Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Хочу працювати вдома. Гінекологиня з Харкова повернулася з-за кордону, аби лікувати українок

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Аліні Цьоміній двічі довелося рятуватися від війни. Ще в 2014 році дівчина покинула рідну Луганщину, а після повномасштабного вторгнення довелося евакуюватися знову – з Харкова.

Опинившись на Закарпатті Аліна не змогла сидіти без роботи, а тому наважилася до виїзд до Угорщини. Там влаштувалася працювати на кухні, але через постійний тиск колег та жахливі умови вирішила повертатися додому. До того ж, дівчина мріяла працювати за фахом і в рідній країні. І їй це вдалося! Аліну запросили до Маневицької лікарні, що на Волині.

Аліна Цьоміна

акушерка-гінекологиня з Харкова

Усе життя мріяла стати лікаркою

Я завжди хотіла бути лікаркою. Допомагати людям, рятувати життя, берегти здоров’я – це те, що мені справді подобається. І моє бажання поступово ставало реальністю. Від загального поняття «лікар» я дійшла до того, що хочу стати акушером-гінекологом. 

Я навчалася, брала участь у медичних конференціях і згодом усвідомила, що обрала для себе ту галузь у якій точно хочу розвиватися. Я проходила інтернатуру за своєю спеціальністю й планувала працювати за фахом у Харкові. Але в моє життя знову прийшла росія. Вперше мені довелося їхати геть із Луганська, а тепер прийшлося покинути й Харків.

Ранкові вибухи нагадали мені про Луганщину

Я не була готовою до того, що росія розпочне повномасштабну війну. Не було відчуття, що потрібно збирати речі чи закуповувати додому якусь провізію. Думала, якщо війна й буде, то, напевно, така сама, як у Луганську в 2014-му. 

Там я вже бачила війну, але все одно не очікувала такої жорстокості. Здавалося, що йдеться не про справжню битву, а про щось таке, чого ніколи не станеться. Проте 24-го лютого о п’ятій ранку я прокинулася від звуків, які колись давно вже чула в своєму житті.

Я була переконана, що ці вибухи й стрілянина мені ввижаються. Пам’ятаю, як подумала, що це звичайні салюти, адже «стріляти не можуть, ні, це точно салют». Але новини в моєму телефоні запевняли, що я нічого не наплутала. Я зателефонувала мамі, а потім почала збиратися на чергування. 

Полиці магазинів були порожніми, а готівка закінчилася

Дорогою до пологового будинку я бачила, як усі довкола знімають готівку, скуповують продукти та набирають воду. Утім я цього не зробила і зовсім скоро про це пожалкувала. Наступного дня, коли я поверталася з чергування, їжі в магазинах вже не було.

Як, власне, і готівки в банкоматах. Я навіть зателефонувала на гарячу лінію та перепитала, чи це не збій. А у відповідь почула, що в банкоматах просто не залишилося грошей. 

Читайте також: «Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець

Знаєте. я не та господарка. у якої вдома знайдеться кілька десятків «закруток» і продукти на тиждень. Ніколи не думала, що це може знадобитися, адже навіщо? Якщо можна просто прийти до магазину й придбати все, чого бажатиме душа. Можливо, так воно і є, але не на другий день війни.

Крамниці поруч із будинком вже не працювали, тож мені довелося просто доїдати те, що залишилося ще з роботи. Наступного дня я пішла по магазинах і зрозуміла, що більшість із них зачинені. А в тих, що працювали, вже практично нічого не було. Аби не померти від голоду, мені довелося забирати те, що залишилося на полицях.

Довелося спати в тамбурі евакуаційного поїзда

На щастя, у мене є родичі на Закарпатті, тож було, куди їхати з Харкова. Однак покинути місто на той час було завданням із зірочкою. Я мала викликати таксі, аби дістатися до вокзалу. Ціни були просто скажені, до того ж, водії не приїжджали одразу. Того дня я прочекала три години.

Так минув тиждень. Звичних продуктів практично не було, я спала в коридорі своєї квартири й інколи спускалася до підвалу. Не надто часто, адже там було дуже холодно. Щоразу їздити до лікарні на таксі я не могла, адже за шалені гроші багато не покатаєшся. Тому я вирішила, що час їхати геть.

Вже на вокзалі я дізналася, що мені пощастило доїхати за 500 гривень. Поруч були люди, які витратили на таксі 1500 гривень і навіть більше. Однак на цьому мої проблеми не закінчилися. Евакуаційний потяг виявився «замалим», аби вмістити всіх, хто прагнув виїхати з Харкова. А вокзал, здавалося, не міг вмістити всіх людей разом із валізами.

Я не могла просто сидіти у родичів

Через бійки, сварки, галас та «прильоти» я все ж змогла потрапити у вагон. Тоді ніхто не обирав для себе місця: всі сідали там, де бачили. Так я опинилася біля туалету, трошки пізніше вибралася до тамбуру. Там було трохи більше місця, і я навіть могла лягти.

Але 30 годин такої «мандрівки» мої нирки не витримали. Згодом я дізналася, що вони застуджені. На лікарні часу не було, тому зі Львова я одразу вирушила на Закарпаття. Трохи перепочила, але залишатися там і просто сидіти у родичів не хотілося.

Мені кортіло працювати, заробляти на життя. Та й взагалі робити бодай щось, крім того, аби хвилюватися. Згодом з’явилася пропозиція поїхали до Угорщини. Наче й не дуже далеко, але більш безпечно.

Поїхала працювати за кордон і одразу пожалкувала

Я погодилася, приїхала й знайшла роботу на кухні. І майже одразу про це пошкодувала. Два місяці я провела під постійним тиском тамтешніх кухарів. Мені забороняли без дозволу виходити подихати повітрям і просто використати для обіду весь передбачений на це час. На мене кричали, але останньою краплею стала заборона відвідування вбиральні.

Жахливі умови, постійне відчуття себе чужою й бажання працювати за фахом повернули мене додому. До Харкова. Але надовго затриматися я не змогла. Ані роботи, ані безпеки в місті не було. 

Від страху у мене почав сідати голос, боліло серце, а вночі я практично не спала. Навіть попри те, що коханий запевняв, що я можу не працювати, спокійніше мені не ставало. Я шукала будь-яку роботу. Хотіла навіть спробувати себе в ролі флористки, але мене не взяли.

Працюю в лікарні, де всі одне одного поважають

Згодом мені запропонували роботу за фахом – на Волині. І я знову наважилася на переїзд. Тоді на вокзалі мене проводжав наречений, і я почувалася покинутим кошеням. Він військовий, а тому не міг вирушити зі мною. А мені потрібно було їхати подалі від обстрілів.

Так я опинилася у Маневичах, що на Волині. І зовсім не жалкую, адже тут мене прийняли, наче свою. Жодного тиску, крику чи недбалого ставлення. Ні, навпаки, тут усі працюють з повагою одне до одного, а пацієнти люблять своїх лікарів.

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Поки що я мешкаю в хостелі, і багато моїх колег про це знають. Мені часто пропонують якусь допомогу. І це демонструє ставлення місцевих до переселенців. Спочатку було боязко казати, що я родом із Луганщини. Не знала, як люди реагуватимуть на це. Особливо, якщо спочатку я говорила російською.

Відмовилась від російського контенту та перейшла на українську

Однак поступово, десь за місяць, я звикла і до нового міста, і до людей. Навіть почала говорити українською. І якщо раніше я надавала перевагу російським мелодрамам, то зараз викреслюю це зі свого життя. Як і російську мову. Принаймні, намагаюся.

Я знаходжу для себе нові західні серіали, пробую дивитися й наразі мені точно цікаво. Повертатися до російського контенту не хочеться. Якщо раніше я слухала російську музику, то сьогодні мені навіть бридко про це думати.

Звісно, я ще не спілкуюсь українською ідеально. Адже протягом 26 років життя я розмовляла російською, і навчалася – також. Левова частина медичної літератури надрукована мовою окупанта. Тому я даю собі час і «лагідно українізуюсь». І мені приємно, адже відчуваю підтримку людей довкола.

Налаштовуюсь на роботу і намагаюсь завантажити себе

Щодо повернення та планів на майбутнє відповісти однозначно поки не можу. Це занадто складна й важка тема для мене. Коханий на фронті, я – на Волині, і це психологічно виснажує мій стан. Точно можу сказати, що хочу підвищити свою кваліфікацію та продовжити навчання за фахом.

А ще хочу, аби Луганщину повернули до України. Тоді я змогла б нарешті поїхати до мами. Але наразі думати про це ще зарано. Тому налаштовуюсь на роботу й намагаюсь завантажити себе: аби не було часу на зайві думки та нерви.

Суспільство

«Україна — мій вибір». Це біженці, які знайшли прихисток в нашій країні

Опубліковано

До Всесвітнього дня біженців ШоТам і Благодійний фонд «Рокада» за підтримки Агенства ООН у справах біженців в Україні розповідають історії трьох переселенців, для яких Україна стала новим домом. Вони залишили все — рідну країну, звичне життя, близьких — та почали життя заново. 

В Україні відчувають себе вдома: історії біженців

Наталія Садикова

біженка з Казахстану

Наталія працює журналісткою та виховує трьох дітей. У 2014-му разом з чоловіком Айдосом — опозиційним політиком і журналістом — та дітьми втекла з Казахстану через переслідування. «Це був каток репресій: арешти, справи, спалене авто, психлікарня», — згадує вона.

В Україні родина отримала статус біженців. Наталія каже: «За 11 років — жодного випадку дискримінації. Українці — толерантний народ. Велика честь — бути тут».

Наталія з чоловіком Айдосом. Фото надав БФ «Рокада»

У 2018-му подружжя створило ютуб-канал «Бәсе», що критикував владу Казахстану.  У червні 2024 року у Києві Айдоса вбили. «Його вбили просто на моїх очах. Це прецедент — журналіста ліквідували за кордоном. Я втратила відчуття базової безпеки».

Наталія залишилася з трьома дітьми. «Найменша донька загадала на день народження, щоб я та її брат із сестрою були живі. Я нікому не побажаю такого», — зізнається вона.

Попри втрату, жінка повернулась до журналістики: «Я вірю: навіть один у полі воїн. Не можна здаватися — треба боротися».

Саба Ал Ямані

біженка з Саудівської Аравії

Саба народилася в Саудівській Аравії, але з дитинства жила між двома культурами: батьком-арабом і мамою-українкою, що працювала стоматологинею в Києві. «Мій батько не знав меж — я йому повністю належала», — згадує дівчина. У 15 років вона наважилася втекти до України, щоб уникнути примусового шлюбу з двоюрідним братом.

«Раніше я носила хіджаб, а в школу в Києві вперше прийшла без нього — моє пухнасте афро стало символом свободи», – каже Саба.

В Україні Саба, як і її мама, опанувала професію стоматологині. Фото надав БФ «Рокада»

В Україні дівчина почала працювати асистенткою у мами, мріяла про університет, але мала проблеми з документами. Повернутися до Саудівської Аравії для неї означало втратити все, тому вона звернулася по захист до міграційної служби. У 2023-му, після понад року очікування, Саба отримала статус біженки.

Сьогодні дівчина має вищу освіту, пройшла багато курсів і завдяки гранту від УВКБ ООН в Україні відкриває власний стоматологічний кабінет. «Я знайшла тут не лише захист, а й віру — ми з мамою разом прийняли християнство. Тепер я постійно ношу хрестик і дихаю на повні груди»

Аббас Ахмаді

біженець з Ірану

Аббас народився в заможній родині в Тегерані, та після зміни режиму в країні його родину заслали в далеке село. «Я ходив тільки в школу та мечеть», — згадує чоловік. Згодом через переконання він став мішенню для фанатиків: «Мені відкрито погрожували смертю. Я мусив тікати».

У 27 років прибув до України. «Я не мріяв — я рятувався. Але тут зустрів усміхнених людей і зруйнував усі стереотипи», — каже Аббас.

Після початку російського вторгнення Аббас вирішив залишитися в Україні, щоб допомагати. Фото надав БФ «Рокада»

Перші роки були складними — мовний бар’єр, самотність, бідність. «Коли вперше впізнав слово — радів, як дитина. Я навіть не розумів, що тут говорять двома мовами».

З часом чоловік знайшов кохання, створив сім’ю і прийняв християнство: «Це було свідомо — я ніби народився заново». У 2016-му він став громадянином України.

24 лютого 2022-го був в ОАЕ, але негайно повернувся. «Вивіз родину за кордон, а сам залишився допомагати. Я вже раз втратив дім, більше не хочу. Україна — мій вибір і мій дім».

Як коректно спілкуватися з біженцями: п’ять правил

  • Правило 1 — прибираємо ярлики, бачимо людину

Перед нами — надзвичайно цікава авторка дитячих казок на ім‘я Вероніка, а не «ВПО», «біженка» чи «шукачка захисту». Отже, дивіться та бачте людину, особистість, а не її статус.

  • Правило 2 — «Я розумію»? Ні!

Не кажіть так, бо вислів «Я розумію, через що вам довелося пройти» часто є недоречним. Ми не можемо по-справжньому зрозуміти біль і переживання людини, яка втратила дім та звичне життя, якщо самі не опинилися в подібній ситуації. Натомість захоплюйтеся силою духу та підтримуйте!

  • Правило 3 — «А чому ти не страждаєш?»

«Ти втратив дім і при цьому ходиш у кафе? Ганьба, маєш страждати!»

Ні, людина і надалі має жити своє життя. Тому не судіть, а допомагайте.

  • Правило 4 — «А як там було?»

Не розпитуйте про болісні події — це може повернути людину в травматичні спогади. Поважайте особистий простір і право не ділитися болем.

  • Правило 5 — «Активність (робота, город, спорт…) лікує»

Дайте простір і час для майбутнього. Люди, які пережили переміщення, потребують не лише фізичної, а й психологічної безпеки. Тому не давайте порад, не тисніть, а будьте плечем.

Мова — це міст. Правильні слова не змінять ситуації, але здатні подарувати відчуття гідності, прийняття та підтримки. Будьмо уважні одне до одного — саме так ми зміцнюємо культуру поваги й взаєморозуміння.

Читати далі

Суспільство

«Люди, я бачу»: захисник поділився успіхом після операції (ВІДЕО)

Опубліковано


Після поранення Едуард Биков понад рік не міг бачити. Воїн вижив після удару авіабомбою, що важила півтонни. Лікарі місяць боролися за життя Едуарда, який перебував у комі.

Унаслідок поранень він втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку. Процес відновлення триває, а захисник ділиться першими успіхами після операції на правому оці.

Про це Едуард Биков та його лікар Ігор Ларін повідомили в інстаграмі.

«Люди, я бачу!» — говорить Едуард та посміхається. Після цього воїн розповідає своїм підписникам, які предмети лежать на столику поряд та з чого складається його прийом їжі. Едуарда підтримує його жінка Марина, яка супроводжує воїна на всіх етапах реабілітацій.

Читайте також: «Тату, я вагітна!»: звільнений з полону захисник дізнався, що стане дідусем (ВІДЕО)

Трансформаційний психотерапевт Ігор Ларін говорить, що захоплюється відданістю та самопожертвою жінки захисника. Самого ж Едуарда лікар називає прикладом жаги до життя.

«Вірте. У Любов, у Життя, у Світло. Практично всі лікарі, з якими я спілкувався, поки працював з Едуардом, казали мені, що надії немає», — ділиться Ларін успіхами свого клієнта.

Едуард Биков — військовослужбовець зенітного дивізіону 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ. У квітні 2024 року Едуард виконував бойове завдання зі своїм підрозділом медевакуації. Авіабомба вагою понад півтонни вибухнула неподалік, спричинивши багато смертей і руйнувань. Серед завалів і тіл вижив лише важкопоранений Едуард.

Лікарі довго боролися за життя Едуарда, він місяць перебував у комі. Едуард втратив праву ногу, ліву стопу та праву руку, частково відновили слух. Тепер лікарі із захисником працюють над відновленням зору.

Нагадуємо, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Едуарда Бикова

Читати далі

Суспільство

«Тату, я вагітна!»: звільнений з полону захисник дізнався, що стане дідусем (ВІДЕО)

Опубліковано

«Тату, я вагітна!» — кричить у слухавку донька захиснику. Військовий повернувся з полону та одразу дізнався, що стане дідусем. Чоловік зміг почути голос близьких під час чергового етапу обміну важкопоранених та тяжко хворих українських бранців.

Відео з поверненням захисників поширив міністр оборони Рустем Умєров.

Обмін військовополоненими провели у межах домовленостей у Стамбулі. У дописі Рустем Умєров повідомив, що всі визволені українці потребують медичної допомоги та реабілітації, яку їм невідкладно нададуть у профільних медзакладах.

«Памʼятаємо про кожного і заберемо кожного», — додав міністр оборони.

Нагадуємо, що «Ветерани космічних військ» зібрали на стримі понад 1,4 млн грн для «Вовків Да Вінчі».

Також ми писали, що у Львові реконструювали обличчя військовому, який втратив ніс через поранення.

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими

Читати далі