

Суспільство
Хочу працювати вдома. Гінекологиня з Харкова повернулася з-за кордону, аби лікувати українок
Аліні Цьоміній двічі довелося рятуватися від війни. Ще в 2014 році дівчина покинула рідну Луганщину, а після повномасштабного вторгнення довелося евакуюватися знову – з Харкова.
Опинившись на Закарпатті Аліна не змогла сидіти без роботи, а тому наважилася до виїзд до Угорщини. Там влаштувалася працювати на кухні, але через постійний тиск колег та жахливі умови вирішила повертатися додому. До того ж, дівчина мріяла працювати за фахом і в рідній країні. І їй це вдалося! Аліну запросили до Маневицької лікарні, що на Волині.

Аліна Цьоміна
акушерка-гінекологиня з Харкова
Усе життя мріяла стати лікаркою
Я завжди хотіла бути лікаркою. Допомагати людям, рятувати життя, берегти здоров’я – це те, що мені справді подобається. І моє бажання поступово ставало реальністю. Від загального поняття «лікар» я дійшла до того, що хочу стати акушером-гінекологом.
Я навчалася, брала участь у медичних конференціях і згодом усвідомила, що обрала для себе ту галузь у якій точно хочу розвиватися. Я проходила інтернатуру за своєю спеціальністю й планувала працювати за фахом у Харкові. Але в моє життя знову прийшла росія. Вперше мені довелося їхати геть із Луганська, а тепер прийшлося покинути й Харків.

Ранкові вибухи нагадали мені про Луганщину
Я не була готовою до того, що росія розпочне повномасштабну війну. Не було відчуття, що потрібно збирати речі чи закуповувати додому якусь провізію. Думала, якщо війна й буде, то, напевно, така сама, як у Луганську в 2014-му.
Там я вже бачила війну, але все одно не очікувала такої жорстокості. Здавалося, що йдеться не про справжню битву, а про щось таке, чого ніколи не станеться. Проте 24-го лютого о п’ятій ранку я прокинулася від звуків, які колись давно вже чула в своєму житті.
Я була переконана, що ці вибухи й стрілянина мені ввижаються. Пам’ятаю, як подумала, що це звичайні салюти, адже «стріляти не можуть, ні, це точно салют». Але новини в моєму телефоні запевняли, що я нічого не наплутала. Я зателефонувала мамі, а потім почала збиратися на чергування.

Полиці магазинів були порожніми, а готівка закінчилася
Дорогою до пологового будинку я бачила, як усі довкола знімають готівку, скуповують продукти та набирають воду. Утім я цього не зробила і зовсім скоро про це пожалкувала. Наступного дня, коли я поверталася з чергування, їжі в магазинах вже не було.
Як, власне, і готівки в банкоматах. Я навіть зателефонувала на гарячу лінію та перепитала, чи це не збій. А у відповідь почула, що в банкоматах просто не залишилося грошей.
Читайте також: «Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець
Знаєте. я не та господарка. у якої вдома знайдеться кілька десятків «закруток» і продукти на тиждень. Ніколи не думала, що це може знадобитися, адже навіщо? Якщо можна просто прийти до магазину й придбати все, чого бажатиме душа. Можливо, так воно і є, але не на другий день війни.
Крамниці поруч із будинком вже не працювали, тож мені довелося просто доїдати те, що залишилося ще з роботи. Наступного дня я пішла по магазинах і зрозуміла, що більшість із них зачинені. А в тих, що працювали, вже практично нічого не було. Аби не померти від голоду, мені довелося забирати те, що залишилося на полицях.
Довелося спати в тамбурі евакуаційного поїзда
На щастя, у мене є родичі на Закарпатті, тож було, куди їхати з Харкова. Однак покинути місто на той час було завданням із зірочкою. Я мала викликати таксі, аби дістатися до вокзалу. Ціни були просто скажені, до того ж, водії не приїжджали одразу. Того дня я прочекала три години.
Так минув тиждень. Звичних продуктів практично не було, я спала в коридорі своєї квартири й інколи спускалася до підвалу. Не надто часто, адже там було дуже холодно. Щоразу їздити до лікарні на таксі я не могла, адже за шалені гроші багато не покатаєшся. Тому я вирішила, що час їхати геть.

Вже на вокзалі я дізналася, що мені пощастило доїхати за 500 гривень. Поруч були люди, які витратили на таксі 1500 гривень і навіть більше. Однак на цьому мої проблеми не закінчилися. Евакуаційний потяг виявився «замалим», аби вмістити всіх, хто прагнув виїхати з Харкова. А вокзал, здавалося, не міг вмістити всіх людей разом із валізами.
Я не могла просто сидіти у родичів
Через бійки, сварки, галас та «прильоти» я все ж змогла потрапити у вагон. Тоді ніхто не обирав для себе місця: всі сідали там, де бачили. Так я опинилася біля туалету, трошки пізніше вибралася до тамбуру. Там було трохи більше місця, і я навіть могла лягти.
Але 30 годин такої «мандрівки» мої нирки не витримали. Згодом я дізналася, що вони застуджені. На лікарні часу не було, тому зі Львова я одразу вирушила на Закарпаття. Трохи перепочила, але залишатися там і просто сидіти у родичів не хотілося.
Мені кортіло працювати, заробляти на життя. Та й взагалі робити бодай щось, крім того, аби хвилюватися. Згодом з’явилася пропозиція поїхали до Угорщини. Наче й не дуже далеко, але більш безпечно.

Поїхала працювати за кордон і одразу пожалкувала
Я погодилася, приїхала й знайшла роботу на кухні. І майже одразу про це пошкодувала. Два місяці я провела під постійним тиском тамтешніх кухарів. Мені забороняли без дозволу виходити подихати повітрям і просто використати для обіду весь передбачений на це час. На мене кричали, але останньою краплею стала заборона відвідування вбиральні.
Жахливі умови, постійне відчуття себе чужою й бажання працювати за фахом повернули мене додому. До Харкова. Але надовго затриматися я не змогла. Ані роботи, ані безпеки в місті не було.
Від страху у мене почав сідати голос, боліло серце, а вночі я практично не спала. Навіть попри те, що коханий запевняв, що я можу не працювати, спокійніше мені не ставало. Я шукала будь-яку роботу. Хотіла навіть спробувати себе в ролі флористки, але мене не взяли.
Працюю в лікарні, де всі одне одного поважають
Згодом мені запропонували роботу за фахом – на Волині. І я знову наважилася на переїзд. Тоді на вокзалі мене проводжав наречений, і я почувалася покинутим кошеням. Він військовий, а тому не міг вирушити зі мною. А мені потрібно було їхати подалі від обстрілів.
Так я опинилася у Маневичах, що на Волині. І зовсім не жалкую, адже тут мене прийняли, наче свою. Жодного тиску, крику чи недбалого ставлення. Ні, навпаки, тут усі працюють з повагою одне до одного, а пацієнти люблять своїх лікарів.
Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті
Поки що я мешкаю в хостелі, і багато моїх колег про це знають. Мені часто пропонують якусь допомогу. І це демонструє ставлення місцевих до переселенців. Спочатку було боязко казати, що я родом із Луганщини. Не знала, як люди реагуватимуть на це. Особливо, якщо спочатку я говорила російською.
Відмовилась від російського контенту та перейшла на українську
Однак поступово, десь за місяць, я звикла і до нового міста, і до людей. Навіть почала говорити українською. І якщо раніше я надавала перевагу російським мелодрамам, то зараз викреслюю це зі свого життя. Як і російську мову. Принаймні, намагаюся.
Я знаходжу для себе нові західні серіали, пробую дивитися й наразі мені точно цікаво. Повертатися до російського контенту не хочеться. Якщо раніше я слухала російську музику, то сьогодні мені навіть бридко про це думати.
Звісно, я ще не спілкуюсь українською ідеально. Адже протягом 26 років життя я розмовляла російською, і навчалася – також. Левова частина медичної літератури надрукована мовою окупанта. Тому я даю собі час і «лагідно українізуюсь». І мені приємно, адже відчуваю підтримку людей довкола.

Налаштовуюсь на роботу і намагаюсь завантажити себе
Щодо повернення та планів на майбутнє відповісти однозначно поки не можу. Це занадто складна й важка тема для мене. Коханий на фронті, я – на Волині, і це психологічно виснажує мій стан. Точно можу сказати, що хочу підвищити свою кваліфікацію та продовжити навчання за фахом.
А ще хочу, аби Луганщину повернули до України. Тоді я змогла б нарешті поїхати до мами. Але наразі думати про це ще зарано. Тому налаштовуюсь на роботу й намагаюсь завантажити себе: аби не було часу на зайві думки та нерви.
Суспільство

Український бренд одягу FROLOV 14 лютого відкриє UFW денним рок-концертом. Квитки на покази можна отримати у благодійному розіграші для проєкту «Обличчя героїв».
Про це повідомили в інстаграмі FROLOV.
У сезоні FW25-26 Ukrainian Fashion Week запустила благодійну ініціативу «Обличчя героїв». Цей проєкт спрямований на підтримку, відновлення та реабілітацію поранених з мінно-вибуховими травмами обличчя.
Щоби отримати запрошення на один із показів, необхідно:
- зробити благодійний внесок від 2500 гривень на Монобанку;
- заповнити форму за посиланням;
- обрати бажаний для відвідування показ.
Організатори транслюватимуть подію онлайн, етер можна буде подивитися безплатно.
Нагадаємо, що Ukrainian Fashion Week створює адаптивну моду для ветеранів та людей із травмами.
Також ми писали, що український бренд FROLOV створив костюм для Бейонсе (ФОТО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка UFW
Суспільство

У свої 73 Ярослав Мельничук не любить сидіти на місці: він опанував смартфон, допомагає онучці закривати благодійні збори для війська, співає та читає реп. А ще почав власну справу — виготовляє дерев’яні підставки під телефон. Каже, що робить ці речі з власної потреби, — щоб було зручніше дивитися улюблені відео про риболовлю:
«Це дуже кропітка праця: я завжди кажу, що легше хату збудувати, ніж робити ці підставки. Але саме вони дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу».
ШоТам розповідає історію дідуся, який завдяки онучці став зіркою інтернету та створив власну прибуткову справу на пенсії.

Ярослав Мельничук
пенсіонер, виготовляє дерев’яні підставки
Завдяки онучці про мене знає весь інтернет
Усе своє життя я працював будівельником, а коли вийшов на пенсію, то дуже полюбив ходити на риболовлю та просто гуляти біля річки в рідному селі. З часом почав збирати різні гілки на березі, щось із них виготовляти та лакувати.
А ще мені було шкода, коли щось красиве пропадає, тому вирішив створити вдома в альтанці музей, де збирав старовинні речі, які знайшов вдома чи принесли сусіди. В мене є старі годинники, машинки для стрижки, маслобійки, фото, касети та платівки. Діти часто приходять сюди й уважно все розглядають.

Ярослав Дмитрович показує дерев’яну підставку для пляшок у власному домашньому музеї. Фото надала Віталія Грицак
Кілька років тому мені подарували смартфон. Онуки навчили ним користуватися, тож часом я дивлюся якісь відео, і так натрапив на ролик з підставками під телефон. Я вирішив, що хочу робити таке ж, бо коли ми дивилися щось разом з онукою, то зазвичай спирали телефон на якусь банку. Тому для мене дерев’яна підставка — це дійсно корисна річ.
Спершу не вдавалося створити щось красиве, але я дуже старався. Першими моїми виробами були підставки з нотами — я зробив їх для учнів моєї дочки, яка викладає в музичній школі.

Підставка «Моя дочка музикантка» від Ярослава Дмитровича. Фото надала Віталія Грицак
Далі онучка Віта написала на своїй сторінці про мене, і музичне училище з Полтавщини замовило 30 таких підставок. Потім почали замовляти й інші підписники Віти. Я не ставив якоїсь ціни — казав, що дадуть, те й буде. Половину коштів витрачав на матеріали, а половину віддавав на армію.
Мої підставки вже бачили Америку й Австралію
Справа так захопила мене, що я почав створювати зайчиків, песиків та інших тваринок. Символом нашого села Коропець є риба короп, тому я створив і таку підставку — це улюблений мій виріб, бо риболовля є моїм захопленням. До речі, її замовляють наші односельці, які живуть за кордоном, тому мої підставки вже є у Франції, Таїланді й Америці. А один з найскладніших виробів — підставка з тризубом — полетів до Австралії. Звідти ж у мене замовили кенгуру.
Підставку з тризубом замовили односельці Ярослава Дмитровича, що живуть в Австралії. Фото надала Віталія Грицак
Я створюю кожен виріб досить довго: спершу його треба намалювати, потім вирізьбити, пошліфувати та полакувати, а далі він висихає понад добу. Це дуже кропітка праця, але саме підставки дають мені силу та здоров’я — тепер я цим живу.
У мене поки немає майстерні — я облаштував собі робоче місце в стодолі. Там поставив свій станок і зберігаю всі підставки, яких за день можу створити пʼять-шість.
Знайомі та друзі мене підтримують — кажуть, що вже чули про мене по радіо. А я собі жартую, що мене вже навіть в Америці показують. В юності я їздив по світу й зовсім не мав часу робити щось для себе, що приносить мені радість.
Мій молодший брат — різьбяр, племінник також виготовляв меблі, тому я вирішив продовжувати сімейну традицію. Рідні завжди підтримують і радіють за мене, та іноді дружина жартує, щоб я не задирав носа, бо ще хтось мене собі забере. Але то все жарти, і я дуже вдячний своїй онучці за підтримку, і що тепер про мене знає весь інтернет.

Ярослав Дмитрович залюбки робить підставки для військових та дає лоти на благодійні розіграші онучки. Фото надала Віталія Грицак
А ще мої підставки замовляють на фронт. Якось нам навіть надіслали фото, як використовують підставку для телефона в окопі. Звісно, з військових ми кошти не брали — це наша маленька подяка за захист. Щиро хотів би перемоги для України, а ще прожити ще хоча б 10 років, щоб міг зібрати своїх рідних і друзів за великим столом в нашому селі на березі Дністра.
Перша дідова підставка зібрала 150 тисяч для війська
Мої підписники дуже полюбили діда, бо він такий, який є, нікого з себе не вдає. Та йому й не треба це робити, адже дід завжди був дуже харизматичний. Коли він почав створювати підставки, я саме організовувала благодійний збір для нашого війська — тоді ми разом зняли відео, заспівали та зачитали реп і виставили його підставку як благодійний лот.
Він і раніше допомагав мені з лотами — то свій фірмовий маринований оселедець запропонує, то домашнє вино. А того разу підписники побачили підставку й почали запитувати, чи можна таке придбати окремо.

Віта написала про дідусеві підставки у своїх соцмережах, і так у нього з’явилися перші покупці. Фото надала Віталія Грицак
Так і стартувала рекламна кампанія з підтримки дідового бізнесу. До речі, тоді ми зібрали понад 150 тисяч гривень для бригади «Рубіж» — це був один з перших виробів, який називався просто «Під ваші тіліфони». Переможець так щиро дякував, що дідові це було набагато цінніше за гроші.
Тепер, коли я організовую благодійні збори й долучаю до цього діда, то завжди знаю, що зможу швиденько зібрати необхідну суму.
Він завжди долучається до усіх моїх зборів — чи дає підставку на розіграш, чи просто сам донатить. За минулий рік вдалося зібрати близько півтора мільйона гривень, зокрема й завдяки його допомозі.
Понад пів тисячі виробів з оригінальними назвами
Дід придумує дуже цікаві назви для своїх виробів. Наприклад, підставка з нотою називається «Моя дочка-музикантка», зайчик — «Той, хто поїв усю капусту на городі», а ще є «Гусі-гусі, га-га-га», «Пливе качка, пливе сороката, я ж тобі казала, що я не багата». Також у діда є «Білочка, що поїла всі горішки і нема, що продати» або «Зуб, дешевший, ніж у стоматолога».

Кожен виріб Ярослава Дмитровича має оригінальну назву. Фото надала Віталія Грицак
За понад рік у діда було більше 500 замовлень. Він створив певний асортимент, який він виготовляє наперед, але буває, що люди звертаються з проханнями створити щось особливе. Наприклад, одна жінка замовляла підставку у вигляді окулярів для своєї подруги, яка працює окулісткою, а ще одні покупці мали вдома кажана, тому попросили вирізьбити його.
Дід дуже любить дарувати свої вироби — якщо хтось із чимось йому допоможе, він залюбки дарує якусь підставку.
Люди завжди дуже вдячні й надсилають свої фото з виробами. Я відразу роблю скрин та пересилаю дідові у вайбер. Наша з ним переписка — це суцільні скриншоти відгуків його клієнтів. Я зовсім не очікувала, що так буде, але дуже рада, що дід знайшов свою справу, і вона приносить йому радість.
Мрію про таку ж старість, як у діда
Спершу дід казав, що не треба встановлювати якусь конкретну ціну — оплата буде, що дадуть. Десь рік ми так і працювали. Люди платили по-різному — від 200 до 500 гривень. Але потім я побачила, що він приділяє цьому дуже багато часу та сил, втомлюється від фізичної роботи, тому тепер кажу, що в середньому підставка коштує 400-500 гривень, щоб дідова робота окупилася.
Коли ми надсилаємо людям вироби, завжди додаємо лист із побажаннями від діда та ще якийсь подарунок — це можуть бути сушені яблука від бабусі, свіжі груші з нашого саду, горіхи чи цукерки. Я ж дуже люблю підставку, яка в діда не вийшла — це мав бути козеріг, але ми назвали його чупакаброю, і вона тепер у мене на поличці.

Віталія з дідусем Ярославом Дмитровичем. Фото надала героїня
Я дуже щаслива, що маю у своєму житті такого діда. Він завжди дає мені щось домашнє, коли я кудись їду, та завжди зустрічає, коли повертаюся додому. Дід дуже мене любить і завжди підтримував мою творчість, тому я тепер навзаєм підтримую його справу.
Дуже ним пишаюся, адже зазвичай літнім людям складно зробити якийсь новий крок. А дід не такий — він є мотивацією для нашої сім’ї: у нього зараз така старість, якої хотілося б і мені.
Суспільство

В Україні запустили медіаплатформу Signal to Resist. Матеріали на сайті присвячені опору та деокупації тимчасово захоплених росією територій України.
Про це повідомляє головний редактор платформи Дмитро Кузубов у фейсбуці.
Про проєкт
На платформі розповідають історії незламності людей, які пережили окупацію. У першу чергу журналісти досліджують поневолення Херсона, що тривало вісім з половиною місяців. Команда Signal to Resist збиратиме розповіді цивільного та воєнного спротиву окупації, аналізуватиме важливі епізоди цього періоду, контроверсійних персонажів та діяльність руху опору.
Усі матеріали дублюватимуть англійською для фіксації воєнних злочинів і серед міжнародної аудиторії.
Читайте також: Українські ветерани здобули першу нагороду на «Іграх Нескорених»
Своєю історією для проєкту поділилася журналістка та мати трьох дітей Світлана Горєва, яка не виїжджала з Херсона під час окупації.
Головним редактором Signal to Resist став харківський журналіст Дмитро Кузубов, який працював фрилансером для «Української правди», Hromadske, Liga.net, Texty. А також співпрацював з The New York Times, CNN та Die Zeit для матеріалів про російську агресію проти України.

Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Кузубова
«Чому саме Херсон? Це єдиний обласний центр, який росіяни захопили після 24 лютого 2022-го, й водночас — приклад масштабного опору. Опору місцевих, який разом із вдалими діями наших військових приніс результат — довгоочікуване звільнення», — пояснив на своїй сторінці у соцмережах головний редактор Дмитро Кузубов.
Перспективи
Цього року команда медіаплатформи планує презентувати фільм про спротив херсонців окупації. Над документальною стрічкою працює естонський режисер Ільмар Рааґ та команда українських журналістів і кінематографістів з компанії DGTL RLGN.
Нагадуємо, що анімація «Я померла в Ірпені» перемогла на міжнародному фестивалі короткого метру у Франції.
Фото обкладинки: сайт Signal to Resist