Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Росіяни привласнили цю техніку». Як ветеранка створила бізнес, що відроджує стародавню українську традицію вибійки

Опубліковано

У дитинстві Василині Плебанович наснилася війна. Дівчинка була військовим медиком та рятувала поранених. Тоді дитячий сон рідні не сприйняли серйозно. Та після навчання у коледжі Василина пішла до військкомату й почала працювати у прифронтовому шпиталі. Повернувшись з війни ветеранка продовжила боротися за Україну. Вона відроджує стародавню українську традицію вибійки, яку намагаються привласнити росіяни.

Василина Плебанович

Майстриня, що працює у техніці вибивки, продає речі під брендом «Меланка Vетеранка»

Ветеранка, очільниця Рівненського осередку «Жіночий Ветеранський Рух». Мешкає в місті Дубно Рівненської області

У дитинстві наснилася війна – і я там була медиком

Вже з дитинства я знала, ким хочу бути, коли виросту. Ще геть малою ми з братом часто грали в гру, в якій він завжди був лікарем, а я – медичною сестрою, яка робить уколи. Усі питали: «А чому не лікарка?». Лікар не багато часу проводить із пацієнтом, бо в нього їх багато. Натомість медсестра може довше поспілкуватися з людиною, адже розмова теж багато чого вирішує у процесі одужання. І мені хотілося бачити, як хворим із кожним днем стає краще, підтримувати їх морально. Мене не зупиняло й те, що лікар має більше поваги у суспільстві й кращу оплату праці.

У дитинстві я жила у селі Незнанів, що на Львівщині. Одного разу мені наснилося, що я була у знайомій місцевості, але поруч ходили зовсім інші люди. Це було схоже на Другу світову війну, але на сучасний лад. Уві сні я була медсестрою і рятувала солдатів на полі бою. Попри те, що дитиною я не знала, як мотати рани, у сні я це робила, та ще й правильно. Уявлення не маю, як таке могло мені наснитися. Жодне кіно про війну я тоді не дивилася – мене цікавили лише мультики. З рідними такі теми теж не обговорювала.

Про сон я розповіла бабусі, кажу: «Буде війна!». А вона відповідає: «Боже, дитино, сплюнь! Що ти таке страшне говориш? Не буде в нас війни ніколи». Після того сну я вирішила: якщо вивчусь і отримаю освіту, то стану військовим медиком. Неважливо, буде війна чи ні, – я собі вирішила, що цей сон мені наснився не просто так.

Виявилося, що сон був віщим

Крім того, я розповіла бабусі, що у сні всі говорили «однією мовою», маючи на увазі українську та російську. Коли я була дитиною, російська – це було нормально, бо ми ж стільки часу були під СРСР. Хоча моя бабуся білоруска, і я знаю її мову, та завжди всім казала, що мені зручніше говорити мовою країни, де я народилася. Такою була моя позиція ще з дитинства.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Так от, бабуся казала, що такого не може бути – аби на війні дві сторони говорили «однією мовою». «Пів України говорить російською», – відповідала вона. А вийшло так, що Росія вдерлася в Україну. Після цього, вже дорослою, я нагадала бабусі про свій сон. І вона сказала, що він був віщим.

Забрала диплом – і одразу до військкомату

Війна на Донбасі почалася, коли я закінчувала навчання у приватному коледжі. Наша родина була не дуже заможною, але в державному закладі, куди я хотіла вступати, від мене очікували хабар. Тому тато вирішив так. Він багато працював, їздив на заробітки, але все ж вивчив мене на медика. Коли забрала свій диплом у Львові, першим місцем, куди я поїхала, був не дім, а військкомат. Я, напевно, перша людина зі свого потоку, хто так вчинив.

Я очікувала, що одразу потраплю на мобілізацію. Рідним нічого не казала. Мама хвилювалася: «Ой жах, мобілізація, тебе ж можуть забрати». А я заспокоювала, що все буде добре, а сама їхала до військкомату. Зрештою військовий квиток мені видали лише через пів року. Мене не хотіли брати, бо мені було 17 років. Натомість повістки надсилали тим, хто їх не чекав. Якась незрозуміла логіка була в той момент. 

Читайте також: З грядки – до столу. Як ветеран з Донецька об’єднав десятки фермерів, аби разом вирощувати натуральну продукцію

Вже повнолітньою я ходила бойовими частинами, де всі мені відмовляли. В одній взагалі вимагали хабар за те, щоб я поїхала на фронт. Я була шокована, адже всі тести склала на відмінно, мала хорошу фізичну підготовку. Я не знала, що зі мною не так і чому ніхто не хоче мене брати.

Потрапити на фронт було непросто

Якоїсь миті мене вже так все знервувало, що я пішла до військкомату, аби запитати, чи потрібні їм взагалі медики бодай до якогось регіону. І якось випадково зустріла там начальника військкомату. Це була доля, бо потім мені сказали, що він там рідко буває. Я йому кажу: «Слухайте, що це таке? Я хочу поїхати на війну, бо я медик, а мене не беруть!». Він був шокований. «У мене таке вперше, щоб такі молоді люди самі сюди приходили, просилися, та ще й дівчина», – відповів він.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Власне, він і допоміг мені знайти госпіталь, куди мене взяли. Вже через два дні я виїхала, пройшла курси підготовки. У госпіталі біля фронту я одразу стала операційною медсестрою, бо їх там бракувало. Це місце – дуже важливе, бо на полі бою пораненому надають першу допомогу, а далі його везуть до госпіталю. На місці ми проводили термінові операції, а потім пацієнтів везли до Дніпра, де вони продовжували лікування.

З фронту мене повернула вагітність

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася на війні. Це була доля, адже з відпустки я вирішила повернутися раніше, бо загострилися бої. І того ж дня нам привезли пораненого військового. Йому робили операцію і діставали з тіла уламки. Петро попросив мене віддати їх йому – на пам’ять. Утім нам забороняли це робити, бо всі уламки потрібно було зберігати як докази. І він каже: «То хоча б сфотографуйте і надішліть». Я пообіцяла це зробити, але чомусь ми навіть не обмінялися контактами.

Фото: Плебанович Василина / Facebook

Через кілька тижнів я про це згадала, коли чистила телефон. Почала шукати військового у соцмережах. Знайшла. Але в житті – одне, а на фото – інше. І пишу: «Доброго дня! Це часом не ви поранені були, фото уламку просили?». І так ми почали спілкуватися. Коли була проїздом у Дніпрі, заїжджала до нього та інших поранених у лікарню. Потім, коли його перевели у Львів, я теж там дивом опинилася. І ми знову побачилися. Так зав’язалися наші стосунки.

Коли одружилися, я все ще була на фронті, звідки чоловік чекав мене ще пів року. Під час відпустки я завагітніла. Тоді я вже повторно підписала контракт на четвертий рік роботи у госпіталі. Думала, чи варто їхати з дитиною, бо чоловік отримав інвалідність і ще перебував на реабілітації. Але я бачила, як на фронт їдуть із дітьми. Це небезпечно, малеча не має там жити. Розуміючи, що я вже відповідаю не лише за себе, вирішила повернутися до мирного життя.

Повертатися з війни було складно

Спочатку було дуже важко. Щось усередині мене зламалося, мабуть, якийсь психологічний момент. Я сиділа вдома і думала лише про повернення на фронт. Щодня згадувала всіх поранених і загиблих. На війні для мене було нормою відрізати ноги, пришивати, збирати руки. А вдома, переосмисливши все це, я дуже страждала. Не думала, що війна якось на мене потім вплине. Але сталося саме так. 

Я довго не знала, як мені почати працювати, як бути корисною для своєї країни, що робити у цивільному житті. Та в один момент витерла сльози й вирішила, що треба змінитися. Я сиджу тут, душевно вмираю, але нікому краще від цього не стає. Чоловік бачив, як мені погано, знав, що не сплю ночами. І купив мені машинку, аби я шила доньці іграшки і так відволікалася. І це допомагало. Я створювала для неї різні цікаві штуки.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Взялася відновлювати старовинне ремесло

У моїй родині всі люди творчі. У поколінні були різьбярі, музиканти, співаки. Мама грала на скрипці, а тато займався різьбярством. Я вмію малювати й гарно поєдную кольори. У дитинстві брала участь в олімпіадах з малювання, хоча не ходила до художньої школи, а вчилася сама. Але це мистецтво не було моїм улюбленим, я більше надавала перевагу створенню чогось руками. Усі думали, що я буду архітекторкою.

Працюючи за швейною машинкою, я подумала, що було б добре відродити якесь мистецтво, що зникло в Україні. Хотілося робити щось важливе для культури нашої держави. І знайшла це мистецтво – вибійка. Дізналася, що вона дійсно зникла на ціле століття: з 19-го нею майже ніхто не займався. Наші пращури вкривали рідкою фарбою дерев’яну форму і притискали до тканини – так на ній залишався відбиток візерунків.

Я довго вивчала історію України, та про вибійку практично ніде не згадували. Натомість я знаходила інформацію у літературі, зокрема у повістях. Як з’ясувалося, у старовину всі українські спідниці були вибиті вручну, а не вишиті. По всій країні вибивали речі вжитку – різні рушники, штори, простирадла. З роками ця техніка стала непотрібною, тому що з’явилися заводські тканини з принтами. Але перевага вибійки в тому, що ти можеш скласти будь-який малюнок. Тоді як сучасну тканину практично неможливо пошити так, аби малюнок співпадав.

На вибійці багато не заробиш

Першу річ я спробувала зробити з примітивним візерунком квітів. Дивлюся – є відбиток. Так і почала пробувати. Вибійкою займалася приблизно рік і нікому про це не казала. Для мене це було хобі та душевна розрада. Але два роки тому вибиту сорочку побачила моя посестра і захотіла собі таку саму. Запропонувала мені гроші. Спочатку я відмовлялася, але вона наполягала. Зрештою я взяла з неї кошти лише за тканину. Сорочка їй дуже сподобалася. Візерунок, який я їй зробила, був копією роботи ХІ століття. Я відтворила старовинний зразок і зробила сорочку на сучасний лад.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Після цього замовлення я замислилася, що це можна продавати, адже подібного майже ніхто не робить. Сьогодні я продала вже чимало своїх творінь, а ще більше – подарувала. Не маю на цьому великих заробітків, адже вартість тканини та якісного матеріалу дуже висока. Виготовляю сорочки, сукні, шарфи, екосумки та іграшки. Є речі, які розкуповують одразу, а є й такі, що практично не продаються. На ярмарках, куди мене запрошували, викуповували все повністю. Ціни – від 150 до 4000 гривень, замовити можна в Instagram.

Вибиваю лише в «правильні» дні – як наші пращури

Кожній своїй роботі я надаю сенсу, дотримуючись правил створення оберегової сорочки у правильні дні, залежно від її призначення. Саме так робили наші пращури. Зараз майже ніхто цьому не слідує, тому що на першому місці стоїть бізнес. Я ж роблю так, як наші предки, бо для мене це важливо.

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

А ще відповідально ставлюся до підбору орнаменту. Кожен символ має певне значення. Наприклад, один ромб означає жіноче материнство, інший – засіяне поле, багатство. Розділений хрестом ромб каже про зоране поле для жита, здоров’я. 

Росіяни присвоюють вибійку собі

Моя місія – доведення історичної правди. Я взялася за вибійку, оскільки росіяни присвоюють цю техніку собі. Але це не так. На культурному рівні вибійку почали робити у Київській Русі. А вже згодом з’явилася російська вибійка, схожа на нашу. У Москві в музеях досі зберігаються вкрадені українські старовинні речі, створені за цією технологією. Вони постійно розповідали, що це їхня техніка, як борщ і все інше. Моя ціль – довести, що це українське. Після фронту я продовжую боротьбу за свою державу, але вже на іншому рівні – культурному.

Також намагаюся просувати тему екології, створюючи екосумки. У роботі використовую винятково екологічні матеріали. Малюнок наношу олійними фарбами, які не містять хімікатів. Зараз світ вже на межі: стільки сміття, скрізь поліетиленові пакети. Я сама вже два роки ношу вибиту екосумку, і вона досі ніби щойно з-під молотка.  

Фото: Меланка Vетеранка / Facebook

Можна виглядати стильно, підтримуючи традиції

Здебільшого я створюю дизайнерський одяг, підбираючи орнаменти, відповідно до їхніх значень. Але вирішила, що паралельно хочу виготовляти й репліки речей минулих століть. Бо часто зустрічаю майстрів, які роблять старовинний одяг, але не точні копії. А люди хочуть мати «як колись». Зараз, наприклад, починаю робити репліку шарфа 18 століття.

Наразі все створюю вдома, але в березні планую зареєструвати свій бізнес та взяти в оренду приміщення. Хочу проводити майстер-класи, аби відроджувати в Україні техніку вибійки. Цим можуть займатися навіть діти: і їм весело, і гардероб та інтер’єр можна збагачувати. Створювати все можна й на сучасний лад, адже мода не стоїть на місці. Це реально – підтримувати традиції, а водночас виглядати класно й мати річ із сенсом й історією, переданою через покоління.

Суспільство

Ukrainian Fashion Week у лютому проведе благодійні покази: як долучитися

Опубліковано

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».

Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.

У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.

Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:

Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.

Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.

Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW

Читати далі

Суспільство

«У нього така старість, якої хотілося б і мені». Це дідусь із Тернопільщини, що почав власну справу після 70

Опубліковано

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:

«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».

ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук

пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки

Завдяки онучці про мене знає весь інтернет

Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати. 

А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак

Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ. 

Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі. 

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак

Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.

Мої підставки вже бачили Америку й Австралію

Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.

Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак

Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.

У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.

Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.

Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак

А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра. 

співачка, волонтерка й онука Ярослава Дмитровича

Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська

Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот. 

Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак

Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.

Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.

Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.

Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами

Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак

За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його. 

Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.

Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.

Мрію про таку ж старість, як у діда

Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.

Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня

Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу. 

Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені. 

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили медіаплатформу з історіями опору на окупованих територіях

Опубліковано

В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України. 

Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.

Про проєкт

На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.

Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії. 

Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»

Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.

Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про  російську агресію проти України.

Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова

«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.

Перспективи

Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.

Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.

Фото обкладинки: сайт Signal to Resist

Читати далі