

Суспільство
Хочу працювати вдома. Гінекологиня з Харкова повернулася з-за кордону, аби лікувати українок
Аліні Цьоміній двічі довелося рятуватися від війни. Ще в 2014 році дівчина покинула рідну Луганщину, а після повномасштабного вторгнення довелося евакуюватися знову – з Харкова.
Опинившись на Закарпатті Аліна не змогла сидіти без роботи, а тому наважилася до виїзд до Угорщини. Там влаштувалася працювати на кухні, але через постійний тиск колег та жахливі умови вирішила повертатися додому. До того ж, дівчина мріяла працювати за фахом і в рідній країні. І їй це вдалося! Аліну запросили до Маневицької лікарні, що на Волині.

Аліна Цьоміна
акушерка-гінекологиня з Харкова
Усе життя мріяла стати лікаркою
Я завжди хотіла бути лікаркою. Допомагати людям, рятувати життя, берегти здоров’я – це те, що мені справді подобається. І моє бажання поступово ставало реальністю. Від загального поняття «лікар» я дійшла до того, що хочу стати акушером-гінекологом.
Я навчалася, брала участь у медичних конференціях і згодом усвідомила, що обрала для себе ту галузь у якій точно хочу розвиватися. Я проходила інтернатуру за своєю спеціальністю й планувала працювати за фахом у Харкові. Але в моє життя знову прийшла росія. Вперше мені довелося їхати геть із Луганська, а тепер прийшлося покинути й Харків.

Ранкові вибухи нагадали мені про Луганщину
Я не була готовою до того, що росія розпочне повномасштабну війну. Не було відчуття, що потрібно збирати речі чи закуповувати додому якусь провізію. Думала, якщо війна й буде, то, напевно, така сама, як у Луганську в 2014-му.
Там я вже бачила війну, але все одно не очікувала такої жорстокості. Здавалося, що йдеться не про справжню битву, а про щось таке, чого ніколи не станеться. Проте 24-го лютого о п’ятій ранку я прокинулася від звуків, які колись давно вже чула в своєму житті.
Я була переконана, що ці вибухи й стрілянина мені ввижаються. Пам’ятаю, як подумала, що це звичайні салюти, адже «стріляти не можуть, ні, це точно салют». Але новини в моєму телефоні запевняли, що я нічого не наплутала. Я зателефонувала мамі, а потім почала збиратися на чергування.

Полиці магазинів були порожніми, а готівка закінчилася
Дорогою до пологового будинку я бачила, як усі довкола знімають готівку, скуповують продукти та набирають воду. Утім я цього не зробила і зовсім скоро про це пожалкувала. Наступного дня, коли я поверталася з чергування, їжі в магазинах вже не було.
Як, власне, і готівки в банкоматах. Я навіть зателефонувала на гарячу лінію та перепитала, чи це не збій. А у відповідь почула, що в банкоматах просто не залишилося грошей.
Читайте також: «Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець
Знаєте. я не та господарка. у якої вдома знайдеться кілька десятків «закруток» і продукти на тиждень. Ніколи не думала, що це може знадобитися, адже навіщо? Якщо можна просто прийти до магазину й придбати все, чого бажатиме душа. Можливо, так воно і є, але не на другий день війни.
Крамниці поруч із будинком вже не працювали, тож мені довелося просто доїдати те, що залишилося ще з роботи. Наступного дня я пішла по магазинах і зрозуміла, що більшість із них зачинені. А в тих, що працювали, вже практично нічого не було. Аби не померти від голоду, мені довелося забирати те, що залишилося на полицях.
Довелося спати в тамбурі евакуаційного поїзда
На щастя, у мене є родичі на Закарпатті, тож було, куди їхати з Харкова. Однак покинути місто на той час було завданням із зірочкою. Я мала викликати таксі, аби дістатися до вокзалу. Ціни були просто скажені, до того ж, водії не приїжджали одразу. Того дня я прочекала три години.
Так минув тиждень. Звичних продуктів практично не було, я спала в коридорі своєї квартири й інколи спускалася до підвалу. Не надто часто, адже там було дуже холодно. Щоразу їздити до лікарні на таксі я не могла, адже за шалені гроші багато не покатаєшся. Тому я вирішила, що час їхати геть.

Вже на вокзалі я дізналася, що мені пощастило доїхати за 500 гривень. Поруч були люди, які витратили на таксі 1500 гривень і навіть більше. Однак на цьому мої проблеми не закінчилися. Евакуаційний потяг виявився «замалим», аби вмістити всіх, хто прагнув виїхати з Харкова. А вокзал, здавалося, не міг вмістити всіх людей разом із валізами.
Я не могла просто сидіти у родичів
Через бійки, сварки, галас та «прильоти» я все ж змогла потрапити у вагон. Тоді ніхто не обирав для себе місця: всі сідали там, де бачили. Так я опинилася біля туалету, трошки пізніше вибралася до тамбуру. Там було трохи більше місця, і я навіть могла лягти.
Але 30 годин такої «мандрівки» мої нирки не витримали. Згодом я дізналася, що вони застуджені. На лікарні часу не було, тому зі Львова я одразу вирушила на Закарпаття. Трохи перепочила, але залишатися там і просто сидіти у родичів не хотілося.
Мені кортіло працювати, заробляти на життя. Та й взагалі робити бодай щось, крім того, аби хвилюватися. Згодом з’явилася пропозиція поїхали до Угорщини. Наче й не дуже далеко, але більш безпечно.

Поїхала працювати за кордон і одразу пожалкувала
Я погодилася, приїхала й знайшла роботу на кухні. І майже одразу про це пошкодувала. Два місяці я провела під постійним тиском тамтешніх кухарів. Мені забороняли без дозволу виходити подихати повітрям і просто використати для обіду весь передбачений на це час. На мене кричали, але останньою краплею стала заборона відвідування вбиральні.
Жахливі умови, постійне відчуття себе чужою й бажання працювати за фахом повернули мене додому. До Харкова. Але надовго затриматися я не змогла. Ані роботи, ані безпеки в місті не було.
Від страху у мене почав сідати голос, боліло серце, а вночі я практично не спала. Навіть попри те, що коханий запевняв, що я можу не працювати, спокійніше мені не ставало. Я шукала будь-яку роботу. Хотіла навіть спробувати себе в ролі флористки, але мене не взяли.
Працюю в лікарні, де всі одне одного поважають
Згодом мені запропонували роботу за фахом – на Волині. І я знову наважилася на переїзд. Тоді на вокзалі мене проводжав наречений, і я почувалася покинутим кошеням. Він військовий, а тому не міг вирушити зі мною. А мені потрібно було їхати подалі від обстрілів.
Так я опинилася у Маневичах, що на Волині. І зовсім не жалкую, адже тут мене прийняли, наче свою. Жодного тиску, крику чи недбалого ставлення. Ні, навпаки, тут усі працюють з повагою одне до одного, а пацієнти люблять своїх лікарів.
Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті
Поки що я мешкаю в хостелі, і багато моїх колег про це знають. Мені часто пропонують якусь допомогу. І це демонструє ставлення місцевих до переселенців. Спочатку було боязко казати, що я родом із Луганщини. Не знала, як люди реагуватимуть на це. Особливо, якщо спочатку я говорила російською.
Відмовилась від російського контенту та перейшла на українську
Однак поступово, десь за місяць, я звикла і до нового міста, і до людей. Навіть почала говорити українською. І якщо раніше я надавала перевагу російським мелодрамам, то зараз викреслюю це зі свого життя. Як і російську мову. Принаймні, намагаюся.
Я знаходжу для себе нові західні серіали, пробую дивитися й наразі мені точно цікаво. Повертатися до російського контенту не хочеться. Якщо раніше я слухала російську музику, то сьогодні мені навіть бридко про це думати.
Звісно, я ще не спілкуюсь українською ідеально. Адже протягом 26 років життя я розмовляла російською, і навчалася – також. Левова частина медичної літератури надрукована мовою окупанта. Тому я даю собі час і «лагідно українізуюсь». І мені приємно, адже відчуваю підтримку людей довкола.

Налаштовуюсь на роботу і намагаюсь завантажити себе
Щодо повернення та планів на майбутнє відповісти однозначно поки не можу. Це занадто складна й важка тема для мене. Коханий на фронті, я – на Волині, і це психологічно виснажує мій стан. Точно можу сказати, що хочу підвищити свою кваліфікацію та продовжити навчання за фахом.
А ще хочу, аби Луганщину повернули до України. Тоді я змогла б нарешті поїхати до мами. Але наразі думати про це ще зарано. Тому налаштовуюсь на роботу й намагаюсь завантажити себе: аби не було часу на зайві думки та нерви.
Суспільство

До Всесвітнього дня біженців ШоТам і Благодійний фонд «Рокада» за підтримки Агенства ООН у справах біженців в Україні розповідають історії трьох переселенців, для яких Україна стала новим домом. Вони залишили все — рідну країну, звичне життя, близьких — та почали життя заново.
В Україні відчувають себе вдома: історії біженців

Наталія Садикова
біженка з Казахстану
Наталія працює журналісткою та виховує трьох дітей. У 2014-му разом з чоловіком Айдосом — опозиційним політиком і журналістом — та дітьми втекла з Казахстану через переслідування. «Це був каток репресій: арешти, справи, спалене авто, психлікарня», — згадує вона.
В Україні родина отримала статус біженців. Наталія каже: «За 11 років — жодного випадку дискримінації. Українці — толерантний народ. Велика честь — бути тут».
У 2018-му подружжя створило ютуб-канал «Бәсе», що критикував владу Казахстану. У червні 2024 року у Києві Айдоса вбили. «Його вбили просто на моїх очах. Це прецедент — журналіста ліквідували за кордоном. Я втратила відчуття базової безпеки».
Наталія залишилася з трьома дітьми. «Найменша донька загадала на день народження, щоб я та її брат із сестрою були живі. Я нікому не побажаю такого», — зізнається вона.
Попри втрату, жінка повернулась до журналістики: «Я вірю: навіть один у полі воїн. Не можна здаватися — треба боротися».

Саба Ал Ямані
біженка з Саудівської Аравії
Саба народилася в Саудівській Аравії, але з дитинства жила між двома культурами: батьком-арабом і мамою-українкою, що працювала стоматологинею в Києві. «Мій батько не знав меж — я йому повністю належала», — згадує дівчина. У 15 років вона наважилася втекти до України, щоб уникнути примусового шлюбу з двоюрідним братом.
«Раніше я носила хіджаб, а в школу в Києві вперше прийшла без нього — моє пухнасте афро стало символом свободи», – каже Саба.
В Україні дівчина почала працювати асистенткою у мами, мріяла про університет, але мала проблеми з документами. Повернутися до Саудівської Аравії для неї означало втратити все, тому вона звернулася по захист до міграційної служби. У 2023-му, після понад року очікування, Саба отримала статус біженки.
Сьогодні дівчина має вищу освіту, пройшла багато курсів і завдяки гранту від УВКБ ООН в Україні відкриває власний стоматологічний кабінет. «Я знайшла тут не лише захист, а й віру — ми з мамою разом прийняли християнство. Тепер я постійно ношу хрестик і дихаю на повні груди».

Аббас Ахмаді
біженець з Ірану
Аббас народився в заможній родині в Тегерані, та після зміни режиму в країні його родину заслали в далеке село. «Я ходив тільки в школу та мечеть», — згадує чоловік. Згодом через переконання він став мішенню для фанатиків: «Мені відкрито погрожували смертю. Я мусив тікати».
У 27 років прибув до України. «Я не мріяв — я рятувався. Але тут зустрів усміхнених людей і зруйнував усі стереотипи», — каже Аббас.
Перші роки були складними — мовний бар’єр, самотність, бідність. «Коли вперше впізнав слово — радів, як дитина. Я навіть не розумів, що тут говорять двома мовами».
З часом чоловік знайшов кохання, створив сім’ю і прийняв християнство: «Це було свідомо — я ніби народився заново». У 2016-му він став громадянином України.
24 лютого 2022-го був в ОАЕ, але негайно повернувся. «Вивіз родину за кордон, а сам залишився допомагати. Я вже раз втратив дім, більше не хочу. Україна — мій вибір і мій дім».
Як коректно спілкуватися з біженцями: п’ять правил
- Правило 1 — прибираємо ярлики, бачимо людину
Перед нами — надзвичайно цікава авторка дитячих казок на ім‘я Вероніка, а не «ВПО», «біженка» чи «шукачка захисту». Отже, дивіться та бачте людину, особистість, а не її статус.
- Правило 2 — «Я розумію»? Ні!
Не кажіть так, бо вислів «Я розумію, через що вам довелося пройти» часто є недоречним. Ми не можемо по-справжньому зрозуміти біль і переживання людини, яка втратила дім та звичне життя, якщо самі не опинилися в подібній ситуації. Натомість захоплюйтеся силою духу та підтримуйте!
- Правило 3 — «А чому ти не страждаєш?»
«Ти втратив дім і при цьому ходиш у кафе? Ганьба, маєш страждати!»
Ні, людина і надалі має жити своє життя. Тому не судіть, а допомагайте.
- Правило 4 — «А як там було?»
Не розпитуйте про болісні події — це може повернути людину в травматичні спогади. Поважайте особистий простір і право не ділитися болем.
- Правило 5 — «Активність (робота, город, спорт…) лікує»
Дайте простір і час для майбутнього. Люди, які пережили переміщення, потребують не лише фізичної, а й психологічної безпеки. Тому не давайте порад, не тисніть, а будьте плечем.
Мова — це міст. Правильні слова не змінять ситуації, але здатні подарувати відчуття гідності, прийняття та підтримки. Будьмо уважні одне до одного — саме так ми зміцнюємо культуру поваги й взаєморозуміння.
Суспільство

Після поранення Едуард Биков понад рік не міг бачити. Воїн вижив після удару авіабомбою, що важила півтонни. Лікарі місяць боролися за життя Едуарда, який перебував у комі.
Унаслідок поранень він втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку. Процес відновлення триває, а захисник ділиться першими успіхами після операції на правому оці.
Про це Едуард Биков та його лікар Ігор Ларін повідомили в інстаграмі.
«Люди, я бачу!» — говорить Едуард та посміхається. Після цього воїн розповідає своїм підписникам, які предмети лежать на столику поряд та з чого складається його прийом їжі. Едуарда підтримує його жінка Марина, яка супроводжує воїна на всіх етапах реабілітацій.
Читайте також: «Тату, я вагітна!»: звільнений з полону захисник дізнався, що стане дідусем (ВІДЕО)
Трансформаційний психотерапевт Ігор Ларін говорить, що захоплюється відданістю та самопожертвою жінки захисника. Самого ж Едуарда лікар називає прикладом жаги до життя.
«Вірте. У Любов, у Життя, у Світло. Практично всі лікарі, з якими я спілкувався, поки працював з Едуардом, казали мені, що надії немає», — ділиться Ларін успіхами свого клієнта.
Едуард Биков — військовослужбовець зенітного дивізіону 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ. У квітні 2024 року Едуард виконував бойове завдання зі своїм підрозділом медевакуації. Авіабомба вагою понад півтонни вибухнула неподалік, спричинивши багато смертей і руйнувань. Серед завалів і тіл вижив лише важкопоранений Едуард.
Лікарі довго боролися за життя Едуарда, він місяць перебував у комі. Едуард втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку, частково відновили слух. Тепер лікарі із захисником працюють над відновленням зору.
Нагадуємо, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Едуарда Бикова
Суспільство

«Тату, я вагітна!» — кричить у слухавку донька захиснику. Військовий повернувся з полону та одразу дізнався, що стане дідусем. Чоловік зміг почути голос близьких під час чергового етапу обміну важкопоранених та тяжко хворих українських бранців.
Відео з поверненням захисників поширив міністр оборони Рустем Умєров.
Обмін військовополоненими провели у межах домовленостей у Стамбулі. У дописі Рустем Умєров повідомив, що всі визволені українці потребують медичної допомоги та реабілітації, яку їм невідкладно нададуть у профільних медзакладах.
«Памʼятаємо про кожного і заберемо кожного», — додав міністр оборони.
Нагадуємо, що «Ветерани космічних військ» зібрали на стримі понад 1,4 млн грн для «Вовків Да Вінчі».
Також ми писали, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими