Суспільство
ПТСР буває лише у військових? Не завжди. Це може статися з кожним. Пояснюємо, як «впізнати» стресовий розлад
Зустрітися із ПТСР можуть усі – і військові, і цивільні. За даними МОЗ, посттравматичний стресовий розлад мають близько 8% чоловіків та 20% жінок в Україні. Це люди, які постраждали напряму або стали свідками травматичних подій. Ветерани, учасники бойових дій, переселенці, колишні полонені та українці, які жили під окупацією, – стресовий розлад не обирає, до кого приходити.
Психолог Артем Доронін працює з військовими та цивільними з перших тижнів повномасштабного вторгнення. За його словами, діагностувати перші симптоми може кожен, але єдине правильне рішення – звернутися до спеціалістів. У новому тексті ШоТам розповідаємо, як помітити стресовий розлад та що робити, якщо ви чи близька людина зіткнулися із ПТСР.
Артем Доронін
психолог, працює у у Київському міському кризовому центрі «Соціотерапія»
Третина звернень до нашого центру – люди з ПТСР
Я працюю у Київському міському кризовому центрі «Соціотерапія». Центр функціонує вже дев’ять місяців. Власне, саме з тієї миті, коли українцям знадобилася психологічна підтримка. Ми працюємо з тими, хто постраждав від війни і потребує реабілітації. Це українці від 18 до 65 років, які приходять, щоб отримати лікування.
Третина людей, які звертаються до нас, мають посттравматичний стресовий розлад. Інколи симптоми настільки наявні, що їх можна помітити ще до проведення первинного інтерв’ю зі спеціалістом чи діагностики. І йдеться не лише про військовослужбовців, а й про цивільних.
До нас приїжджають ті, хто побував в російській окупації, наприклад, люди з Херсонщини чи Маріуполя. Також звертаються вимушені переселенці з Луганської та Донецької областей. Люди приходять із запитом про допомогу – і ми надаємо її.
Кожен випадок індивідуальний, і це не завжди ПТСР
ПТСР умовно можна розділити на нещодавно здобутий, тобто свіжий (від чотирьох місяців і до чотирьох років), і вже давній розлад (від чотирьох років). У другому варіанті це буде кПТСР – комплексний посттравматичний стресовий розлад.
Якщо говорити про українців, які живуть у повномасштабній війні з ворогом вже рік, то це свіжий ПТСР, з яким можна працювати і якого реально позбутися. За статистикою, на це потрібно орієнтовно пів року амбулаторного лікування чи реабілітації у стаціонарі. Це означає, що людина потрапляє у терапію, відвідує її у необхідні дні і за цей період пропрацьовує травму. Можливий і інший варіант, коли людина стала свідком насилля чи війни, але її психіка ладна впоратися самостійно.
Під час виникнення гострої стресової реакції (ГСР), яка може бути передумовою ПТСР, важливо не приймати алкоголь і ліки. Просто дати організму відпочити від пережитого. Та все ж, якщо симптомів не вдається позбутися, варто йти до фахівців. Кожен випадок індивідуальний, і якщо комусь вистачить психологічної підтримки та шести місяців, то іншим потрібно буде лікуватися медикаментозно і, можливо, довше.
Симптоми ПТСР можна помітити самостійно
Посттравматичний стресовий розлад з’являється, коли психіка не витримує навантаження від травматичної події. Наше ментальне здоров’я має певний ресурс, і коли його бракує, починаються певні проблеми. Наприклад, ПТСР мають 70% військових, які 24/7 перебувають у зоні ризику і в яких гостро стоїть питання виживання. Адже увесь цей час їхній організм перебуває у мобілізованому стані. Вони постійно борються за власне життя і переживають стрес, день за днем.
У певний момент психіка може дати збій. У цивільних, які перебувають у зоні бойових дій, схожа ситуація. Вони – свідки війни, тож також можуть мати стресовий розлад. Як і ті, хто побачив насилля, ракету над головою у далекому від фронту місті чи наслідки прильоту. Але варто зазначити, що далеко не всі свідки травматичної події можуть зіткнутися із ПТСР. У багатьох людей є певні психічні ресурси, які допомагають із саморегуляцією.
Зрозуміти, що страждаєш на ПТСР, можна самостійно. У цього розладу є певні симптоми, і якщо звернути увагу та прислухатися до себе, то діагностувати проблему доволі просто. Такими симптомами можуть бути: розлади сну, жахи, тремор рук, сухість у роті, нервове тремтіння, озноб, відчуття постійної небезпеки, зловживання алкоголем, сигаретами чи наркотиками, гіперзбудженість і, звісно, уникнення згадок про травму чи проблему, витіснення її з життя.
Звертайте особливу увагу, якщо з’являється відчуття, що «зі мною щось не так», або коли рідні, близькі чи друзі говорять: «Ти змінився(-лася)», «Ти був(-ла) не таким(-ою)». Ці слова також можуть свідчити про проблему, з якою слід прийти до психолога.
Перший крок – звернення на гарячу лінію
Насамперед я раджу зателефонувати на гарячу лінію психологічної допомоги. Нині в Україні їх існує чимало. З іншого боку слухавки сидить людина, яка хоче вислухати того, хто телефонує. І не просто вислухати, а дати слушні поради, підказати, що робити далі.
Якщо проблема дійсно є, то оператор зможе провести первинне опитування та визначити, з чим має справу. А отже, зможе й порекомендувати, куди звернутися далі.
Читайте також: Безкоштовна психологічна допомога для українців: 10 перевірених сервісів та платформ
Після цього можна шукати спеціаліста, який підійде конкретно вам, і починати працювати над тим, що непокоїть пацієнта. При чому працювати можна як амбулаторно, так і стаціонарно. Наприклад, у центрі «Соціотерапія» ми запрошуємо людей на стаціонарне лікування, яке триває до 30 днів. За цей час ми намагаємося підняти людину «на ноги» і допомогти їй побачити альтернативні рішення.
Терапія – це не соромно, забудьте цей міф
Варто розуміти і пам’ятати про те, що робота з психологом, психіатром чи психотерапевтом не дорівнює поняттю «психічно хворої людини». Серед багатьох людей досі розповсюджений цей стереотип. Ніби візит до психолога чи психотерапевта – це одразу ярлик на все життя чи направлення до психлікарні. Хоча насправді це далеко не так.
Візит до психолога можна прирівняти до прийому сімейного лікаря. Адже якщо ходити до сімейного лікаря вважається нормальним, то чому так само не можна піклуватися про своє психічне здоров’я?
Я намагаюся це нести в маси, але одного мене недостатньо, аби зламати цей бетонний стереотип про роботу з психологом. Багато хто вважає, що «Я сам собі психолог», або ж «Пропрацювання травми не на часі». Але це не так. Багатьом, хто зіткнувся з травматичною подією, потрібна кваліфікована допомога зі сторони. До речі, у наш центр деякі люди приходять через прохання рідних, або ж вони самі приводять близьких, адже розуміють, що їм потрібна підтримка.
Друзі не зможуть замінити справжнього фахівця
«Людині потрібно виговоритися, і для цього достатньо посиденьок з друзями чи подругами». З одного боку, все правильно: виговоритися дійсно потрібно. Варто вивільнити власні емоції. Але розмова з другом чи подругою для цього не підходять.
Наші друзі та знайомі, які не є фахівцями-психологами, не можуть залишитися під час розмови об’єктивними і, що найголовніше, – нейтральними. Вони завжди даватимуть поради та висловлюватимуть думки з приводу тієї чи іншої ситуації, і цим самим можуть навіть нашкодити людині. Особливо зі словами: «Зберися, візьми себе в руки, мені б твої проблеми» тощо.
Люди, які працюють психологами, навчаються роками, аби стати професійними «слухачами» і фахово опрацьовувати травматичні події. Вони не будуть порівнювати свої проблеми з проблемами пацієнта і не радитимуть того, що може привести людину до геть негативних наслідків.
Фахівці завжди будуть обережними і турботливими. Вони постійно зберігатимуть нейтральність та об’єктивність щодо людини, яка прийшла по допомогу. І зроблять все, аби ця людина змогла відчути полегшення.
Послуги психолога – це не завжди дорого
Вартість послуг психолога чи психотерапевта може бути геть різною. Починаючи від психологів-волонтерів, які працюють безкоштовно, і до сотень євро за один прийом у висококваліфікованих професіоналів. «Цінник» терапії складається з декількох факторів, що визначаються індивідуально при роботі зі спеціалістом.
Можна знайти того, хто погодиться працювати навіть за філіжанку кави, аби допомогти. Або ж шукати фахівців, які за свою кваліфікацію, здобуту роками, проситимуть відповідну ціну.
В Україні середній чек коливається від 700 до 1000 гривень за один візит. Але, повторюся, ці ціни доволі орієнтовні, і завжди знайдеться спеціаліст, який зможе надати кваліфіковану допомогу згідно фінансових можливостей клієнта.
«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.
Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами».
Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.
Про «Дім метеликів»
«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. Усі його послуги безкоштовні й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате.
ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.
Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате
Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.
На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього.
«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.
Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони.
Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти.
«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями.
Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:
«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».
Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором
Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає.
Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.
Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.
Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.
«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.
Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку.
«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.
Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати.
«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».
Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток
У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців.
Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.
Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття.
Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія.
Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила.
Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі.
Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.
Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.
Як чоловік отримав поранення
Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.
«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.
Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону
Лікування та реабілітація
До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.
«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.
Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.
«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.
У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.
Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю
На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.
Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.
Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.
«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.
У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.
Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).
Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).
Фото обкладинки: сайт КОВА
