеранка»

Ветеранка, очільниця Рівненського осередку «Жіночий Ветеранський Рух». Мешкає в місті Дубно Рівненської області

У дитинстві наснилася війна – і я там була медиком

Вже з дитинства я знала, ким хочу бути, коли виросту. Ще геть малою ми з братом часто грали в гру, в якій він завжди був лікарем, а я – медичною сестрою, яка робить уколи. Усі питали: «А чому не лікарка?». Лікар не багато часу проводить із пацієнтом, бо в нього їх багато. Натомість медсестра може довше поспілкуватися з людиною, адже розмова теж багато чого вирішує у процесі одужання. І мені хотілося бачити, як хворим із кожним днем стає краще, підтримувати їх морально. Мене не зупиняло й те, що лікар має більше поваги у суспільстві й кращу оплату праці.

У дитинстві я жила у селі Незнанів, що на Львівщині. Одного разу мені наснилося, що я була у знайомій місцевості, але поруч ходили зовсім інші люди. Це було схоже на Другу світову війну, але на сучасний лад. Уві сні я була медсестрою і рятувала солдатів на полі бою. Попри те, що дитиною я не знала, як мотати рани, у сні я це робила, та ще й правильно. Уявлення не маю, як таке могло мені наснитися. Жодне кіно про війну я тоді не дивилася – мене цікавили лише мультики. З рідними такі теми теж не обговорювала.

Про сон я розповіла бабусі, кажу: «Буде війна!». А вона відповідає: «Боже, дитино, сплюнь! Що ти таке страшне говориш? Не буде в нас війни ніколи». Після того сну я вирішила: якщо вивчусь і отримаю освіту, то стану військовим медиком. Неважливо, буде війна чи ні, – я собі вирішила, що цей сон мені наснився не просто так.

Виявилося, що сон був віщим

Крім того, я розповіла бабусі, що у сні всі говорили «однією мовою», маючи на увазі українську та російську. Коли я була дитиною, російська – це було нормально, бо ми ж стільки часу були під СРСР. Хоча моя бабуся білоруска, і я знаю її мову, та завжди всім казала, що мені зручніше говорити мовою країни, де я народилася. Такою була моя позиція ще з дитинства.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Так от, бабуся казала, що такого не може бути – аби на війні дві сторони говорили «однією мовою». «Пів України говорить російською», – відповідала вона. А вийшло так, що Росія вдерлася в Україну. Після цього, вже дорослою, я нагадала бабусі про свій сон. І вона сказала, що він був віщим.

Забрала диплом – і одразу до військкомату

Війна на Донбасі почалася, коли я закінчувала навчання у приватному коледжі. Наша родина була не дуже заможною, але в державному закладі, куди я хотіла вступати, від мене очікували хабар. Тому тато вирішив так. Він багато працював, їздив на заробітки, але все ж вивчив мене на медика. Коли забрала свій диплом у Львові, першим місцем, куди я поїхала, був не дім, а військкомат. Я, напевно, перша людина зі свого потоку, хто так вчинив.

Я очікувала, що одразу потраплю на мобілізацію. Рідним нічого не казала. Мама хвилювалася: «Ой жах, мобілізація, тебе ж можуть забрати». А я заспокоювала, що все буде добре, а сама їхала до військкомату. Зрештою військовий квиток мені видали лише через пів року. Мене не хотіли брати, бо мені було 17 років. Натомість повістки надсилали тим, хто їх не чекав. Якась незрозуміла логіка була в той момент. 

Читайте також: З грядки – до столу. Як ветеран з Донецька об’єднав десятки фермерів, аби разом вирощувати натуральну продукцію

Вже повнолітньою я ходила бойовими частинами, де всі мені відмовляли. В одній взагалі вимагали хабар за те, щоб я поїхала на фронт. Я була шокована, адже всі тести склала на відмінно, мала хорошу фізичну підготовку. Я не знала, що зі мною не так і чому ніхто не хоче мене брати.

Потрапити на фронт було непросто

Якоїсь миті мене вже так все знервувало, що я пішла до військкомату, аби запитати, чи потрібні їм взагалі медики бодай до якогось регіону. І якось випадково зустріла там начальника військкомату. Це була доля, бо потім мені сказали, що він там рідко буває. Я йому кажу: «Слухайте, що це таке? Я хочу поїхати на війну, бо я медик, а мене не беруть!». Він був шокований. «У мене таке вперше, щоб такі молоді люди самі сюди приходили, просилися, та ще й дівчина», – відповів він.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Власне, він і допоміг мені знайти госпіталь, куди мене взяли. Вже через два дні я виїхала, пройшла курси підготовки. У госпіталі біля фронту я одразу стала операційною медсестрою, бо їх там бракувало. Це місце – дуже важливе, бо на полі бою пораненому надають першу допомогу, а далі його везуть до госпіталю. На місці ми проводили термінові операції, а потім пацієнтів везли до Дніпра, де вони продовжували лікування.

З фронту мене повернула вагітність

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася на війні. Це була доля, адже з відпустки я вирішила повернутися раніше, бо загострилися бої. І того ж дня нам привезли пораненого військового. Йому робили операцію і діставали з тіла уламки. Петро попросив мене віддати їх йому – на пам’ять. Утім нам забороняли це робити, бо всі уламки потрібно було зберігати як докази. І він каже: «То хоча б сфотографуйте і надішліть». Я пообіцяла це зробити, але чомусь ми навіть не обмінялися контактами.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Через кілька тижнів я про це згадала, коли чистила телефон. Почала шукати військового у соцмережах. Знайшла. Але в житті – одне, а на фото – інше. І пишу: «Доброго дня! Це часом не ви поранені були, фото уламку просили?». І так ми почали спілкуватися. Коли була проїздом у Дніпрі, заїжджала до нього та інших поранених у лікарню. Потім, коли його перевели у Львів, я теж там дивом опинилася. І ми знову побачилися. Так зав’язалися наші стосунки.

Коли одружилися, я все ще була на фронті, звідки чоловік чекав мене ще пів року. Під час відпустки я завагітніла. Тоді я вже повторно підписала контракт на четвертий рік роботи у госпіталі. Думала, чи варто їхати з дитиною, бо чоловік отримав інвалідність і ще перебував на реабілітації. Але я бачила, як на фронт їдуть із дітьми. Це небезпечно, малеча не має там жити. Розуміючи, що я вже відповідаю не лише за себе, вирішила повернутися до мирного життя.

Повертатися з війни було складно

Спочатку було дуже важко. Щось усередині мене зламалося, мабуть, якийсь психологічний момент. Я сиділа вдома і думала лише про повернення на фронт. Щодня згадувала всіх поранених і загиблих. На війні для мене було нормою відрізати ноги, пришивати, збирати руки. А вдома, переосмисливши все це, я дуже страждала. Не думала, що війна якось на мене потім вплине. Але сталося саме так. 

Я довго не знала, як мені почати працювати, як бути корисною для своєї країни, що робити у цивільному житті. Та в один момент витерла сльози й вирішила, що треба змінитися. Я сиджу тут, душевно вмираю, але нікому краще від цього не стає. Чоловік бачив, як мені погано, знав, що не сплю ночами. І купив мені машинку, аби я шила доньці іграшки і так відволікалася. І це допомагало. Я створювала для неї різні цікаві штуки.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Взялася відновлювати старовинне ремесло

У моїй родині всі люди творчі. У поколінні були різьбярі, музиканти, співаки. Мама грала на скрипці, а тато займався різьбярством. Я вмію малювати й гарно поєдную кольори. У дитинстві брала участь в олімпіадах з малювання, хоча не ходила до художньої школи, а вчилася сама. Але це мистецтво не було моїм улюбленим, я більше надавала перевагу створенню чогось руками. Усі думали, що я буду архітекторкою.

Працюючи за швейною машинкою, я подумала, що було б добре відродити якесь мистецтво, що зникло в Україні. Хотілося робити щось важливе для культури нашої держави. І знайшла це мистецтво – вибійка. Дізналася, що вона дійсно зникла на ціле століття: з 19-го нею майже ніхто не займався. Наші пращури вкривали рідкою фарбою дерев’яну форму і притискали до тканини – так на ній залишався відбиток візерунків.

Я довго вивчала історію України, та про вибійку практично ніде не згадували. Натомість я знаходила інформацію у літературі, зокрема у повістях. Як з’ясувалося, у старовину всі українські спідниці були вибиті вручну, а не вишиті. По всій країні вибивали речі вжитку – різні рушники, штори, простирадла. З роками ця техніка стала непотрібною, тому що з’явилися заводські тканини з принтами. Але перевага вибійки в тому, що ти можеш скласти будь-який малюнок. Тоді як сучасну тканину практично неможливо пошити так, аби малюнок співпадав.

На вибійці багато не заробиш

Першу річ я спробувала зробити з примітивним візерунком квітів. Дивлюся – є відбиток. Так і почала пробувати. Вибійкою займалася приблизно рік і нікому про це не казала. Для мене це було хобі та душевна розрада. Але два роки тому вибиту сорочку побачила моя посестра і захотіла собі таку саму. Запропонувала мені гроші. Спочатку я відмовлялася, але вона наполягала. Зрештою я взяла з неї кошти лише за тканину. Сорочка їй дуже сподобалася. Візерунок, який я їй зробила, був копією роботи ХІ століття. Я відтворила старовинний зразок і зробила сорочку на сучасний лад.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Після цього замовлення я замислилася, що це можна продавати, адже подібного майже ніхто не робить. Сьогодні я продала вже чимало своїх творінь, а ще більше – подарувала. Не маю на цьому великих заробітків, адже вартість тканини та якісного матеріалу дуже висока. Виготовляю сорочки, сукні, шарфи, екосумки та іграшки. Є речі, які розкуповують одразу, а є й такі, що практично не продаються. На ярмарках, куди мене запрошували, викуповували все повністю. Ціни – від 150 до 4000 гривень, замовити можна в Instagram.

Вибиваю лише в «правильні» дні – як наші пращури

Кожній своїй роботі я надаю сенсу, дотримуючись правил створення оберегової сорочки у правильні дні, залежно від її призначення. Саме так робили наші пращури. Зараз майже ніхто цьому не слідує, тому що на першому місці стоїть бізнес. Я ж роблю так, як наші предки, бо для мене це важливо.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

А ще відповідально ставлюся до підбору орнаменту. Кожен символ має певне значення. Наприклад, один ромб означає жіноче материнство, інший – засіяне поле, багатство. Розділений хрестом ромб каже про зоране поле для жита, здоров’я. 

Росіяни присвоюють вибійку собі

Моя місія – доведення історичної правди. Я взялася за вибійку, оскільки росіяни присвоюють цю техніку собі. Але це не так. На культурному рівні вибійку почали робити у Київській Русі. А вже згодом з’явилася російська вибійка, схожа на нашу. У Москві в музеях досі зберігаються вкрадені українські старовинні речі, створені за цією технологією. Вони постійно розповідали, що це їхня техніка, як борщ і все інше. Моя ціль – довести, що це українське. Після фронту я продовжую боротьбу за свою державу, але вже на іншому рівні – культурному.

Також намагаюся просувати тему екології, створюючи екосумки. У роботі використовую винятково екологічні матеріали. Малюнок наношу олійними фарбами, які не містять хімікатів. Зараз світ вже на межі: стільки сміття, скрізь поліетиленові пакети. Я сама вже два роки ношу вибиту екосумку, і вона досі ніби щойно з-під молотка.  

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Можна виглядати стильно, підтримуючи традиції

Здебільшого я створюю дизайнерський одяг, підбираючи орнаменти, відповідно до їхніх значень. Але вирішила, що паралельно хочу виготовляти й репліки речей минулих століть. Бо часто зустрічаю майстрів, які роблять старовинний одяг, але не точні копії. А люди хочуть мати «як колись». Зараз, наприклад, починаю робити репліку шарфа 18 століття.

Наразі все створюю вдома, але в березні планую зареєструвати свій бізнес та взяти в оренду приміщення. Хочу проводити майстер-класи, аби відроджувати в Україні техніку вибійки. Цим можуть займатися навіть діти: і їм весело, і гардероб та інтер’єр можна збагачувати. Створювати все можна й на сучасний лад, адже мода не стоїть на місці. Це реально – підтримувати традиції, а водночас виглядати класно й мати річ із сенсом й історією, переданою через покоління.

Суспільство

Морські піхотинці встановили прапор України в Козачих Лагерях

Опубліковано

У Козачих Лагерях на лівобережжі Херсонщини знову замайорів український прапор. Його підняли морські піхотинці однієї з бригад. Так воїни відповіли на ворожу ІПСО про те, що Сили оборони “вийшли з Кринок”. Відео активно шириться у мережі.

Зокрема, пронизливі кадри з синьо-жовтим стягом біля водонапірної башти у Козачих Лагерях опублікував радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко.

“Кринки не наші -– памʼятаєте позавчора російське ІПСО? Тримайте. Морські піхотинці встановили прапор України в Козачих Лагерях. Не вірте русскім – вони брешуть. Завжди. Слава Україні”, – написав Андрющенко.

Читайте також: Розробники з Запоріжжя показали протимінне взуття (ВІДЕО)

Першим згадане відео опублікував Telegram-канал “Балу HUB”, створений українським воїном на псевдо “Балу”, чий підрозділ кошмарить за допомогою FPV-дронів загарбників на лівобережжі Херсонщини.

“Останні дні деякі не добрі люди розганяли, шо наші морпіхи вийшли з Кринок! Це дійсно так… Вони вийшли з Кринок, щоб розширити плацдарм в напрямі Козачих Лагерів) Кринки і Козачі – це Україна! Слава Морській Піхоті України”, – зазначено у повідомленні.

Нагадаємо, в ЗСУ планують збільшити використання ШІ на полі бою.

Фото: 35 ОБрМП

Читати далі

Суспільство

До Дня Києва створили квест по місту від Fujifilm та Hey Guide

Опубліковано

До Дня Києва компанія Fujifilm спільно з Hey Guide створили курований гід містом. Учасники квесту отримають паспорт киянина, який потрібно буде заповнити пам’ятними фотографіями з певних локацій.

Кожному учаснику фото робитимуть на камеру Instax, а локації щогодини публікуватимуть в Instagram на сторінках Hey Guide та Fujifilm.

«Пропонуємо насолодитись улюбленими вулицями міста, пройшовши маршрут із семи знакових місць, а наприкінці отримати приз», – кажуть автори проєкту.

Після того, як учасники зберуть всі шість кадрів у паспорт, їм запропонують відвідати останню локацію, де розіграють подарунки, зокрема камери Instax від Fujifilm.

Читайте також: Безкоштовні екскурсії, золоті ворота з Лего та кінофестиваль: куди піти на День Києва 2024

Початок квесту буде 26 травня о 10:00 біля Спаського Бастіону, що знаходиться у парку Вічної Слави. Забрати паспорти на першій локації зможуть перші 150 учасників.

Нагадаємо, дитяча залізниця анонсувала заходи на День Києва.

Фото: Вечірній Київ

Читати далі

Суспільство

У Німеччині пропонують ввести українську мову в іноземних школах

Опубліковано

Гессен стане першою федеральною землею Німеччини, яка запропонує українську мову як іноземну у школах. Такий крок має на меті полегшити навчання молодим українцям, які знайшли захист у Німеччині, рятуючись від російської загарбницької війни. І, додає видання, можливо, навіть допомогти країні в боротьбі з нестачею вчителів.

Про це повідомляє Hessenschau

Ідея спрямована насамперед на приблизно 20 тисяч українських школярів, які прибули до Гессену. Проте молоді люди без українського міграційного походження також можуть за бажання обирати українську мову як іноземну.

Влада розраховує на понад 300 українських вчителів, які зараз викладають у землі.

Спочатку планується запустити пілотний проєкт: перші школи, де навчається багато українських школярів, мають розпочати тестову фазу вже наступного навчального року. Подібний пілотний проєкт зараз реалізується щодо турецької мови.

«Ми з самого початку знали, що боротьба за свободу в Україні буде довгою», – сказав міністр у федеральних і європейських справах Манфред Пенц. Тому, за його словами, логічно запропонувати українським учням можливість вивчати у школі, окрім німецької, рідну мову. Крім такого знаку солідарності, це ще й «внесок у збереження ідентичності та культури України», додав міністр.

Читайте також: Зникла дитина – що робити? Гайд для батьків, які живуть в Україні чи за кордоном 

Для багатьох українських молодих людей втеча до Німеччини часто означає відмову від попереднього освітнього шляху, зазначають у Мінкульті. Вони часто не володіють другою іноземною мовою, необхідною для отримання кваліфікації середньої школи. У міністерстві очікують, що запровадження української мови як другої іноземної дасть змогу отримати освітні траєкторії з вищою кваліфікацією. Окрім того, проєкт дозволить залучити до шкіл українських вчителів, які проживають у Німеччині.

«Ми хотіли б запропонувати багатьом молодим людям і вчителям з України більші освітні та кар’єрні перспективи на основі їхніх індивідуальних талантів, у тому числі для відбудови власної країни, а також надіслати чіткий сигнал солідарності у важкі часи», – підкреслив міністр культури Армін Шварц і додав: «Ми не повинні втомлюватися підтримувати Україну»

Посол України в Німеччині Олексій Макеєв задоволений ініціативою. «Ми сприймаємо це як визнання української як важливої ​​європейської мови», – цитує ЗМІ дипломата.

За даними Міністерства культури, кількість молодих людей з України в гессенських школах більша, ніж група всіх учнів з десяти інших найпоширеніших країн походження, які знайшли захист у Гессені.

Нагадаємо, альпіністка з України піднялася на Еверест і встановила рекорд.

Фото: З відкритих джерел

Читати далі