Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Повернулась, бо тут мій дім, кіт та рідний підрозділ» – єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Уже майже рік як пошкоджена будівля суду стала для Світлани Петряєвої другою домівкою. Разом із колегами облаштували мінімальний побут, адже збираються тут навіть не в свою зміну. Жартують, що пункт варти тепер їхній «центр Всесвіту».

До повномасштабного вторгнення Світлана проводила пресконференції, приймала міжнародні делегації, а тепер охороняє суд зі зброєю та у бронежилеті. Нині вона – єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області.

Про шлях від прессекретарки до командирки взводу ССО, чому вирішила повернутися з евакуації та як рятує людей і троянди – розповіла ШоТам.

Світлана Петряєва

командирка взводу територіального управління Служби судової охорони в Донецькій області.

Вчилася у «Нави», тож не боялася нових викликів

Все моє життя – це Донеччина. Народилася у Костянтинівці, навчалася на журфаці в Маріуполі, потім працювала на регіональному телеканалі в Краматорську, у пресслужбі облдержадміністрації та управління соцзахисту. До речі, в університеті моєю викладачкою була Валерія Карпиленко-Суботіна, та сама легендарна «Нава» – речниця полку «Азов», захисниця Азовсталі та Маріуполя. Вже тоді у неї був такий характер: сталева витримка, сміливість рішень. Всі студенти її обожнювали.

У 2020 році я пройшла конкурс та атестацію на посаду прессекретарки територіального управління Служби судової охорони у Донецькій області. Під час роботи в пресслужбі ОДА нам з колегами часто доводилося їздити на тодішню лінію розмежування: Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка, тож до небезпеки, вибухів та обстрілів я звикла. Але переключитися на роботу в ССО мені все ж було непросто: я мусила освоювати вогневу підготовку, домедичну допомогу.

Я працювала у ССО й на посаді прессекретаря, й у відділі кадрів. Організовувала пресконференції, комунікувала зі ЗМІ та міжнародними делегаціями, писала та знімала відео про своїх колег, які несли варту у судах, і навіть не здогадувалася, що за два роки я сама буду на їхньому місці.

Раніше Світлана писала та знімала відео про своїх колег, а тепер сама зі зброєю та у бронежилеті. Фото надала героїня.

Перша ССО була ще у козаків

Службу судової охорони (ССО) було створено не так давно – у 2019 році. Тож це відносно новий державний орган. Цікаво, що перший «прототип» судової охорони з’явився ще за часів козацтва. Тоді судді особисто рішення не ухвалювали, а подавали пропозиції на розгляд товариства. Головний суддя входив до старшини і мав власних охоронців – джурів.

Нині Служба судової охорони – це державний орган в системі правосуддя. Він займається охороною громадського порядку під час судових засідань. Співробітники ССО гарантують безпеку усіх учасників судового процесу: суддів, адвокатів, свідків – усіх присутніх на засіданні суду; пильнують, аби ніхто не проніс небезпечні предмети, в разі потреби надають першу медичну допомогу.

З початком повномасштабного вторгнення ССО перейшла посилений режим несення служби: усі працівники були залучені до патрулювання та охорони судових установ. Працівницям керівництво наполегливо рекомендувало евакуюватися.

Я не хотіла евакуюватися

Ситуація в Донецькій області була дуже небезпечна й ніхто не міг прогнозувати, що буде далі. Я довго не хотіла їхати. Але на початку квітня все ж піддалася на вмовляння шефа й батьків. У той евакуаційний потяг я буквально остання сідала, вагалась. Пам’ятаю, як потяг рушив, а в мене сльози покотилися: так важко було їхати. Адже вся моя родина залишалася. Батьки – пенсіонери, обидві бабусі у лежачому стані, а ще п’ятеро котів та собака. Через стан здоров’я бабусь родина вирішила не евакуюватися, бо старенькі могли просто не перенести цієї дороги.

Евакуаційним потягом я доїхала до Львова, а звідти волонтери допомогли добратися до Чернівців. Там мене уже чекали нові колеги з місцевої ССО – мені організували переведення. Вночі приїхала, а наступного дня я уже була на службі.

Світлані організували переведення до Чернівців. Фото: ШоТам.

Згідно з постанови КМУ, працівників ССО залучали до охорони громадського порядку та об’єктів критичної інфраструктури: ми патрулювали, заступали на пости в самому територіальному управлінні. Перший місяць працювали без вихідних. Паралельно я ще виконувала обов’язки провідного спеціаліста служби інформаційно-аналітичної роботи. Була рада такому навантаженню, бо це допомагало приборкувати безперервний потік думок про дім. Але коли десь заходила мова про Донеччину, хоч якась згадка – у мене сльози лилися з очей. І мені дуже хотілося додому. Просто нестерпно. В листопаді я повернулася в Донецьку область.

Прессекретарка і командирка взводу

Тепер я командирка 7-го взводу 2-го підрозділу охорони територіального управління ССО у Донецькій області. Це інший рівень відповідальності. Ти – людина, яка носить зброю, страж порядку та закону. За сумісництвом я також продовжую виконувати обов’язки прессекретарки та курувати взаємодію з міжнародними організаціями.

В умовах війни у нас діє посилений наряд несення служби. У нас по області у повному обсязі наразі функціонує лише 15 судів. Десь дистанційно проводяться засідання, десь очно. Суд, за якими я закріплена в охороні, наразі не працює. Згідно із законом, ССО продовжує охороняти також будівлю та майно судових установ.

Я згадую часи, коли їздила по області та знімала роботу нашої служби в різних судових установах. Деякі з цих відео, наприклад, з Бахмуту, тепер лише історія… Поруч з нашим судом теж уже «прилітало», ворог поцілив у житловий будинок. Співробітники ССО допомагали рятувати людей. Коли пролунав вибух, двоє наших хлопців були якраз на чергуванні, один залишився на посту, а інший побіг допомагати. І до приїзду рятувальників двох людей витягли з-під завалів.

Пізніше на периметрі ми знайшли вибухівку – скоріш за все, відлетіло під час влучання в будинок і не спрацювало, на щастя. Будівля суду зазнала пошкоджень: від вибуху повилітали вікна, а десь навіть двері, впав один перестінок і стелі в кількох кімнатах.

Ворог поцілив у житловий будинок поруч з судом. Фото: ШоТам.

Пальма стійкості та центр Всесвіту

З листопада 2022 року, коли повернулася з евакуації, я проводжу на робочому місці більшість часу, навіть не у свою зміну. І не лише я. Ми з колегами облаштували собі тут мінімальний побут, часто тут збираємося, спілкуємося, в щось граємо. Гуртом легше триматися. Той підвал, де наш пункт відеоспостереження і укриття, – там ми, можна сказати, живемо. Готуємо їсти.  Жартома називаємо його «центром Всесвіту», бо практично все наше життя зараз тут: здав зміну, погомонів з колегами, а вже і скоро на наступну. А ще ж у мене тут своя зона відповідальності – зелена. Моє нове хобі: ходжу поверхами, поливаю квіти, які вціліли.

Є у нас особлива пальма, яку всі працівники добре знають. Так от, ми всі думали, що вона загинула. А якось при обході приміщення помітили, що рослина пустила нові зелені росточки. Уявіть, вона пережила зиму, коли тут, у приміщенні з вибитими вікнами, було -10 °C десь, а на вулиці всі -30 °C. А вона вижила! Її ніхто не поливав з того часу, як судді виїхали. Знайшли ми її десь в кінці весни. Зелену! Я її забрала додому, доглядаю. Коли всі повернуться, буде їм сюрприз. Наша власна пальма стійкості.

Коли мене запитують, чому я повернулася з «безпечного» регіону, я не знаю, що відповідати, справді. А як інакше? Інакше я не могла. Донеччина – це мій дім, тут я виросла, тут моя родина, мій рідний колектив ССО, мій найкращий у світі кіт, який, щоправда, відколи я несу службу в охороні живе з батьками та їхніми тваринами, бо я не буваю вдома днями.

Хоч зараз я не живу з ними в одному місті, але можу дбати про них: діставати ліки, передавати посилку зі смаколиками для кота та врешті просто взяти таксі й поїхати та обійняти їх усіх. Це варте ризиків.

Світлана дбає про найдорожчих, хоч не буває вдома днями. Фото: ШоТам.

Завдяки роботі у пресслужбі ОДА, а потім і ССО, я знаю кожен куточок Донецької області, майже скрізь довелося побувати. Вся наша Україна красива і рідна, але Донеччина рідна найперше. Хоч зараз вона й зранена, й понівечена окупантами. Ще більше її люблю!

Люди дивляться на ці троянди та посміхаються

Біля будівлі нашого суду є розкішна трояндова клумба. Відтоді, як суд евакували, ніхто за ними не доглядав пів року. З весни цього року у мене на роботі завівся секатор. У мене не було ніякого доручення чи прохання від керівництва. Я просто прийшла, подивилася на них і побачила, що вони потребують піклування. Жартую, що у мене тепер троянди замість кота, поки він не зі мною.

Я їх постійно обрізаю: зайву парость від кореня, відцвілі бутони. Вони в мене повністю відквітли у кінці червня. А тепер знову квітнуть. Поки я працюю на клумбі, часто спілкуюся з місцевими жителями. Вони бачать цю красу і зупиняються помилуватися. Хтось постоїть хвилинку і йде, хтось починає розмову. 

Був випадок, коли проходила жінка і така сумна-сумна, наче щойно плакала. Я запитала, що сталося, вона розповіла, що шукає роботу, ніде не може знайти, бо більшість закладів, установ у місті не працюють через війну. Я їй нарадила групи у соцмережах, державні ресурси, де можна моніторити вакансії. А на додачу вирішила трошки її підбадьорити та зрізала їй велику трояндову гілку на дев’ять квіток. Ви б бачили її реакцію: вона і плакала, і сміялась – наче я їй злиток золота дала, а не троянди. Тепер я часто дарую перехожим квіти. Я бачу, що люди дивляться на них і посміхаються. А значить, я мушу будь-що зберегти ці троянди!

Люди дивляться на троянди біля будівлі суду та посміхаються. Фото: ШоТам.

Ми всі чекаємо настання Перемоги і миру. У нас попереду дуже багато роботи по взяттю під охорону судових установ на деокупованих територіях. І це буде дуже складна робота. Нашою задачею буде не тільки охороняти, але здобути довіру людей, які роками жили в окупації. Тільки на нашій вірі, підтримці й зосередженості на спільній меті базується Перемога. І я вважаю, що ми повинні вірити не лише в ЗСУ (це безсумнівно!), але також і в себе, в свою роль у цій найголовнішій боротьбі.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

Суспільство

Alyona Alyona і Jerry Heil встановили рекорд на Євробаченні 2024

Опубліковано

Вчора, 7 травня, Jerry Heil та alyona alyona з композицією “Teresa & Maria” встановили рекорд на “Євробаченні-2024”, увійшовши до фіналу. Вже 17-й раз представники від України потрапляють до фіналу пісенного конкурсу, що є рекордом в історії Євробачення.

Про це повідомляє Детектор Медіа.

Відтак Україна стала єдиною країною, яка завжди проходить у фінал конкурсу. Свою позицію Україна тримає з 2004 року.

Нагадаємо, місті Мальме, Швеція, пройшов перший півфінал Євробачення 2024, де виступили 15 країн-конкуренток. Цього року Україну представляє alyona alyona та Jerry Heil. 

alyona alyona та Jerry Heil виступили під номером 5. Номер співачкам ставила талановита українська режисерка Таня Муіньо, яка до того працювала з Кеті Пері, Дженніфер Лопес, Harry Styles, Post Malone, The Weeknd та іншими світовими зірками.

Читайте також: Цифровізація освіти: у Мінцифри розповіли про розвиток цифрових навичок

У півфіналах могли голосувати лише глядачі тих країн, які беруть участь у відповідному півфіналі. Тобто в Україні можна віддати свої голоси лише 7 травня. У першому півфіналі зможуть проголосувати глядачі з Німеччини, Швеції та Великої Британії, а у другому — з Франції, Італії та Іспанії.

Фінал пісенного конкурсу відбудеться у суботу, 9 травня.

Фото: ДМ

Читати далі

Суспільство

Активісти розпочали реставрацію історичної вивіски “Перукарня” на Подолі

Опубліковано

Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.

Про це активісти розповіли на своїй сторінці. 

“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.

Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень: 

  • Очищення від залишків фарби; 
  • Шліфування;
  • Визначення історичних кольорів. 

Читайте також: Які гранти для українського бізнесу доступні в травні: пропозиції для підприємців

Активісти також нагадали про те, що досі триває збір на відновлення вивіски.

“Має значення” розпочали відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59

Нагадаємо, у Києві відкривається виставка робіт студентів академії імені Бойчука.

Фото: “Має значення”

Читати далі

Суспільство

Вивезла 159 собак із Бахмута: історія вчительки, яка вже вдруге будує притулок для безхатніх тварин

Опубліковано

Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.

По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки». Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.

Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.

Марина Шажко

керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»

Вони наче самі мене знаходять

Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.

Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».

Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в  шоці: «Що це?»«Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.

У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.

Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня

На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях

У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.

На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.

Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.

Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.

Волонтерки проти бюрократії

До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.

Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.

За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.

Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.

Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.

Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.

Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина

Мусила привезти собак під мерію

Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.

Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.

Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.

Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко

27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.

Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.

Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?

Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.

Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.

Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.

Загибель Лади стала останньою краплею

Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.

Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.

30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.

Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.

Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко

Переїзд на межі нервового зриву

До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.

Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.

28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.

Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.

28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко

Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди

Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.

Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.

І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.

Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.

Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко

Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів

Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.

А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.

Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.

Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.

Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.

Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко

Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.

Читати далі