«Реставрація або як хатинка прабабусі ожила знову»: історія жінки, яка відновлює село і береже культурну спадщину

Олена Присяжнюк народилася і виросла у селі. Найтепліші дитячі спогади Олени пов’язані з прабабусею, її борщем і піччю у хаті-мазанці. Понад десять років жінка присвятила себе сімейному бізнесу, допоки не взялася відновлювати хатину прабабусі в рідному селі.

Реставрація захопила Олену і вона придбала ще кілька хатин, щоби продовжити займатися відновленням та збереженням української спадщини. Водночас жінка започаткувала тематичний блог про власний досвід реставрації і популяризацію українського села.

Про ідею відновити хату прабабусі, любов до рідного села, мрію про власний хутір і розвиток екотуризму Олена Присяжнюк розповіла для ШоТам.

Олена Присяжнюк

Реставраторка хатинок-мазанок

Прабабуся залишила після себе хатину, піч і теплі спогади

Ніколи не думала, що розумітимуся на тому, де просів фундамент старої хати і як це виправити. В дитинстві я мріяла стати лікарем, потім думала працювати у судовій системі, а в реальності отримала освіту менеджера зовнішньої економічної діяльності і управління персоналом.

Згодом вийшла заміж і працювала в сімейному бізнесі свого чоловіка – керувала готелем та рестораном, а ще відкрила власний секонд-хенд. Цим я займалася протягом 10-ти років, доки не усвідомила, що моїй душі кортить геть іншого, але я ще не знала чого.

Я часто згадувала про своє дитинство, левову частку якого я проводила з бабусею і прабабусею. Усі мої найтепліші дитячі спогади пов’язані саме з прабабусею – який надзвичайний борщ вона готувала і як я спала на печі в її хаті. Думаю, ці спогади і наштовхнули мене на те, що я можу спробувати реставрувати старі хатини, щоби відроджувати те, що встиг поглинути час.

Шукала не хатину, а спогади дитинства

Першою відреставрувати оселю своєї прабабусі я не здогадалася і вирішила придбати іншу хатинку в рідному селі Жабокричі, що на Вінниччині. На огляд однієї з хат, зі мною пішла моя бабуся, яка довго відмовляла мене від покупки і переконувала взятися за дім, який дістався мені у спадок.

Коли я все ж подивилася хату, яку продавали, то не відчула того, що ж мене так тягнуло до реставрації. І врешті я зрозуміла, що шукаю не хату, а спогади з дитинства, які заховались в будинку прабабусі. Я прагнула відновити те тепло, яке зігрівало у дитинстві і той самий борщ на прабабусеній печі.

За реставрацію я взялася у 2020му році. На щастя, я встигла закінчити до того, як померла сестра прабабусі, адже вона так хотіла побачити відновлену хату. А вдалося тому, що в самій хатині час завмер на п’ятнадцять років,  залишились всі меблі, штори, карнизи, скриня, тому мені не треба було нічого купляти і витрачати на це дорогоцінний час.

Реставрація – це довгий і не простий процес

Згодом я почала вести блог у соцмережі і розповідати про реставрацію. Спершу думала, що ніхто не розділить зі мною це захоплення. Втім з’ясувалося, що це доволі цікава тема для багатьох і після того, як я показала маленький шматочок роботи, мені почали писати люди і розпитувати про процес.

Відтоді я веду тематичний блог про реставрацію хатинок в селі та намагаюся популяризувати цю справу. На відновлення прабабусиної хати пішов рік. Реставрацію я почала з підмурування будинку, адже він сильно просідав, там не було сильного фундаменту. Далі – довелося змащувати всі тріщини сумішшю піску, глини та кізяка, а після цього – натирати стіни спеціальним річковим піском з глиною.

Важливий момент, цей особливий пісок нині знайти складно, але бабусі були далекоглядні і запаслися ним наперед. Наступний процес – побілка хатини всередині та знадвору. Не вапном, а білою глиною, якій я додала трохи синього відтінку. Одразу скажу, що найважче відновлювати ті місця, які просідають в хатині. В одній з них весь куток кімнати просів, тому його довелося вибивати і наново майструвати.

Скільки коштує реставрація я не знаю. Точніше, не можу порахувати і на це є приємна причина: чимало матеріалів ми мали заготовленими чи отримали в спадок. Але якщо взяти середню вартість усіх матеріалів і послуги майстрів, які роблять підмурок та присьби, то відновлення однієї хати обійдеться до двох тисяч доларів. Це без облаштування подвір’я.

П’ять хатинок і екотуризм

Остаточно я зрозуміла, що обрала правильний шлях тоді, коли мені у соцмережах почали писати охочі приїхати і пожити у відреставрованій хатині бодай кілька днів. В наш час хата-мазанка – це екзотика. Втім розділити хатину прабабусі з іншими людьми я не була готова, тому з’явилася ідея відреставрувати ще одну хатинку, там приймати гостей і розвивати екотуризм.

Ідея так сподобалася, що на сьогодні у мене вже є п’ять хатинок в рідному селі – дві повністю відреставровані та ще одна на фінішній прямій. Остання стала для мене сюрпризом – її неочікувано подарував мій чоловік. Вона стоїть на краю села біля соснового лісу. 

Ми живемо в час усвідомлення того, ким ми є

Цією справою я захопила чоловіка, батьків і бабусю з дідусем. Всі вони розуміють, як це важливо і підтримують мене. До речі, дідусь – зірка мого блогу. Він з бабусею живе неподалік і часто приходить подивитися, що я роблю і, звісно, допомогти.

Ті, хто слідкують за мною та реставрацією у соцмережах, також підтримують мене і те, чим я займаюся. Мені часто пишуть українці, які вже довго живуть закордоном, але сумують за домом. Вони надсилають фото своїх старих хатин та діляться власними спогадами про своє минуле. Зараз ми живемо в час усвідомлення того, ким ми є і в такі важкі моменти людей завжди тягне додому.

Зараз односельчани розуміють, навіщо я це роблю

Коли почалася робота над першою хатиною, то в селі не одразу зрозуміли, що я роблю і навіщо. Та всі питання швидко зникли, коли з’явився результат моєї праці. Ба більше, в нашому селі навіть покращилась ситуація з продажем хатин. Здебільшого пустих.

Старовинні речі збереглись лише в хатині моєї прабабусі. Для решти мені придбати старожитності. Мені було морально важко, коли я запитувала про старі шафи чи столи, а мені відповідали, що порубали їх на дрова. Коли я все ж знаходила якісь цікаві речі та меблі, то купувала їх у власників. Зараз багато односельчан самі приносять старі глечики, тарілки чи щось інше, що знайшли в себе вдома.

В одній з хатинок вже відбувся успішний тест-драйв. Я організовувала захід для жінок, запросила психологиню і вона жила у реставрованому будиночку. Поки інших гостей не запрошую, адже хочу зробити санвузол хоча б в одній хаті. Дехто готовий пожити кілька днів без зручностей в будинку, але для багатьох – це дискомфорт.  

Ділюся українським спадком з охочими його зберегти

Нещодавно я запустила в Instagram власний магазин «На споді скрині», де продаватиму старовинні речі. Зараз на сторінці вже є чимало рушників. Всі речі я купую в знайомих чи в інтернеті за оголошеннями, приводжу їх до ладу, а потім продаю. З рушниками варто вести себе обережно, адже є люди, які не хочуть купити для себе український спадок, а перекроїти його на якийсь інший одяг. Фактично знищити. 

Тому перед тим, як надіслати потенційному покупцю його замовлення, я проводжу з ним співбесіду, аби дізнатись про наміри та пояснити, як зберігати ці речі. Якщо люди діляться, що хочуть зберегти ці речі для себе та своїх дітей, передати в спадок, то я радо їх надсилаю. Хотіла б ще додати до асортименту старовинні прикраси та інші автентичні речі, які можна використовувати – одягати чи доповнити ними інтер’єр. А от вишиті сорочки не продавала б ніколи – не змогла б.

В блозі руйную стереотипи про життя в селі

Раніше я не була впевнена, для чого веду свій блог, але чітко усвідомлювала для чого реставрую хати. Тепер я знаю, що мотивую людей відновлювати старі будинки та повертатись в село. Я зовсім не відмовляю людей залишати міста, але хочу переконати, що не варто забувати наші коріння та більше цінувати село і людей в ньому.

Хатини в селі екологічні, в стінах нема пластикових блоків, лише глина, земля, пісок та солома. Читачі часто мені пишуть, що я надихнула їх придбати хатинку в селі – це не може не тішити.

Я хочу знайомити з нашою культурою не по книжках, а щоб її можна було відчути. В дитинстві в багатьох були думки про те, що село – це те, чого варто соромитись і уникати. Коли мені було десь вісім років, я мріяла потрапити на шоу «Караоке на Майдані» до Києва. Знаєте, через що я переймалася? Про те, що мені доведеться відповісти, де я живу. Мені не говорили про те, що село годує місто і що одне без іншого не могло б існувати.

Тоді здавалося, що село – це щось нижче за статусом. В своєму блозі зараз я хочу переконати, що це не так. Я мрію про власний хутір, показувати всьому світові, яка красива та самобутня наша країна з багатою культурною спадщиною. Але найбільше зараз я волію про Перемогу, бо всі інші мрії не мають значення, коли в країні війна.