Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Хочу працювати вдома. Гінекологиня з Харкова повернулася з-за кордону, аби лікувати українок

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Аліні Цьоміній двічі довелося рятуватися від війни. Ще в 2014 році дівчина покинула рідну Луганщину, а після повномасштабного вторгнення довелося евакуюватися знову – з Харкова.

Опинившись на Закарпатті Аліна не змогла сидіти без роботи, а тому наважилася до виїзд до Угорщини. Там влаштувалася працювати на кухні, але через постійний тиск колег та жахливі умови вирішила повертатися додому. До того ж, дівчина мріяла працювати за фахом і в рідній країні. І їй це вдалося! Аліну запросили до Маневицької лікарні, що на Волині.

Аліна Цьоміна

акушерка-гінекологиня з Харкова

Усе життя мріяла стати лікаркою

Я завжди хотіла бути лікаркою. Допомагати людям, рятувати життя, берегти здоров’я – це те, що мені справді подобається. І моє бажання поступово ставало реальністю. Від загального поняття «лікар» я дійшла до того, що хочу стати акушером-гінекологом. 

Я навчалася, брала участь у медичних конференціях і згодом усвідомила, що обрала для себе ту галузь у якій точно хочу розвиватися. Я проходила інтернатуру за своєю спеціальністю й планувала працювати за фахом у Харкові. Але в моє життя знову прийшла росія. Вперше мені довелося їхати геть із Луганська, а тепер прийшлося покинути й Харків.

Ранкові вибухи нагадали мені про Луганщину

Я не була готовою до того, що росія розпочне повномасштабну війну. Не було відчуття, що потрібно збирати речі чи закуповувати додому якусь провізію. Думала, якщо війна й буде, то, напевно, така сама, як у Луганську в 2014-му. 

Там я вже бачила війну, але все одно не очікувала такої жорстокості. Здавалося, що йдеться не про справжню битву, а про щось таке, чого ніколи не станеться. Проте 24-го лютого о п’ятій ранку я прокинулася від звуків, які колись давно вже чула в своєму житті.

Я була переконана, що ці вибухи й стрілянина мені ввижаються. Пам’ятаю, як подумала, що це звичайні салюти, адже «стріляти не можуть, ні, це точно салют». Але новини в моєму телефоні запевняли, що я нічого не наплутала. Я зателефонувала мамі, а потім почала збиратися на чергування. 

Полиці магазинів були порожніми, а готівка закінчилася

Дорогою до пологового будинку я бачила, як усі довкола знімають готівку, скуповують продукти та набирають воду. Утім я цього не зробила і зовсім скоро про це пожалкувала. Наступного дня, коли я поверталася з чергування, їжі в магазинах вже не було.

Як, власне, і готівки в банкоматах. Я навіть зателефонувала на гарячу лінію та перепитала, чи це не збій. А у відповідь почула, що в банкоматах просто не залишилося грошей. 

Читайте також: «Я не зміг їх покинути». Як вівчар з Донеччини самотужки пригнав на Волинь отару з 400 овець

Знаєте. я не та господарка. у якої вдома знайдеться кілька десятків «закруток» і продукти на тиждень. Ніколи не думала, що це може знадобитися, адже навіщо? Якщо можна просто прийти до магазину й придбати все, чого бажатиме душа. Можливо, так воно і є, але не на другий день війни.

Крамниці поруч із будинком вже не працювали, тож мені довелося просто доїдати те, що залишилося ще з роботи. Наступного дня я пішла по магазинах і зрозуміла, що більшість із них зачинені. А в тих, що працювали, вже практично нічого не було. Аби не померти від голоду, мені довелося забирати те, що залишилося на полицях.

Довелося спати в тамбурі евакуаційного поїзда

На щастя, у мене є родичі на Закарпатті, тож було, куди їхати з Харкова. Однак покинути місто на той час було завданням із зірочкою. Я мала викликати таксі, аби дістатися до вокзалу. Ціни були просто скажені, до того ж, водії не приїжджали одразу. Того дня я прочекала три години.

Так минув тиждень. Звичних продуктів практично не було, я спала в коридорі своєї квартири й інколи спускалася до підвалу. Не надто часто, адже там було дуже холодно. Щоразу їздити до лікарні на таксі я не могла, адже за шалені гроші багато не покатаєшся. Тому я вирішила, що час їхати геть.

Вже на вокзалі я дізналася, що мені пощастило доїхати за 500 гривень. Поруч були люди, які витратили на таксі 1500 гривень і навіть більше. Однак на цьому мої проблеми не закінчилися. Евакуаційний потяг виявився «замалим», аби вмістити всіх, хто прагнув виїхати з Харкова. А вокзал, здавалося, не міг вмістити всіх людей разом із валізами.

Я не могла просто сидіти у родичів

Через бійки, сварки, галас та «прильоти» я все ж змогла потрапити у вагон. Тоді ніхто не обирав для себе місця: всі сідали там, де бачили. Так я опинилася біля туалету, трошки пізніше вибралася до тамбуру. Там було трохи більше місця, і я навіть могла лягти.

Але 30 годин такої «мандрівки» мої нирки не витримали. Згодом я дізналася, що вони застуджені. На лікарні часу не було, тому зі Львова я одразу вирушила на Закарпаття. Трохи перепочила, але залишатися там і просто сидіти у родичів не хотілося.

Мені кортіло працювати, заробляти на життя. Та й взагалі робити бодай щось, крім того, аби хвилюватися. Згодом з’явилася пропозиція поїхали до Угорщини. Наче й не дуже далеко, але більш безпечно.

Поїхала працювати за кордон і одразу пожалкувала

Я погодилася, приїхала й знайшла роботу на кухні. І майже одразу про це пошкодувала. Два місяці я провела під постійним тиском тамтешніх кухарів. Мені забороняли без дозволу виходити подихати повітрям і просто використати для обіду весь передбачений на це час. На мене кричали, але останньою краплею стала заборона відвідування вбиральні.

Жахливі умови, постійне відчуття себе чужою й бажання працювати за фахом повернули мене додому. До Харкова. Але надовго затриматися я не змогла. Ані роботи, ані безпеки в місті не було. 

Від страху у мене почав сідати голос, боліло серце, а вночі я практично не спала. Навіть попри те, що коханий запевняв, що я можу не працювати, спокійніше мені не ставало. Я шукала будь-яку роботу. Хотіла навіть спробувати себе в ролі флористки, але мене не взяли.

Працюю в лікарні, де всі одне одного поважають

Згодом мені запропонували роботу за фахом – на Волині. І я знову наважилася на переїзд. Тоді на вокзалі мене проводжав наречений, і я почувалася покинутим кошеням. Він військовий, а тому не міг вирушити зі мною. А мені потрібно було їхати подалі від обстрілів.

Так я опинилася у Маневичах, що на Волині. І зовсім не жалкую, адже тут мене прийняли, наче свою. Жодного тиску, крику чи недбалого ставлення. Ні, навпаки, тут усі працюють з повагою одне до одного, а пацієнти люблять своїх лікарів.

Читайте також: «Мої учні стали танкістами та піхотинцями». Вчителька з Мелітополя пережила окупацію та допомагає ЗСУ у новому місті

Поки що я мешкаю в хостелі, і багато моїх колег про це знають. Мені часто пропонують якусь допомогу. І це демонструє ставлення місцевих до переселенців. Спочатку було боязко казати, що я родом із Луганщини. Не знала, як люди реагуватимуть на це. Особливо, якщо спочатку я говорила російською.

Відмовилась від російського контенту та перейшла на українську

Однак поступово, десь за місяць, я звикла і до нового міста, і до людей. Навіть почала говорити українською. І якщо раніше я надавала перевагу російським мелодрамам, то зараз викреслюю це зі свого життя. Як і російську мову. Принаймні, намагаюся.

Я знаходжу для себе нові західні серіали, пробую дивитися й наразі мені точно цікаво. Повертатися до російського контенту не хочеться. Якщо раніше я слухала російську музику, то сьогодні мені навіть бридко про це думати.

Звісно, я ще не спілкуюсь українською ідеально. Адже протягом 26 років життя я розмовляла російською, і навчалася – також. Левова частина медичної літератури надрукована мовою окупанта. Тому я даю собі час і «лагідно українізуюсь». І мені приємно, адже відчуваю підтримку людей довкола.

Налаштовуюсь на роботу і намагаюсь завантажити себе

Щодо повернення та планів на майбутнє відповісти однозначно поки не можу. Це занадто складна й важка тема для мене. Коханий на фронті, я – на Волині, і це психологічно виснажує мій стан. Точно можу сказати, що хочу підвищити свою кваліфікацію та продовжити навчання за фахом.

А ще хочу, аби Луганщину повернули до України. Тоді я змогла б нарешті поїхати до мами. Але наразі думати про це ще зарано. Тому налаштовуюсь на роботу й намагаюсь завантажити себе: аби не було часу на зайві думки та нерви.

Суспільство

Словаччина готує запуск виробництва боєприпасів для України – МЗС

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Словаччина налагоджує виробництво боєприпасів, які передаватиме Україні.

Про це повідомив очільник МЗС Словаччини Растислав Качер під час спільного брифінгу з українським міністром закордонних справ Дмитром Кулебою.

«Ми говоримо, як запустити наші виробничі потужності та виробляти боєприпаси необхідних калібрів – 120 мм, 155 мм. Ми маємо ці потужності, і запустити їх — це перший наш пріоритет», — заявив міністр.

Він також розповів про Центр з технічного обслуговування техніки України, який мають намір відкрити на території Словаччини.

Міністр Растислав Качер  наголосив, що відкриття Центру обслуговування — це один із пріоритетів для Словаччини і країна робить все можливе, аби він запрацював якнайшвидше.

За даними The New York Times, НАТО обговорює можливість інвестувати у заводи Чехії, Словаччини та Болгарії, щоб відновити виробництва снарядів радянських часів для артилерійського озброєння України.

Йдеться зокрема про виробництво снарядів радянського калібру 152 мм і 122 мм для артилерійського озброєння України.

Читайте також«Надійний тил має рятувати економіку». Як Хотинська громада стала фортецею для релокованого бізнесу

Нагадаємо, Словаччина передала Україні 30 бойових машин піхоти БМП-1.

Окрім того, у кінці листопада Словаччина передала Україні сьому гаубицю Zuzana 2.

Фото: pixabay.

Читати далі

Суспільство

Переселенка шиє пледи для тих, хто втратив дім (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Це мама неймовірної сили. Її вистачає і на чекання звісточок із фронту від старшого сина, і на реабілітацію молодшого.

Свої безсонні ночі Любов Павленко з Луганщини вже обернула на 300 пледів та простирадл для тих, у кого війна забрала домівки. І не збирається зупиняти свою швейну машинку.

Про майстриню-волонтерку розповідає ШоТам.

Усе її майно нині – це швейна машинка. Двічі переселенка невтомно шиє для тих, хто теж втратив дім. І для тих, хто разом з її сином захищає Україну.

Дивом вижила із сином на Луганщині

Рідне місто Гірське родина Любові Павленко залишила ще 2014 року. Під час бомбардувань Луганщини з молодшим сином опинились під завалами.

Дивом вижили, але малий Богдан отримав інвалідність. Старший син Євген без роздумів став до лав ЗСУ. Родина виїхала до Сєвєродонецька, та війна прийшла і туди.

«Ці всі роки ми проходили реабілітацію, намагалися щось зробити, намагалися дуже. Думали, що це більше нас ніяк не зачепить, але це все знову повторилося», — Любов Павленко,  двічі переселенка.

Після 16 днів у підвалі Любов із Богданом евакуювалися на Закарпаття. Усе, що жінка взяла з собою – швейна машинка.

«Подарувала дуже гарна подруга. Мені шкода було її залишати. А найголовніше, я думала про те, що я не знала, куди я їду, що там буде, на скільки я їду. А це може бути або якоюсь копійкою, або я зможу комусь допомогти», — Любов Павленко, двічі переселенка.

Читайте також«Незламним POHUY». Український бренд запустив лінійку одягу для поранених військових

Так Любов почала шити постільну білизну, рушники й пледи. Насамперед для родин переселенців, які виховують дітей з інвалідністю.

Закуповували тканину разом із ГО «Мама діє». Пледи й простирадла від Любові поїхали до 56 родин!

Шитиме для поранених бійців і бійчинь

Нині разом з іншими мамами хоче подбати про поранених бійців і бійчинь. Шитимуть комплекти одноразової постільної білизни для шпиталів.

«Є польові умови, є умови такі, де неможливо прати, де неможливо дотримати якусь санітарну гігієну, а вона потрібна», — Катерина Жукова, керівниця ГО «Мама діє».

«Він зараз у мене в руках, виготовлений із матеріалу спанбонд, який є результатом вторинної переробки і який може перероблятися й надалі», — Катерина Жукова, керівниця ГО «Мама діє».

«Мені здається, що кожен має на своєму місці робити свій крок до Перемоги. Ось я і роблю свої кроки до Перемоги», — Любов Павленко, двічі переселенка.

Нагадаємо, вірянка з Чорнобаївки знайшла втіху у рукоділлі після зради священника.

Також у Львові соціальне підприємство почало шити жіночу військову форму.

Читати далі

Суспільство

У Національному музеї Катару запустили український аудіогід (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Український аудіогід запрацював у Національному музеї Катару.

Про це повідомили у пресслужбі Міністерства закордонних справ України.

Зазначається, що музей побудований французьким архітектором Жаном Нувелем у формі троянди. А будівля самого музею розташована навколо історичного палацу шейха.

Відомо, що загалом аудіогіди українською є вже у 51 провідний пам’ятці світу.

Читайте також«Незламним POHUY». Український бренд запустив лінійку одягу для поранених військових

Довідка

Національний музей Катару розташований у Досі. На території музею є палац шейха Абдулли бін Джассім Аль Тані, який є серцем національної ідентичності Катару.

У музеї є виставки про природну історію пустелі та Перської затоки, артефакти бедуїнської культури, галереї про племінні війни, заснування Катарської держави та відкриття нафти.

Нагадаємо, у жовтні 2022 року в Азербайджані, Норвегії та Словаччині запустили аудіогіди українською.

А в середині липня у швейцарському музеї Kunstmuseum з’явився перший аудіогід українською мовою.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі