Суспільство
«Працюємо над тим, аби пам’ять про землячку не зникла знову». На Сумщині створили власний історико-етнографічний музей
Створення історико-етнографічного музею розпочалося з буденного перейменування центральної вулиці у селі Землянка, що на Сумщині. Замість «Леніна» селяни хотіли назвати вулицю іменем видатного земляка або ж землячки. Так обрали Пелагею Литвинову-Бартош, яка була етнографинею та дослідницею.
Коли розпочався пошук інформації про Пелагею, селяни дізналися, що жінка була неймовірно цікавою особистістю. Вона документувала українські звичаї, створила азбуку для дітей-селян і навіть заснувала власну школу. Про створення музею, повномасштабне вторгнення та плани щодо етнокомплексу для ШоТам розповіла завідувачка Оксана Анісімова.
Оксана Анісімова
завідувачка історико-етнографічного музею Пелагеї Литвинової-Бартош.
Все почалося з перейменування вулиці
Здається, вулиця Леніна раніше була мало не у кожному селі, допоки в країні не розпочалася декомунізація. Тоді разом з односельцями ми почали розмірковувати, як можна було б перейменувати нашу центральну вулицю.
Водночас не хотілося називати вулицю чимось звичним та сталим. Ми прагнули, аби вулиця мала ім’я видатної людини з нашого села, і згадали про дворянку Пелагею Литвинову-Бартош. Про неї говорили старожили нашого села, тому ми вирішили пошукати подробиці про неї в інтернеті.
Чимало чого знайшли: Пелагея Литвинова-Бартош була письменницею, фольклористкою, етнографинею та й взагалі освіченою жінкою і дослідницею. До речі, Пелагея мала 10 дітей від чоловіка, який геть її не кохав, а одружився, щоби «насолити» брату.
У назві вулиці – тільки дівоче прізвище Пелагеї. Фото надала Оксана Анісімова.
Пелагея – дослідниця, яка хотіла створити школу для селян
Деталі про життя нашої землячки ми прочитали у Вікіпедії та в статтях науковців-дослідників, що знайшли у відкритих джерелах. Трохи згодом нам вдалося познайомитися з краєзнавцями, які також поділилися з нами своїми знаннями. Це трапилося після того, як ми таки перейменували центральну вулицю й вирішили взятися за створення історико-етнографічного музею.
У назві вулиці згадане лише дівоче прізвище – Бартош. Через те, що ми дізналися, якою егоїстичною та жорстокою людиною був її чоловік – Петро Литвинов, та якою Пелагея була нещасливою в шлюбі. Тим паче, що батько Пелагеї – Яків Якович Бартош – був порядною та доброю людиною, який ніжно любив свою родину та дбав про селян.
Сама ж Пелагея в останні 15 років свого життя, відколи розлучилася з чоловіком та оселилася в селі, присвятила себе дослідженню етнографії та народних мистецтв, збереженню старовини для нащадків: зразків орнаменту, кахлів, кулінарних рецептів, креслень давніх знарядь праці, традицій, обрядів та легенд.
Ба більше, наприкінці свого життя Пелагея бажала відкрити ткацьку школу для селян та навчити дівчат ткати рушники – це було ще її дівочою мрією.
До речі, щоб добитися шлюбу багатий «великорос» Петро Литвинов пообіцяв побудувати школу, де вона буде вчителькою, але збрехав. Та Пелагеї все ж вдалося створити азбуку для бідних дітей, отримати свідоцтво про право на педагогічну діяльність, навіть відкрити в Києві початкову школу. На жаль, їй забракло коштів і заклад працював недовго.
Оксана Анісімова разом з іншими шукала цікаві речі серед односельців. Фото: ШоТам.
У музеї працює традиційний ткацький верстат
Для музею ми обрали старовинний будинок сільського священника, який має свою багату історію. Будинок стоїть на Історичному пагорбі, як ми його називаємо, навпроти Свято-Покровської православної церкви. Ця будівля в різні часи була і школою, і сільрадою, і тимчасовою церквою. Врешті настав час стати музеєм.
У Землянківському сільському клубі вже була музейна кімната, де ми зберігали старовинні речі, які приносили односельці. Першими експонатами в музеї були речі з цієї кімнати.
Потім ми ходили по селу, розповідали, що створюємо громадський музей. На щастя, в селян знаходилися цікаві речі. Але чимало речей до того моменту вже викинули на смітник або спалили. Люди самі нам в цьому зізнавалися: «А навіщо я буду старі речі берегти? Винесла та попалила».
Одна з унікальних речей, яку нам віддав пан Олександр для музею, – старовинний традиційний ткацький верстат. Наша майстриня по ткацтву пані Галина зібрала його і привела до робочого ладу. Вже пізніше ми почали робити справжні майстер-класи з ткання килимів, і це неймовірно сподобалося людям. Адже це одне зі старовинних українських традиційних ремесел, які ми відроджуємо у нашому селі. А ще є писанкарство. Завдяки архівам, друзям-краєзнавцям, Пелагеї і нашим майстриням, ми маємо унікальні взірці орнаменту наших предків вже відтворені на канві.
Коли робили ремонт, то виникла думка розмалювати орнаментом деякі кімнати. Ми обирали серед візерунків в інтернеті й один сподобався нам найбільше. Вже трохи згодом ми дізналися, що він також пов’язаний з Пелагеєю Литвиновою-Бартош. Знаєте, думаю що все, представлене у музеї, намальоване або вишите, все так чи інакше пов’язане одне з одним.
Унікальна річ у музеї – старовинний традиційний ткацький верстат. Фото: ШоТам.
Одна з найцінніших праць Пелагеї, які ми маємо, це «Весільні обряди та звичаї в селі Землянка Глухівського повіту на Чернігівщині». У ній детально описані всі 25 весільних обрядів, які були 100-150 років тому: від «допиток» до «одводин». Уявіть собі, 25 обрядів! Люди гуляли весілля мало не тиждень, і ми вже їх відтворили у наш час.
Коли жінки пекли коровай, то співали пісню
Це, до речі, одна з мрій для розвитку нашого музею. Відтворювати ті звичаї, які колись створили наші предки. Не давати зникати українській історії, як це відбувалося у період радянщини. Один з прикладів якраз стосується пам’яті про Пелагею: коли прийшли «совєти», згадки про дворян почали масово зникати. Тому ми працюємо над тим, аби пам’ять про нашу землячку не зникла знову.
Зокрема, для цього був заснований гурт автентичного співу «Панянки із Землянки». Разом з «Панянками» ми відтворили обряд «Коровай». Коли жінки пекли коровай, то співали: «Ніхто не вгадає, Ніхто не вгадає, що в нас в короваї. Три фунти мучиці, три ложки водиці та три фунти масла, яєць півтораста …». А всього весільних пісень, записаних Пелагеєю, – 250.
Гурт автентичного співу «Панянки із Землянки» був заснований, аби відтворювати звичаї. Фото надала Оксана Анісімова.
Наше село розташоване за 30 кілометрів від ворожого кордону
Коли почалося повномасштабне вороже вторгнення, то ми були розгубленні і не знали, що варто робити з музеєм. Здавалося б, у музеї немає коштовних речей, але вони безцінні саме для нас. Не хотілося б, щоб росіяни прийшли і знищили все, що ми збирали ці кілька років. Але і місця, де можна було б сховати експонати, у нас не було.
Прилетіти може всюди. Ніколи не знаєш, чи твій будинок стане прірвою, чи музей. Тому всі речі ми так і залишили у музеї, бо у підвал їх забирати не можна – вишиванки та килимки відсиріли б, а решту – пошкодило б.
Втім, можна сказати, що нам пощастило. Навіть попри те, що наше село розташоване у прикордонній зоні, окупанти до нас не зайшли. Вони поспішали на Київ. Недалеко від нас проходить пряма траса Київ-Москва, ми чули як нею їхала техніка, автоматні черги, вибухи.
Від ворогів вберегли, а від своїх – ні
Місяць тому музей пограбували. Я б назвала цих людей вандалами, через те як вони повелися з автентикою – вкрали старовинні вишиті сорочки та унікальний вишитий рушник «Дерево роду», який висів на стіні. Інші речі з манекенів просто розкидали по землі за музеєм. До цього часу й думки не було про встановлення відеокамер чи охорону.
У селі мешкає не більше трьох сотень людей, поруч села також невеликі. Всі одне одного знають, кому ж могли знадобитися вишиті сорочки? Ця справа розслідується, сподіваємося, що цих варварів, інакше я їх назвати не можу, знайдуть. Нині наша громада працює над тим, щоб встановити відеоспостереження та сигналізацію. Ми вже не будемо такими довірливими, адже речі в музеї несуть неймовірну цінність.
Окрім цього, ми сподіваємося, що після перемоги нам вдасться втілити нашу мрію в життя і розширити музей до масштабів етнокомплексу з відтворенням весільних звичаїв, традицій та обрядів. Для цього потрібно чимало вкладень, спонсорів і часу, а в нас цього поки що немає. Та я впевнена, що все попереду. Головне, аби війна закінчилася.
Музей на Сумщині планують розширити до масштабів етнокомплексу. Фото надала Оксана Анісімова.
Наш музей вийде на новий рівень
Коли чогось неймовірно хочеш, то тобі це вдається. Я вважаю, що поруч зі мною зібралися чудові люди, які так само «палають» ідеєю відновлення нашої історії та культури. Знаєте, коли «палаєш», то Бог ніби сам зводить тебе з потрібними людьми у потрібний час. Так сталося і в нас.
Тому я переконана, що зовсім скоро наш музей вийде на новий рівень і ми прийматимемо людей, проводитимемо екскурсії, як і було та планувалося до великої війни.
Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».
Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.
У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.
Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:
- зробити благодійний внесок від 2500 гривень на Монобанку;
- заповнити форму за посиланням;
- обрати бажаний для відвідування показ.
Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.
Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.
Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW
Суспільство
У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:
«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».
ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.
Ярослав Мельничук
пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки
Завдяки онучці про мене знає весь інтернет
Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати.
А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.
Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак
Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ.
Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі.
Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак
Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.
Мої підставки вже бачили Америку й Австралію
Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.
Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак
Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.
У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.
Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.
Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.
Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак
А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра.
Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська
Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот.
Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.
Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак
Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.
Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.
Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.
Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами
Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».
Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак
За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його.
Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.
Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.
Мрію про таку ж старість, як у діда
Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.
Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.
Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня
Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу.
Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені.
В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України.
Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.
Про проєкт
На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.
Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії.
Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»
Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.
Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про російську агресію проти України.
Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова
«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.
Перспективи
Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.
Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.
Фото обкладинки: сайт Signal to Resist
