Суспільство
«Працюємо з березня й до перемоги». Закарпатці перетворили елітний ресторан на безкоштовну їдальню для переселенців
До повномасштабного вторгнення Інна Пригара разом із батьком розвивали бізнес одразу в трьох напрямках: сироварня, крамниця з місцевими продуктами і slow food ресторан «Ґелета». Вони створили власну філософію продуктів, яка кардинально відрізнялася від позиції більшості українських закладів.
У перші дні, коли росія атакувала Україну, до Нижнього Селища на Закарпатті почали прибували переселенці. Ступор від ситуації минув за кілька днів – ресторан відкрив свої двері як соціальна їдальня. Тут не потрібні талони чи довідки: якщо вам необхідна їжа – ви її отримаєте.
Заклад працює безперервно з перших днів березня. До роботи соціальної їдальні долучаються і волонтери, і місцеві мешканці: усі, хто прагне допомогти переселенцям. А нещодавно Інна наважилася на новий проєкт: безкоштовний хостел для тих, чий дім відібрала чи знищила росія.
Продукти мають повільно рости, а потім повільно готуватися
Сироварня, магазинчик з локальними продуктами і ресторан – ось, чим я займалася до 24-го лютого. Маленьке хобі, яке згодом переросло в повноцінну роботу. Я розробила стиль і філософію праці, якої чітко дотримувалася: продукти мають повільно рости, а потім повільно готуватися. Так їжа буде більш якісною, смачною та корисною.
Разом із батьком ми закуповували продукти, які вирощували фермери поруч із рестораном та магазином. Найбільшу дистанцію обрали для себе 150 кілометрів. Далі ми не їздили. Адже хотіли підтримувати підприємців нашого західного регіону.
Для мене було не складно з’їздити за фореллю, наприклад, 30 кілометрів туди й назад, коли нам була потрібна нова партія свіжої риби або, скажімо, малини. До того ж, за час функціонування ресторану та магазину ми напрацювали своїх фермерів, свою клієнтську базу. І це значно полегшувало мені роботу.
Хоча я й дуже полюбляю спілкуватися з новими людьми та шукати нових підприємців, але коли вже є певна база, то в цьому немає потреби. І кількість ресурсу, який я на це витрачала, зменшився. Окрім цього, нам вдалося зібрати команду людей, які погоджувалися на нашу філософію та стиль роботу.
Я запропонувала годувати тих, хто цього потребує
24 лютого було страшно. Мене розбудив телефон, подзвонив брат. О шостій ранку я дізналася, що росія нас атакувала. Стало страшно. Страшно від того, що я не знала, що робити, що буде далі, як можна щось планувати і що варто зробити найперше. Я навіть переймалася не стільки за себе, скільки за людей, які зі мною працюють.
Вони точно хотіли щось від мене почути і зрозуміти, як ми рухаємося далі і чи рухаємося взагалі. Перший день, звісно, ніхто не працював. Але вже на другий і третій дні, коли до нашого Нижнього Селища почали приїжджати люди з усієї країни, в моїй голові з’явилося цілком органічна думка.
Я зібрала усіх співробітників і запропонувала годувати тих, хто цього потребує. Я не здивувалася, коли почула і відчула підтримку від усіх, з ким працювала. Хіба що були ті, хто вирішив одразу виїхати за кордон для своєї безпеки. Але це ніяк не вплинуло на кількість охочих працювати, адже з’явилися волонтери, які були готові допомогти.
У самий пік нам бракувало 40-літрової каструлі борщу
Робота закипіла. Ми почали діставати усі запаси продуктів, які мали в коморах. Єдине, що мене лякало, так це кількість людей, яких потрібно було нагодувати. Наш ресторанчик розрахований на максимум 60 відвідувачів. А в перший день, коли ми відкрили двері «соціальної їдальні», до нас прийшли 80 людей.
Тоді я запанікувала. Одна справа – вмістити цих людей. Можна зробити зміни, чи певний час для обіду, але збільшити кухню я не могла ніяк. А вона у нас маленька. Не було навіть каструль на 40 літрів. Бо вони нам ніколи до цього не були потрібні. Тоді я підрахувала кількість посуду і закупила великі каструлі та миски. Щоб ви зрозуміли, у самий пік нам бракувало 40-літрової каструлі борщу, аби нагодувати всіх.
За кілька днів ми остаточно визначилися з форматом нашої роботи, розробили певний план дій і почали готувати. У нашому селищі багато чуйних людей, вони почали приносити продукти, хто що міг. Яйця, крупи, м’ясо, якусь зелень – все, що було на полицях і все, чим могли поділитися. Для мене це стало дуже цінно, адже я отримала чималу підтримку.
Я не могла опустити руки, розпустити команду і повісити табличку «Зачинено»
Ми витратили кілька тижнів, щоб остаточно звикнути до нового стилю роботи. Вже не йшлося про slow food аж ніяк. Усе стало дуже швидким: швидко приготувати, швидко нагодувати. Я вставала з самого рання, приходила додому під ніч, приймала душ і просто падала на ліжко.
Ось, в якому режимі ми працювали. Цієї миті мені вже було байдуже, звідки привозять картоплю й де вона виросла, мене цікавила її вартість і кількість. Я купляла все, що ми могли собі дозволити. Трошки згодом до нас почала потрапляти гуманітарна допомога – це допомогло залишатися в строю і продовжувати годувати тих, хто цього потребує.
Бо відмовити я не могла. До нас приходили люди, які жили в школах і дитячих садочках, ті, хто спав на підлозі у когось в гостях, неймовірна кількість дітей і навіть малеча з інтернату. Я не могла опустити руки, розпустити команду і повісити табличку «Зачинено».
Місцеві господині раз на тиждень рятують нас від втоми
Шалений темп ми тримали чотири місяці. Весь час мені допомагали волонтери і місцеві з мого селища. Мені було неймовірно приємно, коли жіночки-сусідки прийшли до нас, взяли каструлю на 40 літрів, а наступного дня принесли нам цю каструлю вже забиту голубцями.
Так ці жінки робили щотижня протягом чотирьох місяців. Я так зрозуміла, що до них долучалися багато дівчат, тож вони влаштовували собі такі «вечорниці з голубцями». Але це нас рятувало від втоми один день на тиждень, бо на одну страву менше готувати.
Сказати, що була вдячна цим жіночкам, – це не сказати нічого. Ми, як і всі, працювали на адреналіні, на межі своїх можливостей. Але цього дня можна було бодай трохи перепочити перед тим, як знову втомитися.
Я зрозуміла, що мені потрібна допомога, що не можу впоратися самостійно
Місяць тому я зрозуміла, що починаю вигорати. Я стикнулася з цією проблемою вперше, адже раніше філософія закладу та магазинчику дозволяла відпочивати і не напружуватися максимально. Своє вигорання від втоми я помітила доволі вчасно. Якраз тієї миті, коли всі довкола теж почали «здуватися».
Неможливо постійно працювати в стресі, без вихідних і жодного відпочинку. Тому я звернулася до психотерапевта. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога, що не можу впоратися самостійно.
За цей місяць я почала вчитися домовлятися з собою. Спеціаліст допомагає мені зробити це без шкоди для соціальної їдальні, але й з певним відпочинком для себе. А ще мені пощастило: я живу в Карпатах. І коли відчуваю, що варто перепочити, я виходжу у ліс з чашкою кави. Пів години такого відпочинку наповнюють мене. За цей час я нарешті змогла видихнути спокійно. Я поступово набираюся сил, бо попереду черговий важливий проєкт.
Це буде місце для тих людей, чиї домівки забрала війна
Разом із командою волонтерів ми вирішили створити хостел для переселенців. Ми запланували, що це буде приміщення для орієнтовно 30 осіб. Місце для тих людей, чиї домівки забрала війна або для людей, які опинилися під окупацією. Я хочу, аби це місце було безкоштовним або з мінімальною оплатою за комунальні послуги.
Бо ми розуміємо, що людям доведеться максимально економити свої кошти, щоби знову придбати житло. А ми всі знаємо, що це доволі немаленькі гроші. За таким самим принципом працює й наша соціальна їдальня.
На щастя, нам допомагає Європейський кооператив Лонго Май, який зв’язав нас з німецькою організацією Medico International. Спершу вони виручили нас продуктами і ресурсом для заробітної плати моїм співробітникам, а тепер сприяють будівництву хостела. Ми обрали приміщення і там вже завершують “чорнові” роботи. Сподіваюся, вже через кілька місяців зможу відкрити двері хостела для тих, хто цього потребує.
Я не готова знову відкривати ресторан і брати гроші
Зачинити їдальню і знову відкрити ресторан? Я не готова. Правда, поки що в моїй голові не вкладається картинка, як хтось може їсти форель і пити вино поруч з тими, хто тікав від обстрілів.
Кожен, хто приходив до нас у їдальню, ділився своїми історіями. Хтось жив у підвалі, хтось не бачив хліба місяць. Після цих розповідей хочеться працювати ще більше. Адже можна побачити, як допомагаєш людей. Здавалося б, це просто обід та вечеря, а для когось це можливість відчути підтримку і бодай трохи заощадити.
Тому, принаймні поки що, для мене неприйнятно брати гроші за їжу. Можливо, пізніше, коли я зрозумію, що вже час і можна знову відкриватися повноцінно як заклад харчування – ми це зробимо. Але коли настане цей час – я не знаю.
В Україні для інформування населення про мінну небезпеку створять Міжнародний інформаційно-інноваційний навчальний хаб з питань гуманітарного розмінування.
Як повідомили в Міноборони, таку заяву зробили під час форуму «Особливості інформування населення про ризики, пов’язані з мінами та іншими вибухонебезпечними предметами».
За планом оборонного відомства, навчальний хаб стане основним центром впровадження інновацій щодо інформування про мінну небезпеку. Це стосується розробки навчальних програм, виробництва інформаційного та медіаконтенту, інтерактивних застосунків тощо.
На базі хабу збираються відкрити інноваційний музей гуманітарного розмінування. Облаштовуватимуть простір у Центрі гуманітарного розмінування при КабМіні.
Читайте також: €1,5 млн на розмінування: Україна підписала угоду з Італією та ПРООН
«Противник використовує сучасні боєприпаси, носії яких здатні доставити в усі куточки України кластерні боєприпаси, міни, інші небезпечні вражаючі елементи. Тому нам слід зосередити увагу на проведенні інформаційних заходів не лише на деокупованих територіях, а й по всій країні, та з різними верствами населення, починаючи зі школярів і закінчуючи посадовими особами органів виконавчої влади та місцевого самоврядування», — сказав начальник управління протимінної діяльності Олег Шуварський.
У Міноборони стверджують, що створення навчального простору посилить інформування та просвітницьку діяльність про небезпеку від вибухонебезпечних предметів. Наразі такі заходи проводять підрозділи розмінування Сил безпеки та оборони й оператори протимінної діяльності.
Нагадуємо, що Нідерланди виділяють 175 мільйонів євро на ППО та дрони для України.
Фото: сайт Міноборони
Головне управління розвідки спільно з Міністерством закордонних справ евакуювали 31 українця з території Ісламської Республіки Іран, де США точково вдарили по ядерних об’єктах. Наразі ці 5 чоловіків, 12 жінок та 14 дітей прямують до Києва.
Про це повідомили в Головному управлінні розвідки Міноборони України.
Евакуацію провели 24 червня за дорученням президента Володимира Зеленського. За сприяння міжнародних партнерів з Ірану українців транзитом через територію Республіки Азербайджан перевезли до Республіки Молдова. Звідти евакуйовані попрямують до Києва.
«Увесь час в Тегерані ми почувалися зовсім незахищеними, адже жодного разу там не було попереджувальних сирен. До того ж зник Інтернет і ми взагалі не розуміли, що відбувається. Ми дуже вдячні українському консульству в Тегерані, що постійно тримало з нами зв’язок. Я знаю, що в Україні також війна, але наша країна не залишає людей напризволяще», — поділилиася евакуйована з Ірану пані Варвара з Київщини.
Як зазначили в ГУР, це був завершальний етап комплексної операції України в Ізраїлі та Ірані з порятунку українських громадян із зон підвищеної небезпеки.
Читайте також: ГУР та МЗС евакуювали з Ізраїля 133 українців (ВІДЕО)
«Коли почалися обстріли, це було страшніше навіть, ніж в Україні. Коли сказали, що є можливість виїхати, ми вирушили на північ країни, де збиралися українці з різних міст Ірану. Ми вдячні усім, хто доклав зусиль. Ми нарешті повертаємося в Україну», — розповідає Наталя.
У ГУР додали, що громадяни України, які перебувають на території Ісламської Республіки Іран і мають намір повернутися додому, можуть звертатися до Посольства України в Ірані за посиланням. Перевезеннями евакуйованих опікувалася авіакомпанія SkyUp.
Нагадуємо, що з російської в’язниці у Криму звільнили українського журналіста.
Фото: фейсбук-сторінка ГУР
Суспільство
На проспекті Лісовому, що в Деснянському районі, між будинками 13 і 18 на місці нерегульованого пішохідного переходу встановили світлофорний об’єкт. У конструкції передбачили звуковий супровід для людей з порушеннями зору.
Про це повідомили у КМДА з посиланням на КП «Центр організації дорожнього руху».
Побудували об’єкт із урахуванням принципів безбар’єрності:
- встановили сенсорні кнопки зі звуковим супроводом для людей з порушеннями зору;
- облаштували тактильну навігацію;
- зробили пониження бортового каменю для зручності маломобільних груп;
- створили велопереїзд.
Читайте також: На станції метро «Вокзальна» у Києві встановлюють пандуси (ФОТО)
Як нагадують у «Центрі організації дорожнього руху», для безпечного переходу через проспект пішоходам потрібно піднести руку до сенсорної кнопки виклику зеленого світла. А для виклику звукового супроводу для людей з порушеннями зору знизу розміщена кругла кнопка зі стрілкою, що вказує напрямок для переходу.
У комунальному підприємстві зазначили, що це рішення має зробити перехід безпечнішим і зручнішим, насамперед для дітей, які йдуть до школи.
Нагадуємо, що в Києві врятували котика, який провів понад 10 годин під завалами після обстрілу (ФОТО).
Фото: сайт КМДА