«Усі їхали з України, а ми — в Україну»: ця родина з Маріуполя відкрила пекарню в Хмельницькому

Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з DG East про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо? Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо?

Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.

Маріупольську слойку в цій пекарні в центрі Хмельницького розкуповують миттєво. Старший син родини Сапарових замішує тісто й випікає з нього ці та інші смаколики — роботу починає о 7 ранку, щоб уже о 9 відчинити двері пекарні для покупців.

Родина з Маріуполя — Галина та Олексій і троє дітей: 24-річний Микола, 19-річний Михайло і 17-річна Марія — з перших днів повномасштабного вторгнення почала допомагати таким же переселенцям, як і вони, а за рік відкрили пекарню «Культ тіста». Як у них це вийшло, розповідає ШоТам.

Олексій Сапаров

підприємець з Маріуполя, що разом з родиною відкрив пекарню в Хмельницькому.

Маріуполь — Шрі-Ланка — Хмельницький

20 лютого 2022 року ми з дружиною вдвох вирушили в Шрі-Ланку на відпочинок. 21 лютого долетіли, 22 покупалися в океані, а 23 лютого я зрозумів, що треба їхати з Маріуполя. Я одразу ж подзвонив старшому синові, переконав його виїхати та забрати з собою всіх — він сперечався, але вивіз бабусю, дідуся, молодших наших дітей і кота. Думали, на день-два — мовляв, тато як завжди щось придумав — але вже третій рік ми не вдома.

На 24 лютого в нас із дружиною були квитки до Борисполя, але, звісно, вилетіти ми не змогли. Попереду була довга дорога додому: Стамбул — Софія — мікроавтобус до нашого кордону. Всі їхали з України, а ми — в Україну. 

По телефону з дітьми домовились, що зустрінемося в Хмельницькому. У нас було тут кілька комерційних приміщень, адже наша сім’я завжди займалася бізнесом. Поки я був у дорозі, зв’язався зі знайомими хмельничанами, і отак дистанційно в одному з приміщень ми відкрили хостел для переселенців — 25 лютого там уже приймали людей.

Варили по 50 літрів борщу на день

Ми закупили матраци, обігрівачі та щодня приймали десь до 70 осіб — до нас спрямовували їх звідусюди. За два-три дні ми ще й відкрили соціальний простір в іншому приміщенні. Психологи з Києва спілкувалися з людьми, ми шукали для них одяг і квитки, якщо хтось хотів виїхати. Син мій розробив програму, де на мапі Хмельницького можна було знайти точки з благодійною допомогою, медичними послугами тощо, бо люди ж приїжджають у чуже місто й не знають, куди їм податися.

Так пройшов наш перший рік у Хмельницькому: дружина з донькою щодня варили по 50 літрів борщу для мешканців нашого хостелу, а також ми їздили й шукали порожні хати, куди можна було поселити людей. Знайшли 8 таких будинків і дуже вдячні хмельничанам, що відгукнулися та надали їх безкоштовно людям з Бахмуту, з Баштанки, з Херсонської області, із Запорізької області.

Ми якось не задумувалися, чому так робимо. Всі питають мене про це, але ми просто вирішили, що треба допомагати своїм. Війна дуже об’єднала українців, тож сумнівів не мали. У нашої сім’ї такі правила — ми завжди вчили дітей, що й перед друзями, і перед ворогами ви маєте чесно дивитися в очі та не відводити погляду. Вам не має бути соромно за свої вчинки.

Жодного разу ми не брали грантів чи фінансової допомоги — все це робили за кошти нашої сім’ї. Але вони почали закінчуватися, тож ми задумалися про бізнес на новому місці.

Здійснили мрію дружини про пекарню

Ми ніколи не мали справи з хлібом. У Маріуполі мали весільний бізнес, ритуальний, автомийки, автомобільні сервіси тощо. Але у моєї дружини Галини була мрія про свою пекарню. Здійснили ми цю мрію в Хмельницькому.

Тепер дружина та діти працюють у нашому новому бізнесі, а я все ще займаюся волонтерством: дістаю гуманітарну допомогу, співпрацюю з Червоним Хрестом, тож щосереди лікарі безоплатно приймають переселенців, видають ліки. У військо мене не беруть за станом здоров’я, тому допомагаю, як можу.

Спочатку ми розглядали різні франшизи, але зрозуміли, що це не наш метод. Мій син каже, що борошно у нього в крові — він сам замішує тісто, вистоює його, пече. Тож прийшла така назва — «Культ тіста». 

Дружина напрацювала свої рецепти, і місцеві від них у захваті — приїжджають навіть з інших районів. Ми закуповуємо продукти, а діти випікають і продають — отакий сімейний бізнес. Міша й Маша вчаться в університеті, то після занять приходять у пекарню, щоб допомогти.

У нас у сім’ї так — якщо ми щось робимо, то разом. Інтереси в нас завжди збігаються, тому, напевно, ми отримали щасливу зірку, що маємо таку сім’ю. Діти з дитинства не сваряться, добре спілкуються, поважають одне одного. Раніше ми постійно разом їздили рибалити на море, річку чи озеро. На велосипедах — разом, по гриби — разом. І в Хмельницькому так само — і вихідні проводимо разом, і працюємо разом.

У нас в асортименті є, наприклад, маріупольська слойка — це шумуш, пиріг греків з Маріуполя, з гарбузом і м’ясом. Такого в Хмельницькому ще не пробували, тож усім подобається. Зазвичай нашу випічку розкуповують у перший же день, поки вона найсвіжіша. А якщо щось і залишається на наступний, то продаємо дешевше — 50% знижки для місцевих і 75% для переселенців. Щодня в нас купують хліб і різну випічку близько 200-300 людей.

Було приємно, коли місцеві за нас вступилися

Хмельницький нам подобається, тільки моря не вистачає. Помітили, що в нас трохи відрізняється менталітет: тут так усе спокійно, розмірено, а ми постійно квапимось кудись. Але ці роки вже привчили трохи сповільнюватися. Мій дід по маминій лінії народився в Проскурові Хмельницької області, тож якісь корені тут мої є, хоч родичів я поки не знайшов.

Коли у 2023 році ми відкрили «Культ тіста», то в місцевому медіа зробили про нашу пекарню матеріал. Соцмережі дуже бурхливо відреагували: у коментарях — а їх було понад 20 чи 30 тисяч — знайшлися і хейтери зі своїм: «Ой, ці маріупольці прийшли сюди», але місцеві за нас вступилися та почали захищати. Нам було дуже приємно. Тож у місті почуваємося добре, всі йдуть назустріч: і місцева влада, і жителі.

Для нас це новий бізнес, нове місто. Але ми не накручували себе, що шось не вийде чи це занадто складно. Треба просто брати й робити. 

Щойно закінчиться війна, я закрию волонтерський центр і буду робити щось глобальніше. У нас такий план, щоб люди не просили все у держави, — так, вона зобов’язана допомагати, але й люди мають робити щось на благо суспільства. Так ти стаєш незалежним і можеш не тільки просити, а й сам щось дати. Завжди налаштовую людей на це.