Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Ми розповідаємо про те, як вони почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.
У 16 років Євгенія Червінська втекла зі свого села в столицю на пошуки можливостей. А у 23 купила стару хату на рідній Черкащині, бо зрозуміла, що в Києві їй… тісно.
Поки більшість її однокласників шукали можливості залишитися в місті, Женя безкінечно гортала оголошення на ОLX Послуги: «викопати криницю», «поміняти вікна», «відреставрувати скриню»… Аби перетворити свою занедбану мазанку на комфортне житло.
Дівчина не боїться ні тяжкої роботи біля хати, ні безробіття, яким зазвичай лякають тих, хто їде жити в село. Поки що єдине, що дійсно налякало Женю — це знайдена на горищі труна.
Що такого є в селі, чого вона не знайшла в столиці, Євгенія розповіла ШоТам.
Я народилась і виросла в невеличкому селі Шестеринці — там усього людей 200. З дитинства в мене було таке сприйняття села, що звідси треба тікати за першої нагоди, бо немає тут нічого хорошого. Всі навкруги так і казали: «Нащо тобі це село? Треба їхати в місто!».
І в 16 років я вирушила до Києва та вступила до торговельно-економічного університету на бухгалтерку. Я не обирала собі цю професію — у нас у родині взагалі три покоління педагогів: мій прадідусь, потім бабуся — його донька, і потім моя мама. А мені мама сказала: «Давай краще на бухгалтерку». Мені було однаково, на кого вчитись, головне — в Києві.
Коли наситила всі «хотілки», в місті стало тісно
У столиці було багато нового й цікавого для мене. Це щось було таке «вау», розумієте: дорослі люди ходять після роботи на різні заняття просто для себе, для душі! Це був шок для дівчинки з села. І я теж записалася на латиноамериканські танці.
Я перепробувала все, чого мені бракувало в селі: йогу, різні жіночі кола, майстер-класи акторської майстерності, усілякі інтерактиви — була скрізь.
За 5 років узяла від Києва все, що хотіла. Аби залишитися там жити, мені не вистачило свободи — тісно й замало місця. Коли живеш у квартирі в багатоповерхівці, ти не можеш взяти чашку кави й вийти до себе у двір в халаті чи займатися йогою просто в піжамі. Від цього я себе відчувала скутою.
Спочатку знайшла дистанційну роботу
Я пробувала працювати за фахом: аудиторкою, потім фінансисткою — не моє. Мені хотілося частіше їздити до батьків у село, лишатися там на кілька днів, а з офісною роботою це було неможливо. Мене дуже сильно втомлює, коли треба добратися до роботи, потім повернутися з роботи, а якщо ще й хочеш піти на якісь заняття для себе — сама лише дорога займає купу часу та сил.
І я вирішила, що хочу працювати лише дистанційно. Мабуть, тижні два досліджувала цю тему — просто днями та ночами сиділа й моніторила сайти з оголошеннями про роботу.
Свою першу роботу я просто-таки взяла штурмом. Це була вакансія менеджерки з продажів — роботодавець був у Саудівській Аравії, а продавати треба було всілякі прикольні товари для краси та здоров’я. Зарплата, зайнятість — все ідеально мені підходило. Я одразу написала роботодавцю, а він не відповідав. Я три дні підряд писала: «Хочу у вас працювати!». І таки дотисла — роботодавець відповів і взяв мене на роботу.
Я тоді одразу гайнула з ноутбуком до батьків: це було так круто — працювати звідти, де тобі добре! Зрозуміла, що хочу, аби так було щодня, — сидіти в себе на ґанку чи в садку з ноутом. І в піжамі.
Так, можна було би просто повернутися жити до батьків, але я захотіла свій власний будиночок, де все буде так, як я хочу. Поговорила з хлопцем, він мене підтримав, і ми вирішили спробувати пожити в селі — для початку просто винайняти якусь хату, аби відчути, чи нам сподобається.
Першу хату в селі орендували
Будинок знайшли на OLX — я взагалі не уявляю, як ще можна шукати хату в селі! Ну, ще буває в якихось групах на фейсбуці є оголошення, але там не пишуть ціну, і це дуже незручно. Житло ми знайшли в селі Хлипнівка Черкаської області — воно сусідує з селом мого дитинства. Влітку 2023 року переїхали в орендовану хату.
Буквально за пару місяців ми зрозуміли, що це наше, це воно, і задумали купити власну хату, щоб уже все там можна було під себе робити.
Ми обоє працюємо онлайн, але назбирати отак одразу суму на покупку непросто. Адже такий будинок, де можна було б одразу жити — це щонайменше 10 тисяч доларів, а на розтермінування мало хто погоджується. І тут ми почули, що в цьому ж селі, в Хлипнівці, продають стару хату.
Ми зв’язалися з власниками, і нам пощастило — вони погодились продати цю хату з оплатою частинами. Ми порахували, що за цими умовами виходить така ж сума на місяць, як ми платимо за оренду. Тож у червні 2024 року ми підписали договір про купівлю на виплат нашої першої власної хати.
Робимо ремонт з видом на сосновий ліс
Одразу в’їхати й жити не вийшло — хата стояла пусткою багато років, усе було заросле, занедбане. Треба було переробляти опалення, бити нову криницю, міняти електропроводку.
Аби швидше виплатити й зробити ремонт у власній хаті, ми відмовилися від оренди й перебралися поки до моїх батьків. «До себе» ходимо щодня — це недалеко.
Коли немає якихось планових робіт по ремонту, нас усе одно тягне туди: щось загребти, підмести чи просто посидіти в тиші з видом на ліс.
Перше, чим це місце нас підкорило — поруч майже нікого нема, лише одна сусідка. І вид на сосновий ліс. Від дороги далеко, машини проїжджають рідко. До річки пішки можна прогулятися.
Тут багато людей з міста купують собі хати під дачі — вони відпочивають і просто собі прогулюються. Це вже інше село, знаєте? У селі мого дитинства такого не побачиш — всі завжди при ділі.
Малюнок 1934 року й труна на горищі
Щойно вперше приїхали сюди, ми почали вирубувати всі хащі, якими хата обросла, і я все знімала на телефон. Мені подобалося потім самій переглядати, як було і як стало. Почала ці відео викладати в своєму інстаграмі — навіть не очікувала, що буде якась цікавість для когось, крім друзів. Ну що тут такого цікавого — село! А виявляється, для багатьох це щось таке екзотичне. Багато людей пишуть мені, що відео нагадують їм про їхнє дитинство в селі, що подібна хата була в їхньої бабусі чи батьків.
Цеглу з горища спускали через дірку в стелі. Відео зі сторінки Євгенії Червінської в інстаграмі
Також ми в процесі ремонту періодично віднаходимо якісь цікаві штуки з минулого — це теж людям цікаво.
Скільки років цій хаті, я точно не знаю. Але тут є старовинна скриня, і на ній малюнок 1934 року. Хочу реставрувати скриню — хай собі стоїть.
А от піч нам довелося викинути, бо вона займала дуже багато простору, і топити нею ми точно не будемо. Сусіди нам розповідали, що раніше на всі весілля короваї та ковбаси пекли саме в цій печі.
Коли ми вперше піднялися на горище, то побачили там сіно і …труну.
Для нас це був шок — ну, для мене ще більш-менш, а от для мого хлопця такі речі неприємні. Я коли показала цю знахідку в соцмережах, багато людей писали нам, мовляв, виставте її на ОLХ. Але ми вирішили з таким не жартувати, тому просто розпиляли її та винесли на спалення.
Від своїх підписників я дізналася, що це раніше була поширена практика, коли люди за життя готували собі труну та навіть хрест. Нібито й зараз десь ще так роблять літні люди.
«А як же ви будете ділити хату?»
Багатьох чомусь тригерить, що ми неодружені, а разом купили будинок. Мені в блозі часто пишуть: «А як же ви будете ділити хату, якщо розійдетесь?». Я їм відповідаю: «Та почекайте, ми ще там навіть ремонт не зробили».
Плюс оцей період ремонтів досить складний завжди, тож мені здається, що ми його пройдемо й тоді вже будемо думати про весілля. Та й не хочеться одружитись і жити в батьків — хочеться, щоб після весілля ми вже пішли у своє власне житло. Такий у мене «бзик». На щастя, мій хлопець мене підтримує у цьому.
Ми все продумуємо разом: де буде спальня, де робоча зона — зробили одразу кілька розеток, бо ж ми обоє працюємо онлайн. Дуже подобається, як поступово тут стає «по-нашому». Єдине мене засмучує, що якщо в майбутньому з’явиться дитина, то місця буде малувато, тож для дитячої найімовірніше треба буде добудовувати окрему кімнату.
«А де ж ви там будете працювати?»
Найчастіша критика щодо переїзду в село, яку ми чуємо: «Там нема роботи, де ви там будете працювати?».
Оскільки ми працюємо віддалено (і, до речі, не в ІТ-сфері), то проблем з цим немає. Це такий поширений міф, що якщо в тебе немає ІТ-освіти, то й роботу в інтернеті знайти нереально. Це не так! Є маса вакансій, які не пов’язані з технологіями, а де натомість потрібні просто комунікаційні навички та базові навички користування комп’ютером. І бажання, звісно.
Про це я теж розповідаю у своєму блозі. Раніше навіть допомагала людям шукати вакансії по їхньому запиту, але перестала це робити, бо стало дуже морально складно. У багатьох є уявлення, що якщо робота віддалена, то це значить «працювати пару годин на день і за це мати великі гроші». З таким підходом працевлаштуватися справді непросто.
Що можемо — робимо самі, на інше викликаємо майстрів
Роботи з облаштування будинку ще дуже багато, але наступного літа плануємо вже сюди перебратися повністю. Все, що можемо, стараємось робити самі, щоб зекономити, — наприклад, проводку самі міняли. Але є штуки, які ну ніяк сам не зробиш, як-от поміняти вікна чи викопати нову криницю.
У цьому селі вода дуже смачна, але на нашому подвір’ї лише стара криниця — вона неглибока, і вода в ній зараз непридатна для пиття. Тож ми будемо робити сучасну скважину — майстрів так само шукала через послуги OLX. Це найзручніше — обрала свій район, і видає тобі всі доступні варіанти поблизу та номер телефону. Ми буквально з першими ж майстрами зі списку домовились, записались у чергу, й вони за пару тижнів уже приїдуть до нас.
10 кущів картоплі та великий сад
Ніякого господарства, як-от курей чи кролів, ми не плануємо. Так вийшло, що в нас уже тут незаплановано з’явилися три собаки: перша жила по сусідству, але власники туди рідко навідувались, тож вона до нас прибилась, а ще двох ми підібрали на смітнику, тож тварин вистачає.
Город будемо робити малесенький: 10 кущів картоплі, 10 кущів помідорів і все. А сад, навпаки, хочемо великий-великий — місця в нас достатньо.
Зараз, порівнюючи свій досвід життя в місті й у селі, розумію, що село дає мені більше — більше свободи, більше виборів. Тут ти живеш, як хочеш. У місті постійно маєш бути в русі — в селі ж усе інакше, плавніше. Тут не треба весь час гнатися за якимись досягненнями.
І коли зараз ми їздимо на кілька днів у Київ чи Черкаси до друзів, мені хочеться пошвидше назад, до своєї хатинки.
У McDonald’s наголошують, що нові трубочки не деформуються і не розмокають навіть при тривалому використанні, не мають стороннього смаку, виготовляються з відновлюваних деревних джерел та розкладаються значно швидше, ніж пластикові.
Нагадаємо, що Lotus Fund та Нова пошта провели благодійні забіги у 12 країнах Європи та зібрали понад півмільйона гривень.
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про відбудову громад.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про відбудову громад.
Чому ми його робимо?
Це українці, які після початку повномасштабної війни потрапили під російську окупацію та були звільнені ЗСУ. Місцева влада, мешканці та волонтери діляться досвідом відновлення. Ці рішення жителі все ще окупованих міст та сіл можуть застосувати після звільнення, аби подолати наслідки окупації.
Колектив дитячого садка «Лісова казка» працює у двох класах початкової школи Гончарівського ліцею. Так склалося через те, що будівля єдиного садка на громаду постраждала від російських ракет.
«В одному класі в нас і спальня, і їдальня, і розвивальня. Укриття ділимо зі школою. Але батьки згодні й на такі умови, бо у них немає іншого виходу» , — каже директорка дитсадка Катерина Солнцева.
Та сільраді вдалося знайти фінансування на відбудову садочка. ШоТам розпитав директорку, як проходить його відновлення.
Садок відвідували 135 дітей з усієї громади
До кінця 1980-х років селище Гончарівське було військовим містечком — тут проходили службу танкісти, артилеристи, ракетники, і навіть авіаційні та десантні підрозділи. Тож дитячий садок «Лісова казка» створили як дошкільний заклад для дітей військових, який приймав близько 300 дітей.
«Населення Гончарівського зменшилося. Та й, звичайно, поменшало дітей. Тоді заклад передали на баланс органів місцевої влади», — каже Катерина Солнцева.
Так на початку 2022 року до садку ходило 135 дітей з громади.
У будівлю поцілили одразу дві ракети
Катерина Солнцева працює в «Лісовій казці» з самого відкриття — вже 37 років. Вона завжди дбала про те, щоб садочок був затишним місцем, де б діти почувалися, як удома. Директорка організовувала святкові заходи та турбувалася про побут.
Однак о 4:30 ранку 24 лютого все змінилося — перша ракета влучила недалеко від садка. Адміністрація допомогла з евакуацією частині вихованців і колективу. Садочок був змушений на невизначений час зачинитися, і 47 його працівників вмить залишилися без роботи.
У Гончарівському не було російських військ, проте вони окупували частину громади. Уже за кілька тижнів під обстрілом опинилась і «Лісова казка»:
«Одна ракета поцілила в ліве крило, а друга полетіла через дах і приземлилась у фундамент правого крила. Повилітали вікна, скло з дверей, порізало лінолеум на підлозі. Страшно уявити, що могло статися, якби в той час у садочку були люди».
Наслідки двох прильотів у дитсадок на Чернігівщині. Фото: Служба відновлення та розвитку інфраструктури в Чернігівській області
У селищі залишалося зовсім небагато працівників садочка, але ті, хто був поруч, одразу кинулися до будівлі. Вони сфотографували сліди вибухів, уламки, зруйновані кімнати, та надіслали ці світлини директорці.
Ходила по садочку й плакала
На початку квітня ЗСУ звільнили Чернігівщину. Катерина наважилася прийти у садок й подивитися на наслідки прильоту. На той час вікна вже забили дерев’яними щитами, а приміщення привели до ладу, наскільки це було можливо — працівники та місцева влада подбали про стан будівлі, аби туди не полізли мародери.
«У той день я подумала, що треба лише замінити вікна, двері, і можна приймати дітей. Але потім, як пішли дощі й уся вода почала стікати з другого поверху на перший і заливати все навкруги, я зрозуміла, що швидко ми в садок не повернемося, — може, не повернемося взагалі. Бо коштів у місцевої влади на відновлення такого садочка не було — де їх взяти? Ходила по садочку й плакала».
Пошкоджені стіни, частково оголена цегляна кладка й обвалений шар штукатурки після обстрілу садка. Фото: Служба відновлення та розвитку інфраструктури в Чернігівській області
У сільраді шукали будь-якої можливості для відновлення
Натомість селищний голова був налаштований більш рішуче. Він спілкувався з представниками десятків організацій, щоб знайти гроші на відбудову, і влітку 2023 року повідомив Катерині та колективу, що вони потрапили до списку на відновлення за кошти Фонду ліквідації наслідків збройної агресії. Тоді ж почалась підготовка документів і кошторису, а вже в листопаді — відновлювальні роботи.
На той період у садочку за рахунок місцевої влади вже відремонтували дах і встановили вікна та двері. Натомість за кошти, які отримали від благодійників, почали демонтувати внутрішні приміщення, робити там ремонт і утеплювати будівлю.
Зараз займаються територією садка — підрядники вивезли потрісканий асфальт, встановили бордюри та демонтують старі радянські дитячі майданчики.
Відбудова дитсадка важлива, адже це єдиний заклад дошкільної освіти на селище з майже 4 тисячами населення. Фото: ШоТам
Найближчим часом тут облаштують системи водопостачання, каналізації, опалення та вентиляції, а згодом будуватимуть укриття.
Роботи планують завершити на початку 2025 року. Фото: ШоТам
Катерина сподівається, що на початку наступного року тут уже зможуть набирати нові групи:
«Я бачу по селу, що дітки є. Мами цікавляться, коли відкриють садочок. Діти народжуються, життя триває. А працівники, які виїхали до інших країн, телефонують і питають: “Коли вже відкриється садочок?” — хочуть повернутися додому, на роботу, в рідні стіни».
Поки триває відбудова, колектив продовжує працювати в ліцеї в обмежених умовах і з мінімумом простору. Але вихователі роблять усе можливе, щоб дітям було комфортно й затишно, як колись.
У селищі Димер Вишгородського району на Київщині відкрили сучасний Центр надання адміністративних послуг (ЦНАП), де понад 19 тисяч мешканців громади зможуть отримувати адміністративні послуги в одному місці — без черг і зайвого бігання по кабінетах.
Як зазначив голова КОВА Руслан Кравченко, після звільнення Димерської громади, що пережила окупацію, всі послуги надавалися у Центрі, розміщеному в селищній раді.
Про ЦНАП
Новий ЦНАП пропонує майже 250 видів послуг: реєстрацію місця проживання, актів цивільного стану, реєстрацію нерухомості чи бізнесу. Згодом тут можна буде оформити паспорти, обміняти водійське посвідчення та зареєструвати транспорт.
Центр обладнаний для безперешкодного доступу осіб з інвалідністю та маломобільних груп населення. Є можливість обслуговування осіб із порушенням слуху.
За словами Кравченка, на Київщині працює 69 ЦНАПів, 3 територіальні підрозділи та понад 160 віддалених робочих місць, що забезпечують мешканцям регіону широкий доступ до якісних адмінпослуг.
Нагадаємо, що Lotus Fund та Нова пошта провели благодійні забіги у 12 країнах Європи та зібрали понад півмільйона гривень.
Коментарі