Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Роблю все, аби про Херсон не забули. Як активістка Оксана Глєбушкіна попри відстань допомагає рідному місту

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Глєбушкінахерсонка, громадська активістка та виконавча директорка ГО «Нова генерація». До повномасштабної війни члени цієї організації займались розвитком громадського сектору, проводили тренінги, створювали партнерства на підтримку мікробізнесу та жіночого підприємництва.

Після 24 лютого, опинившись під окупацією, Оксана та її команда займались гуманітарними питаннями, а також були своєрідним магнітом, який з’єднував тих, кому потрібна допомога, з тими, хто може її надати. На початку травня Оксана разом із родиною та колегами наважилися на виїзд. 

В Івано-Франківську активістка відновила роботу «Нової генерації» та адаптувала її під сучасні умови. Тепер вони розробляють програму підтримки для жінок-переселенок, створюють хаб для херсонських активістів та розвивають місцевий громадський сектор. Про роботу, життя в окупації, переїзд до Франківська та Херсон, який не можна забувати, активістка розповіла ШоТам.

Маю робити все, щоб про Херсон не забували

Після двох місяців життя в окупації зараз є відчуття відносної безпеки, адже я вивезла маму і доньку, проте друзі та знайомі лишились в місті. Ми живемо в двох вимірах: фізично – у Франківську, а душею – в рідному Херсоні. Проте принаймні зараз для мене не так болючі питання власної безпеки та рідних. 

Я дуже активна людина і одразу думала про те, що робити в новому місті, аби також бути продуктивною. Для мене дуже важливо зберегти цю продуктивність та іскру, адже це додає мені сили. Перший час я просто сиділа і гортала стрічку новин, зависала у часі й просторі та не могла впоратись з цим.

У травні-червні я давала багато інтерв’ю, бо всіх цікавило, що і як в Херсоні, як ми виїхали. Я поставила собі ціль: якщо я вже в безпеці, то маю робити все можливе, щоб про Херсон не забували, говорили, щоб він був у порядку денному. У мене було багато інтерв’ю, а потім я втомилась і попросила взяти паузу. Потім почала дізнаватись ту саму інформацію з відкритих джерел, як і всі. А водночас – думати, що можу зробити корисного для свого міста в Івано-Франківську. 

Активістка Оксана Глєбушкіна, яка покинула Херсон

Від молодіжної організації до громадського центру

23 вересня «Новій генерації» виповниться 29 років. На початку ми працювали з районами та селищними територіями Херсонщини. Громадянське суспільство двадцять років тому тут було представлене переважно ветеранами війни, афганцями та працівниками соціальної сфери. Але нас часто питали, що таке громадські організації. Ми розповідали, пояснювали їхню суть, як створити ГО. І ось саме на таких неформальних зустрічах люди починали розуміти, що хочуть долучитись до такої діяльності. Так «Нова генерація» вийшла на новий формат й стала корисною вже для інших громадських організацій. 

Я пишаюсь, що ми ніколи не припиняли свою діяльність, навіть попри відсутність фінансування. Ми пройшли шлях від молодіжної організації до громадського центру, реформувались в 2016 році. І вже понад п’ятнадцять років навчаємо й робимо інші громадські організації сильнішими. Сьогодні ми маємо статус хабу організаційного розвитку для півдня України, працюємо з жіночими правозахисними організаціями, впорядковуємо їхню внутрішню роботу для більшої ефективності.

ГО "Нова генерація" м. Херсон

Також ми розвиваємо громади: не даємо їм гроші, але приносимо методології, технології, які формують довіру та допомагають розвиватися ініціативам. Активно підтримуємо мікрогранти, формати «пікніки ідей» і показуємо, як можна маленькими кроками змінювати життя в громаді. Наша місія полягає в тому, щоб демократичні інструменти працювали. З цим має погоджуватись влада, а якщо вона цього не робить – має бути вимога від громадського сектору. 

Останнє, чим ми займались в Херсоні, це участь в розробці нового Статуту громади. Крім стандартних громадських слухань, ми просували для їх проведення формат онлайн. У час карантину це було дуже потрібним, але не було легітимним. Ми мусили пояснювати депутатам, що це діджиталізація, спрощений доступ до інформації, бо не кожен громадянин може прийти в міську раду і слухати всю цю велику кількість інформації. Натомість долучитись онлайн з дому чи робочого місця – не так проблемно. За нашу пропозицію таки проголосували, ми вже мали розробляти саму платформу, нам виділили кошти. Але почалась повномасштабна війна.

В окупації «Нова генерація» стала магнітом, що об’єднував людей

У перші місяці в Херсоні ми опікувалися гуманітарними питаннями. З’єднували тих, хто хоче пожертвувати гроші, та тих, хто займається закупівлями. Займались цим таємно – з міркувань безпеки. Наприклад, я дізналась про два дитячі будинки сімейного типу, які потребували фактично всього. Ми шукали побутові речі, предмети гігієни, їжу. Фактично, у перші місяці окупації ми стали магнітом, клеєм, який з’єднував тих, хто шукає, з тими, хто допомагає.

Ще один досвід – співпраця з Міжнародною організацією праці. У нас був спільний проєкт з центром зайнятості, зокрема, ми намагались так змінити якість підготовки кухарів у навчальних закладах професійно-технічної освіти, аби наблизити її до очікувань роботодавця, налагоджували співпрацю між працедавцями та профтехучилищами. І коли Херсон вже окупували, наші партнери запитали, що можуть для нас зробити. Ми попросили допомогти волонтерам-кухарям, адже були шеф-кухарі, які об’єднались у волонтерську кухню і щодня виготовляли 500 порцій для поранених, евакуйованих людей. 

Тренінг у м. Херсон

Ми попросили партнерів покрити витрати на приготування обідів, а також зробити стипендіальну програму для підтримки волонтерів. Так нам вдалося взяти під опіку 15 людей. Зараз вже з іншим донором ми продовжуватимемо цю роботу для допомоги волонтерам, які залишились в Херсоні. Коли нас питають, чим допомогти Херсону, то відповідь одна – грошима. Зараз їх проблемно навіть зняти, але можна зробити бодай так, аби вони були хоч десь і хоч в якомусь вигляді. 

Наївно думали, що вторгнення не відбудеться

Про план «Б» на випадок вторгнення говорити для мене боляче. Це стало лакмусовим папірцем, який показав, що ми зовсім не дбаємо про власну безпеку і наївно думаємо, що «не може бути, бо не може бути». У нас не було тривожних валізок, лише намагались з’ясувати, де укриття. Навіть такі активні люди як ми, м’яко кажучи, табуювали цю тему. 

У січні нам зателефонували партнери й сказали, що хочуть поговорити про те, як забезпечити власну безпеку. Приїхали двоє американців з досвідом роботи в гарячих точках, питали, як у нас налагоджена комунікація і що робитимемо, якщо раптом покладуть мобільний зв’язок. Ми пояснили, що не обговорюємо цього, бо сам факт обговорення буде ознакою того, що ми допускаємо повномасштабне вторгнення. Ще в січні я усвідомила, що ми просто цього уникаємо. 

Тоді я розуміла, що треба нести це в організацію, але при обговореннях всі просто заклякали. Це був розпач і зрештою ми не зробили жодної інструкції. Ми розуміли, що є великий ризик, але паралельно йшло життя. 4-го березня я мала летіти за кордон у відпустку. Зараз я визнаю, що недооцінила фактор безпеки, адже не допускала думки, що все станеться саме так. Це була надто вразлива тема.

Команда "Нової генерації"

Замість купляти бензин і виїжджати – вивозили людей

За тиждень до вторгнення нас запросили взяти участь у непублічній зустрічі з Самантою Пауер – керівницею Агентства США з міжнародного розвитку. Вона хотіла зустрітися з представниками громадянського суспільства, аби дізнатись, що відбувається в країні.  Я розповіла про ситуацію в регіоні очима звичайної мешканки Херсону. На що Пауер сказала таку фразу: «Путін збирається робити те, чого ще ніколи не робив у військовому плані».  Після цього я весь час думала, що з цим робити. 

24-25 лютого ми мали проводити тренінг з моніторингу та оцінки для громадських діячів з Миколаївщини, Одещини та Херсонщини. Вранці 24 лютого замість купляти необхідні продукти та бензин і їхати, ми були в готелі та відправляли учасників тренінгу додому.

Опір херсонців став несподіванкою для країни

Від початку повномасштабного вторгнення ми сиділи вдома і боялися вийти на вулицю, росіяни вбивали всіх, хто випадково їм зустрічався. Дуже багато людей загинули саме в перші дні окупації. У машинах були розстріляні люди, на вулиці лежали мертві, будинки були обстріляні снарядами. Одного хлопця вбили, коли він стояв в черзі до магазину, вдома на нього чекала вагітна дружина. А ми були ніби в тумані і в дикому страху. Нам сказали почистити всі сторінки в соцмережах і закрити свої акаунти. Це була реальна інструкція: вичистити все, щоб не було зрозуміло, хто ми і що робимо.

Читайте також: «Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Я живу відносно недалеко від Антонівського мосту, тому ми чули всі вибухи, бачили дим. Більшість часу проводили в підвалі нашого будинку, намагаючись зберегти наших дітей. Вони грались, ми натягували якісь ниточки для лялькового театру. Ночували в коридорі своєї квартири, де діяло правило «двох стін». За вікном лунали вибухи й стрілянина – це окупанти вбивали українців.

Оксана Глєбушкіна

Згодом херсонці почали чинити сміливий опір. Щодо мітингів, то це була суцільна самоорганізація. У таких умовах не можна піддавати когось на ризик, тому не було організатора, який би цим займався. На мітинги вийшли навіть ті, кому до того було «какая разніца». Кілька разів я йшла на мітинги пішки. Мати не хотіла мене відпускати, бо всі розуміли, що це небезпечно. Я знаю, що для багатьох українців наші протести були відкриттям, несподіванкою. До того, на жаль, було враження, що в Херсоні поділяє проросійські погляди. 

Репресії тривали, активісти були в центрі уваги окупантів

У нас була гіпотеза в команді: якщо ЗСУ швидко увійдуть до Херсона, то ми перечекаємо в підвалах, але залишимось. Якщо цього не станеться – мусимо виїхати бодай у середині травня, бо репресії продовжувались, а громадським активістам окупанти приділяли особливу увагу. Каталізатором рішення про виїзд стало 30-те квітня, коли окупанти вимкнули абсолютно весь зв’язок. 

2-го травня о 06:00 ми наважились евакуюватися власним автомобілем. Їхали з дитиною, мамою, колегою та її дитиною. Такою компанією ми проїхали 30 російських блокпостів, на яких перевіряли всі наші документи. На одному з них молодий російський окупант запитав, куди ми прямуємо. Я відповіла, що до родичів в Кривий Ріг. «А чо?», ‒ питання, яке прозвучало від нього. Тобто я маю пояснювати окупанту, чому я забираю свою дитину і їду з рідного міста! Моїй злості не було меж.

Борд "Тримаємо зв'язок Херсон"

У кожному місті були люди, готові нам допомогти

Завдяки своїй роботі я знаю багато людей з громадського сектору в різних містах, з ними будується міцний зв’язок та приятельські стосунки. Такий зв’язок у мене був з Українською школою політичних студій та подругою Оксаною, з якою ми разом навчались. У 2008 році я була в неї в гостях в Рогатині на Франківщині. І після вторгнення вона писала мені, запропонувала допомогу й покликала до них. Також запрошення надходили від учасників тренінгів з Франківська. 

Також я знала про інноваційний центр «Промприлад. Реновація», мала інших знайомих, а ще на той момент наша колега вже переїхала до Франківська. Тому ми вирішили триматись разом. Колеги допомагали нам протягом всього шляху: нас прихистили в Кропивницькому, Вінниці та інших містах. Ми знали, що в кожному місті нам готові допомогти. Ми виїхали 2 травня, а до Франківська потрапили 8-го.

Майже 3 місяці ми прожили за містом в приватному будинку. Зараз для мене Івано-Франківськ – це місто, в якому комфортно жити і працювати. Воно невелике, але зі своєю історією, культурною спадщиною, інфраструктурою, а вона для мене ‒ як для мами ‒ є вкрай важливою.

Франківські будні «Нової генерації»

Одразу після переїзду ми почали шукати, хто з херсонських громадських діячів теж опинився у Франківську, а коли знайшли ‒ запропонували їм зустріч. Погодились чимало людей. Тоді ми прийшли на «Промприлад», що є не звичайним простором, а цілою екосистемою, що задає ритм об’єднує бізнес, владу, громадські організації. Прожили там два місяці, бо орендували в коворкінгу робочі місця, тому цей магнетизм я точно відчула. У певному сенсі мої мрії матеріалізувались, бо я була на Промприладі в 2017 році, проводила навчання. Пам’ятаю, думала, як було б класно, щоб таке місце було і в Херсоні, щоб я працювала в такому просторі. І ось тобі, працюю в цьому просторі. 

пресконференція активістів, які покинули Херсон

У травні ми зібралися вдвадцятьох та організували пресконференцію про Херсон. Був запит від журналістів, а ми були єдиними, хто міг розповісти про все з власного досвіду. Нам дуже допомогла колега Євгенія Бардяк, яка очолює ГО «Молода просвіта Прикарпаття». Вона знала всіх місцевих представників ЗМІ, тому у нас були всі можливі камери. Ми зустрілись біля кав’ярні «Простір», яку евакуювали сюди переселенці з Херсона. Це було знакове місце в Херсоні, з хорошою енергетикою та драйвом. Таким острівком для херсонської діаспори це місце стало й тут. 

Згодом ми організували зустріч для громадського сектору з Чернівців, Львова, Дрогобича, Рахова, Польщі. Усі хотіли побачити одне одного, у всіх був один маркер –  тимчасово виїхали з Херсону. Далі ми збирались двічі на місяць онлайн. Хтось займається гуманітарною допомогою, а інші підключаються до адвокаційних послуг для допомоги херсонцям. 

Читайте також: «Працюємо з березня й до перемоги». Закарпатці перетворили елітний ресторан на безкоштовну їдальню для переселенців

Ми продовжуємо свою роботу з жінками, зокрема з переселенками. Хочемо допомогти їм вийти з того стану, коли вони відвідують локації з безкоштовною гуманітаркою, бо просто немає коштів. Зробити так, аби вони мали гроші, роботу, почували себе впевнено й могли твердо стояти на ногах. Зараз ми створюємо у Франківську хаб, який буде місцем, де працюватимуть активісти, а жінки зможуть отримати послуги з пошуку роботу (від визначення, чим хочуть займатись, до підготовки до співбесіди та написання резюме). Ми запланували тримісячну програму і спільно з партнерами будемо реалізовувати її.

Готуємо гараж-сейл, аби допомогти переселенцям та ЗСУ

Ще одна історія, яка особисто в мене зараз викликає сильні емоції – це підготовка до гараж-сейлу, в якому я беру участь. Навесні я познайомилась з Марію Козакевич з Франківська, яка займається реставрацією дверей та проводить безкоштовні цікаві екскурсії для переселенців. Вона ініціювала спільноту, де всі мають статус ВПО та намагаються створити для себе атмосферу дому. Ми готуємо для себе гараж-сейл під назвою «Ластівка» на «Промприладі» 2 вересня. Пропонуємо людям продати або віддати свої непотрібні речі та запрошуємо жінок-переселенок, які ці речі зможуть забрати або купити за прийнятною ціною. У нас є велика мета – зібрати гроші на допомогу ЗСУ, конкретно Сергію Жадану, який збирає на машину для наших хлопців. 

Взагалі ми дуже хочемо працювати з людьми. Лише в грудні завершили роботу над нашим стратегічним планом і в лютому постійно думали, що робити далі. Зараз я розумію, що навіть в іншому місті можна допомогти рідному Херсону, чим ми і займаємось.

Громадська сфера під час війни

Сьогодні ми вимушено перебираємо функції влади і робимо те, що влада не може зробити самостійно. Ми зараз є сильними партнерами для влади і треба, щоб вони це свідомо розуміли та належно оцінювали. У більшості питань зараз витягує саме громадянське суспільство: за рахунок своєї гнучкості та швидких відповідей на потреби. Думаю, громадянське суспільство зараз є голосом та рупором, бо ми з’єднуємо тих, хто допомагає, з тими, кому потрібна допомога. 

Тренінг у Херсоні

Наразі людям не до відстоювання своїх інтересів, тому нам потрібно дбати і про це. Громадські організації мають бути каталізатором корисних змін системи, бо її реформування необхідне, і ми всі вкотре в цьому переконалися.

І ще одна важлива річ, яку роблять громадські організації, це участь у формуванні нових правил. Те, що говорять про національну ідею, про планову відбудову, ГО мають стати частиною цього процесу, щоби закладати сенси. Бо лише в глибоких сенсах є наша сила і рятівне коло для України.

Суспільство

«Ми витримали пекло Луганщини». Як 22-річний випускник військової академії командує ротою 24 ОМБр

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Владислав ­«Анубіс» – 22-річний командир роти 24-ї ОМБр. У дитинстві мріяв повʼязати своє життя з правом. Але його батьки – колишні військові – своїм прикладом несвідомо вплинули на остаточне рішення хлопця.

Повномасштабна війна застала Владислава в одній із найгарячіших точок сходу. З першого дня, попри брак досвіду в певних аспектах, він став командиром роти. Його підрозділ прикривав відхід побратимів, героїчно втримував Попасну та знищив безліч російської техніки. А молодий командир став справжнім взірцем для українських воїнів.

Владислав Абрасович («Анубіс»)

Торішній випускник військової академії, 22-річний командир роти у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила

Малим приміряв татову військову форму

Я родом із міста Яворів Львівської області. Саме там розташовується славетна 24-та Королівська бригада. Народився в сім’ї військовослужбовців. Мати брала участь в АТО, а батько проходив службу у миротворчій місії в Косово. Однак малим, коли почалася війна в Україні, я не дуже розумів, що це все означає. 

Зробити та змінити щось не міг, тому сподівався і вірив, що наші військові стримають ворога. Їхнє рішення я зрозумів уже в старшому віці. Скажу, що сприйняв і сприймаю досі це з гордістю. Саме батьки є для мене прикладом. Вони навчили головному – любити Батьківщину. За це я їм дуже вдячний.

Мене виховували в дисциплінованій, хорошій і люблячій сім’ї, де всі одне одного поважали. Мені завжди казали, хто я і звідки родом. Часом я згадую малого себе, який приміряв татову форму та величезне військове взуття.

У школі я був не надто уважним учнем. А найбільше під час уроків історії мене дратувало дізнаватися про страждання нашого народу. Усвідомлювати всю цю несправедливість. Та сьогодні ЗСУ виправляють ситуацію та повертають українцям довгоочікувану волю.

Хотів працювати з правом, та взяв приклад з мами 

Взагалі своє життя я хотів пов’язати з правом. Бути хорошим юристом здавалося цілком досяжною мрією. Як і кожен чоловік, хотів здобути освіту, піти працювати, заробляти шалені гроші, одружитися з найкращою дівчиною та побудувати міцну сім’ю. Проте життя вносить свої корективи, і мої мрії змінилися на реальність. Я розумів, що війна змінила моє світобачення. А от щодо права, то ще не кінець. Учитися ніколи не пізно, і друга освіта не заважатиме.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Ставати військовим я не планував. Але ,зважаючи на те, в який час формувалася моя особистість, іншого вибору в мене не було. Ще під час навчання мене вразило, як моя мати захищала Україну, а багато чоловіків сиділи вдома і не реагували на те, що відбувається в країні – так звані диванні критики. Я захотів стати піхотинцем – тим, хто буде першим зустрічати противника, і робитиме це якісно. Тому вступив на відповідний факультет, щоб отримати хорошу військову освіту.

Роки навчання згадую з ностальгією

Родина завжди підтримувала всі мої рішення, розуміла, наскільки буде складно всім нам. Вони усвідомлювали ризики та рівень небезпеки. Але батьки завжди хвилюються за своїх дітей, це закономірно.

Присягу я склав у 2017 році під час навчання в Національній академії. Найбільше запам’яталося, як сотні людей з ідентичними бажаннями вчилися захищати та боротися. Бувало всяке, це ж хлопці: хтось смішний, хтось мовчазний. Практичні завдання бували веселими, і ми дещо записували на відео на згадку. Пам’ятаю, як на день народження хлопці вітали мене вночі: торт в обличчя як ритуал на кожне таке свято, гучні привітання і «військові» побажання. Було приємно і радісно, бо всі стали як рідні за ці роки.

Після випуску з академії я вирішив приєднатися до лав 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Сталося це в липні 2021 року.

Став командиром у 22 роки

Мені здається, батьки до кінця не вірили у ймовірність повномасштабної війни. Але і я, і наша рота були готові до такого розвитку подій. Інформація про ймовірне вторгнення в мене була ще 23 лютого. У цей момент я перебував в одній із гарячих точок сходу – селищі Золоте на Луганщині. Власне, там нас і зустріла велика війна. Я відчував переживання за родину. Тому в першу чергу набрав запитати, як вони. Моя сім’я проживає в Києві, який тоді вже обстрілювали.

24 лютого я обіймав посаду командира роти – у свої 22 роки. Досвіду на той момент, можливо, в певних нюансах бракувало. Але під час війни такі речі швидко надолужуються. У пеклі боїв ти швидко навчаєшся ухвалювати правильні рішення, які зможуть зберегти життя бійцям підрозділу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Коли я закінчив академію, то й подумати не міг, що через рік стану командиром. Мені здавалося, що потрібно багато чого ще вивчити та зрозуміти. Проте з часом навички стали звичкою і простою рутиною. Найбільше вони знадобилися після вторгнення. Багато чого я взяв від минулого командувача, він дійсно був професіоналом. А відповідальність узяв на себе без страху. Я відповідаю за свою роту, і ми одне ціле.

Навчав бійців із більшим досвідом

Звичайно, з побратимами у нас бувають мінімальні конфліктні ситуації. Але робота командира роти полягає, зокрема, й у пошуку компромісів, умінні вислухати звичайного солдата. Можливо, у певних мобілізованих при першому знайомстві зі мною виникає здивування, тому що наразі я один із наймолодших серед всієї роти. Але це все нюанси, і, думаю, здивування з часом зникає. 

З вищим командуванням, закономірно, теж трапляються конфлікти. Але спільною роботою ми знаходимо найкращий варіант розвʼязання проблем. Основне – вміти чути одне одного й бути однією військовою родиною.

Читайте також: Позивний «Джампер». Як 26-річний блогер з «білим» квитком став кулеметником в бригаді Чорних Запорожців

Найважчі моменти були, коли я навчав людей, які на війні не перший рік і в певних моментах знають більше, ніж я. Але вчитися одне в одного – не соромно. Це нормальна річ для саморозвитку.

У Золотому втратив перших побратимів 

Приблизно в обід 24 лютого позиції моєї роти росіяни почали масово обстрілювати з мінометів та реактивної артилерії. Наші хлопці були напоготові. Після оголошення «бойової готовності» вони знали, як діяти у будь-якому з можливих сценаріїв.

Найближчими днями позиції нашої роти почали атакувати безпосередньо піхотою та легкою броньованою технікою. Наступ ми успішно відбили, знищили дві одиниці ворожої техніки, втрат зазнала і піхота окупанта. Але, на жаль, у ці дні наша рота втратила перших побратимів. Загалом після початку повномасштабної війни наш підрозділ зазнав суттєвих втрат, зокрема, й з офіцерського складу.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

З 24 лютого до кінця березня ми тримали оборону Золотого, вдало відбиваючи ворожі атаки. А з квітня наш підрозділ відправився захищати Попасну. Цей населений пункт можна назвати справжнім пеклом. Противник обстрілював його безперестанку, застосовував важку артилерію, якої нам тоді дуже бракувало. Але попри це ми успішно відбивали атаки бойовиків «ЛНР», регулярної армії РФ та «кадирівців».

Уміло нищили ворога на Луганщині

Бійці мого та сусіднього підрозділів робили все можливе для утримання Попасної. Від цього міста фактично не лишилося нічого, крім груди каміння. Я вдячним усім, хто тримав ті позиції до останнього подиху. Люди працювали без права на сон та відпочинок, цілодобово вгризаючись у кожен метр землі, евакуйовували поранених побратимів під постійними обстрілами.

Після декілька днів відпочинку та відновлення підрозділу ми відправилися в Комишуваху, де були від самого початку та виконували бойове завдання. Ми місяць тримали цей населений пункт. Противник зазнавав великих втрат як у піхоті, так і у техніці. Завдяки вмілим діям солдатів та протитанковому озброєнню, яке нам надав захід, ми знищили колону воєнної техніки ворога.

Дещо символічно, що закінчив свій бойовий шлях у Луганській області наш підрозділ у тому ж Золотому, з якого й починав у лютому. Бої за Гірське і Рай-Олександрівку стали фінальним акордом нашого перебування в цій області.

Місцевий під обстрілами ніс нам воду

Вихід військ з оточення в Золотому та Гірському відбувався завдяки нашому прикриттю. Переживання у побратимів, звісно, були. Виникали питання, хто ж прикриватиме наш відхід, на який, якщо чесно, вже і не вистачало сил. 

Проте ми виконали завдання зайняти вказаний рубіж оборони, оскільки всі розуміли, що без цього наша та інші бригади можуть зазнати величезних втрат. Було важко, ми не встигали вкопатись. Росіяни завдавали вогневих ударів зі всього можливого озброєння. На жаль, у моєму підрозділі тоді не обійшлося без втрат. Але ми не звикли кидати своїх напризволяще, і розуміли, що прикриття відходу – наш обов’язок.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

При виході з Рай-Олександрівки в нас не було води. Ми були на новій для себе території. І зустріли там місцевого чоловіка, який під обстрілами виніс нам води та вказав кращий шлях для евакуації бійців. Приємно, що на Луганщині є такі люди. Сподіваюся, вже дуже скоро ми звільнимо їхні домівки від окупації. Проте за цей час я зустрічав і протилежні ситуації. Місцеві жителі часто працювали коригувальниками ворожої артилерії. У тій самій Попасній були й відверто проросійськи налаштовані люди старшого покоління.

Усмішка дівчини надихає боротися далі

Для мене дуже важливе збереження самоідентифікації української нації. Фактично, зараз пишеться історія нашої держави. Майбутні покоління повинні жити у вільній країні, яка не матиме сусіда з назвою «Росія». А ще багато сил на передовій дає шалена підтримка від коханої людини та рідних.

Моя дівчинка чекає на мене вже понад рік. Вона дуже хвилюється. Бувають важкі періоди, коли в мене зовсім немає зв’язку. Знаю, що їй теж складно, вона погано їсть і спить. Але моя Таня завжди каже: «Якщо тримаєшся ти, то і я мушу, бо тобі значно важче». Я щоразу з усмішкою читаю від неї повідомлення. Дівчина пише, як сильно мене любить і вірить у мої сили, просить берегти себе, розповідає, що з нею відбувається протягом дня, щось про роботу, бо так легше пережити мою відсутність.

Фото надав Владислав Абрасович («Анубіс»)

Моя мотивація – фото усміхненої Тані та плани на наше спільне майбутнє. З нею я, звісно, не військовослужбовець. З нею я почуваюся собою, і вона надає мені сили своєю вірою. Я розумію, що це важкі стосунки, бо ми далеко одне від одного і зовсім не бачимось. Я роблю все можливе, щоб якнайшвидше її обійняти. Моя Танюша сильна, я в ній не помилився. 

Сказати, що я не відчуваю втоми, було б дещо лицемірно. Звісно, хочеться бодай на якийсь час повернутися до родини та коханої дівчини. Без їхньої підтримки було б значно важче. Дякую їм за те, що підтримують мене, попри все. А сили для боротьби за правду і волю є завжди.

Перемогу треба наближати разом

Після перемоги України планую продовжувати свою службу у лавах Збройних сил України. Хочеться робити армію ще більш професійною, піднімати рівень підготовки, передаючи свій досвід майбутнім новобранцям. 

Армія повинна залишатися потужною навіть після перемоги, оскільки саме вона є запорукою мирного майбутнього країни. Ну й, звісно, думаю про свою майбутню сім’ю та прості побутові справи.

Для перемоги Україна повинна бути єдиною. Тому хотілося б максимальної єдності не лише в лавах ЗСУ, а й загалом у країні. Ми повинні позбавитися від усього російського культурного спадку, викреслити зі свого життя все з ним пов’язане. З Росією наразі потрібно боротися спільним фронтом, усім світом. Аби надалі такі війни стали винятково історією та ніколи не повторювалися.

Читати далі

Суспільство

Воїни ССО України збили ворожий бомбардувальник Су-34 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські спецпризначенці збили ворожий бомбардувальник Су-34 із переносного зенітного ракетного комплексу «Ігла».

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Командування Сил спеціальних операцій ЗС України.

«Нагадуємо росіянам, що кожен їхній виліт і надалі дорівнюватиме самогубству. Адже, українське небо, як і українські воїни своїх ворогів не прощають», — написали українські спецпризначенці.

Зазначається, що літак збили бійці 8-го полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича.

Відзначимо, що СУ-34 — це російський всепогодний, двомісний винищувач-бомбардувальник. Вартість одного літака Су-34 становить близько 1 мільярда рублів.

Про ССО України

Сили спеціальних операцій Збройних сил України — окремий рід сил Збройних сил України, до складу якого входять частини спеціального призначення і підрозділи інформаційно-психологічних спеціальних операцій. Неофіційним гімном ССО України є пісня «Тихо прийшов, тихо пішов», написана під час російсько-української війни. Під час повтомасштабного вторгнення РФ в Україну воїни ССО виконали низку важливих спецоперацій, зокрема:

  • підірвали понтонний міст окупантів на Луганщині;
  • знищили ворожі «Гради», що обстрілювали Сєвєродонецьк;
  • виявили та знищили станцію зв’язку окупантів на Харківщині;
  • підірвали ворожий КамАЗ у глибокому тилу ворога;
  • підірвали у тилу ворога міст на Донеччині;
  • захопили БПЛА «Орлан-10» із заводською документацією.

Нагадаємо, воїни-десантники збили два ворожі літаки Су-25 та Су-30.

Також ми повідомляли, як воїни 73-го центру спецоперацій знищили ворожу БМД-4.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі

Суспільство

Бійці 40 ОАБр знищили склад боєприпасів і техніку окупантів (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Воїни 40-ї артилерійської бригади знищили ворожий склад боєприпасів, військову вантажівку та броньовану техніку загарбників.

Відео опублікували на фейсбук-сторінці 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта.

«Що необхідно для підняття настрою? Великокнязівська бригада знає правильну відповідь!», — написали наші захисники.

Читайте також: «План народився просто в дорозі». Як компанія «ТАНА» з Луганщини евакуювала не лише виробництво, а й всю команду

Про 40 ОАБр

40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта — з’єднання артилерійських військ, підпорядковане оперативному командуванню «Південь». Бригада створена 6 лютого 2015 року. Військове злагодження бригади відбувалося на полігоні Широкий Лан. Бригада названа на честь литовського княза Вітовта, який вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я.

Нагадаємо, бійці 68 єгерської бригади розгромили ворожу зенітну установку.

Також ми раніше повідомляли, як бійці 40 ОАБр видовищно знищили ворожу САУ.

Фото: facebook.com/40OAbrigade.

Читати далі