Суспільство
Рятуємо українців від російських снарядів. Як «БАЗА UA» евакуює людей із прифронтових територій
Антон Яремчук – оператор-постановник родом з України, який більшу частину свого життя прожив за кордоном. Та вже в перші дні повномасштабного вторгнення він повернувся на батьківщину, аби допомагати українцям.
Разом із друзями Антон заснував громадську організацію «БАЗА UA», що евакуює людей із прифронтових територій навіть тоді, коли медіа вже називають ці населені пункти окупованими. А ще волонтери навчають поліцію та бійців ЗСУ такмеду, будують шелтери та влаштовують мистецькі табори для дітей зі сходу.
Більшість життя був за кордоном, та не забував про Україну
Я народився в Україні, але в 12 років переїхав до Італії. Потім ще рік жив у Великій Британії, згодом переїхав до Німеччини. Студентом я повернувся в Україну, де вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Вчився на оператора-постановника. Майдан і війну я застав на другому курсі й як оператор декілька разів їздив на передову.
Відтак я повернувся до Німеччини, де вступив на магістратуру в кіноуніверситет у Бабельсбергу. Я досі не завершив навчання, бо через коронавірус це трішки затягнулося. Там же працював оператором-постановником.
В Україні я знімав декілька фільмів у співпраці з німецькими режисерами та продюсерами, і майже всі вони торкалися соціально-політичної теми, війни чи Революції Гідності. Зокрема, документальний фільм про молодих політиків, які прийшли в парламент після Майдану. У 2014 році знімав документальну роботу про солдата, який був у добробаті, а до цього – активістом на Майдані. Це був цікавий досвід і важливі теми.
Також ми з командою знімали фільм про справу Майдану, «беркутівців», які єдиними були на лаві підсудних. Зараз працюю над новою документальною стрічкою, яка передасть події, які відбуваються в Україні.
Не можу сказати, що я повністю задоволений своїми попередніми роботами. Мабуть, ще шукаю щось більш цілісне. Сподіваюся, що фільм, над яким наразі працюю, у підсумку повністю передасть мої відчуття.
З початком війни повернувся до України
За місяць до початку повномасштабної війни я приїхав у Київ, але потім повернувся. Багато думав про те, що може статися вторгнення, але зовсім не очікував, що це буде так швидко і повномасштабно. Та коли велика війна почалася, це не стало для мене сюрпризом.
За кілька тижнів до цього ми з командою обговорювали, що, можливо, є сенс повернутися до України й бути там. Хвилювалися, що потім буде важко потрапити додому, припускали, що кордони відразу закриють. Але я був дуже зайнятий і продовжував сподіватися, що все минеться.
23 лютого я через роботу був у Празі, ночував у подруги. Памʼятаю, ми прокинулися зранку, і хтось із нас першим прочитав новини. Я одразу виїхав у Берлін, аби зібрати свої речі та рушати до України. Тоді головною метою було якомога швидше дістатися до Києва, аби допомогти сім’ї. Адже в мене тут батько, брат, сестра та їхня мати. Одразу почав думати, як їх вивозити. Крім того, я розумів, що мені треба якомога швидше почати знімати війну.
Я одразу почав телефонувати рідним та знайомим у Києві. Багато говорив із сестрою, яка дуже злякалася та хвилювалася. А ще постійно був на звʼязку зі знайомими, які вирішували, їхати їм із Берліну додому – в Україну – чи ні.
У перші дні війни возили людей до кордону
До повномасштабного вторгнення у мене вже був волонтерський досвід, але дуже точковий. Зокрема, коли ми знімали на Донбасі у 2014 році, то, як і всі кінематографісти, взаємодіяли з волонтерами. Ми періодично чимось допомагали та щось довозили.
Тепер же все дуже органічно склалося. 26 лютого я вже був в Україні. Разом із моїм знайомим Михайлом почали возити людей на кордон з іншими країнами. У перші дні була величезна проблема туди дістатися, і в багатьох була потреба, але не було можливості виїхати. А ще ми організовували їм транспорт з іншого боку кордону. Моя жінка та наші друзі з Берліна шукали водіїв. Також ми знаходили, де цим людям бодай на кілька місяців можна залишитися.
Весь час були дзвінки від тих, хто потребував допомоги. До нас долучалися люди. Потім я познайомився з Патриком, який тепер є одним зі співзасновників нашої організації. Він сам із Німеччини, працює у двох організаціях, які вже давно існують у Берліні та в Штутґарті.
Разом ми почали працювати вже в контексті ресурсів, бо він поїхав подивитися, кого є сенс підтримувати. Організації, до яких він долучений, допомагають людям, які безпосередньо на місцях займаються гуманітарною діяльністю.
Вивозили людей після новин про «повну окупацію»
Через півтора місяця після початку вторгнення ми з командою опинилися на Луганщині. Побачили, що там велика потреба в евакуації. Цей процес був дуже неструктурований. Вивозити мешканців регіону ми вирішили вже в межах громадської організації «БАЗА UA», яку тоді й заснували.
Небезпека в гарячих точках у тому, що дуже важко передбачити, що може статися. Особливо, якщо немає досвіду роботи в подіному середовищі. Але коли ти вже поступово з цим взаємодієш, то розумієш, що це не так страшно, як здається. Коли світові медіа писали повну окупацію Сєвєродонецька, ми ще багато днів туди їздили. Те саме було з Лисичанськом.
Практика по Сєвєродонецьку і Лисичанську показала, що ми вивозили людей до останнього. І зупинялися лише тоді, коли продовжувати було фактично неможливо.
Загалом за цей час разом із партнерами нам вдалося вивезти в більш безпечні регіони приблизно 1200 людей. Евакуація завжди відбувається в контексті гуманітарної допомоги. Щоразу, коли ми кудись їдемо, завантажуємо автівки продуктовими пакетами та ліками. Наприклад, у Лисичанськ ми возили генератори та інші потрібні речі.
Вивозимо поранених та літніх людей
Склад нашої команди постійно змінюється. Усе залежить від того, де ми працюємо та скільки людей потрібно вивезти. Крім того, до нас приєднуються інші волонтерські рухи. Ми багато працюємо з американцями, серед яких є парамедики. З їхньою допомогою нам вдалося вивезти з Лисичанська людей із важкими хронічними хворобами та пораненнями, а також старих і маломобільних людей. Бували дні, коли ми були однією з небагатьох команд, котрі їздили до Лисичанська.
Наразі в нашій команді є пʼять людей, які займаються організацією евакуації. Але до кожної місії залучені від 12 до 15 волонтерів. Максимум у нас була місія із 17 людей, семи автомобілів, трьох броньованих мікроавтобусів, трьох «швидких» і однієї броньованої вантажівки. Тоді за 10 днів ми вивезли дуже багатьох людей.
Вмовляємо людей виїхати в безпеку
Як правило, ми забираємо людей, які вже десь чекають на евакуацію. У Лисичанську це відбувалося на позиціях ДСНС. Туди охочих врятуватися звозили правоохоронці, які їздили за адресами. Люди, які жили в центрі, приходили самостійно.
Ми досить плідно співпрацювали з поліцією, військовою адміністрацією, місцевими волонтерами, лікарнями. Були інтегровані в усю цю структуру і тому комунікували щодня. Правоохоронці казали, скільки приблизно людей чекатимуть на точці. А ще ми намагалися направляти в міста своїх партнерів, які могли відвезти людей із точки А в точку Б.
Крім того, ми самостійно їздимо за адресами. Не так багато команд цим займаються. На місцях ми вмовляємо людей виїжджати. Частково отримуємо ці адреси від їхніх родичів, хоча вони не знають, чи погодяться ті їхати.
Ще розвозимо людям гуманітарку, налагоджуємо контакт і потім намагаємося вмовити їх виїхати. На жаль, більшість відмовляються, але це теж має результат. Приємно, коли ти евакуюєш людей, яких умовив, і розумієш, що інакше вони б не виїхали.
Також трапляються випадки, коли в населених пунктах різко посилюються обстріли. Це змушує людей зірватися і виїхати, тим паче, якщо прилетіло в будівлю, де вони сиділи в підвалі. Інколи нас викликають, коли ми вже виїхали з людьми. Тоді ми повертаємося і забираємо, кого потрібно.
Люди бояться їхати та вірять у «швидку перемогу»
Ті, хто відмовляються їхати, називають різні причини. Основна – бояться, що їм ніде буде жити, бо в них немає грошей. Вони не можуть собі уявити, як у такому стані можливо почати нове життя. Крім того, люди бояться обстрілів під час дороги. А ще думають, що те, що відбувається в їхньому місті, відбувається всюди. Тобто вони не бачать перспективи переїжджати, бо вважають, що, наприклад, у Дніпрі все так само.
Інші переконані, що війна незабаром закінчиться, а отже, можна пересидіти, як у 2014 році. Просто впадають у такий трохи аморфний стан. Це страшна психологічна травма – 3-4 місяці сидіти під обстрілами.
Ще одна причина – у людей все забрали. Для них єдиний прояв свободи й вільного вибору – це вирішити залишитися в страшних умовах. Вони навіть готові померти, тільки б не піддаватися форс-мажорним обставинам, які змушують їх покинути свій дім.
Є ще маленька частина людей, які мають проросійські погляди або думають, що їх обстрілюють українці. Тому вони не готові виїжджати. Але таких громадян реально невеликий відсоток.
Будуємо шелтери та роздаємо бюлетені
Паралельно ми працюємо на інформаційному фронті. Нещодавно виготовляли для Слов’янської військової адміністрації флаєри із закликом евакуйовуватися. Таку кампанію, на жаль, ніхто не проводив і на Луганщині. Тому зараз ми намагаємося цим займатися. Дійсно, є люди, які просто не розуміють, що таке евакуація і як вона відбувається. Вони відчувають себе приреченими.
Також плануємо відкрити шелтер в Олександрії. Він буде довгострокового призначення для 80-100 людей. Паралельно шукаємо місця під інші довгострокові шелтери. Там переселенці зможуть жити, скільки їм потрібно.
Вчимо такмеду та проводимо табір для дітей
Окремим напрямом роботи «БАЗА UA» є тренінги з такмеду. Ми проводили їх, зокрема, у фронтовій зоні для волонтерів, поліції, військових. Роздавали аптечки партнерської організації «Соломʼянські котики». Хочемо інтенсивно розвивати цей напрям, адаптувати його під підлітків. Розробляємо ідею аптечки з базовими речами для дітей, яку б вони носили з собою.
Читайте також: Такмед, аптечки та гуманітарне розмінування. Як «Соломʼянські котики» з Києва рятують життя українських бійців
А ще проводимо мистецький дитячий табір. Занурюємо дітей-переселенців у тиждень мистецтва, намагаємося разом із ними відрефлексувати події, їхній досвід, відкрити їм можливості взаємодії зі світом через мистецтво.
Відновимо закинуті селища та фабрики
Попереду на нас чекає великий проєкт із відродження селищ. Є сотні сіл, які зникли з мапи ще в 90-х роках. Хочемо відбудовувати їх для переселенців, залучивши до найбільш ініціативних із них. Будемо створювати енергетично ефективні житлові фонди з сонячними панелями та вітряками.
Зрозуміло, що потрібно створити умови, аби ці люди економічно могли там існувати. У цьому може допомогти відновлення аграрних кооперативів, закинутих фабрик тощо. Маємо декілька ідей із сучасними рішеннями.
Плануємо відкрити інфраструктуру для комерційного ресайклінгу сміття. У нас є багато ідей у контексті економічних моделей, для цього проєкту співпрацюємо з великою коаліцією інститутів і партнерів з Німеччини. Також працюємо з організацією «Восток SOS».
Читайте також: «У відпустку підемо вже після перемоги». Як команда «Восток SOS» щодня рятує життя тисяч українців
Насправді всі – і ті, хто створив «БАЗА UA» й ті, хто згодом долучився – відчувають, що прагнули цього й раніше. Ми намагаємося приділяти максимальну кількість часу й енергії для речей, які виходять за межі нашого локального життя і звичних потреб. Ми будемо займатися волонтерством, допоки це буде можливо та потрібно. І, звісно, продовжимо нашу роботу після перемоги України.
Суспільство
